Постанова Житомирський апеляційний суд № 295/2165/19

УКРАЇНА Житомирський апеляційний суд Справа №295/2165/19 Головуючий у 1-й інст. Рожкова О. С. Категорія 63 Доповідач Трояновська Г. С. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 червня 2023 року Житомирський апеляційний суд у складі: головуючого- судді Трояновської Г.С . суддів: Павицької Т.М., Галацевич О.М. з участю секретаря судового засідання Нестерчук М.Д., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Житомирі цивільну справу № 295/2165/19 за позовом ОСОБА_1 до Житомирської міської ради, Комунального підприємства «ВЖРЕП №9» Житомирської міської ради, Житомирської державної нотаріальної контори Житомирської області, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_4 , про встановлення факту постійного проживання, визнання права на участь в приватизації та на пільгову приватизацію, недійсність свідоцтва про право на спадщину за законом, визнання права на частку квартири в порядку спадкування, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 07 лютого 2023 року, ухваленого під головуванням судді Рожкової О.С. у м. Житомирі, в с т а н о в и в : У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із названим позовом, вимоги якого неодноразово уточнювала та в остаточній редакції просила (т. 2 а.с. 212): - визнати факт постійного проживання ОСОБА_5 з матір`ю ОСОБА_6 однією сім`єю на дату приватизації квартири 26.06.2002; - визнати право ОСОБА_1 на участь у приватизації 26.02.2002; - визнати, що на 26.02.2002 у ОСОБА_1 було законне право на пільгову приватизацію; -підтвердити недійсність свідоцтва про право на спадщину за законом від 10.07.2019 №713; - визнати, що частка ОСОБА_1 у спадкуванні квартири з урахуванням права на участь в приватизації становить 3/4 частки квартири АДРЕСА_1 . В обгрунтування позову вказала, що вона з листопада 1973 року проживала, у квартирі АДРЕСА_1 разом з батьком ОСОБА_7 , матір`ю ОСОБА_6 та сестрою ОСОБА_8 , де була зареєстрована з 16.06.1976. В подальшому, 22.05.1992 виписалася та виїхала з квартири і прописалася у гуртожитку у АДРЕСА_2 . ОСОБА_8 в 1996 році також виселилася, оскільки вийшла заміж та перейшла жити до чоловіка. Вказала, що у зв`язку із хворобою матері у червні 2002 вона за згодою матері знову вселилася в квартиру, та здійснювала за нею догляд до самої смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 . Матір перебувала на її утриманні, вона платила за комунальні послуги, робила ремонти в квартирі та за життя матері просила її надати дозвіл на реєстрацію у спірній квартирі, проте зареєструватися не могла у зв`язку із відсутністю оригінала свідоцтва про право власності на квартиру. Зазначила, що 15.01.2019 з листа виконавчого комітету Житомирської міської ради їй стало відомо, що квартира АДРЕСА_1 приватизована на матір та передана їй у приватну власність. Позивач вказала, що оскільки вона на момент приватизації квартири фактично проживала разом із матір`ю як член сім`ї, її безпідставно не включили в довідку про склад сім`ї для проведення приватизації, тому її права порушені. Виходячи із наведеного та з урахуванням того, що на час оформлення приватизації - 26.06.2002 вона (позивач) проживала разом із матір`ю ОСОБА_6 , що підтверджується письмовими свідченнями матері та поясненнями свідків, про оформлення приватизації квартири не знала, свою згоду на одноособове оформлення матір`ю приватизації квартири не давала, а тому просила встановити факт постійного проживання з матір`ю на момент приватизації та просила визнати її право на участь у приватизації 26.02.2002. Крім того, зазначила, що після смерті матері Житомирською державною нотаріальною конторою сестрі, яка змінила прізвище на ОСОБА_4 , неправомірно видано свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/2 спірної квартири, що належала матері, оскільки позивач мала право на участь в приватизації квартири, у зв`язку з чим просила суд підтвердити недійсність свідоцтва про право на спадщину за законом та визнати її право на частку квартири в порядку спадкування. Посилаючись на наведене, просила задовольнити її позовні вимоги в повному обсязі. Рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 07 лютого 2023 року в задоволенні позову відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Доводи апеляційної скарги зводиться до викладу обставин, якими обгрунтовано позовні вимоги у позовній заяві. Зазначає, що позов виник у зв`язку із порушенням її прав у сфері приватизації житлового фонду та порушенням її житлових прав, а