Постанова Київський апеляційний суд № 753/17621/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 753/17621/21 Головуючий у суді І інстанції Комаревцева Л.В. Провадження № 22-ц/824/1501/2023 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 28 червня 2023 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Голуб С.А., суддів: Писаної Т.О., Таргоній Д.О., за участю секретаря судового засідання - Череп Я.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою Державного підприємства Міністерства оборони України «Укрвійськбуд» на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 22 лютого 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства Міністерства оборони України «Укрвійськбуд», Дарницької районної у місті Києві державної адміністрації, треті особи: Кабінет Міністра України, Фонд державного майна України, Міністерство оборони України, про визнання права на приватизацію, усунення перешкод у здійсненні приватизації житла та зобов`язання вчинити дії, в с т а н о в и в: У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним вище позовом, в якому просив: визнати його право та право членів його сім`ї: дружини - ОСОБА_2 та сина - ОСОБА_3 на приватизацію квартири АДРЕСА_1 в рівних долях; усунути перешкоди у здійсненні права на приватизацію житла шляхом зобов`язання Державного підприємства Міністерства оборони України «Укрвійськбуд» (далі також - ДП МОУ «Укрвійськбуд») звернутись до органу приватизації Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації для здійснення приватизації зазначеної квартири на його ім`я та членів його сім`ї в рівних долях; зобов`язати Дарницьку районну у м. Києві державну адміністрацію здійснити приватизацію вказаної квартири за ним та членами його сім`ї в рівних долях. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 11 березня 1987 року Міністерством оборони СРСР видано батьку позивача - ОСОБА_4 та членам його сім`ї, в тому числі і сину - ОСОБА_1 ,ордер на квартиру АДРЕСА_2 (з 18 травня 1992 року змінено нумерацію будинку на № 49) у м. Києві . Позивач разом із дружиною та сином вселилися у вказану квартиру, зареєстровані та проживають в ній до теперішнього часу. Однак, вони не можуть реалізувати своє право на приватизацію займаної квартири, оскільки ДП МОУ «Укрвійськбуд» на балансі якого знаходиться будинок, не створив орган приватизації і відмовляє позивачу у приватизації житла. Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 22 лютого 2022 року позовні вимоги задоволено. Визнати право ОСОБА_1 та членів його сім`ї: дружини - ОСОБА_2 та сина - ОСОБА_3 на приватизацію квартири АДРЕСА_1 в рівних долях. Усунуто перешкоди у здійсненні права на приватизацію житла шляхом зобов`язання ДП МОУ «Укрвійськбуд» звернутись до органу приватизації Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації для здійснення приватизації квартири АДРЕСА_1 на ім`я ОСОБА_1 та членів його сім`ї: дружину - ОСОБА_2 та сина - ОСОБА_3 в рівних долях. Зобов`язано Дарницьку районну у м. Києві державну адміністрацію здійснити приватизацію квартири АДРЕСА_1 на ім`я ОСОБА_1 та членів його сім`ї: дружини - ОСОБА_2 та сина - ОСОБА_3 в рівних долях. Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, ДП МОУ «Укрвійськбуд» подало апеляційну скаргу, вказуючи на те, що судом першої інстанції неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального й порушено норми процесуального права, а також висновки, викладені у рішенні суду, не відповідають обставинам справи. В обґрунтування доводів апеляційної скарги відповідач зазначив, що на балансі філії ДП МОУ «Укрвійськбуд» - 135 Домобудівельний комбінат» перебуває будинок АДРЕСА_4 , що підтверджується актом приймання (передачі) будинків, споруд і території військового містечка, затвердженим начальником Головного квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України від 06 грудня 2000 року та авізо № 1, складеного на виконання цього акту, який не було досліджено судом при ухваленні рішення. Відповідно до листа Головного квартирно-експлуатаційного управління Збройних Сил України від 20 грудня 2013 року № 303/4/17/1132 житловий фонд по АДРЕСА_5 , в тому числі і будинок № 49 , до передачі та після передачі на обслуговування ДП МОУ «Укрвійськбуд» має статус військового майна. Однак, судом цей доказ залишено поза увагою та йому не надано належної правової оцінки. