Постанова Велика Палата ВС № 800/582/16(800/515/15)

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 червня 2023 року м. Київ Справа № 800/582/16 (800/515/15) Провадження № 11-49заі23 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді-доповідача Гриціва М. І., суддів Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Гудими Д. А., Катеринчук Л. Й., Кишакевича Л. Ю, Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Мартєва C. Ю., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М., Ткача І. В., Ткачука О. С., Усенко Є. А., за участю секретаря судового засідання Біляр Л. В., представників: позивачки - адвокатів Кравця Р. Ю., Мартиненко А. В., Вищої ради правосуддя - Нарольської Т. С., розглянула на відкритому судовому засіданнів режимі відеоконференцзв`язку апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яку вона подала через свого представника - адвоката Кравця Р. Ю., про перегляд рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 13 березня 2023 року (судді Бившева Л. І., Ханова Р. Ф., Юрченко В. П., Гончарова І. А., Хохуляк В. В.) в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради юстиції, правонаступником якої є Вища рада правосуддя, про визнання незаконним і скасування рішення та УСТАНОВИЛА:

1. ОСОБА_1 звернулася до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до Вищої ради юстиції (далі - ВРЮ), в якому просила визнати незаконним та скасувати рішення ВРЮ від 03 грудня 2015 року № 920/0/15-15 про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Солом`янського районного суду міста Києва у зв`язку з порушенням присяги судді (далі - спірне рішення). Вимоги мотивувала тим, що: - ВРЮ протиправно використала як підставу для звільнення судді за порушення присяги висновок Тимчасової спеціальної комісії з перевірки суддів судів загальної юрисдикції (далі - ТСК) від 09 червня 2015 року № 47/02-15 (далі - Висновок № 47/02-15) про скоєння нею дій, несумісних зі статусом судді, хоча мала би проігнорувати підстави цього висновку, оскільки приводами для його формування стали заяви (відомості), отримані поза межами повноважень ТСК та які не ґрунтуються на достатніх підставах. Висновок № 47/02-15 базується на правилах Закону України від 08 квітня 2014 року № 1188-VII «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» (далі - Закон № 1188-VII), який не може вважатися чинним, через те що його підписав виконувач обов`язків Президента України Турчинов О. В., який у розумінні статті 112 Конституції України не був уповноваженою особою на його підписання. Тому цей Закон не повинен був застосовуватися, а фактичне його застосування є проявом порушення принципу неупередженості суду. ТСК не відповідала вимогам безсторонності; до її складу не входила більшість суддів, які мали забезпечувати компетентний розгляд справи (на момент розгляду справи позивача у складі членів ТСК з кола суддів була лише одна особа - Лавренюк М. Ю. , а голова ТСК - Мойсик В. Р. перебував у складі політичної партії «За Україну!»). З посиланням на точне розуміння статей 19, 121 Конституції України, частини другої статті 2 Закону № 1188-VII, статті 1 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру», частини третьої статті 237 Цивільного кодексу України, частини третьої статті 84 Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (із змінами станом на 26 жовтня 2014 року; далі - Закон № 2453-VI) доводить, що приводами для спеціального розслідування діяльності судді ОСОБА_1 стали звернення експерта Всеукраїнського благодійного фонду «Українська правнича фундація» Берка С. Т. та заступника Генерального прокурора України Бачуна О. В., хоча вони за згаданими нормами матеріального права не є суб`єктами ініціювання перевірки судді. Щоб розпочати таку перевірку, мають бути звернення осіб, що постраждали від дій судді. Звернень від таких осіб не було; - ВРЮ не застосувала строки давності накладення на суддю дисциплінарних стягнень (наслідків), що є проявом порушення права на справедливий та неупереджений розгляд справи; - ВРЮ усупереч вимогам статей 86, 87 Закону № 2453-VI здійснила дисциплінарне провадження стосовно ОСОБА_1 поза строками притягнення судді до відповідальності за порушення присяги; - ВРЮ через викривлене розуміння своїх дискреційних повноважень всупереч імперативним приписам чинного законодавства здійснила оцінку матеріалів справи, переглянула судове рішення, що належить винятково до компетенції судів вищої інстанції, а не органів, що здійснюють дисциплінарне провадження. ВРЮ перебрала на себе повноваження з оцінки законності процесуальних судових рішень і побачила ознаки деліктності в діях судді під час ухвалення конкретного судового рішення, які, однак, не містили в собі ознак протиправної діяльності у формі умислу чи грубої недбалості, необхідних для існування складу проступку у виді порушення присяги судді, що є неприпустимим з погляду норм міжнародного та національного права.

2. ВРЮ подала відзив, у якому з використанням аргументів спірного рішення спростовує доводи позовної заяви і вважає, що нема підстав для скасування оскарженого рішення відповідача.

3. Вищий адміністративний суд України постановою від 21 березня 2016 року задовольнив позов: визнав незаконним та скасував спірне рішення. Після цього справа неодноразово переглядалася судами першого та другого інстанційних рівнів.

4. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду 13 березня 2023 року ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позовних вимог. Зі змісту рішення суду та доводів позовної заяви можна визначити, що суд встановив фактичні та юридичні підстави позову, його суть, спрямування та спосіб захисту порушеного права. У межах заявлених вимог суд визначив коло та характер повноважень ВРП, які вона використала для висновку про вчинення позивачкою під час здійснення суддівської професійної діяльності в рамках конкретного кримінального провадження проступку з ознаками порушення присяги судді. Суд дослідив доводи позивачки, зокрема й ті, що стосувалися строку застосування наслідків за вчинення порушення, строку дисциплінарного провадження відносно ймовірної протиправної поведінки судді, перевищення повноважень відповідачем тощо, навів мотивування відносно цих доводів, перевірив твердження відповідача про законність і правильність спірного рішення. В аспекті встановлених та досліджених доводів суд виснував, що ВРП, коли ухвалювала спірне рішення, то чинила на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України. Використала надані їй повноваження з метою, з якою ці повноваження надані; навела обґрунтування, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