тому судом першої інстанції надано невірну оцінку позовним вимогам і доказам, що призвело до неправильного вирішення спору. Крім того вказує, що факт проживання її із матір`ю ОСОБА_10 на дату приватизації підтверджено показами свідків, які суд першої інстанції безпідставно не взяв до уваги. В суді апеляційної інстанції ОСОБА_1 доводи апеляційної скарги підтримала, просила її задовольнити, надала пояснення аналогічні викладеному в позовній заяві та апеляційній скарзі. Всі інші учасники справи до апеляційного суду не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, що не перешкоджає розгляду справи. Відзив на апеляційну скаргу не надходив. Розглянувши справу в межах, визначених ст. 367 ЦПК України, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що рішенням виконавчого комітету Корольовської районної ради депутатів трудящих м. Житомира від 24.10.1975 №398 «Про надання квартир громадянам району в новозбудованому будинку АДРЕСА_3 та надання квартир громадянам в вільному та звільненому фонді райвиконкому» ОСОБА_7 отримав квартиру АДРЕСА_4 в складі 4-х чоловік (т.1 а.с. 227). Із копії паспорта громадянина України СРСР серії НОМЕР_1 вбачається, що ОСОБА_1 зареєстрована за адресою АДРЕСА_5 (періменована на АДРЕСА_5 ) з 16.06.1979, знята з реєстрації за вказаною адресою 22.05.1992 та зареєстрована 07.07.1992 за адресою АДРЕСА_2 (т.1 а.с. 230). Із довідки про склад сім`ї наймача та займані ними приміщення на 19.06.2002, вбачається, що у спірній квартирі прописана ОСОБА_6 , як наймач; дочка ОСОБА_8 , онуки ОСОБА_11 та ОСОБА_12 , виписані 23.01.2002, що підтверджується копією довідки ВЖРЕП №9 (том 1, а.с. 179). 19.06.2002 ОСОБА_6 звернулась до органу приватизації із заявою про приватизацію квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується копією заяви №3692 та додала вказану вище довідку про склад сім`ї (т1 а.с.41). Розпорядженням органу приватизації № 41514 від 26.06.2002 задоволено прохання наймача ОСОБА_6 та передано в приватну спільну власність квартиру АДРЕСА_1 (т. 1 а.с. 40). 26.06.2002 ОСОБА_6 отримала свідоцтво про право власності на житло № НОМЕР_2 , яке знаходиться за адресою АДРЕСА_7 (т. 1 а.с. 12). ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 померла, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_3 (том 1, а.с.10). З спадкової справи №17/2019, відкритої до майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 , вбачається, що після смерті ОСОБА_6 спадщину прийняли її діти - ОСОБА_1 , ОСОБА_4 (т.2. а.с. 2-45). Згідно Свідоцтва про право на спадщину за законом від 10.07.2019 вбачається, що ОСОБА_4 видано свідоцтво на 1/2 частку спадкового майна, що складається із квартири АДРЕСА_1 . Свідоцтво про право власності на спадщину за законом на частку спадково майна ще не видано (т. 2 а.с.42). Звертаючись із позовом, ОСОБА_1 вказала, що вселилася у спірну квартиру в 1973 році, проживала за вказаною адресою і була зареєстрована до 1993 року, а потім знову проживала без реєстрації, проте приватизація житла відбулася без її участі всупереч положенням Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду". Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції вказав, що ОСОБА_1 не доведено факту постійного проживання в спірній квартирі разом з матір`ю на дату приватизації квартири та не надано доказів про збереження за нею права на житло. Щодо пояснень свідків та визнання позовних вимог одним з відповідачів - ОСОБА_2 , то самі по собі такі пояснення і визнання без наявності інших доказів не можуть слугувати самостійною підставою для задоволення вимог ОСОБА_1 про встановлення факту постійного проживання з матір"ю чи задоволення позову. З огляду на наведене, місцевий суд вказав, що не знайшов правових підстав для задоволення позову в частині встановлення факту постійного проживання ОСОБА_1 з матір`ю ОСОБА_13 однією сім`єю на дату приватизації квартири і, оскільки інші позовні вимоги є похідними від вимог в задоволенні яких відмовлено, то також відмовив у їх задоволенні. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, з огляду на таке. Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 фактично оспорює приватизацію, вважаючи, що вона проведена незаконно (без її участі). Статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод закріплено право на повагу до житла. Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Відповідно до частини першої статті 4 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) жилі будинки і жилі приміщення в будівлях, що належать державі, є державним житловим фондом. Частиною першою статті 5 ЖК Української РСР передбачено, що державний житловий фонд перебуває у віданні місцевих Рад народних депутатів (житловий фонд місцевих Рад) та у віданні міністерств, державних комітетів і відомств (відомчий житловий фонд). Ніхто не може бути обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина третя статті 9 ЖК Української РСР). Згідно з частинами першою та другою статтею 61 ЖК Української РСР користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер. Статтею 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передбачено, що приватизація державного житлового фонду (далі - приватизація) - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України. Державний житловий фонд - це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ. До об`єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, житлові приміщення у гуртожитках (житлові кімнати, житлові блоки (секції), кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів (далі - квартири (будинки), які використовуються громадянами на умовах найму (частина перша статті 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»). Частиною четвертою статті 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» визначено, що право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду з використанням житлових чеків одержують громадяни України, які постійно проживають в цих квартирах (будинках) або перебували на обліку потребуючих поліпшення житлових умов до введення в дію цього Закону. Відповідно до частини першої статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд. Виходячи з аналізу змісту наведених норм Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» право на приватизацію житла мають лише особи, які фактично проживають у займаних квартирах (будинках), жилих приміщеннях у гуртожитках, кімнатах у комунальних квартирах, за згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають в зазначених приміщеннях, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло. Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 01 червня 2020 року у справі № 520/14902/17 (провадження № 61-21727св19), 19 лютого 2021 року по справі № 176/1698/17. Наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 15 вересня 1992 року N 56 затверджено Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, яким передбачено процедуру такої передачі. Пунктами 18, 20, 23 вищезазначеного Положення встановлено, що громадянин, який виявив бажання приватизувати займану ним і членами його сім`ї на умовах найму квартиру (одноквартирний будинок), звертається в орган приватизації або до створеного ним підприємства по оформленню документів, де одержує бланк заяви та необхідну консультацію. При оформленні заяви на приватизацію квартири (будинку) громадянин бере на підприємстві, що обслуговує жилий будинок, довідку про склад сім`ї та займані приміщення. Оформлена заява на приватизацію квартири (будинку) з доданими до неї довідкою про склад сім`ї та займані приміщення, а також документом, що підтверджує право на пільгові умови приватизації подаються громадянином до органу приватизації місцевої державної адміністрації, виконкому місцевої Ради народних депутатів, чи державного підприємства організації установи, де вони реєструються. Аналіз наведених вимог закону свідчить, що єдиною підставою для передачі у власність квартир (будинків) та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т ін.) державного житлового фонду громадянам України є рішення відповідного органу приватизації, що приймається не пізніше місяця з дня одержання відповідної заяви громадянина, до якої повинна додаватись довідка про склад сім`ї та займані приміщення. Відповідно до вимог статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Звертаючись до суду із даним позовом, ОСОБА_1 стверджувала, що на момент приватизації квартири АДРЕСА_1 вона проживала за цією адресою разом зі своєю матір`ю ОСОБА_6 . Водночас, матеріалами справи доводиться, що ОСОБА_1 у період із 16.06.1979 22.05.1992 була зареєстрована та проживала за адресою АДРЕСА_7 , проте з 07.07.1992 до теперішнього часу адресою її реєстрації є АДРЕСА_2 (т. 2 а.