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 24 жовтня 2016 року у справі № 753/6949/16-ц було встановлено, що квартира АДРЕСА_6 набула статусу військового майна з 21 вересня 1999 року відповідно до Закону України «Про правовий режим майна Збройних Сил України» та не втрачало статусу військового майна по сьогоднішній день. Саме справа № 753/6949/16-ц, на думку відповідача, є преюдиційною та підтверджує факт того, що до передачі та після передачі на обслуговування ДП МОУ «Укрвійськбуд» 17 будинків по АДРЕСА_5 , а саме: №№ 2, 21, 23, 25, 27, 29, 31, 33, 35, 37, 39, 39- А, 41, 43, 45, 47, 49 мають статус військового майна. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 20 серпня 2021 року у справі № 910/5740/21 також встановлено, що майно, яке було передано відповідно до акта приймання (передачі) від 06 грудня 2000 року до ДП МОУ «Укрвійськбуд» не втрачало статусу військового майна по сьогоднішній день та є нерухомим військовим майном та відносяться до військового містечка № НОМЕР_1 . Таким чином квартира АДРЕСА_1 має статус військового майна з 21 вересня 1999 року по сьогоднішній день та перебуває на загальному обліку Київського квартирно-експлуатаційного управління за генеральним планом № 72 військового містечка № НОМЕР_1 . Водночас будь-якого рішення щодо вилучення і передачі приміщення АДРЕСА_1 або будь-якого іншого будинку або споруди по АДРЕСА_5 , що входять до складу військового містечка № НОМЕР_1 до сфери управління центральних або місцевих органів виконавчої, інших органів, уповноважених управляти державним майном Кабінетом Міністрів України, в порядку статті 2 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України», не приймалося. Також є неправомірними посилання суду на пояснення Фонду державного майна України про те, що житловий фонд згідно акта приймання від 06 грудня 2000 року втратило статут військового майна, так як в поясненнях останнього взагалі відсутнє обґрунтування втрати такого статусу. Міністерство оборони України не направляло жодних подань, а Кабінет Міністрів України не приймав жодних рішень за поданням Міноборони стосовно відчуження нерухомого майна, а саме квартири АДРЕСА_1 , як того вимагають норми частини другої статті 6 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України». Отже, порушення зазначених вимог закону, що полягає у незаконному самовільному відчуженні ДП МОУ «Укрвійськбуд» державного нерухомого майна (без згоди Міністерства оборони України та без рішення Кабінету Міністрів України) є підставою вважати, що спірне нерухоме майно вибуло з державної власності незаконно та поза волею власника, оскільки державне підприємство, якому це майно було передане, не вправі самостійно ним розпоряджатися. Будь-яких доказів, що свідчили б про наявність волі держави на відчуження спірного майна (у тому числі, судових рішень, якими було б встановлено відповідні обставини) не існує. За наведених обставин оскаржуване рішення суду першої інстанції порушує порядок відчуження державного військового майна, а саме: квартири АДРЕСА_1 , яке може відбутися поза волею та без участі власника, тобто Держави Україна. Просить рішення Дарницького районного суду м. Києва від 22 лютого 2022 року скасувати і ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. У порядку, визначеному статтею 360 ЦПК України, на адресу Київського апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації, в якому вказано, що будинок, в якому знаходиться спірна квартира, має статус нерухомого військового майна і приватизація її має здійснюватись державним підприємством, у повному господарському віданні або оперативному управління якого знаходиться державний житловий фонд. Дарницька районна в м. Києві державна адміністрація може здійснити приватизацію квартири лише після передачі квартири до комунальної власності територіальної громади м. Києва відповідно до Закону України «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності». Погоджується із доводами апеляційної скарги в тій частині, що рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову. Також до апеляційного суду надійшов відзив позивача, в якому він спростовує аргументи апеляційної скарги щодо належності будинку, в якому знаходиться спірна квартира, до військового майна, а також наявності судової практики з аналогічних спорів. Просить вказану апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на те, що доводи відповідача є безпідставними, оскільки суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи, надав належну оцінку доказам та обставинам справи, ухвалив законне й обґрунтоване рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник ДП МОУ «Укрвійськбуд» підтримав апеляційну скаргу, представники відповідача Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації ітретіх осіб: Міністерства оборони України та Кабінету Міністрів України підтримали апеляційну скаргу, а представник позивача - адвокат Данилов Ю.