Постанова 4854 № 540/92/22

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 22 червня 2023 р.м. ОдесаСправа № 540/92/22 Перша інстанція: суддя Свида Л.І., рішення суду ухвалено в порядку письмового провадження в м. Одеса Колегія суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду у складі: судді-доповідача Яковлєва О.В., суддів Єщенка О.В., Крусяна А.В., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційні скарги ОСОБА_1 та Міністерства юстиції України на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 10 березня 2023 року та апеляційні скарги Міністерства юстиції України на додаткові рішення Одеського окружного адміністративного суду від 22 березня 2023 року, у справі за позовом Первинної профспілкової організації працівників територіальних органів Міністерства юстиції України в інтересах ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,- В С Т А Н О В И Л А : Первинна профспілкова організація працівників територіальних органів Міністерства юстиції України звернулась в інтересах ОСОБА_1 до суду з позовом у якому заявлено вимоги Міністерству юстиції України та Південному міжрегіональному управлінню з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції, а саме: - визнання протиправним та скасування наказу Міністерства юстиції України від 01 листопада 2021 року № 2614/к «Про звільнення»; - поновлення на посаді заступника начальника Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції з питань дотримання прав засуджених та осіб, узятих під варту з 03 грудня 2021 року; - стягнення з Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції середнього заробітку за час вимушеного прогулу, починаючи з 03 грудня 2021 року по день ухвалення рішення суду. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 10 березня 2023 року задоволено позовні вимоги, а саме: - визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства юстиції України від 01 листопада 2021 року № 2614/к «Про звільнення». - поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції з питань дотримання прав засуджених та осіб, узятих під варту з 03 грудня 2021 року. - стягнуто з Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 115 180,08 грн. Додатковим рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 22 березня 2023 року, що ухвалено за заявою ОСОБА_1 , здійснено розподіл судових витрат та стягнуто з Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції та Міністерства юстиції України на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу (10 000,00 грн з кожного). Додатковим рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 22 березня 2023 року, що ухвалено за заявою Первинної профспілкової організації працівників територіальних органів Міністерства юстиції України, здійснено розподіл судових витрат та стягнуто з Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції та Міністерства юстиції України на користь Первинної профспілкової організації працівників територіальних органів Міністерства юстиції України витрати на професійну правничу допомогу (10 000,00 грн з кожного). Не погоджуючись з рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 10 березня 2023 року ОСОБА_1 подано апеляційну скаргу з якої вбачається про порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а тому просить скасувати оскаржуване рішення, в частині висновку про стягнення середнього заробітку, з прийняттям нового рішення у відповідній частині. Вимоги апеляційної скарги обґрунтовано тим, що при розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу, судом першої інстанції порушено вимоги постанови КМУ «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08 лютого 1995 року №

100. На переконання апелянта, суд першої інстанції при нарахуванні середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а саме з 03 грудня 2021 року по 10 березня 2023 року, мав використати інформацію про отриману апелянтом заробітну плату у жовтні 2019 року та лютому 2020 року, як за два повних місяці, відпрацьованих апелянтом перед звільненням. Враховуючи викладене, апелянт вважає, що він має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу, загальним розміром 492 018,56 грн. Південним міжрегіональним управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції подано відзив на вказану апеляційну скаргу у якому зазначено про безпідставність доводів апеляційної скарги позивача. Первинною профспілковою організацією працівників територіальних органів Міністерства юстиції України подано відзив на вказану апеляційну скаргу у якому зазначено, що судом першої інстанції здійснено невірний розрахунок середнього заробітку апелянта, а як наслідок рішення суду першої інстанції у відповідній частині підлягає скасуванню. Не погоджуючись з рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 10 березня 2023 року Міністерством юстиції України подано апеляційну скаргу з якої вбачається про порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а тому просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. Вимоги апеляційної скарги обґрунтовано тим, що у межах спірних правовідносин позивача правомірно звільнено з посади заступника начальника Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції у зв`язку з проведенням реорганізації відповідного органу. В свою чергу, на переконання апелянта, ним завчасно повідомлено