Постанова 4812 № 489/2014/22

05.07.23 22-ц/812/723/23 Провадження №22ц/812/723/23 П О С Т А Н О В А Іменем України 04 липня 2023 року м. Миколаїв Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: головуючого: Базовкіної Т.М., суддів: Царюк Л.М. та Яворської Ж.М., із секретарем судового засідання: Калашник А.О., за участі позивача ОСОБА_1 , представників сторін адвокатів Лисенко В.С. та Пугаченка С.Ю., розглянувши в порядку спрощеного провадження у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції цивільну справу №489/2014/22 за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення, яке постановив Ленінський районний суд міста Миколаєва під головуванням судді Кокарєва Вячеслава Валентиновича у приміщенні цього суду 28 квітня 2023 року, повний текст якого складений 18 травня 2023 року, за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, у с т а н о в и в : У липні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя. Позов мотивований тим, що 06 вересня 2002 року між позивачем та відповідачкою було зареєстровано шлюб. Який відповідно до рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 18 жовтня 2016 року було розірвано. Під час шлюбу на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу, укладеного 05 грудня 2003 року було придбано квартиру АДРЕСА_1 , право власності на яку було зареєстровано за ОСОБА_2 . Зазначена квартира була придбана за ціною 52237 грн. До придбання спірної квартири відповідно до договору купівлі-продажу №955 від 15 жовтня 2003 року позивачем було продано 1/2 частку двокімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_2 , яка належала йому на праві власності до реєстрації шлюбу, за 18550,00 грн. і через незначний проміжок часу ці грошові кошти в повному обсязі були витрачені на придбання квартири АДРЕСА_1 . На придбання квартири вартістю 52237 грн. подружжям було витрачено: 33687 грн - грошові кошти, набуті подружжям за час перебування у шлюбі та 18550 грн - грошові кошти від продажу позивачем 1/2 частки квартири за адресою: АДРЕСА_2 , що належала йому на праві власності. Позивач зазначає, що 1/2 частка грошових коштів, які набуті подружжям за час перебування у шлюбі, становить 16843,50 грн. (1/2 частка від 33687,00 грн). Позивач вважає, що фактичний розмір коштів, які були витрачені для придбання спірної квартири і належали йому особисто становить 35393,50 грн., що складає 67,755% від загальної вартості, тобто 2/3 частки від вартості квартири АДРЕСА_1 . Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 вважає, що наявна підстава для відступлення від загального правила про рівність часток подружжя, враховуючи його інтереси, що заслуговують на увагу, та просив визнати за ним право на 2/3 ідеальних часток квартири АДРЕСА_1 . У відзиві на позовну заяву ОСОБА_2 зазначила, що позовні вимоги не визнає в повному обсязі та просить відмовити у їх задоволенні. Про існування договору купівлі-продажу 1/2 частки квартири за адресою: АДРЕСА_2 , що належала позивачу на праві власності, вона дізналася із позовної заяви. Кошти на придбання квартири АДРЕСА_1 вона отримала у позику у своєї матері ОСОБА_3 в розмірі 9800 доларів США, про що є розписка від 05 грудня 2003 (на момент написання розписки ця сума була еквівалентна 52237 грн.). В матеріалах справи відсутні докази того, що позивач витратив отримані ним кошти саме на придбання спірної квартири. При цьому, у разі якщо спірна квартира купувалась, в тому числі, за особисті кошти ОСОБА_1 , то не було жодних перешкод для зазначення цих обставин безпосередньо в тексті договору купівлі-продажу спірної квартири. Крім того позивач звернувся до суду з пропуском строку позовної давності, оскільки моментом початку перебігу строку позовної давності є момент коли ОСОБА_1 міг та повинен був дізнатись про невизнання його права власності на спірне майно, тобто з моменту звернення ОСОБА_2 з позовом до Ленінського районного суду м. Миколаєва, коли остання вчинила дії, які зумовили потребу захисту прав позивача, тобто з 31 січня 2017 року, а відповідно, сплив 01 лютого 2020 року, і позивачем не надано жодних доказів існування будь-яких обставин, які б об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі позивачу для своєчасного звернення до суду за захистом свого права. Рішенням Ленінського районного суду міста Миколаєва від 28 квітня 2023 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Визнано за ОСОБА_1 , в порядку поділу майна, придбаного в період шлюбу, право власності на 2/3 частки об`єкта житлової нерухомості - квартири АДРЕСА_1 (реєстраційний номер в Державному реєстрі прав власності на нерухоме майно 3524555, номер запису про право власності 17520 в книзі 100 внесений на підставі договору купівлі-продажу за реєстровим номером 8867 від 05.12.2003, посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Філіпенко В.