В. проти задоволення апеляційної скарги заперечував. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасників справи в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзивів на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід частково задовольнити з таких підстав. За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону ухвалене у справі судове рішення не відповідає. Судом першої інстанції встановлено, що 11 березня 1987 року Міністерством оборони СССР батькові ОСОБА_1 - ОСОБА_4 було видано ордер № 391 на право заняття квартири АДРЕСА_2 разом із сім`єю в складі дружини, доньки та сина, який є позивачем у даній справі (т. 1, а.с. 13). Відповідно до розпорядження № 70 від 18 травня 1992 року впорядковано нумерацію будинків по АДРЕСА_7 , зокрема будинку АДРЕСА_8 (т. 1, а.с. 14-15). Міністерство оборони України своїм листом від 20 лютого 2017 року, адресованим ДП МОУ «Укрвійськбуд», роз`яснило, що нерухоме майно (житловий фонд) при передачі його від Київського КЕВ на утримання до Філії «135 Домобудівельний комбінат» ДП «Укрвійськбуд» згідно до акту приймання-передачі від 06 грудня 2000 року втратило правовий статус військового майна у розумінні статті 1 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» та після закріплення його на балансі Філії «135 Домобудівельний комбінат» ДП «Укрвійськбуд» набуло правового статусу майна державного підприємства. Ураховуючи викладене, ДП «Укрвійськбуд» з метою приватизації житлового фонду по АДРЕСА_5 має право створити орган приватизації. Проте здійснювати приватизацію зазначеного житлового фонду можливо лише після оформлення належним чином правовстановлюючих документів (т. 1, а.с. 16, 17). 17 жовтня 2019 року позивач звернувся до директора Філії «135 Домобудівельний комбінат» із заявою про приватизацію квартири, яку він займає разом з членами своєї сім'ї (т. 1, а.с. 18). 01 листопада 2019 року ДП МОУ «Укрвійськбуд» повідомило ОСОБА_1 про те, що у державного підприємствавідсутні повноваження для надання дозволу на приватизацію житлового фонду, яке перебуває на утриманні Філії «135 ДБК» ДП МОУ «Укрвійськбуд» (т. 1, а.с. 19). 08 січня 2020 року позивач звернувся із запитом до директора ДП МОУ «Укрвійськбуд», в якому просив надати інформацію щодо переліку посадових осіб, до яких він може звернутись за роз`ясненнями та отриманням дозволу на приватизацію житла згідно зі статтею 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (т. 1, а.с. 21). 12 лютого 2020 року Головним управлінням майна та ресурсів Міністерства оборони України позивачу надано відповідь про те, що житловий будинок АДРЕСА_3 є державною власністю і закріплений за ДП МОУ «Укрвійськбуд» на праві господарського відання, з обмеженням правомочності розпорядження щодо основних фондів та інших видів майна. ДП МОУ «Укрвійськбуд» з метою приватизації житлового фонду має право шляхом видання відповідного наказу створити орган приватизації, проте здійснювати приватизацію житлового фонду, як державного житлового фонду, можливо лише після оформлення належним чином правовстановлюючих документів шляхом державної реєстрації права власності на нерухоме майно за державою в особі Міністерства оборони України, а в подальшому - реєстрації права господарського відання зазначеного житлового фонду за ДП МОУ «Укрвійськбуд». Станом на час надання відповіді державна реєстрація права власності зазначеного нерухомого майна не проведена (т. 1, а.с. 23-24). 11 серпня 2020 року позивач звернувся із запитом до Міністерства оборони України, в якому просив зазначити перелік посадових осіб, до яких він може звернутись із заявою та комплектом документів на приватизацію займаного ним та членами його сім`ї житлового приміщення (т. 1, а.с. 25). 28 серпня 2020 року Київським квартирно-експлуатаційним управлінням (далі - Київське КЕУ) листом на ім`я директора Філії «135 Домобудівний комбінат» ДП МОУ`Укрвійськбуд» повідомлено про те, що станом на 24 липня 2020 року підтверджуючі документи про право власності та інші документи стосовно права користування за Міністерством оборони України на будівлі та квартири у Київському КЕУ відсутні (т. 1, а.с. 26). 