5. ОСОБА_1 не погодилась із цим рішенням суду і через свого представника подала до Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата) апеляційну скаргу, у якій просить скасувати його та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Вважає хибним висновок суду про те, що судовий захист порушеного права має обмежуватися лише зовнішнім судовим контролем і не повинен зважати на чинники, які мають значення для судового захисту конституційно гарантованих прав позивачки від протиправних рішень суб`єкта владних повноважень. Зауважує, що суд оминув мотиви постанови Верховного Суду, який повернув справу на новий розгляд і наголосив на необхідності детального аналізу не лише спірного рішення, але й передумов притягнення судді до відповідальності. Нехтування мотивів суду вищого рівня, які є обов`язковими під час нового судового розгляду, є підставою для скасування рішення суду першої інстанції. Додає, що висновок суду про фактичну відсутність сутнісного судового контролю свідчить, що обставин, котрі мають значення для справи, суд першої інстанції не встановив, а звідси - не визнав їх доведеними. Суд не перевірив обґрунтованість та вмотивованість рішення відповідача про визнання позивачки винною в порушенні присяги, не визнав їх довільними, не встановив конкретних порушень, які вчинила позивачка у сфері здійснення правосуддя і які охоплювалися межами предмета перевірки, яку зобов`язаний здійснити суд, що розглядає адміністративну справу. За змістом спірного рішення порушення присяги судді полягало в тому, що позивачка всупереч вимогами Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) постановила ухвалу про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Але при цьому відповідач не зважив на те, що суддя ОСОБА_1., коли ухвалювала це рішення, належним чином виконувала покладені на неї кодифікованим нормативним процесуальним актом обов`язки і жодним чином не відхилилася від його приписів, які можна було б кваліфікувати як порушення присяги. Вважає, що притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності за порушення присяги відповідно до Закону № 1188-VII має ризики вибіркового правосуддя, бо порушеннями пропонується визнавати тільки дії, скоєні в якийсь певний проміжок часу. Натомість такі самі (подібні) дії, вчинені до та після конкретного відтинку часу, а так само й стосовно осіб, котрі не були учасниками події, причетність до якої ставиться за провину позивачці, - масові акції протесту, не визнаються порушенням присяги судді. З погляду автора скарги, такий підхід до оцінки дій суддів має ознаки політичної дискримінації, політичної спрямованості і дозволяє стверджувати про порушення вимог статті 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Стверджується також, що суд залишив поза увагою неналежне виконання ВРЮ наданих їй повноважень, оскільки та їх перевищила й усупереч імперативним приписам законодавства здійснила оцінку матеріалів справи та переглянула судове рішення, що належить виключно до компетенції суду, а не органів, що здійснюють дисциплінарне провадження. Висновки оскарженого судового рішення є неузгодженими, бо попри застосовність принципу індивідуальної відповідальності до позивачки, зокрема, через надання значення ступеню вини останньої, суд першої інстанції загалом не притримався засади встановлення самого факту діяння і форми вини позивачки у поставленому їй за провину діянні. Суд допустив неповноту судового розгляду, оскільки незважаючи на констатацію позитивного використання відомостей про особу судді та наслідків від її дій, суд насправді не аргументував, яким чином їх застосував стосовно позивачки. Притягнення судді до відповідальності за реалізацію дискреційних повноважень (здійснення судочинства) можливе у разі злочинного наміру або грубої недбалості у ставленні до службових обов`язків. ВРЮ мала обґрунтувати об`єктивну сторону проступку та наявність щонайменше грубої недбалості в діях позивачки, зазначити, в чому вона полягає, на що була спрямована, якими доказами підтверджується, за якими ознаками винесення судового рішення (ухвали про запобіжний захід) в рамках кримінального судочинства підпадає під визначення порушення присяги судді. Під час перегляду законності дій відповідача з боку суду в цій частині вони не отримали негативного правового присуду. Суд першої інстанції неправильно застосував строки притягнення позивачки до відповідальності. За пунктом 8 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1188-VII заяви і скарги, подані до набрання чинності цим Законом, а також дисциплінарні провадження щодо суддів, розпочаті до набрання ним чинності, здійснюються відповідно до Закону № 2453-VI у редакції, що діяла на момент подачі відповідної заяви (скарги), відкриття відповідного дисциплінарного провадження. Згідно із частиною четвертою статті 87 цього Закону дисциплінарне стягнення до судді застосовується не пізніше шести місяців із дня відкриття Вищою кваліфікаційною комісією суддів України провадження в дисциплінарній справі, але не пізніше року з дня вчинення проступку, без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці. На час розгляду скарги стосовно ОСОБА_1 діяв Закон України від 15 січня 1998 року № 22/98-ВР «Про Вищу раду юстиції» (далі - Закон № 22/98-ВР), який передбачав юридичну відповідальність за порушення присяги судді та вид санкції за його скоєння. З погляду скаржниці, хоча юридична відповідальність за порушення присяги судді була встановлена Законом № 22/98-ВР, а порядок притягнення до відповідальності за це порушення не обмежувався певним строком, саме порушення присяги судді як протиправне діяння не втрачає властивостей дисциплінарного проступку, скоєння якого зумовлює застосування правил проведення дисциплінарного провадження, визначених Законом № 2453-VI, які, зосібна, передбачають строки настання дисциплінарної відповідальності. Наголошує, що на день розгляду дисциплінарної справи набрав чинності новий спеціальний нормативно-правовий акт, який передбачав, що ВРЮ повинна здійснювати розгляд справи про поведінку судді без жодних застережень щодо узгодження строків, передбачених Законом № 1188-VII. Додає, що строк притягнення судді до дисциплінарної відповідальності закінчився ще в лютому 2015 року, але ВРЮ не застосувала його стосовно судді ОСОБА_1 . В апеляційній скарзі наводяться й інші доводи для скасування оскарженого рішення суду першої інстанції як суголосні з доводами позовної заяви.

6. Велика Палата ухвалою від 05 квітня 2023 року відкрила апеляційне провадження у цій справі, а ухвалою від 12 квітня 2023 року призначила розгляд справи на судовому засіданні.