В.). Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору в розмірі 6848 грн. 13 коп. Рішення суду мотивовано правовою позицією Верховного Суду з аналогічних спорах (справа №644/9569/18 від 03.11.2021, справа №755/21188/15-ц від 01.04.2020, справа №467/478/17 від 26.02.2020), в яких Верховний Суд роз`яснив, що у процесі розгляду спорів про поділ майна подружжя необхідно враховувати такі обставини: час придбання майна; кошти, за які таке майно було придбано (джерело придбання); мета придбання майна, яка дозволяє визначити правовий статус сумісної власності подружжя. Суд не погодився з доводами відповідача про пропуск позивачем строку позовної давності, оскільки навіть після розірвання шлюбу позивач продовжує проживати у квартирі, тобто його право не порушено. Проте, суд також вважав, що доводи позивача про те, що відповідачка в квартирі АДРЕСА_1 , не мешкає із травня 2015 року, тобто не користується нею і не здійснює її утримання, не є підставою для припинення права власності відповідача на вказану квартиру. Крім того, суд критично поставився до розписки, наданої відповідачкою, оскільки враховуючи зовнішній вигляд розписки та те, що сума повністю (52237 грн.) співпадає з вартістю квартири АДРЕСА_1 , таке викликало сумніви у тому, що ця розписка дійсно була складена 05 грудня 2003року, тобто в день придбання спірної квартири. Окрім цього розписка видана відповідачем її матері, тобто дуже близькому родичу, така розписка за словами представника відповідача зберігалась матір`ю або відповідачем протягом двадцяти років. Суд погодився з доводами позивача та вважав доведеним, що на придбання спірної квартири було витрачено особисті кошти позивача, що є підставою для збільшення його частки у спільному майні, а саме: сума грошових коштів, яка була витрачена ОСОБА_1 на придбання квартири АДРЕСА_1 , складає 35393,50 грн., з яких: 16843,50 грн. - 1/2 частка від розміру спільних сумісних грошових коштів 33687,00 грн., витрачених на придбання нерухомості; 18550,00 грн. - особисті приватні кошти, отримані від продажу 15 жовтня 2003 року належної позивачу до шлюбу на праві особистої приватної власності (1/2 частки квартири за адресою: АДРЕСА_2 ). Враховуючи те, що квартира АДРЕСА_1 , була придбана за 52237,00 грн., то 35393,50 грн. складає 2/3 вартості цієї квартири. ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. Апеляційна скарга мотивована тим, що позивач не надав належних і допустимих доказів сплати частини вартості спірної квартири власними коштами, отриманими від продажу частини квартири, що належала йому на праві особистої власності. Самі по собі посилання на те, що договір купівлі-продажу частки квартири, належної на праві особистої власності позивачу, був укладений до договору про придбання спірної квартири, а відтермінування її придбання зумовлено очікуванням дозволу органу опіки та піклування, не є достатнім фактом сплати ОСОБА_1 особистих коштів за придбану у шлюбі квартиру. При цьому в матеріалах справи наявний письмовий доказ - договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 . При укладанні цього договору жодної домовленості про нерівність часток подружжя у праві власності на квартиру не було, отже частки подружжя у праві власності на спірну квартиру є рівними, що відповідає положенням статей 22, 28 КпШС (чинним на момент виникнення спірних відносин). В пункті 3 Договору чітко зазначено, що продаж вчинено за 52327 грн., які продавці одержали від покупця до підписання цього договору. У разі, якщо спірна квартира купувалась, в тому числі, за особисті кошти позивача, не було жодних перешкод для зазначення цих обставин безпосередньо в тексті Договору. Заперечуючи проти відступу від рівності часток подружжя, ОСОБА_2 надала письмовий доказ - оригінал боргової розписки (наявний в матеріалах справи). З вказаної розписки вбачається, що 05 грудня 2003року ОСОБА_2 взяла у своєї матері ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 9800 доларів США (еквівалентно 52237грн.) на придбання собі квартири за адресою: АДРЕСА_3 . Грошові кошти зобов`язалася повернути. Тобто грошові кошти відповідачка отримала від матері в борг в інтересах сім`ї, вони були використані для придбання спірної квартири, тому на зазначено майно поширюється правовий режим спільної сумісної власності. Заперечення сторони позивача щодо справжності розписки вимагає залучення спеціальних знань науки, а надання оригіналу розписки відповідачем кореспондується із такими засадами цивільного судочинства як змагальність сторін. Позивач наділений правом просити суд про проведення судово-технічної експертизи письмового доказу, таким правом не скористався. Суд, незважаючи на те, що для встановлення давності документа необхідні спеціальні знання у сфері іншій ніж право, «на