позивача про майбутнє звільнення, належним чином запропоновано позивачу вакантні посади державної служби в реорганізованому Департаменті з питань виконання кримінальних покарань, а також належним чином складено оскаржуваний наказ про звільнення. При цьому, апелянт вважає, що він не мав обов`язку узгоджувати звільнення позивача з Первинною профспілковою організацією працівників територіальних органів Міністерства юстиції України та виконувати умови колективного договору Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції. Первинною профспілковою організацією працівників територіальних органів Міністерства юстиції України подано відзив на вказану апеляційну скаргу у якому зазначено, що судом першої інстанції прийнято законне та обґрунтоване рішення про необхідність поновлення позивача на посаді, так як Міністерством юстиції України порушено процедуру його звільнення. Крім того, не погоджуючись з додатковими рішеннями Одеського окружного адміністративного суду від 22 березня 2023 року, Міністерством юстиції України подано апеляційні скарги, з яких вбачається про порушення судом першої інстанції норм процесуального права, а тому просить скасувати додаткові судові рішення та відмовити позивачам у здійсненні розподілу понесених судових витрат. Вимоги апеляційних скарг обґрунтовано тим, що судом першої інстанції порушено порядок розподілу судових витрат та помилково стягнуто понесені позивачами судові витрати на професійну правничу допомогу у надмірному розмірі, що не відповідає складності справи та наданим на їх підтвердження документам. Первинною профспілковою організацією працівників територіальних органів Міністерства юстиції України подано відзив на апеляційну скаргу відповідача у якому зазначено, що судом першої інстанції прийнято законне та обґрунтоване рішення про необхідність здійснення розподілу понесених судових витрат на професійну правничу допомогу. Перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду, а також правильність застосування судом норм матеріального і процесуального права та правової оцінки обставин у справі, колегія суддів приходить до висновку, рішення суду першої інстанції підлягають скасуванню, з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що наказом Міністерства юстиції України «Про призначення» від 17 липня 2018 року № 2654/к призначено ОСОБА_1 на посаду заступника начальника Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції з питань дотримання прав засуджених та осіб, узятих під варту, як переможця відкритого конкурсу. При цьому, згідно п. 1 постанови КМУ «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» від 16 грудня 2020 року № 1252, постановлено реорганізувати територіальний орган Міністерства юстиції - Південне міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції шляхом його приєднання до міжрегіонального територіального органу Міністерства юстиції з питань виконання кримінальних покарань - Департаменту з питань виконання кримінальних покарань. Наказом Міністерства юстиції України «Про реорганізацію територіального органу» № 4390/5 від 21 грудня 2020 року реорганізовано територіальний орган - Південне міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції шляхом його приєднання до міжрегіонального територіального органу Міністерства юстиції з питань виконання кримінальних покарань - Департаменту з питань виконання кримінальних покарань та затверджено голову комісії з реорганізації. Наказом Міністерства юстиції України від 21 грудня 2020 року № 4403/5 затверджено Положення про Департамент з питань виконання кримінальних покарань. Наказом Міністерства юстиції України «Про затвердження штату Департаменту з питань виконання кримінальних покарань» від 30 грудня 2020 року № 3891/к затверджено структуру та штат Департаменту з питань виконання кримінальних покарань, у кількості 307 штатних одиниць. При цьому, 02 вересня 2021 року ОСОБА_1 повідомлено про звільнення із займаної посади відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 87 ЗУ «Про державну службу» (скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу). Наказом Міністерства юстиції України від 01 листопада 2021 року № 2614/к звільнено ОСОБА_1 з посади заступника начальника Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції з питань дотримання прав засуджених та осіб, узятих під варту з 09 листопада 2021 року, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 87 ЗУ «Про державну службу» з припиненням державної служби. При цьому, відповідно до записів у трудовій книжці ОСОБА_1 серії НОМЕР_1 , ОСОБА_1 звільнено 02 грудня 2021 року (у перший день виходу з лікарняного). Не погоджуючись з правомірністю звільнення ОСОБА_1 з державної служби, Первинна профспілкова організація працівників територіальних органів Міністерства юстиції України, членом якої є ОСОБА_1 , звернулась до суду з даним адміністративним позовом. За наслідком з`ясування обставин справи, судом першої інстанції зроблено висновок про задоволення позовних вимог, так як у межах спірних правовідносин ОСОБА_1 протиправно звільнено з державної служби, з чим не погоджується колегія суддів, з огляду на наступне. Так, згідно ч. 1 ст. 53 КАС України, у випадках, встановлених законом, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, державні органи, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до