с. 9). Разом із тим, до позовної заяви, крім тверджень самого позивача та показів допитаних судом першої інстанції свідків, які можна розцінювати як суперечливі, не додано жодного доказу того, що на час прийняття органом приватизації розпорядження 26.06.2002 про передачу квартири АДРЕСА_1 у приватну власність ОСОБА_6 позивачка ОСОБА_1 була зареєстрована і фактично проживала за вказаною адресою або мала статус тимчасово відсутньої особи, за якою зберігалося право на житло, відповідно до вимог законодавства. Крім того, факт проживання ОСОБА_6 разом із будь-якими членами сім`ї у спірній квартирі спростовується Довідкою КВЖРЕП №9 станом на 19.06.2002, яка була додана до заяви до органу приватизації ( т. 1 а.с. 179). Колегія суддів вважає обгрунтованими висновки суду першої інстанції щодо недоведення обставин вселення позивача в квартиру, наймачем якої була матір - ОСОБА_6 , саме в червні 2002 року, причин такого вселення, проживання з матір`ю однією сім`єю на момент приватизації, утримання матері за власні кошти, сплату комунальних послуг та ремонти в квартирі. Подані позивачем докази про звернення за медичною допомогою для матері за адресою АДРЕСА_7 , копії листування з підприємствами, державними та контролюючими органами із зазначенням на поштових конвертах адреси АДРЕСА_7 , не можуть бути належними доказами з огляду на предмет доказування в даній справі та не охоплюють спірний період. Суд першої інстанції обгрунтовано зазначив, що посилання як на належний доказ доведеності факту проживання однією сім`єю ОСОБА_1 і ОСОБА_6 на заяву ОСОБА_6 від 05.02.2016 (т.1 а.с. 231 зворот), в якій зазначено, що ОСОБА_1 проживає разом з нею, не приймається до уваги, оскільки така заява адресована судді Корольовського районного суду м. Житомира Анциборенко Н.М., датована 2016 роком, належним чином не завірена, є ксерокопію, джерело її походження невідоме. Зазначена заява не містить будь-яких відомостей щодо періоду спільного проживання вказаних осіб. Крім того, колегія суддів звертає увагу, що з 2002 року до дня своєї смерті ОСОБА_6 не ініціювала питання щодо реєстрації ОСОБА_1 у спірній квартирі та матеріали справи не містять належних доказів в розумінні ст. 79-81 ЦПК України протилежного. Позивачка у свою чергу у період з 2002 по 2019 рік не ініціювала позову про встановлення факту проживання однією сім`єю, визнання приватизації недійсною. Із цим позовом ОСОБА_1 звернулась до суду лише 08.02.2019, трохи більше як через місяць після смерті матері. Посилання позивачки на втрату відповідних документів не є доведеними. Письмові пояснення ОСОБА_1 про те, що за рішенням Конституційного Суду України від 14.11.2001 №15-рп/2001 по справі №1-31/2001 визнано неконституційним положення щодо прописки (виписки) дозвільного порядку вибору особою місця проживання, яке втратило чинність 14.11.2001 і на дату приватизації ця норма була чинна, висновків суду не спростовують, оскільки судом першої інстанції досліджувались обставини фактичного проживання ОСОБА_1 зі своєю матір`ю ОСОБА_6 станом на дату приватизації житла - 26.06.2002 року і таких обставин не встановлено. А тому суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні вимог про встановлення факту постійного проживання ОСОБА_5 з матір`ю ОСОБА_6 однією сім`єю на дату приватизації квартири - 26.06.2002, що стало підставою для відмови в задоволенні решти позовних вимог. Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку та дійшов правильного висновку про те, що позовні вимоги не підлягають до задоволення. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному рішенні, питання вичерпності висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить із того, що у справі, що переглядається, судом надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникли в застосуванні норм матеріального та процесуального законодавства до спірних правовідносин, а доводи, викладені у апеляційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції, про що зазначено у мотивувальній частині цієї постанови. Оскільки, висновки суду відповідають фактичним обставинам справи, а ухвалене рішення відповідає вимогам матеріального і процесуального права, то підстави для його скасування відсутні. Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Виходячи із наведеного, апеляційний суд вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено із дотриманням норм чинного матеріального та процесуального законодавства, а тому підстави для його скасування відсутні. Оскільки апеляційна скарга Житомирським апеляційним судом залишена без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, тому питання про розподіл судових витрат не вирішується. Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 390, 391 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 07 лютого 2023 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 26.06.2023. Головуючий Судді