око» припустивши, що розписка складена не 05 грудня 2003 року, вдався до припущення, що така розписка не могла зберігатись 20 років. ОСОБА_2 зауважила, що моментом перебігу позовної давності за вказаними правовідносинами - є момент коли ОСОБА_1 міг та повинен був дізнатись про невизнання свого права власності на спірне майно, тобто, перебіг позовної давності почався з моменту звернення ОСОБА_2 з позовом до Ленінського районного суду м. Миколаєва, коли остання вчинила дії, які зумовили потребу захисту прав Позивача, тобто, з 31 січня 2017 року, а, відповідно, сплив 01 лютого 2020 року. Натомість з позовною заявою ОСОБА_1 звернувся 21 липня 2022 року, тобто із пропуском строку позовної давності, що є підставою для відмови у позові. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просить рішення суду залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. ОСОБА_1 посилається на ті ж обставини, на які посилався у позовній заяві. Позивач зауважує, що доводи відповідачки щодо відсутності доказів використання отриманих 15 жовтня 2003 року ним коштів від продажу належної йому до шлюбу квартири (1/2 частки) для купівлі квартири АДРЕСА_1 спростовуються матеріалами справи. Основним доказом, який відповідачка наводить стосовно заперечення використання його особистих коштів для придбання квартири, є власноручно виготовлена відповідачкою розписка, за якою остання нібито позичила у своїх батьків грошову суму в розмірі 9800 доларів США для придбання квартири. Проте, 05 грудня 2003 pоку у нотаріуса саме позивач розраховувався з продавцями спірної квартири, всі передані ним кошти знаходились у нього (в тому числі і особисті), будь-яких коштів ні в цей день, ні пізніше, відповідачка йому не передавала. Надана ж відповідачкою розписка виготовлена нею самостійно і, відповідно, не є належним, допустимим, достовірним та достатнім доказом по справі. Крім того у батьків відповідачки станом на 05 грудня 2003 року не було та не могло бути коштів в розмірі зазначеному в наданій позивачкою розписці. Довідка Новопетрівської сільської ради Миколаївської області від 09 серпня 2017 року вих. № 1420, яка ніби підтверджує заможність батьків відповідачки, містить відомості про наявність майна та худоби в володінні останніх станом на 09 серпня 2017 року. Придбання квартири відбувалось 05 грудня 2003 pоку., тобто за чотирнадцять років до 09 серпня 2017 року. По-друге, в розписці, наданій відповідачкою, зазначено, що остання нібито взяла в борг суму в іноземній валюті в розмірі 9800 доларів, що еквівалентно, як зазначено, 52 237 грн. Проте, станом на 05 грудня 2003 року норми, яка б передбачала зазначення еквіваленту в цивільному законодавстві, ще не існувало. Вказана норма була введена в дію з моменту набрання законної сили Цивільним кодексом України (ч. 2 ст. 524 ЦК України), тобто з 01січня 2004 року. Відповідачка послалась на те, що борг за розпискою вона повернула після того, як отримала кошти за договором купівлі-продажу від 23 листопада 2004 року. Однак, відповідно до договору, продаж однокімнатної квартири АДРЕСА_4 було вчинено за 6 432 грн., а борг за наданою розпискою складів суму еквівалентну 52 237грн. Тобто навіть фізично отримавши від продажу 6 432 грн. повернути суму 52 237 грн. неможливо. Щодо застосування строків позовної давності, то , на думку позивача, відповідачка плутає порядок обрахування строків позовної давності для звернення до суду з вимогами щодо оскарження презумпції спільності майна подружжя та вимогами стосовно поділу спільного сумісного майна. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника відповідачки, позивача та його представника, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково із таких підстав. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина 1 статті 2 ЦПК України). Відповідно до положень частин 1, 2, 3, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із вимогами частини 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Рішення суду першої інстанції таким вимогам закону відповідає не в повній мірі. Як вбачається з матеріалів справи і таке встановили суди першої та апеляційної інстанцій, рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 18 жовтня 2016 року розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який був зареєстрований 06 вересня 2002 року Відділом реєстрації актів громадянського стану Ленінського районного управління юстиції м. Миколаєва, актовий запис №621 (а.с.9). 05 грудня 2003 року між ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , яка діяла за себе та свого сина ОСОБА_5 , (продавці), та ОСОБА_2 (покупець) було укладено договір купівлі-продажу, який посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Філіпенко В.