29 вересня 2020 року відділом по роботі з громадянами Департаменту інформаційно-організаційної роботи та контролю Міністерства оборони України надано відповідь на звернення позивача, в якій зазначено про те, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно за державою в особі Міністерства оборони України не проведена (т. 1, а.с. 29-30). 12 жовтня 2020 року ДП МОУ «Укрвійськбуд» повідомило позивачу про те, що державна реєстрація права власності нерухомого майна не проведена (т. 1, а.с. 31-32). 31 березня 2021 року представник позивача звернувся до Міністерства оборони України з адвокатським запитом, відповідно до якого просив в порядку досудового врегулювання спору вирішити питання щодо приватизації житла позивачем (т. 1, а.с. 35-36). У відповідь на вказане звернення 21 квітня 2021 року Головним управлінням майна та ресурсів спільно з ДП МОУ «Укрвійськбуд» повідомлено про те, що будинок АДРЕСА_3 перебуває на балансі Філії «135 Домобудівельний комбінат» ДП МОУ «Укрвійськбуд», будинки мають статус військового майна з 21 вересня 1999 року та не втрачали його. У будинку АДРЕСА_9 неприватизованих квартир (т. 1, а.с. 37-38). 18 червня 2021 року позивач звернувся до директора ДП МОУ «Укрвійськбуд» із заявою щодо оформлення квартири у приватну власність членам сім`ї в рівних частках та надав усі необхідні документи, які підтверджують право позивача та членів його сім`ї на приватизацію квартири (т. 1, а.с. 39-40). 15 липня 2021 року ДП МОУ «Укрвійськбуд» було повідомлено позивачу про те, що державна реєстрація права власності нерухомого майна буде проведена відповідно до фінансового плану ДП МОУ «Укрвійськбуд» на 2022 рік (т. 1, а.с. 41-42). До позовної заяви позивачем додано копії свідоцтв про смерть сестри - ОСОБА_5 , батька - ОСОБА_4 та матері - ОСОБА_6 (т. 1, а.с. 50-52). Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивач був вселений до квартири АДРЕСА_1 на підставі ордеру № 391 від 11 березня 1987 року, із 17 жовтня 2019 року просить розглянути його заяву щодо передачі у приватну власність вказаної квартири йому та членам його сім`ї, оскільки квартира не є військовим майном, а з відповідей ДП МОУ «Укрвійськбуд», Міністерства оборони України не вбачається, що звернення позивача з 2017 року було розглянуто по суті. Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції в тій частині, що позивач та члени його сім`ї мають право на приватизацію займаного ними житла. Відповідно до статей 55, 124 Конституції України та статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Право на звернення до суду (право на захист у процесуальному розумінні) гарантується Конституцією та законами України, у тому числі статтями 15, 16 ЦК України та статтями 4, 5, 19 ЦПК України і може бути реалізоване, зокрема, коли особа вважає, що її право або право особи в інтересах якої вона звертається до суду порушено. У разі доведення в установленому законодавством порядку обставин, якими обґрунтовувалися вимоги, особа має суб`єктивне матеріальне право на їх задоволення. За загальним правилом, визначеним у статях 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною другою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Відтак, об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. При цьому особа, права якої порушені, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно спосіб судового захисту прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні правовідносини (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18) та постанова Верховного Суду від 25 вересня 2019 року у справі № 753/2187/17 (провадження № 61-12899св18)). Вирішуючи спір по суті позовних вимог, суд повинен першочергово надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на час звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України). Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом захисту певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою. У пункті 145 рішення Європейського суду з прав людини від 15 листопада 1996 у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейським судом з прав людини зазначено, що стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі заходи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім цього, судом вказано на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом. Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» у законі та на практиці, зокрема, у тому сенсі, що його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява N 38722/02)). Захист цивільних прав - це застосування компетентним органом передбачених законом способів захисту цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Як способи захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором. Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом. ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом на захист свого права житло шляхом отримання у власність шляхом безоплатної приватизації квартири, наймачем якої він є і яка відноситься до державного житлового фонду. Заперечуючи право позивача на приватизацію житла, ДП МОУ «Укрвійськбуд» посилалося на те, що квартира є військовим майном, а тому не підлягає приватизації. Дарницька районна у м. Києві державна адміністрація заперечувала проти позову виходячи з того, що будинок, в якому знаходиться квартира позивача, не переданий в комунальну власність територіальної громади м. Києва, отже приватизація має проводитись державним підприємством, у повному господарському віданні та оперативному управління якого знаходиться будинок. Отже, до предмета доказування у даній справі відносилось наявність у будинку, в якому розташована квартира позивача, статусу військового майна, від наявності чи відсутності якого залежало право позивача на приватизацію квартири. Статтею 47 Конституції України закріплено право громадянина України на житло. Громадяни мають право на одержання у безстрокове користування у встановленому порядку жилого приміщення в будинках державного чи громадського житлового фонду (стаття 9 ЖК Української РСР). Згідно із статтею 1 Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду (далі - приватизація) - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України. Державний житловий фонд - це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ. Як встановлено частиною першою статті 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» до об`єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, житлові приміщення у гуртожитках (житлові кімнати, житлові блоки (секції), кімнати у гуртожитках та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів (далі - квартири (будинки), які використовуються громадянами на умовах найму). У частині першій статті 3 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» визначено, що приватизація здійснюється шляхом: - безоплатної передачі громадянам квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім`ї та додатково 10 квадратних метрів на сім`ю; - продажу надлишків загальної площі квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках громадянам України, що мешкають в них або перебувають в черзі потребуючих поліпшення житлових умов. Частиною другою статті 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» визначено перелік об`єктів, які не підлягають приватизації. Так не підлягають приватизації: квартири-музеї; квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, розташовані на територіях закритих військових поселень, підприємств, установ та організацій, природних та біосферних заповідників, національних парків, ботанічних садів, дендрологічних, зоологічних, регіональних ландшафтних парків, парків-пам`яток садово-паркового мистецтва, історико-культурних заповідників, музеїв; квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, що перебувають в аварійному стані (в яких неможливо забезпечити безпечне проживання людей); квартири (кімнати, будинки), віднесені у встановленому порядку до числа службових, а також квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, розташовані в зоні безумовного (обов`язкового) відселення, забрудненій внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. Судом встановлено, що житлове приміщення, яке бажає приватизувати позивач, до цього переліку не віднесене. Отже, позивач є законним наймачем (користувачем) квартири, яка відноситься до державного житлового фонду, відтак має право на приватизацію цією квартири відповідно до вимог Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». Житловий будинок, в якому знаходиться квартира позивача, перебуває на балансі Філії «135 Домобудівельний комбінат» ДП МОУ «Укрвійськбуд» і на праві повного господарського відання у ДП МОУ «Укрвійськбуд». З метою приватизації займаної квартири в житловому будинку позивач звертався до Філії «135 Домобудівельний комбінат» ДП Міністерства оборони України «Укрвійськбуд», проте йому було відмовлено в приватизації і запропоновано звернутись з цим питанням до Міністерства оборони України, яке є органом управління ДП МОУ «Укрвійськбуд». Як вбачається з матеріалів справи, між позивачем з одного боку та Філією «135 Домобудівельний комбінат» ДП МОУ «Укрвійськбуд», ДП МОУ «Укрвійськбуд», Міністерством оборони України, Фондом державного майна України з іншого, а також наведеними державними установами між собою велось листування, в якому зазначені державні органи доходили суперечливих висновків щодо належності житлового будинку до військового майна, прав та обов`язків вказаних державних установ на управління будинком, а також права на приватизацію квартир у будинку. Відповідно до статей 170, 329 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Юридична особа публічного права набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом. Згідно зі статтею 3 Закону України «Про Збройні Сили України» Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України. Збройні Сили України мають таку загальну структуру: Генеральний штаб Збройних Сил України, як головний орган військового управління; Об`єднаний оперативний штаб Збройних Сил України як орган управління міжвидовими та міжвідомчими угрупованнями військ (сил); види Збройних Сил України - Сухопутні війська, Повітряні Сили, Військово-Морські Сили; з`єднання, військові частини, військові навчальні заклади, установи та організації, що не належать до видів Збройних Сил України; окремий рід військ - Високомобільні десантні війська Збройних Сил України; окремий рід сил - Сили спеціальних операцій Збройних Сил України. Організаційно Збройні Сили України складаються з органів військового управління, з`єднань, військових частин, військових навчальних закладів, установ та організацій. Частиною першою статті 1 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» від 21 вересня 1999 року № 1075-ХІV (далі - Закон № 1075-ХІV) передбачено, що військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України (далі - військові частини); до військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв`язку тощо. Відповідно до статті 2 Закону № 1075-XIV вирішення питань щодо забезпечення Збройних Сил України військовим майном, а також визначення порядку вилучення і передачі його до сфери управління центральних або місцевих органів виконавчої влади, інших органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядним установам і організаціям та у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або у їх спільну власність (за згодою відповідних органів місцевого самоврядування з дотриманням вимог Закону України «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності») належить до компетенції Кабінету Міністрів України з урахуванням того, що озброєння та бойова техніка можуть передаватися лише до військових формувань, існування яких передбачено законом, а військова зброя та боєприпаси до неї також Державній спеціальній службі транспорту. Ураховуючи вимоги частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши належні, допустимі, достовірні та достатні докази відповідно до вимог статей 77-80 ЦПК України. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Матеріали справи не містять доказів належності будинку по АДРЕСА_3 до військового майна. Суд першої інстанції правильно встановив, що будинок, в якому розташована квартира позивача, відноситься до державного житлового фонду, про також Міністерство оборони України вказало у листі від 20 лютого 2017 року, заборон на приватизацію цього житла немає, а отже ДП МОУ «Укрвійськбуд» зобов`язане здійснити дії щодо передачі позивачу та членам його сім`ї зайняту ними за договором найму квартиру АДРЕСА_1 . Разом з тим, не вчиняючи дії по створенню органу приватизації, ДП МОУ «Укрвійськбуд» створює перешкоди позивачу та членам його сім`ї в отриманні безоплатно у приватну власність житла. Відповідно до вимог статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд. Передача квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку), житловому приміщенні у гуртожитку, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов`язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку), житлового приміщення у гуртожитку. Передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина. Підготовку та оформлення документів про передачу у власність громадян квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках може бути покладено на спеціально створювані органи приватизації (агентства, бюро, інші підприємства). Державний житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні або оперативному управлінні державних підприємств, організацій та установ, за їх бажанням може передаватись у комунальну власність за місцем розташування будинків з наступним здійсненням їх