7. У відзиві на апеляційну скаргу представник ВРП наводить доводи на користь правильності висновків суду першої інстанції та просить залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін. Наголошує, що відповідно до пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі порушення суддею присяги. Факти, що свідчать про порушення присяги суддею, встановлюються ВРЮ за результатами розгляду питання про звільнення судді з підстави, передбаченої пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України (порушення суддею присяги), після надання, зокрема, ТСК висновку про порушення суддею присяги. Розгляд висновку ТСК про визнання в діях судді порушення присяги та оцінка в ході такого розгляду обставин, викладених у висновку, ВРЮ здійснює з використанням своїх дискреційних повноважень під час розв`язання питання про звільнення судді з підстави, передбаченої пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України (порушення суддею присяги). У питаннях звільнення судді з підстав порушення присяги ВРЮ керується власною оцінкою обставин події такого порушення. З посиланням на висновки ТСК ВРЮ встановила, що ОСОБА_1 винесла ухвалу про застосування запобіжного заходу ОСОБА_5 у вигляді тримання під вартою, але при цьому не дотрималася вимог законодавства України та практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) під час розгляду клопотання про застосування цього запобіжного заходу, не перевірила відповідність змісту клопотання вимогам статті 184 КПК України, не навела доказів, які обґрунтовують висновки слідчого судді про недостатність застосування більш м`яких запобіжних заходів, неправильно визначила строк тримання під вартою, вдалася до дій, які не відповідають вимогам статей 115, 194 КПК України. ВРЮ дійшла обґрунтованого висновку, що суддя ОСОБА_1 у царині здійснення правосуддя вчинила дії, що порочать звання судді, викликають сумнів у її об`єктивності, свідчать про несумлінне виконання суддею своїх службових обов`язків, принижують авторитет судової влади та свідчать про наявність достатніх підстав для внесення подання до Верховної Ради України про звільнення її з посади судді Солом`янського районного суду міста Києва у зв`язку з порушенням присяги судді. Далі у відзиві йдеться, що ВРЮ не переглядала законність й обґрунтованість ухваленого суддею судового рішення в позапроцесуальному порядку, а встановила порушення слідчим суддею кримінального процесуального закону та вчинення дій, які не відповідають завданням кримінального провадження, що є підставою для відповідальності судді. Закони № 2453-VI і № 22/98-ВР не містили строки притягнення судді до відповідальності за порушення присяги. Законом України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі - Закон № 192-VIII) внесені зміни у частину другу статті 32 Закону № 22/98-ВР, якими запроваджувалися строки здійснення провадження щодо звільнення судді за порушення присяги. Нова редакція Закону № 22/98-ВР передбачала, що ці строки відповідають строкам здійснення дисциплінарного провадження. За частиною четвертою статті 96 Закону № 2453-VI (в редакції, що набула чинності згідно із Законом № 192-VIII) строк притягнення судді до дисциплінарної відповідальності не може бути більшим трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці. Запровадження строку давності притягнення судді до відповідальності за дії, що підпадають під порушення присяги, є заходом, який покращує становище судді, а якщо зважити на час скоєння позивачкою порушення присяги судді і дату притягнення її до юридичної відповідальності за це порушення, то трирічний строк давності притягнення до відповідальності не сплинув. Ця обставина своєю чергою робить безпідставними твердження скаржниці про порушення строку притягнення судді до відповідальності. Доводи скаржниці про те, що Закон № 192-VIII не відповідає Конституції України, оскільки підписаний виконувачем обов`язків Президента України, не є слушними, бо цей Закон не визнаний у встановленому законом порядку неконституційним, він прийнятий з метою відновлення авторитету судової влади та на вимогу громадськості за особливих умов, що склалися у державі. Інші доводи відзиву є подібними до мотивів рішення суду першої інстанції.

8. На судовому засіданні представники позивачки Мартиненко А. В. та Кравець Р. Ю. висловили свої пояснення, зміст яких подібний доводам апеляційної скарги. Просили задовольнити апеляційну скаргу та позовні вимоги позивачки. Представниця відповідача Нарольська Т. С. просила рішення суду першої інстанції залишити без змін. Прохання своє мотивувала в основному доводами, наведеними у відзиві.

9. Велика Палата заслухала пояснення сторін, дослідила матеріали справи і встановила таке. Президент України Указом від 21 квітня 2003 року № 346/2003 призначив ОСОБА_1 на посаду судді Солом`янського районного суду міста Києва у межах п`ятирічного строку (присягу судді склала 14 травня 2003 року). Верховна Рада України Постановою від 15 квітня 2010 року № 2135-VI обрала ОСОБА_1 суддею Солом`янського районного суду міста Києва безстроково. 22 січня 2014 року ОСОБА_1 як слідчий суддя за результатами розгляду клопотання слідчого Слідчого відділення (далі - СВ) Солом`янського районного управління Головного управління (далі - ГУ) Міністерства внутрішніх справа (далі - МВС) України в місті Києві, погоджене прокурором Прокуратури Солом`янського району міста Києва, про застосування до підозрюваного ОСОБА_5 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою постановила ухвалу, якою задовольнила це клопотання та застосувала до підозрюваного запобіжний захід у вигляді тримання під вартою строком до 30 днів. Це судове рішення переглянув суд апеляційної інстанції і ухвалою від 11 лютого 2014 року залишив його без змін. 11 квітня 2014 року набрав чинності Закон № 1188-VII, який згідно з його преамбулою визначає правові та організаційні засади проведення спеціальної перевірки суддів судів загальної юрисдикції як тимчасового посиленого заходу з використанням існуючих процедур розгляду питань про притягнення суддів судів загальної юрисдикції до дисциплінарної відповідальності і звільнення з посади у зв`язку з порушенням присяги з метою підвищення авторитету судової влади України та довіри громадян до судової гілки влади, відновлення законності і справедливості. За статтею 1 цього Закону метою перевірки суддів є: 1) утвердження верховенства права в суспільстві та законності у діяльності судів; 2) відновлення довіри до судової влади в Україні; 3) з`ясування фактів, що свідчать про порушення суддями присяги, наявність підстав для притягнення суддів до дисциплінарної або кримінальної відповідальності; 4) утвердження в діяльності суддів принципів незалежності та неупередженості. Відповідно до пунктів 2 і 3 частини першої статті 3 цього Закону суддя суду загальної юрисдикції підлягає перевірці у разі прийняття ним одноособово або у колегії суддів таких рішень: - про обрання запобіжних заходів у вигляді тримання під вартою, залишення їх без змін, щодо осіб, які визнані політичними в`язнями, за дії, пов`язані з їх політичною та громадською діяльністю; - про обрання запобіжних заходів у вигляді тримання під вартою, залишення їх без змін, щодо осіб, які були учасниками масових акцій протесту в період з 21 листопада 2013 року до дня набрання чинності цим Законом, у зв`язку з їх участю у таких акціях. Згідно із частинами першою і другою статті 7 цього Закону за результатами перевірки суддів ТСК ухвалює висновок, який повинен бути обґрунтованим і який оприлюднюється на офіційному вебсайті ВРЮ. Висновок ТСК про порушення суддею присяги разом із матеріалами перевірки направляється ВРЮ для розгляду та прийняття нею рішення у строк не більше трьох місяців з дня надходження висновку у порядку, визначеному законом. Порушення даного строку ВРЮ не є підставою для припинення процедури перевірки судді. . Висновок ТСК про порушення суддею присяги є обов`язковим для розгляду ВРЮ. 10. 13 жовтня та 08 грудня 2014 року до ТСК надійшли заяви від експерта Всеукраїнського благодійного фонду «Українська правнича фундація» Берка С. Т. та заступника Генерального прокурора України Бачуна О. В. про порушення суддею Солом`янського районного суду міста Києва ОСОБА_1 норм законодавства України під час ухвалення рішень про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою щодо особи, яка була учасником масових акцій протесту. ТСК провела спеціальну перевірку, за результатами якої 09 червня 2015 року ухвалила Висновок № 47/02-15, згідно з яким визнала в діях судді Солом`янського районного суду міста Києва ОСОБА_1 порушення присяги судді. 19 серпня 2015 року Висновок № 47/02-15 ТСК передала до ВРЮ, а 24 вересня 2015 року ВРЮ відкрила дисциплінарну справу стосовно судді ОСОБА_1 ВРЮ 03 грудня 2015 ухвалила рішення № 920/0/15-15 про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Солом`янського районного суду міста Києва у зв`язку з порушенням присяги судді. Підставами притягнення ОСОБА_1 до відповідальності ВРЮ визнала те, що вона як слідчий суддя під час розгляду клопотання про застосування до ОСОБА_5 запобіжного заходу не встановила, чи доводять надані стороною обвинувачення докази існування достатніх передумов вважати, що є бодай один з ризиків, передбачених статтею 177 КПК України, який виправдовує тимчасове ізолювання особи від суспільства (чи позбавлення свободи); чи доводять названі і надані стороною обвинувачення обставини неможливість обрання для особи більш м`яких запобіжних заходів для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні; чи були під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу докази, які зобов`язували слідчого суддю встановити, чи доводять надані сторонами кримінального провадження докази обставини, що свідчать про можливість застосування запобіжного заходу, пов`язаного з позбавленням волі. Суддя ОСОБА_1 не обґрунтувала, чому дійшла переконання, що жоден із більш м`яких запобіжних заходів (особисте зобов`язання, особиста порука, застава, домашній арешт) не може забезпечити виконання підозрюваним покладених на нього процесуальних обов`язків. Суддя не вчинила дії, які сприяють виконанню завдань кримінального провадження та цілям положення статті 5 Конвенції, а саме не забезпечила належної охорони прав, свобод та законних інтересів підозрюваного, не забезпечила повного та неупередженого судового розгляду з тим, щоб жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу та не була піддана арешту або затриманню, здійсненого всупереч положенням статті 5 Конвенції. ВРЮ підсумувала, що порушення, які допустила слідчий суддя, свідчать про необ`єктивний та упереджений розгляд справи, порочать звання судді, що є порушенням присяги і, як наслідок, підставою для внесення подання про звільнення судді із займаної посади. До того ВРЮ виокремила, що згідно із частиною першою статті 32 Закону № 22/98?ВР питання про звільнення судді з підстав, передбачених пунктами 4-6 частини п`ятої статті 126 Конституції України (як-от порушення суддею присяги), ВРЮ розглядає не тільки після надання Вищою кваліфікаційною комісією суддів України відповідного висновку, але й тоді, коли такий висновок надає інший суб`єкт у випадках, визначених законом, або за власною ініціативою. Розгляд Висновку № 47/02-15 ТСК як суб`єкта його надання про наявність у діях судді ознак порушення присяги ВРЮ здійснювала відповідно до частини другої статті 7 Закону № 1188-VII за правилами дисциплінарного провадження. З покликанням на частину четверту статті 96 Закону № 2453-VI ВРЮ встановила, що строк застосування дисциплінарного стягнення до судді ОСОБА_1 у вигляді звільнення за порушення присяги не сплинув.