адміністративного суду із позовними заявами в інтересах інших осіб і брати участь у цих справах. При цьому Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, державні органи, органи місцевого самоврядування повинні надати адміністративному суду документи та інші докази, які підтверджують наявність визначених законом підстав для звернення до суду в інтересах інших осіб. Згідно ч. 4 ст. 19 ЗУ «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», профспілки, їх об`єднання мають право представляти інтереси своїх членів при реалізації ними конституційного права на звернення за захистом своїх прав до судових органів, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а також міжнародних судових установ. При цьому, Закон України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» визначає правові основи організації та діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України, її завдання та повноваження. Згідно ч. 1 ст. 14 ЗУ «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», до персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України належать особи рядового і начальницького складу (далі - особи рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби), спеціалісти, які не мають спеціальних звань, та інші працівники, які працюють за трудовими договорами в Державній кримінально-виконавчій службі України (далі - працівники кримінально-виконавчої служби). Згідно ч. 8 ст. 14 ЗУ «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», трудові відносини працівників кримінально-виконавчої служби регулюються законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами). На спеціалістів Державної кримінально-виконавчої служби України, які не мають спеціальних звань, поширюється дія ЗУ «Про державну службу». Віднесення посад цих спеціалістів до відповідних категорій посад державних службовців проводиться Кабінетом Міністрів України. В свою чергу, Закон України «Про державну службу» визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях. Згідно п. 1 ч. 1 ст. 87 ЗУ «Про державну службу», підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу. Згідно ч. 3 ст. 87 ЗУ «Про державну службу», про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб`єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю. Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду. Згідно ч. 5 ст. 87 ЗУ «Про державну службу», наказ (розпорядження) про звільнення державного службовця у випадках, передбачених частиною першою цієї статті, може бути виданий суб`єктом призначення або керівником державної служби у період тимчасової непрацездатності державного службовця або його відпустки із зазначенням дати звільнення, яка є першим робочим днем, наступним за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність, або першим робочим днем після закінчення відпустки. Згідно ч. 5 ст. 22 ЗУ «Про державну службу», у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, за рішенням суб`єкта призначення може здійснюватися без обов`язкового проведення конкурсу. При цьому, згідно п. 6 ч. 1 ст. 2 ЗУ «Про державну службу», рівнозначна посада - посада державної служби, що належить до однієї підкатегорії посад державної служби з урахуванням рівнів державних органів. В свою чергу, Кодекс законів про працю України визначає правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці. Згідно ч. 6 ст. 49-2 КЗпП України, вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до ЗУ «Про державну службу», здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей: про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів; у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті; не пізніше ніж за 30 календарних днів до запланованих звільнень первинним профспілковим організаціям надається інформація щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також проводяться консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом`якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень. Згідно ч. 1 ст. 43-1 КЗпП України, розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) допускається, зокрема у випадках звільнення керівника підприємства, установи, організації (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступників, головного бухгалтера підприємства, установи, організації, його заступників, а також працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України «Про державну службу», керівних працівників, які обираються, затверджуються або призначаються на посади державними органами, органами місцевого самоврядування, а також громадськими організаціями та іншими об`єднаннями громадян. При цьому, згідно ст. 10 КЗпП України, колективний договір укладається на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов`язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів. Згідно ч. 3 ст. 13 КЗпП України, колективний договір може передбачати додаткові порівняно з чинним законодавством і угодами гарантії, соціально-побутові пільги. Згідно ст. 18 КЗпП України, положення колективного договору поширюються на всіх працівників підприємства, установи, організації незалежно від того, чи є вони членами професійної спілки, і є обов`язковими як для власника або уповноваженого ним органу, так і для працівників підприємства, установи, організації. Колегією суддів встановлено, що предметом спору у даній справі є