приватизації органами місцевої державної адміністрації та місцевого самоврядування згідно з вимогами цього Закону. Порядок передачі житлового фонду, що перебував у повному господарському віданні підприємств, установ чи організацій, у комунальну власність визначається Кабінетом Міністрів України. Органи приватизації, органи місцевого самоврядування не мають права відмовити мешканцям квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках у приватизації займаного ними житла, крім випадків, передбачених законом. Спори, що виникають при приватизації квартир (будинків) та житлових приміщень у гуртожитках державного житлового фонду, вирішуються судом. Колегія суддів перевірила правильність висновків суду першої інстанції щодо наявності у позивача та членів його сім`ї права на приватизацію займаного ними житла. Відповідно до пунктів 17-18 Положення Про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженого Наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року № 396, громадянин, який виявив бажання приватизувати займану ним і членами його сім`ї на умовах найму квартиру (будинок), звертається в орган приватизації, де одержує бланк заяви та необхідну консультацію. Зразок бланка заяви наведено у додатку

2. Громадянин подає до органів приватизації такі документи: заява на приватизацію квартири (будинку), жилого приміщення у гуртожитку, кімнати у комунальній квартирі; копії документів, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України, громадянина, який подає заяву, та всіх членів його сім`ї (для осіб, які не досягли 14 років, копії свідоцтв про народження), які проживають разом з ним; копії довідок про присвоєння реєстраційного номера облікової картки платника податку громадянина, який подає заяву, та всіх членів його сім`ї, які проживають разом з ним (крім випадків, коли через свої релігійні переконання особи відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку у паспорті); копії документів, виданих органами державної реєстрації актів цивільного стану або судом, що підтверджують родинні відносини між членами сім`ї (свідоцтва про народження, свідоцтва про шлюб, свідоцтва про розірвання шлюбу, рішення суду про розірвання шлюбу, яке набрало законної сили, тощо); довідки про реєстрацію місця проживання громадянина, який подає заяву, та всіх членів його сім`ї, зареєстрованих у квартирі (будинку), жилому приміщенні в гуртожитку, кімнаті у комунальній квартирі; технічний паспорт на квартиру (кімнату, жилий блок, секцію) у житловому будинку (гуртожитку), а на одноквартирний будинок - технічний паспорт на садибний (індивідуальний) житловий будинок; копія ордера на жиле приміщення або ордера на жилу площу в гуртожитку; документ, що підтверджує невикористання ним та членами його сім`ї житлових чеків для приватизації державного житлового фонду; копія документа, що підтверджує право на пільгові умови приватизації відповідно до законодавства (за наявності); заява-згода тимчасово відсутніх членів сім`ї наймача на приватизацію квартири (будинку), жилого приміщення у гуртожитку, кімнати у комунальній квартирі. За малолітніх та неповнолітніх членів сім`ї наймача рішення щодо приватизації житла приймають батьки (усиновлювачі) або опікуни. Згоду на участь у приватизації дітей батьки (усиновлювачі) або опікуни засвідчують своїми підписами у заяві біля прізвища дитини. Як вбачається із матеріалів справи, такі документи позивач ДП МОУ «Укрвійськбуд» надавав, цими документами доводиться право позивача та членів його сім`ї на приватизацію квартири державного житлового фонду, а тому суд першої інстанції обґрунтовано задовольнив позовні вимоги в цій частині. Колегія суддів вважає, що саме до компетенції ДП МОУ «Укрвійськбуд» належить створення органу приватизації і безоплатна передача у власність позивача квартири (приватизація). Між тим тим, відповідачем вказані дії не вчинені, орган приватизації не створений, чим створюються позивачу перешкоди у реалізації його конституційного права на житло, а саме приватизації квартири, отриманої на умовах найму ще у березні 1987 року. З врахуванням наведеного, захищаючи своє право на приватизацію житла, позивач обрав такий спосіб захисту, як зобов`язання ДП МОУ «Укрвійськбуд» звернутись до органу приватизації Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації і зобов`язання останньої здійснити приватизацію квартири на ім`я ОСОБА_1 та членів його сім`ї. Суд першої інстанції погодився із позивачем в тому, що в такий спосіб може бути захищено право