11. ОСОБА_1 не примирилася із таким рішенням і в грудні 2015 року оскаржила рішення ВРЮ до Вищого адміністративного суду України. Цей суд за результатами розгляду її позову 21 березня 2016 року ухвалив постанову про задоволення позову. Суд визнав незаконним та скасував рішення ВРЮ від 03 грудня 2015 року № 920/0/15-15 про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Солом`янського районного суду міста Києва у зв`язку з порушенням присяги судді. Верховний Суд України переглянув рішення суду першої інстанції та 11 жовтня 2016 року виніс постанову, якою скасував постанову Вищого адміністративного суду України від 21 березня 2016 року, а справу передав на новий розгляду до цього ж суду. Вищий адміністративний суд України постановою від 30 березня 2017 року позов задовольнив: визнав незаконним та скасував спірне рішення. Верховний Суд України ухвалою від 18 травня 2017 року відкрив провадження у справі про перегляд постанови суду від 30 березня 2017 року. Відповідно до підпунктів 1, 7 пункту 1 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, який набрав чинності з 15 грудня 2017 року, Верховний Суд України передав заяву ВРЮ разом із матеріалами справи до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду (супровідний лист від 30 січня 2018 року № 21-717а17). Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановою від 28 січня 2021 року скасував постанову Вищого адміністративного суду Українивід 30 березня 2017 року, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції. Той самий суд 13 березня 2023 року ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позовних вимог.

12. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Частиною другою статті 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 131 Основного Закону України у його редакції станом на 30 вересня 2016 року в Україні діє ВРЮ, до відання якої належить внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад. За пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України (у редакції, чинній до 30 вересня 2016 року) суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі порушення суддею присяги. Відповідно до частини другої статті 1 Закону № 22/98-ВР ВРЮ є колегіальним, постійно діючим, незалежним органом, відповідальним за формування незалежного високопрофесійного суддівського корпусу, здатного кваліфіковано, сумлінно та неупереджено здійснювати правосуддя на професійній основі, а також за прийняття рішень стосовно порушень суддями і прокурорами вимог щодо несумісності та у межах своєї компетенції про їх дисциплінарну відповідальність. Згідно із частиною першою статті 32 Закону № 22/98-ВР питання про звільнення судді, зокрема, з підстави, передбаченої пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України (порушення суддею присяги), ВРЮ розглядає після надання Вищою кваліфікаційною комісією суддів України, іншого суб`єкта у випадках, визначених законом, відповідного висновку або за власною ініціативою. До цитованих вище окремих норм Закону № 1188-VII треба додати, що за змістом частин другої, третьої статті 4 цього Закону з метою реалізації його приписів утворюється ТСК у складі 15 членів, яка здійснює свою діяльність на підставі цього Закону, відповідно до Регламенту ТСК з перевірки суддів судів загальної юрисдикції, що затверджується на першому засіданні ТСК. Відповідно до частини першої статті 2 цього самого Закону перевірка суддів проводиться протягом одного року з дня формування складу ТСК з перевірки суддів судів загальної юрисдикції, що утворюється у порядку, визначеному статтею 4 цього Закону. Згідно із частиною другою статті 2 цього Закону заяви про проведення перевірки індивідуально визначеного судді (суддів) за статтею 3 цього Закону подаються юридичними або фізичними особами у письмовій формі до ТСК протягом шести місяців з дня опублікування в газеті «Голос України» повідомлення про її утворення та повинні містити відомості, визначені у цій нормі. За частиною четвертою статті 2 цього Закону ТСК може повернути заяву заявнику без розгляду лише у разі, якщо до такої заяви не додано копій судових рішень або якщо заява не відповідає вимогам, встановленим цим Законом. Відповідно до частини п`ятої статті 2 цього Закону заяви, що надійшли після закінчення визначеного цією статтею строку, а також заяви, щодо яких ТСК не встигла прийняти рішення до закінчення своїх повноважень, передаються до ВРЮ для продовження їх розгляду за загальною процедурою. За пунктом 2 частини першої статті 27 Закону № 22/98-ВР ВРЮ видає такі акти, як подання про звільнення суддів з посади. Згідно із частиною другою статті 96 Закону № 2453-VI (у редакції, чинній на час вирішення ВРЮ питання про звільнення судді ОСОБА_1 ) під час обрання виду дисциплінарного стягнення стосовно судді враховуються характер проступку, його наслідки, особа судді, ступінь його вини, обставини, що впливають на можливість притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. За частинами першою, другою статті 116 цього Закону, відповідно до пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України суддя звільняється з посади у зв`язку з порушенням ним присяги судді. Факти, що свідчать про порушення суддею присяги, мають бути встановлені Вищою кваліфікаційною комісією суддів України або ВРЮ. Звільнення судді з посади на підставі порушення ним присяги судді відбувається за поданням ВРЮ після розгляду цього питання на її засіданні відповідно до Закону № 22/98-ВР. У пункті 4 статті 54 цього Закону визначено, що суддя зобов`язаний додержуватися присяги судді. Згідно із частиною першою статті 55 цього Закону у зазначеній редакції особа, вперше призначена на посаду судді, набуває повноважень судді після складення присяги судді такого змісту: «Я, (ім`я та прізвище), вступаючи на посаду судді, урочисто присягаю об`єктивно, безсторонньо, неупереджено, незалежно та справедливо здійснювати правосуддя, підкоряючись лише закону та керуючись принципом верховенства права, чесно і сумлінно виконувати обов`язки судді, дотримуватися морально-етичних принципів поведінки судді, не вчиняти дій, що порочать звання судді та принижують авторитет судової влади». Відповідно до частини другої статті 32 Закону № 22/98-ВР порушенням суддею присяги є, зокрема, вчинення ним дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його об`єктивності, неупередженості та незалежності, у чесності та непідкупності судових органів. Згідно із частиною другою статті 32 Закону № 22/98-ВР (у редакції Закону № 192?VIII, чинного з 27 лютого 2015 року) провадження щодо звільнення судді за порушення присяги проводиться за правилами і у строки, передбачені для здійснення дисциплінарного провадження. Відповідно до абзацу першого частини четвертої статті 96 Закону № 2453-VI (у редакції Закону № 192-VIII) дисциплінарне стягнення до судді застосовується не пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці.