В., зареєстрований Миколаївським БТІ, зареєстрований в реєстрі за №8867, відповідно до копії якого продавці продали, а покупець купила квартиру АДРЕСА_1 , яка складається з 3-х кімнат житловою площею 40,6 кв.м, загальною площею 68,1 кв. м. Цей продаж вчинено за 52237 грн. 00 коп., які продавці одержали від покупця до підписання цього договору (а.с.10). Згідно копії довідки про реєстрацію права власності на нерухоме майно, виданої Миколаївським міжміським бюро технічно інвентаризації 25 грудня 2003 року, номер витягу 2427075, вбачається, ОСОБА_2 належить на праві приватної власності квартира АДРЕСА_1 (номер запису 17520 в книзі 100) на підставі договору купівлі-продажу від 05 грудня 2003 року (а.с.11). Відповідно до копії висновку оцінювача №0009н-22 від 07 лютого 2022 року, виготовленого ТОВ КГ «АНАЛІТИК-КАПІТАЛ», ринкова (оціночна) вартість трикімнатної квартири АДРЕСА_1 станом на 04 лютого 2022 року (без урахування ПДВ) складає 1 027 220 грн. (а.с.23). Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцевих положень» Сімейного кодексу України (далі - СК України), зазначений кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності Цивільним кодексом України (далі - ЦК України), тобто з 01 січня 2004 року. За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України), норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності. Відповідно до статті 13 Кодексу про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України) права і обов`язки подружжя породжує лише шлюб, укладений у державних органах реєстрації актів громадянського стану. Час виникнення прав і обов`язків подружжя визначається моментом реєстрації шлюбу в органах реєстрації актів громадянського стану. Отже, до спірних правовідносин, ураховуючи зазначені правові норми, порядок набуття спільного майна та його правовий режим повинен визначатися за нормами КпШС України, який був чинним на час набуття спірного нерухомого майна. Статтею 22 КпШС України передбачено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. Згідно зі статтею 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном. Аналогічна норма закріплена у статті 57 СК України. Статтею 16 Закону України «Про власність», чинного на час придбання спірної квартири, визначено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Здійснення ними цього права регулюється цим Законом і КпШС України. Результат аналізу наведених норм матеріального права дає можливість дійти висновку, що кошти подружжя, як і інше майно, набуте у шлюбі, належать їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не спростовано відповідними доказами. У разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них (стаття 28 КпШС України). Вказані норми, що діяли на час придбання спірної квартири, узгоджуються з нормами чинного сімейного законодавства України. Зокрема відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Згідно зі статтею 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року № 6-843цс17 та узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду в постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18). Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення. Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 28 КпШС України, як і 60 СК України, та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя. Стаття 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям. Таких висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 11 лютого 2022 року у справі № 504/1126/19, провадження № 61-18866 св

21. Враховуючи наведену презумпцію, квартира АДРЕСА_1 , яка придбана за договором купівлі-продажу в період перебування сторін у шлюбі, є їх спільною сумісною власністю. З огляду на зміст та підстави позову у справі, яка переглядається, ОСОБА_1 , який просить суд при поділі майна відступити від принципу рівності часток подружжя у спільному майні, збільшити належну йому частку у праві спільної власності на квартиру на розмір вкладених в її придбання його особистих коштів, мав довести саме обставини своєї участі у придбанні спірного майна особистими коштами. За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Нормами процесуального права визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, дослідження та оцінки всіх доказів, а також зазначення норм матеріального права, якими суд керувався при вирішенні позову. Колегія суддів дійшла висновку, що у справі, яка переглядається, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про доведеність вкладення позивачем власних коштів у придбання квартири, оскільки сам лише факт відчуження ним за договором купівлі-продажу 15 жовтня 2003 року належної йому на праві власності квартири АДРЕСА_5 не доводить, що отримані позивачем за цим договором 18550 грн. (а.