позивача на приватизацію. Однак колегія суддів не може погодитись із судом першої інстанції в частині задоволення цих позовних вимог. Як було зазначено вище, лише спеціально уповноважені органи, мають право здійснювати приватизацію житла. Тобто, приватизацію житла у вигляді квартир в будинках комунальної власності здійснюють органи приватизації створені органами місцевої адміністрації та місцевого самоврядування, а приватизацію житла, яке знаходиться у повному господарському віданні підприємств, організацій та установ, здійснюють органи приватизації цих підприємств. Сам процес приватизації це не тільки процедура збору та перевірки документів, які підтверджують право на приватизацію, а і ухвалення спеціально уповноваженим органом відповідного рішення, яке є підставою для реєстрації права власності на квартиру. Оскільки будинок по АДРЕСА_3 не належить до комунальної власності, Дарницька районна у м. Києві державна адміністрація не є уповноваженим органом для прийняття такого рішення. Відтак, позовні вимоги ОСОБА_1 про усунення перешкод у здійсненні права на приватизацію житла саме шляхом зобов`язання ДП МОУ «Укрвійськбуд» звернутись до органу приватизації Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації для здійснення приватизації спірної квартири та зобов`язання Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації здійснити приватизацію вказаної квартири за ним та членами його сім`ї в рівних долях є необґрунтованими, не відповідають належному і ефективному способу захисту та задоволенню не підлягали. Згідно із пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. За таких обставин рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до ДП МОУ «Укрвійськбуд», Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації про усунення перешкод у здійсненні права на приватизацію житла шляхом зобов`язання звернутись до органу приватизації та зобов`язання вчинити дії щодо приватизації квартири не відповідає матеріалам справи, ухвалене з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, та з порушенням норм матеріального та процесуального права, а відтак відповідно до вимог статті 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового судового рішення про відмову у задоволенні позову. В іншій частині рішення суду першої інстанції необхідно залишити без змін на підставі положень статті 375 ЦПК України, оскільки воно ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права. За змістом підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України у постанові суду апеляційної інстанції має бути зазначено про новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування або зміни судового рішення; та розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відтак, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи в суді першої інстанції та її переглядом у судах апеляційної та касаційної інстанцій, має здійснити той суд, який ухвалює остаточне рішення у справі, враховуючи загальні правила розподілу судових витрат. Аналогічної позиції дотримується і Велика Палата Верховного Суду (див. постанови від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19), від 4 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19)). Виходячи з наведеного, з ОСОБА_1 пропорційно до розміру незадоволених позовних вимог стягуються документально підтверджені судові витрати, понесені ДП МОУ «Укрвійськбуд», а саме 2 724,00 грн сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги у справі. Керуючись статтями 367, 372, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу Державного підприємства Міністерства оборони України «Укрвійськбуд» задовольнити частково. Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 22 лютого 2022 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до Державного підприємства Міністерства оборони України «Укрвійськбуд», Дарницької районної у місті Києві державної адміністрації про усунення перешкод у здійсненні права на приватизацію житла шляхом зобов`язання звернутись до органу приватизації та зобов`язання вчинити дії щодо приватизації квартири скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. В іншій частині рішення Дарницького районного суду міста Києва від 22 лютого 2022 року залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_1 на користь Державного підприємства Міністерства оборони України «Укрвійськбуд» 2 724,00 грн сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено 05 липня 2023 року Головуючий С.А. Голуб Судді: Т.О. Писана Д.О. Таргоній