13. Як уже зазначалося, автор скарги вважає, що судовий захист порушеного права не має обмежуватися лише зовнішнім судовим контролем, а повинен зважати на чинники, які мають значення для судового захисту конституційно гарантованих прав позивачки від протиправних рішень суб`єкта владних повноважень, якими називає мотиви однієї з останніх постанов Верховного Суду, який повернув справу на новий розгляд, про необхідність детального аналізу як спірного рішення, так і передумов притягнення судді до відповідальності. З погляду апелянта, суд не перевірив обґрунтованість та вмотивованість рішень відповідача про визнання позивачки винною в порушенні присяги, не визнав їх довільними, не встановив конкретних порушень, які вчинила позивачка у сфері здійснення правосуддя і які охоплювалися межами предмета перевірки, яку зобов`язаний здійснити суд, що розглядає адміністративну справу. Інакше кажучи, автор скарги підставами для скасування оскарженого судового рішення, серед іншого, називає неповноту судового розгляду, а звідси - недоведеність вини позивачки у скоєнні поставленого їй за провину порушення присяги. З приводу цих доводів скарги Велика Палата насамперед зауважує, що в аспекті релевантної судової практики ЄСПЛ оцінка в рамках судового контролю актів та дій органів державної влади під час виконання ними дискреційних повноважень у випадках, подібних до обставин цієї справи, є можливою, не може бути повною, але обмеженою. ЄСПЛ в одній зі своїх справ констатував, що за загальним правилом національні суди повинні утримуватися від перевірки обґрунтованості таких актів, однак суди повинні проконтролювати, чи не є викладені у них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, не підтвердженими доказами або ж помилковими щодо фактів; у будь-якому разі суди повинні дослідити такі акти, якщо їх об`єктивність та обґрунтованість є ключовим питанням правового спору.

14. Велика Палата не може визнати слушними доводи апеляційної скарги в цьому її сегменті, оскільки не встановила факторів, які доводили б їхню об`єктивність і спроможність бути підставами для втручання в оскаржене рішення суду. Велика Палата погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що ВРЮ діяла на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, що визначають порядок звільнення суддів з посад та повноваження ВРЮ, та ухвалила мотивоване рішення в частині внесення подання про звільнення судді ОСОБА_1 з посади за порушення присяги виходячи з оцінки тих обставин, що були зазначені у Висновку № 47/02-15 ТСК та які були установлені ВРЮ, з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення. Велика Палата вимушена відхили доводи апеляційної скарги в частині ігнорування судом першої інстанції чинників, які розкривають довільність висновків ВРП про наявність в діях позивачки ознак порушення вимог законодавства під час здійснення правосуддя, оскільки вони малообґрунтовані і непереконливі. Навпаки, у своєму рішенні суд першої інстанції виснував, що ВРЮ у спірному рішенні встановила факти, які свідчать про порушення суддею ОСОБА_1 присяги, надала значення змісту позитивної характеристики судді за місцем роботи, віддала належне правовому статусу судді, визначила норми процесуального закону, який регламентує питання обрання запобіжного заходу, пов`язаного з ізоляцією від суспільства, дослідила й оцінила дії судді під час ухвалення рішення про застосування відносно підозрюваного ОСОБА_5 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою щодо його відповідності вимогам такого закону, навела мотиви визначення міри відповідальності судді, у чому полягає особлива тяжкість таких дій судді, визначила негативні наслідки від таких дій.

15. ВРЮ виходила з того, що 19 січня 2014 року через повідомлення в засобах масової інформації та всесвітній мережі «Інтернет» було розпочате кримінальне провадження за певним номером про факти масових заворушень на вулиці Грушевського у місті Києві. Провадження розпочато за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 294 Кримінального кодексу України (далі - КК України). 21 січня того самого року був затриманий громадянин ОСОБА_5 як підозрюваний у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 294 КК України. До протоколу свого затримання ОСОБА_5 подав зауваження. Він повідомляв, що час затримання, записаний у протоколі затримання, не збігається з часом фактичного затримання, на порушення частини четвертої статті 208 КПК України йому не роз`яснили його прав та не повідомили причини затримання, що інкримінованих йому дій він не вчиняв. ОСОБА_5 повідомив також, що після затримання його жорстоко побили, тримали у закритому фургоні, після огляду медпрацівниками доправили до лікарні швидкої допомоги. Тоді ж сторона обвинувачення склала повідомлення ОСОБА_5 про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 294 КК України. Однак, як видно з матеріалів перевірки, відомостей про вручення ОСОБА_5 відповідно до вимог статті 278 КПК України повідомлення про підозру у скоєнні цього злочину нема. 22 січня 2014 року СВ Солом`янського районного управління ГУ МВС України в місті Києві звернулося до Солом`янського районного суду міста Києва з клопотанням слідчого про застосування до підозрюваного ОСОБА_5 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Це клопотання погодив прокурор Прокуратури Солом`янського району міста Києва. Того самого дня на відкритому судовому засідання із застосуванням технічних засобів фіксування з 18 год 39 хв по 20 год 42 хв суддя ОСОБА_1. розглядала це клопотання. Під час судового засідання захисник наголошував на важкому фізичному стані здоров`я ОСОБА_5 , на його неспроможності самостійно рухатися, що через це його навіть до суду доставили з Міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги. Хоча захисник ОСОБА_5. на судовому засіданні повідомив, що клопотав перед слідчим провести судово-медичну експертизу й дочекатися її результатів до вирішення питання про застосування запобіжного заходу ОСОБА_5 , суддя ОСОБА_1. не визнала це обставиною, що впливає на вибір виду запобіжного заходу й роз`яснила захиснику можливість звернутися до слідчого судді із клопотанням про призначення експертизи. Сама сторона захисту клопотання про призначення судово-медичного обстеження слідчому судді не заявила, а суддя ОСОБА_1. з ініціативи суду такого рішення не ухвалювала. На судовому засіданні захисник повідомляв, що стороною обвинувачення не надано суду протоколу допиту ОСОБА_5 з його клопотанням про судово-медичне експертне дослідження наявних на ньому тілесних ушкоджень. Сторона захисту звертала увагу суду на те, що ОСОБА_5 не мав заздалегідь підготовленої характерної захисної екіпіровки для масових заворушень, не виконував жодних вказівок на здійснення такого вигляду. З фокусуванням уваги на вечірній час зимової пори року, задимленість місця, де відбувались події, доводив, що сторона обвинувачення не могла розгледіти, а відтак стверджувати, що саме її підзахисний вчинив інкриміновані йому діяння.