с.21) були витрачені ним на придбання спірної квартири, тоді як будь-яких доказів такого (банківські виписки про переведення коштів, чеки, розписки продавців тощо) ОСОБА_1 суду не надав. Тому апеляційний суд погоджується з аргументами апеляційної скарги про відсутність передбачених законом підстав для відступу при поділі спірного майна від принципу рівності часток сторін у праві спільної сумісної власності на спірну квартиру, оскільки позивачем не спростована належними та допустимими доказами презумпція спільності цього майна сторін та рівності належних їм часток. Решта доводів апеляційної скарги колегією суддів не приймається. Так, не заслуговують на увагу аргументи ОСОБА_2 про те, що вона використала на придбання спірної квартири отримані нею в борг від своєї матері кошти, на підтвердження чого вона надала розписку від 05 грудня 2003 року, згідно з якою ОСОБА_2 взяла у своєї матері ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 9800 доларів США (еквівалентно 52237,00 грн.) на придбання собі квартири за адресою: АДРЕСА_3 . Грошові кошти зобов`язалася повернути (а.с.42). У постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 травня 2023 року у справі № 215/1191/1 зроблені такі висновки Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев`ята статті 7 СК України). Загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти сімейного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах сімейного законодавства. Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20). Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання, і має бути направлений на встановлення (зміни чи припинення) приватних прав і обов`язків та інших наслідків. За загальним правилом, договір як універсальний регулятор приватних відносин, є підставою для встановлення (зміни чи припинення) приватних прав і обов`язків та інших наслідків саме для його сторін. Тобто, по-перше, регулююча сила договору стосується його сторін. По-друге, в певних випадках не сторона договору може наділятися правами та обов`язками (наприклад, стаття 636 ЦК України, частина перша статті 816 ЦК України). По-третє, законодавець в окремих випадках, з урахуванням того, що інші особи (не сторони договору) не можуть ігнорувати існування договору між сторонами, а також фактичне та правове становище, яке є його результатом, передбачає спеціальні правила при «інтервенції» в «чужі» договірні відносини. Наприклад, договір, укладений стороною корпоративного договору на порушення такого корпоративного договору, є нікчемним, якщо інша сторона за договором знала або мала знати про таке порушення (частина шоста статті 7 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 червня 2022 року в справі № 396/269/18 (провадження № 61-15407св21). Дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Досить часто учасники цивільного обороту в спорах про поділ майна за допомогою договору позики чи розписки про отримання в позику грошових коштів, в яких вказано, що ці грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна, намагаються спростувати презумпцію спільності майна подружжя (чи жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі). Касаційний суд зауважив, що використання таким чином договору позики (в якому передбачено, що грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна) очевидно не враховує, що регулююча сила договору стосується його сторін, а тому не може кваліфікуватися як добросовісне та є неприпустимим; Тому надана відповідачкою розписка про отримання коштів не є доказом набуття нею спірної квартири за особисті кошти при поділі майна подружжя. Щодо аргументів про пропуск позивачем позовної давності. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Обов`язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача. У частині другій статті 72 СК України визначено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності. Такий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15. Отже, початок перебігу позовної давності у справах про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України). Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 584/1319/16-ц (провадження № 61-19445св18), від 06 листопада 2019 року у справі № 203/304/17 (провадження № 61-5400св19), від 13 лютого 2020 року у справі № 320/3072/18 (провадження № 61-5819св19), від 13 липня 2020 року у справі № 570/4234/16-ц (провадження № 61-15213св19) та від 24 лютого 2021 року у справі № 303/6365/17 (провадження № 61-13857св19). У цій справі шлюб сторін розірвано рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 18 жовтня 2016 року. Як до розірвання шлюбу, так і після ОСОБА_1 проживає у спірній квартирі. ОСОБА_2 вважає, що відлік строку позовної давності для звернення ОСОБА_1 з позовом про поділ квартири почався з січня 2017 року її звернення до суду з позовом про виселення ОСОБА_1 (справа № 489/469/17). Колегія суддів дійшла висновку про помилковість такого твердження. Так, у справі № 489/469/17 