Постанова Львівський апеляційний суд № 465/3539/17

Справа № 465/3539/17 Головуючий у 1 інстанції: Мартьянова С.М. Провадження № 22-ц/811/1012/23 Доповідач в 2 інстанції: Шеремета Н.О. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 липня 2023 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого: Шеремети Н.О. суддів: Ванівського О.М., Цяцяка Р.П. секретаря: Цьони С.Ю. з участю: ОСОБА_1 , представника ОСОБА_2 ОСОБА_3 розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львовіцивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 ОСОБА_3 на заочне рішення Франківського районного суду м. Львова від 23 березня 2022 року,- ВСТАНОВИВ: в червні 2017 року ОСОБА_1 звернулась в суд з позовом до ОСОБА_4 та ОСОБА_2 про визнання права користування житлом та вселення. В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 20 червня 2013 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, за ОСОБА_1 визнано право власності на 1/4 частину квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 58,2 м, площа підвалу - 23,3 м. Реєстраційне свідоцтво на 1/4 квартири АДРЕСА_1 а позивачкою отримано 27 грудня 2013 року. Крім того, на підставі рішення Апеляційного суду міста Києва від 11 квітня 2017 року по цивільній справі № 22ц/796/110/2017 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_2 про поділ майна, за ОСОБА_1 визнано право власності на 1/4 частину квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 58,2 м, площа підвалу - 23,3 м. Вказує, що з червня 2013 року ОСОБА_4 не допускає її в вищезазначену квартиру чим обмежує її право на володіння, розпоряджання (у тому числі отримання доходів) та користування спірною квартирою. Стверджує, що вона неодноразово зверталася за допомогою як в житлово- експлуатаційну контору «Вулецьке», так і до дільничного інспектора міліції Франківського РУ ГУ МВС України у м.Львові з приводу ситуації, що склалась між сторонами, проте відповідачі продовжують перешкоджати їй користуватися житловим приміщенням. Також вказує, що її донька, яка навчається в університеті, змушена була протягом двох років проживати у найманому житлі, оскільки іншого житла у місті Львові не має. З наведених підстав просить: визнати за позивачкою право користування житловим приміщенням у квартирі АДРЕСА_1 і вселити її у вказану квартиру; виділити в натурі 1/4 частини з квартирі АДРЕСА_1 , що є спільною сумісною власністю, загальною площею 58,2 м, кімнату 11 м, для позивачки та трьох дітей; стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_4 вартість орендованого житла протягом двох років. Заочним рішенням Франківського районного суду м. Львова від 23 березня 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Вселено ОСОБА_1 у квартиру АДРЕСА_1 . В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 320 грн. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 320 грн. Рішення суду оскаржив представник ОСОБА_2 ОСОБА_3 , в апеляційній скарзі покликається на те, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи. Зазначає, що при прийнятті оскаржуваного рішення судом було надано оцінку та враховано копію заяви-згоди ОСОБА_2 та копію договору найму житлового приміщення, однак вказані документи були підроблені позивачкою, що стало підставою звернення ОСОБА_2 в Франківський ВП ГУ НП у Львівській області, у зв`язку з чим розпочато досудове розслідування за фактом вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 358 КК України. Вказує, що з моменту припинення шлюбних відносин та розірвання шлюбу між сторонами існує триваючий конфлікт, про що свідчить велика кількість спорів між сторонами, звернення як до органів державної влади, так і до правоохоронних органів. Вважає, що дійсною метою вселення позивачки в спірну квартиру є її бажання продовження конфлікту як з колишнім чоловіком, так і з колишньою свекрухою. Стверджує, що з моменту отримання свідоцтва про право власності на 1/4 частки у спірній квартирі, позивачка жодного дня у ній не проживала, утриманням квартири не цікавилась, в таку не навідувалась. Зазначає, що єдиною пропозицією позивачки відповідачам була пропозиція викупу її частки, яку вона оцінила самостійно в розмірі 27 000 доларів США. Крім цього, з метою позасудового врегулювання конфлікту позивачці було запропоновано здійснити рівноцінний обмін частками, згідно якого ОСОБА_2 передає позивачці свою частку у квартирі, що знаходиться у м. Києві, у якій позивачка фактично проживає, а взамін позивачка передає йому належну їй частку у спірній квартирі, проте позивачка з такою пропозицією не погодилась та повідомила, що її влаштовує лише варіант продажу своєї частки за гроші. Вважає, що спір, який виник між сторонами та має довготривалий характер, не може бути вирішений шляхом вселення позивачки до спірної квартири на житлову площу, яка відповідає її частці, оскільки така не забезпечує можливість проживання сторін з дотриманням санітарно-гігієнічних та морально-етичних норм, а тому такий спосіб захисту права власності, на думку апелянта, не можна вважати належним. Просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволення позовних вимог. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_2 ОСОБА_3 на підтримання доводів апеляційної скарги, ОСОБА_1 щодо їх заперечення, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обгрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на таке. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частина 3 ст. 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. (ч.1 ст. 13 ЦПК України). Частина 3 ст. 12 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно ч.1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно з положеннями ч. ч. 1-4 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Частина 1 ст. 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а відповідно до ч.6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.(ч.1 ст. 89 ЦПК України). Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 про її вселення, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 є власником 1/4 частини квартири АДРЕСА_1 , як власник має право на користування квартирою, однак відповідачі добровільно не надають можливості позивачці користуватися квартирою, співвласником якої вона є, а відтак діями відповідачів порушується право ОСОБА_1 на вільне користування належною їй на праві часткової власності квартирою, а відтак порушене право позивачки, як співвласника, підлягає захисту шляхом вселення до спірної квартири. Колегія суддів погоджується з висновками суду з огляду на таке. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа лише в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Обравши відповідний спосіб захисту права, позивач, в силу ст. 12 ЦПК України, зобов`язаний довести правову та фактичну підставу своїх вимог. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Статтею 41 Конституції України визначено, що право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Разом із тим, відповідно до положень статті 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом. Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (ч. 1 ст. 1 ЦК України). Цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини, юридичні факти, заподіяння матеріальної та моральної шкоди тощо, а також вони можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства (ст. 11 ЦК України). Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. У розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право. Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно з частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Таким чином, правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом (постанова Верховного Суду від 11 листопада 2019 року у цивільній справі 337/474/14-ц, провадження № 61-15813сво18). Судом встановлено, що рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 20 червня 2013 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано особистою приватною власністю ОСОБА_1 1/4 частину квартири АДРЕСА_2 та земельну ділянку площею 0, 2037 га, розташовану в АДРЕСА_3 . Здійснено поділ спільного майна подружжя та в порядку поділу майна визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/4 частину квартири АДРЕСА_1 та автомобіль марки Skoda Fabia Classis, 2007 року випуску, номер кузова НОМЕР_1 , державний номерний знак НОМЕР_2 . Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/4 частину квартири АДРЕСА_1 та автомобіль марки Mazda, 2006 року випуску, номер кузова НОМЕР_3 , державний номерний знак НОМЕР_4 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 компенсацію у розмірі 35 368, 50 грн. В іншій частині у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат. Постановою Апеляційного суду м. Києва від 31 січня 2018 року рішення Святошинського районного суду м. Києва від 20 червня 2013 року в частині визнання права власності за ОСОБА_1 на 1/4 частину квартири АДРЕСА_2 та 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 скасовано і ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 в цій частині відмовлено. Постановою Верховного Суду від 03.06.2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Апеляційного суду міста Києва від 31 січня 2018 року в частині вирішення позовної вимоги про поділ 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 скасовано та залишено в цій частині в силі рішення Святошинського районного суду м. Києва від 20 червня 2013 року, в іншій частині постанову Апеляційного суду міста Києва від 31 січня 2018 року залишено без змін. Як вбачається із витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №16219008 від 16.01.2014 року за ОСОБА_1 зареєстровано 1/4 спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_1 . Звертаючись із позовними вимогами, ОСОБА_1 покликається на те, що вона, як співвласник спірної квартири, не може реалізувати своє право на користування квартирою, право на проживання у спірній квартирі, проживання членів її сім`ї, так як відповідачі чинять їй перешкоди у користуванні квартирою, зайти у квартиру не має можливості, а звернення до правоохоронних органів із заявами жодного результату не дали. Оскільки рішення суду оскаржується лише в частині задоволених позовних вимог, колегія суддів, враховуючи принцип диспозитивності цивільного судочинства та положення частини 1 статті 367 ЦПК України, законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення в частині позовних вимог, у задоволенні яких відмовлено, не перевіряє. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна. Згідно зі статтею 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь які дії, які не суперечать закону. Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. За змістом статті 383 ЦК України, статей 150, 156 Житлового кодексу УРСР власник житла має право використовувати свою власність для свого проживання та проживання членів своєї родини. Відповідно до статті 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди. Згідно зі статтею 355 ЦК України, майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно. Правовий режим спільної часткової власності визначається главою 26 ЦК України з урахуванням інтересів усіх її учасників. Володіння, користування і розпорядження частковою власністю здійснюється за згодою всіх співвласників, а за відсутності згоди спір вирішується судом. Незалежно від розміру часток співвласники при здійсненні зазначених правомочностей мають рівні права. Відповідно до положень статей 391, 396 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння. Аналіз наведених норм права свідчить про те, що для задоволення позову про усунення перешкод у користуванні майном необхідна одночасна наявність двох підстав: позивач повинен бути власником майна, щодо якого чиняться перешкоди, та внаслідок дій відповідача порушується право власника на користування своїм майном. Факт не проживання ОСОБА_1 у спірній квартирі, яка частково є її власністю та відсутність можливості для цього, тобто порушення відповідних прав, на переконання колегії суддів, встановлений та підтверджується матеріалами справи. Так, зокрема, як вбачається з матеріалів справи, між сторонами існує тривалий конфлікт з приводу порядку користування житловими приміщеннями квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується відповіддю начальника Франківського РВ ЛМУ ГУМВС України у Львівській області від 02.12.2013 року за №71/1465, з якої вбачається, що ОСОБА_1 зверталась із скаргою на неправомірні дії відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_4 з приводу перешкод у користуванні спірною квартирою. На думку колегії суддів, заперечення ОСОБА_2 та його матері ОСОБА_4 щодо задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про вселення, тривалі судові спори з приводу користування ОСОБА_1 спірною квартирою, є доказом чинення відповідачами їй перешкод у користуванні квартирою АДРЕСА_1 . Колегія суддів вважає безпідставними та необґрунтованими доводи апеляційної скарги про те, що спір, який виник між сторонами та має довготривалий характер, не може бути вирішений шляхом вселення позивачки до спірної квартири на житлову площу, яка відповідає її частці, оскільки, як вважає апелянт, така не забезпечує можливість проживання сторін з дотриманням санітарно-гігієнічних та морально-етичних норм, а тому такий спосіб захисту права власності, на думку апелянта, не можна вважати належним. Як зазначено у постанові Верховного Суду від 26.09.2018 року у справі №306/2659/16-ц, застосування конкретного способу захисту права залежить як від захисту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. З цією метою суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб. Захист порушеного права має бути ефективним. При цьому під ефективним засобом (способом) необхідний розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав. Відтак, на думку колегії суддів, ефективним способом захисту прав позивачки за встановлених судом обставин, є вселення у спірну квартиру, оскільки саме вселення позивачки у належну їй на праві спільної часткової власності з відповідачами квартиру направлене на захист права власності позивачки, яка має намір проживати у спірній квартирі, як її співвласник, якому і належить право володіння, користування та розпорядження квартирою. Доводи апеляційної скарги про те, що з моменту отримання свідоцтва про право власності на 1/4 частки у спірній квартирі позивачка жодного дня у ній не проживала, утриманням квартири не цікавилась, в таку не навідувалась, не є підставою для відмови їй у захисті порушеного права, оскільки право власності є абсолютним правом, якого ніхто не може бути позбавлений, крім випадків, передбачених законом, відтак не проживання у спірній квартирі не позбавляє позивачку права власності та права у будь-який момент знову продовжити користування квартирою, співвласником якої вона є. З врахуванням положень ч.3 ст. 12, ч.1 ст. 13 ЦПК України, відповідно до яких кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, колегія суддів приходить до висновку, що відповідачем, всупереч вимогам ст. 81 ЦПК України, не надано суду належних та допустимих доказів на спростування доводів позивачки. Інші доводи апеляційної скарги не спростовують правильних висновків суду першої інстанції. Враховуючи положення ст. 367 ЦПК України, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про відмову в її задоволенні. Європейський суд з прав людини вказує на те, що «пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи» (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» («Pronina v. Ukraine») від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, § 23). Відповідно до п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Стаття 375 ЦПК України передбачає, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384 ЦПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 ОСОБА_3 залишити без задоволення. Заочне рішення Франківського районного суду м. Львова від 23 березня 2022 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повна постанова складена 05.07.2023 року. Головуючий: Н.О. Шеремета Судді: О.М. Ванівський Р.П. Цяцяк