16. За результатами розгляду клопотання суддя ОСОБА_1. ухвалою задовольнила його і застосувала до ОСОБА_5 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою строком до 30 днів. Рішення про вибір запобіжного заходу у вигляді ізоляції від суспільства мотивувала тим, що ОСОБА_5 обґрунтовано підозрювався у скоєнні злочину проти громадського порядку та моральності, пов`язаного із погрозами застосування насильства, які призвели до інших тяжких наслідків, передбачених частиною другою статті 294 КК України, за яке передбачено покарання від восьми до п`ятнадцяти років позбавлення волі. Суддя виходила з того, що існували ризики, що підозрюваний може переховуватися від органів досудового розслідування та суду, незаконно впливати на свідків чи вчиняти інше кримінальне правопорушення або продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, та іншим чином перешкоджатиме кримінальному провадженню, у зв`язку із чим жоден із більш м`яких запобіжних заходів, ніж тримання під вартою, не буде достатнім для запобігання зазначеним ризикам.

17. ВРЮ у спірному рішенні зазначила, що ОСОБА_1 як слідчий суддя під час розгляду клопотання про застосування до ОСОБА_5 запобіжного заходу не встановила, чи доводять надані стороною обвинувачення докази обставини, які свідчать про наявність достатніх підстав вважати, що існує хоча б один [вірогідний] ризик, передбачений статтею 177 КПК України, для позбавлення особи свободи, чи доводять надані стороною обвинувачення докази обставини, які свідчать про недостатність застосування більш м`яких запобіжних заходів для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні. Суддя ОСОБА_1. не обґрунтувала [фактами], чому дійшла переконання, що жоден із більш м`яких запобіжних заходів (особисте зобов`язання, особиста порука, застава, домашній арешт) не може забезпечити виконання підозрюваним покладених на нього процесуальних обов`язків. У контексті конкретних обставин, описаних вище, ВРЮ узагальнила, що суддя ОСОБА_1 не вчинила дій, які сприяють виконанню завдань кримінального провадження та цілям положення статті 5 Конвенції, не забезпечили належної охорони прав, свобод та законних інтересів підозрюваного, не забезпечила повного та неупередженого судового розгляду з тим, щоб жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу та не була піддана арешту або затриманню, здійсненого всупереч положенням статті 5 Конвенції. ВРЮ виснувала, що суддя ОСОБА_1 вдалася до необ`єктивного та упередженого розгляду справи, вдалася до дій, які порочать звання судді, є порушенням присяги та слугують підставою для внесення подання про звільнення судді із займаної посади.

18. Як зазначалося, текст присяги, яку складає суддя при призначенні вперше на посаду, містився у статті 55 Закону № 22/98-ВР. За змістом цієї присяги, суддя присягає об`єктивно, безсторонньо, неупереджено, незалежно та справедливо здійснювати правосуддя, підкоряючись лише закону та керуючись принципом верховенства права, чесно і сумлінно виконувати обов`язки судді, не вчиняти дій, що порочать звання судді та принижують авторитет судової влади. Тобто суддя зобов`язаний здійснювати свої повноваження в інтересах усього Українського народу, а свобода його дій при ухваленні рішень обмежується, зокрема, присягою. Основний Закон України на час настання події, що є предметом судового розгляду у цій справі, встановлював таку підставу звільнення судді, як порушення присяги, та не визначав, що таке звільнення є заходом [дисциплінарної] відповідальності. Для того щоб вірити, що суддя буде чинити так, як від нього вимагає статус судді, цей суддя складає присягу, беручи на себе зобов`язання, зміст яких саме для особи, яка вступає на посаду судді, не може бути незрозумілим. Як зазначалося, за Законом № 22/98-ВР суддя присягається, серед іншого, «об`єктивно, безсторонньо, неупереджено, незалежно та справедливо здійснювати правосуддя, підкоряючись лише закону та керуючись принципом верховенства права, чесно і сумлінно виконувати обов`язки судді». Поняття «порушення присяги судді» в контексті формулювання такої присяги не може видаватися надто широким для тлумачення, таким, що охоплює і підводить під це поняття інколи навіть незначне відхилення від порядку здійснення юрисдикційних повноважень. Стала судова практика дотримується позиції, що поняття порушення присяги судді не повинне бути надміру декларативним, розпливчатим, загальним, нечітким, що дозволяло б тлумачити його розлого й неоднозначно, не керуючись принципами, які встановлюють обмежувальне тлумачення цього поняття. У справі позивачки з огляду на викладене вище немає підстав стверджувати, що поняття «порушення присяги» у контексті змісту присяги судді, визначеної у статті 55 Закону № 22/98-ВР, було поширене ВРЮ на діяння, яке з боку стороннього спостерігача і самого (самої) судді загальної юрисдикції, що склав (склала) таку присягу, могло бути розцінене інакше, ніж порушення зафіксованих у присязі зобов`язань.