перевірка правомірності звільнення ОСОБА_1 з державної служби за ініціативою суб`єкта призначення. В даному випадку, до звільнення ОСОБА_1 працювала на посаді заступника начальника Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції з питань дотримання прав засуджених та осіб, узятих під варту. При цьому, оскаржуваним наказом Міністерства юстиції України «Про звільнення» від 01 листопада 2021 року № 2614/к звільнено ОСОБА_1 із займаної посади на підставі п. 1 ч. 1 ст. 87 ЗУ «Про державну владу». Між тим, перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, в частині висновку про скасування оскаржуваного наказу Міністерства юстиції України, у межах доводів та вимог апеляційної скарги Міністерства юстиції України, колегія суддів зазначає наступне. Так, з аналізу вищевикладених норм матеріального права вбачається, що підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення, які визначено у п. 1 ч. 1 ст. 87 ЗУ «Про державну владу», є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу. Тобто, законодавцем у відповідній нормі виділено три окремі обставини, настання кожної з яких є підставою для звільнення державного службовця за ініціативою суб`єкта його призначення. Між тим, як вірно встановлено судом першої інстанції, пунктом 1 постанови КМУ «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» від 16 грудня 2020 року № 1252 постановлено реорганізувати територіальний орган Міністерства юстиції - Південне міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції шляхом його приєднання до міжрегіонального територіального органу Міністерства юстиції з питань виконання кримінальних покарань - Департаменту з питань виконання кримінальних покарань. В даному випадку, обставини реорганізації Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції шляхом його приєднання до Департаменту з питань виконання кримінальних покарань, зі скороченням штату Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції та збільшенням штату Департаменту з питань виконання кримінальних покарань, встановлені судом першої інстанції та не заперечуються сторонами у справі. Враховуючи викладене, а саме встановлений факт реорганізації державного органу, колегія суддів вважає наявними підстави для звільнення державних службовців, зокрема позивача, які проходять державну службу у відповідному органі. При цьому, колегія суддів зазначає, що правомірність відповідного звільнення може бути підтверджена лише у випадку дотримання суб`єктом призначення прав державного службовця, що гарантовані ЗУ «Про державну службу» та КЗпП України, а також за неможливості його працевлаштування в новому (реформованому) органі, зокрема через відсутність згоди на таке працевлаштування від державного службовця. Між тим, задовольняючи позовні вимоги, судом першої інстанції сформовано висновок про те, що оскаржуваний наказ Міністерства юстиції України не містить конкретної підстави для припинення державної служби позивача, а містить лише загальне посилання на положення п. 1 ч. 1 ст. 87 ЗУ «Про державну службу». Вказані обставини, згідно висновків суду першої інстанції, унеможливили чітке розуміння підстав звільнення позивачем, а як наслідок порушили принцип правової визначеності. В свою чергу, колегія суддів зазначає, що 02 вересня 2021 року позивача ознайомлено із попередженням про майбутнє звільнення та 26 жовтня 2021 року позивача ознайомлено із пропозицією по зайняттю вакантних посад. При цьому, у вказаних документах мітиться роз`яснення про реорганізацію Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції на підставі постанови КМУ «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» від 16 грудня 2020 року. Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що після ознайомлення з відповідним попередженням про наступне вивільнення та пропозиціями по зайняттю вакантних посад, жодного стану юридичної невизначеності щодо підстав звільнення у позивача не виникло. Аналогічний висновок сформовано Верховним Судом в постанові від 27 вересня 2022 року (справа № 380/7530/20). При цьому, колегія суддів вважає помилковими посилання суду першої інстанції на правову позицію Верховного Суду, що викладена в постанові від 24 квітня 2019 року (справа №815/1554/17), так як правовідносини у відповідній справі не є релевантними до спірних правовідносин та регулюються іншими нормами матеріального права. Щодо зробленого судом першої інстанції висновку про те, що позивачу не запропоновано рівнозначних посад перед його звільненням з державної служби на підставі п. 1 ч. 1 ст. 87 ЗУ «Про державну службу», колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. В даному випадку, задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції встановив, що запропоновані позивачу посади в Департаменті з питань виконання кримінальних покарань не є рівнозначними посадами державної служби у порівнянні із раніше займаною позивачем посадою (підкатегорія посад Б2). Крім того, суд першої інстанції зробив висновок, що позивачу протиправно не запропоновано обійняти одну з усіх рівнозначних посад державної служби в структурі Міністерства юстиції України, які були вакантними на момент звільнення позивача зі служби. Між тим, з аналізу вищевикладених норм матеріального права, а саме ч. 3 ст. 87 ЗУ «Про державну службу», вбачається, що одночасно з попередженням про звільнення суб`єкт призначення або керівник державної служби має запропонувати державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. В свою чергу, реалізація зазначеної норма врегульована ч. 5 ст. 22 ЗУ «Про державну службу», з аналізу якої вбачається, що у разі реорганізації державного органу, переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, може здійснюватися без обов`язкового проведення конкурсу. Тобто, законодавцем передбачено можливість переведення державного службовця, без проведення конкурсу на зайняття вакантних посад державної служби, до реорганізованого державного органу, до якого приєднано в процесі реорганізації державний орган, в якому проходив службу відповідний державний службовець. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що суб`єкт призначення позивача не мав обов`язку пропонувати позивачу усі наявні у нього посади в структурі Міністерства юстиції України, окрім посад зі штатного розпису реорганізованого Департамента з питань виконання кримінальних покарань. Вказаний висновок колегії суддів свідчить про помилковість висновку суду першої інстанції щодо невиконання суб`єктом призначення позивача обов`язку з пропонування йому вакантних посад заступника начальника Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, заступника начальника Центрально-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, або начальника Центрально-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції. З іншого боку, щодо виконання суб`єктом призначення обов`язку із пропонування позивачу вакантних посад у межах спірних правовідносин, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. Так, з аналізу вищевикладених норм матеріального права вбачається, що в Державній кримінально-виконавчій службі України можуть проходити службу особи рядового і начальницького складу, які мають спеціальні звання, а також спеціалісти, які не мають спеціальних звань та на яких поширюється дія ЗУ «Про державну службу». Тобто, при вирішенні спірних правовідносин суд враховує, що позивачу, як державному службовцю, не могли бути запропоновані усі вакантні посади в реорганізованому Департаменті з питань виконання кримінальних покарань, так як згідно штатного розпису останнього, більшість штатних посад у відповідному органі передбачає їх заміщення особами начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України, які мають спеціальні звання. Між тим, із зібраних матеріалів у справі колегією суддів не встановлено наявності в Департаменті з питань виконання кримінальних покарань вакантних посад державної служби підкатегорії Б2, які б міг обійняти позивач у встановленому ч. 5 ст. 22 ЗУ «Про державну службу» порядку. З іншого боку, сторонами у справі не заперечується, що позивачу запропоновано 33 вакантні посади, які можуть обійняти спеціалісти Державної кримінально-виконавчої служби України, без спеціальних звань та на яких поширюється дія ЗУ «Про державну службу». В даному випадку, колегія суддів наголошує, що позивачу, зокрема пропонувались вакантні посади начальників окремих відділів та завідувачів секторів в Департаменті з питань виконання кримінальних покарань. Крім того, як вбачається з вищевикладених норм матеріального права, законодавцем визначено, що рівнозначною посадою державної служби є посада державної служби, що належить до однієї підкатегорії посад державної служби з урахуванням рівнів державних органів. Тобто, окрім врахування підкатегорій посад державної служби під час пропонування вакантних посад, суб`єкту призначення потрібно враховувати рівні державних органів. В свою чергу, колегія суддів зазначає, що Південне міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції до реорганізації мало статус територіального органу Міністерства юстиції, юрисдикція якого поширювалась на територію кількох областей. З іншого боку, юрисдикція Департаменту з питань виконання кримінальних покарань, як міжрегіонального органу державної влади, поширюється на всю територію України. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів зазначає, що позивачу запропоновано керівні посади в органі державної влади вищого рівня, юрисдикція якого поширюється на територію України, а як наслідок не порушено його права у відповідній частині. Між тим, за відсутності згоди позивача на зайняття запропонованих йому вакантних посад в Департаменті з питань виконання кримінальних покарань, колегія суддів вважає, що суб`єкт владних повноважень, керуючись ЗУ «Про державну службу», не міг перевести позивача на іншу посаду державної служби в Департаменті з питань виконання кримінальних покарань. Щодо зробленого судом першої інстанції висновку про неможливість звільнення позивача без отримання згоди Первинної профспілкової організації працівників територіальних органів Міністерства юстиції України, а також без проведення консультацій з відповідною профспілкової організації, колегія суддів зазначає наступне. В даному випадку, позивачем в день видання оскаржуваного наказу про звільнення, а саме 01 листопада 2021 року, засновано Первинну профспілкову організацію працівників територіальних органів Міністерства юстиції України (зареєстрована в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань 28 грудня 2021 року). При цьому, як встановлено судом першої інстанції та вбачається із зібраних матеріалів у