суд, відмовляючи у позові про виселення ОСОБА_1 , встановив, що квартиру придбано в період дії Кодексу про шлюб та сім'ю України та на час перебування сторін у шлюбі, майно не поділено, тому квартира є спільною сумісною власністю сторін, а відповідач як співвласник не може бути виселений в порядку статті 391 ЦК України. Такі висновки суду не спростовували, а навпаки, підтвердили права ОСОБА_1 як співласника квартири, тому розгляд справи № 489/469/17 не може свідчити про порушення його прав і бути початком перебігу строку давності. Інші докази, які б підтверджували порушення права ОСОБА_1 як одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно - спірну квартиру, зареєстровану на ОСОБА_2 , у матеріалах справи відсутні. Тому апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 звернуся з позовом в межах позовної давності. Оскільки суд першої інстанції правильно зробив висновок про те, що спірна квартира є об`єктом спільної сумісної власності сторін і має бути поділена між ними, але помилково, внаслідок неправильного застосування норм матеріального права визначився з тим, що є підстави для збільшення частки позивача у спільній власності, рішення суду в силу положень пунктів 2, 4 частини 1 статті 376 ЦПК України необхідно змінити, визнавши за позивачем право на 1/2 частку спірного майна. Щодо розподілу судових витрат. Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки за наслідками апеляційного перегляду рішення суду змінено, є підстави для розподілу апеляційним судом судових витрат. Відповідно до частин 1, 3 статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу. В силу частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Частиною 2 цієї ж статті передбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Порядок та розміри сплати судового збору визначені Законом України «Про судовий збір» (далі Закон). Відповідно до положень підпункту 1 пункту 1 частини 2 статті 4 цього Закону позивач при поданні позовної заяви мав сплатити 1 відсоток вартості відшукуваного майна 2/3 частини спірної квартири, що становить 6848,13 грн., які ним сплачені. Відповідно до положень підпункту 6 пункту 1 частини 2 статті 4 цього Закону позивачка при поданні апеляційної скарги мала сплатити 150 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги. Зокрема, з урахуванням вимог апеляційної скарги про повне скасування рішення суду першої інстанції та встановленої апеляційним судом після подання апеляційної скарги вартості спірної квартири ОСОБА_2 сплатила за апеляційний розгляд справи 10272 грн. 20 коп. В позові ОСОБА_1 просив про визнання за ним права власності на 2/3 частки спірної квартири, апеляційним судом визнано його право на 1/2 частки, тобто позовні вимоги задоволені на 75%. Тому понесені позивачем судові витрати підлягають компенсації за рахунок відповідачки саме в такому розмірі. За розгляд справи судом першої інстанції стягненню з відповідачки на користь позивача підлягає 5136 грн. (75% 6848,13). За розгляд справи судом апеляційної інстанції за умови часткового задоволення апеляційної скарги з позивача на користь відповідачки слід стягнути 2568 грн. 20 коп. Частиною першою статті 15 ЦПК України встановлено, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Згідно із частиною першою статті 131-2 Конституції України для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура. При визначенні суми відшкодування витрат на професійну правничу допомогу суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Відповідно до пункту 9 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI представництво - це вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні. Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI). За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат розмір витрат на правничу допомогу адвоката визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним зі складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина шоста статті 137 ЦПК України). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року в справі № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22) зроблено висновок, що: «суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони. При цьому обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами». Разом з тим, у постановах Верховного Суду від 07 листопада 2019 року у справі №905/1795/18 та від 08 квітня 2020 року у справі №922/2685/19 висловлено правову позицію, відповідно до якої суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг. Суд зазначає, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України», заява №19336/04). З огляду на зазначене положеннями ЦПК України передбачено такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи і наданих послуг та фінансового стану учасників справи. Подібні правові висновки викладені