19. Велика Палата вважає, що обставини, в яких ВРЮ побачила ознаки порушення присяги, є об`єктивними, повними і достатніми для того, аби кваліфікувати дії ОСОБА_1 як поставлений їй за провину проступок. Суддя ОСОБА_1., коли ухвалювала процесуальне рішення про взяття особи під варту за підозрою у скоєнні кримінального правопорушення, як носій судової влади, покликаний забезпечити дотримання права особи на свободу у разі її переслідування державою, не могла не розуміти, що правила КПК України, які регламентують процедуру обрання запобіжних заходів, спрямовані на захист права кожного на свободу та особисту недоторканність, запобігають можливості позбавлення свободи будь-кого поза процедурою, встановленою законом. Вона як суддя не могла не знати, що ідея правового інституту обрання запобіжного заходу, пов`язаного з позбавленням волі, полягає в саме тому, що за природним правом особа є вільною, але не безмежно і може бути обмежена в цьому праві на підставі закону з ініціативи держави в установленому законом порядку. Цей порядок власне й зобов`язує слідчого суддю шляхом судового контролю за дотриманням порядку та підстав позбавлення особи свободи гарантувати, що така особа не буде позбавлена волі доти, доки не будуть надані вагомі докази на підтвердження того, що вона не може залишатися на волі, бо існують ризики, що унеможливлюють обрання іншого, більш м`якшого, запобіжного заходу. Використання при обмеженні права на свободу та особисту недоторканність судової процедури, яка відповідає вимогам справедливості і заснована на конституційних засадах рівності учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін та свободі надання ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, презумпції невинуватості, забезпечує дію принципу правової визначеності і виключає можливість прийняття непередбачуваних рішень та свавільного обмеження прав і свобод підозрюваного або обвинуваченого. Відповідно до статті 1 Основного Закону Україна, зокрема, є правовою державою. Людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (стаття 3 Конституції України). Відповідно до статті 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність, аналогічні положення закріплені в статті 5 Конвенції. Застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою є суттєвим обмеженням права на свободу. Проте у тій самій статті Конституції України йдеться про можливість такого обмеження за неухильного дотримання порядку і процедури такого обмеження. Тримання під вартою є найсуворішим запобіжним заходом, який суттєво обмежує конституційне право людини на свободу та особисту недоторканність, яке втілює одне з найбільш значимих соціальних благ, що передбачає недопустимість свавільного втручання у право на свободу. Під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою слідчий суддя у кожному випадку повинен принципово і критично ставитися до доводів сторони обвинувачення, якими обґрунтовується необхідність застосування саме цього запобіжного заходу, об`єктивно оцінюючи їх переконливість та необхідність і доцільність застосування такого запобіжного заходу порівняно з іншими запобіжними заходами.

20. ВРЮ у спірному рішенні конкретизувала, що за пунктом 18 частини першої статті 3 КПК України до повноважень слідчого судді належить здійснення судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні. Передумовою застосування слідчим суддею будь-якого запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені частиною першою статті 177 КПК України. Підставою застосування будь-якого запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені частиною першою статті 177 КПК України. Поряд із цим тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м`яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 КПК України.

21. Під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу ОСОБА_5 слідчий суддя ОСОБА_1. не дотрималася зазначених вимог процесуального закону, які не могли бути для неї незрозумілими. Вона не дотрималася вимог частини першої статті 178 КПК України, які зобов`язували її як слідчу суддю при вирішенні питання про обрання запобіжного заходу оцінити у сукупності всі обставини: вагомість, достатність й достовірність наявних доказів про вчинення підозрюваним кримінального правопорушення; чи насправді ці докази у світлі поданих в клопотанні слідчого приводів для кримінального переслідування (повідомлення в засобах масової інформації та мережі «Інтернет» про суспільні події з великим скупченням людей) обґрунтовано схиляли до думки про скоєння насильницьких кримінально караних масових заворушень і тут-таки беззастережно виключали проведення багатолюдних протестних маніфестацій та участь у них; тяжкість покарання, що загрожує відповідній особі у разі визнання підозрюваного винуватим у кримінальному правопорушенні, у вчиненні якого він підозрюється; вік та стан здоров`я підозрюваного; міцність соціальних зв`язків підозрюваного в місці його постійного проживання; наявність у підозрюваного постійного місця роботи; репутацію підозрюваного; майновий стан підозрюваного. З матеріалів судового провадження ВРЮ встановила, що в розпорядженні судді були відомості про те, що підозрюваний після затримання перебував у лікарні швидкої допомоги, документально та незаперечно підтверджувалося, що він зареєстрований та проживає в місті Києві, характеризується позитивно за місцем роботи та як випускник вищого навчального закладу, протоколи допиту свідків - працівників міліції та рапорт працівника міліції містять суперечливі дані стосовно місця знаходження підозрюваного під час інкримінованого йому діяння. ВРЮ через аналіз власне дій позивачки побачила, що вона під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу тримання під вартою проігнорувала історичний контекст події, в умовах якої відбувалося затримання особи підозрюваного і яка згодом отримали визначення як Революція Гідності, дистанціювалась від необхідності визначення соціально-правової природи події, яка розгорталася в країні станом на час вчинення дій, які їй ставлять за провину, мала усвідомлювати значимість в демократичному суспільстві можливість проведення мирних акцій протесту та відмежовувати їх від злочинних дій, утверджувати надважливість ролі суду в процесі контролю щодо дотримання прав та свобод громадян, яким держава (міліція, прокуратура, армія) ставить у провину організацію масових заворушень. У контексті конкретних обставин справи цього спору, характеру та послідовності дій позивачки відповідач використав підстави для звільнення ОСОБА_1 за порушення присяги судді загальної юрисдикції, яке є таким, що ґрунтується на Конституції України як на законі найвищої юридичної сили. Позивачка у разі причетності до таких дій могла передбачити відповідальність за їх вчинення. Зовнішня об`єктивна оцінка її дій та спричинені ними наслідки переконують, що ОСОБА_1 як суддя не могла не припустити, що згадані її дії як судді будуть розцінені саме як вияв порушення присяги судді у формі, яка підпадає, щонайменше, під ознаки грубої недбалості.

22. У зв`язку з наведеним Велика Палата вважає, що доводи апеляційної скарги про те, що ВРЮ перевищила свої повноваження і здійснила перегляд судового рішення, не є слушними, позаяк спірне рішення ґрунтується не на оцінці (аналог судового контролю) рішення, яке ухвалила позивачка, а на оцінці її дій, подій та фактів, що мали місце під час здійснення правосуддя, зокрема при розгляді клопотання про обрання запобіжного заходу ОСОБА_5 .

23. У цьому зв`язку та у відповідь на доводи апеляційної скарги окремо треба зазначити, що ухвалення в рамках кримінального процесуального провадження судового рішення, наслідком якого є позбавлення особи свободи, не зумовлює настання юридичної відповідальності за ухвалення такого рішення, але тільки тоді, коли слідчий суддя ухвалював це рішення за наявності підстав, з дотриманням порядку його ухвалення і, що головне, без порушення гарантованих Основним Законом України права особи на свободу та особисту недоторканність. Якщо слідчий суддя у сфері судової діяльності через грубу недбалість допустить переступ, то незалежно від того, чи порушення відбулося в рамках кримінального процесуального провадження, сама по собі процесуальна (процедурна) форма провадження не надає слідчому судді імунітету від юридичної відповідальності за скоєння порушення у сфері правосуддя, оскільки не заперечує і не може виправдовувати зовнішні прояви протиправної поведінки судді.