справі, позивачем повідомлено суб`єкта владних повноваження про своє членство в новоствореній Первинній профспілковій організації працівників територіальних органів Міністерства юстиції України листом від 25 листопада 2021 року. Між тим, згідно ч. 1 ст. 43-1 КЗпП України, розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) допускається у випадках звільнення керівника підприємства, установи, організації (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступників, головного бухгалтера підприємства, установи, організації, його заступників, а також працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України «Про державну службу», керівних працівників, які обираються, затверджуються або призначаються на посади державними органами, органами місцевого самоврядування, а також громадськими організаціями та іншими об`єднаннями громадян. В даному випадку, позивача, як державного службовця, звільнено з посади заступника керівника державного органу, а тому суб`єкт владних повноважень не мав обов`язку отримувати згоду виборного органу первинної профспілкової організації на його звільнення. При цьому, згідно абз. 4 ч. 6 ст. 49-2 КЗпП, не пізніше ніж за 30 календарних днів до запланованих звільнень первинним профспілковим організаціям надається інформація щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також проводяться консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом`якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень. В свою чергу, як зазначено вище, згідно оскаржуваного наказу, звільнення позивача планувалося на 09 листопада 2021 року. Тому, з аналогічних підстав колегія суддів вважає помилковими висновки суду першої інстанції про необхідність узгодження звільнення позивача з його профспілковою організацією, так як про існування відповідної профспілкової організації та членство позивача в ній суб`єкту владних повноважень не було відомо до запланованого звільнення позивача. Крім того, колегія суддів погоджується з доводами Міністерства юстиції України про те, що воно не є стороною колективного договору Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції, а як наслідок воно не приймало на себе жодних зобов`язань за відповідним договором. Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що при звільненні позивача з державної служби не відбулось порушень ЗУ «Про державну службу», Кодексу законів про працю України, а також ЗУ «Про Державну кримінально-виконавчу службу України». Вказані обставини свідчать про необхідність задоволення апеляційної скарги суб`єкта владних повноважень на рішення суду першої інстанції, а як наслідок про необхідність прийняття у справі нового рішення про залишення без задоволення позовних вимог. З іншого боку, згідно ч. 2 ст. 235 КЗпП України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. В даному випадку, доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення суду першої інстанції обмежуються незгодою з нарахованою судом сумою середнього заробітку за час вимушеного прогулу. В свою чергу, враховуючи висновок колегії суддів про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог, колегія суддів зазначає про відсутність у позивача права на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Вказані обставини свідчать про необхідність залишення без задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення суду першої інстанції. Крім того, згідно ч. 1 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. В даному випадку, відсутні правові підстави для здійснення розподілу понесених позивачем судових витрат на стадії розгляду справи судом першої інстанції, що свідчать про необхідність скасування додаткових рішень суду першої інстанції, якими здійснено розподіл понесених судових витрат. З аналогічних підстав колегія суддів вважає відмовити позивачу у здійснені розподілу понесених ним судових витрат на стадії апеляційного розгляду справи. Враховуючи вищевикладене та допущені судом першої інстанції порушення норм матеріального та процесуального права при вирішенні справи, колегія суддів вважає за необхідне скасувати ухвалені рішення суду першої інстанції та прийняти у справі нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. Керуючись ст.ст. 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів,- П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 10 березня 2023 року - залишити без задоволення. Апеляційні скарги Міністерства юстиції України на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 10 березня 2023 року та додаткові рішення Одеського окружного адміністративного суду від 22 березня 2023 року - задовольнити. Скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 10 березня 2023 року та додаткові рішення Одеського окружного адміністративного суду від 22 березня 2023 року, ухваливши у справі нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Понесені судові витрати ОСОБА_1 та Первинною профспілковою організацією працівників територіальних органів Міністерства юстиції України - покласти на ОСОБА_1 та Первинну профспілкову організацію працівників територіальних органів Міністерства юстиції України. Понесені судові витрати Міністерства юстиції України - покласти на Міністерство юстиції України. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Суддя-доповідач О.В. Яковлєв Судді О.В. Єщенко А.В. Крусян