у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19). Для суду не є обов`язковими зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення ними договору, що передбачає сплату адвокату певного гонорару, в контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи це питання, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (пункт 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19)). У справі, яка переглядається у відзиві на позовну заяву ОСОБА_2 визначила попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла (вивчення позовної заяви 2800 грн. (2 години), усна консультація 1400 грн. (1 година), складання відзиву на позовну заяву 8400 грн. (6 годин),, представництво в Ленінському районному суді 7000 грн. (фіксована сума) та які вона очікує понести (складання заперечення на відповідь на відзив на позовну заяву (1400 грн.), складання апеляційної скарги (4200 грн.), складання відзиву на апеляційну скаргу 2800 грн.), представництво в Миколаївському апеляційному суді (3500грн.). На підтвердження понесених витрат на оплату професійної правничої допомоги ОСОБА_2 надала договір № 05/22 про надання правничої допомоги від 01 серпня 2022 року (а.с. 48) між адвокатом Пугаченком С.Ю. та Куксою Н.В., відповідно до якого вартість однієї години правничої допомоги складає 1400 грн., а гонорар адвоката за представництво в суді 7000 грн; ордер адвоката Пугаченка С.Ю. на представництво інтересів ОСОБА_2 у цій справі (а.с. 49); акти прийому-передачі виконаних робіт (послуг) до договору № 05/22 від 01 серпня 2022 року на суму 11200 грн. (а.с. 44, 45); та дві квитанції до прибуткового касового ордеру від 01 та 08 серпня 2022 року на 4200 грн. та 15400 грн., які сплачені відповідачкою адвокатові (а.с.46, 47). Згідно матеріалів справи, представник відповідачки адвокат Пугаченко С.Ю. в суді першої інстанції брав участь у чотирьох судових засіданнях (15 вересня,26 жовтня 2022 року, 31 березня та 28 квітня 2023 року), з них у всіх засіданнях - у режимі відеоконференції, а також ним складені відзив на позовну заву та заперечення на відповідь на відзив на позовну заяву, в суді апеляційної інстанції ним складена апеляційна скарга, також він брав участь в судовому засіданні у режимі відеоконференції. За такого визначена договором відповідачкою та її представником вартість послуг останнього становить: в суді першої інстанції 21000 грн, в суді другої інстанції 7700 грн. У відповіді на відзив на позовну заяву позивач ОСОБА_1 заявив про неспівмірність розміру заявлених відповідачкою витрат на професійну правничу допомогу складності справи, ціні позову та просив про їх зменшення до 3000 грн. Колегія суддів частково погоджується із такою заявою позивача. З урахуванням викладених позицій Верховного Суду, обставин справи, яка переглядається, враховуючи її складність (відноситься до категорії нескладних), обсяг доказів у справі (який є незначним), обсяг відшукуваного позивачем майна (один об`єкт), обсяг послуг, наданих адвокатом під час розгляду справи, час, витрачений адвокатом на надання відповідних послуг, колегія суддів вважає, що критерію розумності розміру наданих відповідачці послуг її представником в судах першої та апеляційної інстанції відповідає наступний розмір: 10000 грн. в першій інстанції та 6000 грн. в апеляційній інстанції. Врахувавши, часткове задоволення апеляційної скарги ОСОБА_2 їй слід компенсувати за рахунок відповідача 25% визначених судом апеляційної інстанції як обґрунтовані судових витрат, що становить 4000 грн. Частиною 5 статті 141 ЦПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат. З урахуванням таких вимог щодо взаємозаліку з позивача на користь відповідачки необхідно стягнути 1122 грн. 20 коп. (4000 грн. + 2568 грн. 20 коп. - 5136 грн.). Керуючись статтями 367, 368, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 28 квітня 2023 року змінити. Визнати за ОСОБА_1 в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 (реєстраційний номер в Державному реєстрі прав власності на нерухоме майно 3524555, номер запису про право власності 17520 в книзі 100 внесений на підставі договору купівлі-продажу за реєстровим номером 8867 від 05 грудня 2003 року, посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Філіпенко В.В.). Стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП - НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_6 , на користь ОСОБА_2 , яка народилась ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП - НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_7 .: 1122 грн. 20 коп. судових витрат. Постанова набирає законної сили з дня прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту. Головуючий Т.М. Базовкіна Судді: Л.М. Царюк Ж.М. Яворська _______________________________________________ Повний текст постанови складений 05 липня 2023 року