24. Відхиляючи доводи апеляційної скарги проознаки політичної дискримінації, політичної спрямованості та порушення статті 14 Конвенції в рішенні про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності за порушення присяги відповідно до Закону № 1188-VII, Велика Палата насамперед звертається до визначення дискримінації, сформульованого в пункті 2 частини першої статті 1 Закону України від 06 вересня 2012 року № 5207-VI «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», згідно з яким дискримінація - це ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними. Статтею 14 Конвенції визначено, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою. У рішенні від 07 листопада 2013 року у справі «Пічкур проти України» ЄСПЛ констатував, що дискримінація означає поводження з особами в різний спосіб, без об`єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях. Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об`єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну мету або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю. Аналогічний підхід у своїх рішеннях застосовує й Конституційний Суд України, вказуючи на те, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. У протилежному випадку встановлення обмежень означало б дискримінацію (абзац сьомий пункту 4.1 Рішення Конституційного Суду України від 07 липня 2004 року № 14-рп/2004). Отже, факт дискримінації може бути встановлений, якщо: 1) державний захід, дія чи бездіяльність, які оскаржуються, підпадають під чинність (захист, регулювання, дію) іншого положення закону, яким встановлені певні права та свободи; 2) є відмінність у поводженні проти інших осіб, котрі знаходяться в аналогічній або схожій обстановці (становищі, стані). Але при цьому поводження з особою, яка заявляє про дискримінаційне ставлення до неї, є істотно (разюче) відмінним і менш справедливим, ніж з іншими особами; підставами для розрізнення є особиста характеристика або статус заявника; інші особи, з якими така особа себе порівнює, знаходяться в аналогічній ситуації, а різниця у ставленні до особи не мотивована притаманною їй певною персональною ознакою. Прояв дискримінації позивачка вбачає власне у характері її дій як слідчого судді з обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою учаснику Революції Гідності ( ОСОБА_5 ), які стали підставою для проведення перевірки ТСК, а висновок ТСК - предметом розгляду у ВРЮ, яка встановила порушення присяги судді й ухвалила спірне рішення. Водночас ОСОБА_1 не зазначила і не обґрунтувала існування стосовно неї певної ознаки, яка б могла вплинути на неоднаковий підхід відповідача під час реалізації своїх функцій у питаннях звільнення судді за порушення присяги, а також не навела аргументів, які б доводили, що ВРЮ, коли реалізовувала свої конституційні повноваження, неоднаково (вибірково) вирішила питання про звільнення суддів за порушення присяги. Усе сказане в підсумку не може свідчити про дискримінацію стосовно позивачки. Не можуть свідчити про дискримінацію стосовно позивачкий факти ухвалення ВРЮ неоднакових рішень за наслідками розгляду висновків ТСК щодо суддів, які, зокрема, ухвалили рішення про обрання міри запобіжного заходу тримання під вартою учасників акцій протестів за ззовні подібних обставин, оскільки самі по собі такі факти не можуть свідчити про протиправність, дискримінацію чи свавілля з боку ВРЮ під час ухвалення рішень у межах наданих їй дискреційних повноважень.

25. Велика Палата звертає увагу на те, що хоч позивачку і не було притягнуто до дисциплінарної відповідальності, а її звільнення з посади було обумовлено скоєнням порушення, котре містить ознаки складу порушення присяги судді, яке за законом не відносилося до дисциплінарного проступку, було самостійною підставою для звільнення судді і до якого не застосовувалися строки притягнення до відповідальності, тим не менше, звільнення за порушення присяги було застосовано до позивачки упродовж часу, який у зв`язку з його закінченням не віддалив це діяння від мети відповідальності настільки далеко, щоб не застосовувати засобів відповідальності. Цей строк не «затінює», не применшує і не віддаляє актуальність юридичних наслідків порушення. Правила і строки, передбачені для здійснення дисциплінарного провадження, визначені у Законі № 2453-VI (у редакції Закону № 192-VIII), були чинні на час ухвалення спірного рішення. За частиною четвертою статті 96 цього Закону строк застосування дисциплінарного стягнення визначено як не пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці (почав діяти з 27 жовтня 2015 року). Як установлено у цій справі, ВРЮ ухвалила спірне рішення тоді, коли з часу вчинення порушення (22 січня 2014 року) до дати ухвалення спірного рішення (03 грудня 2015 року) не минуло трьох років, в межах яких після внесення відповідних законодавчих змін мало відбуватися притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, які мали поширюватися на порушення, поставлене за провину ОСОБА_1 , і були дотримані стосовно останньої.

26. Не містять достатніх підстав для втручання в оскаржене рішення доводи апеляційної скарги про підписання Закону № 1188-VII неповноважною особою та про неповноважність складу ТСК, позаяк у цих доводах нема раціональних тверджень, які б вказували на неконституційність Закону № 1188-VII, а також правил, за яких недотримання пропорції представництва у складі ТСК делегітимітизує акти та дії цього спеціального органу.

27. Не підривають довіру до оскарженого судового рішення й покликання апелянта на ініціювання спеціальної перевірки ТСК особами, які наче не мали на це законних підстав. Із посиланням на правила, зокрема, статті 3 Закону № 1188-VII про право юридичних або фізичних осіб подати заяви до ТСК про перевірку індивідуально визначеного судді (суддів) суд першої інстанції правильно вирішив, що згадані у Висновку № 47/02-15 особи, які звернулись із заявами про перевірку судді ОСОБА_1, є тими особами, які можуть ініціювати таку перевірку.

28. Підсумовуючи викладене, Велика Палата вкотре зазначає, що Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду дійшов правильного висновку про те, що нема правових підстав для скасування спірного рішення, бо орган, який ухвалював його, діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а висновки суду не містять ознак, які б дозволяли їх сприймати й оцінювати як незаконні, необґрунтовані чи досліджені з істотним порушенням вимог процесуального закону. Згадані та інші доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час перегляду цієї справи Великою Палатою, вони не спростовують обґрунтування та мотивації оскарженого судового рішення і не дають достатніх підстав для ухвалення запропонованого в апеляційній скарзі рішення по суті скарги. Отже, апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яку вона подала через свого представника адвоката Кравця Р. Ю., треба залишити без задоволення, а рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 13 березня 2023 року - без змін.

29. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. На підставі частини першої статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Керуючись статями 243, 266, 315, 316, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 13 березня 2023 року залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя-доповідач М. І. Гриців Судді: Ю. Л. Власов С. Ю. Мартєв І. А. Воробйова К. М. Пільков Д. А. Гудима О. Б. Прокопенко Л. Й. Катеринчук О. М. Ситнік Л. Ю. Кишакевич І. В. Ткач Г. Р. Крет О. С. Ткачук Л. М. Лобойко Є. А. Усенко