Постанова 4824 № 753/22531/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 753/22531/21 Головуючий у І інстанції Колесник О.М. Провадження №22-ц/824/4926/2023 Головуючий у 2 інстанції Таргоній Д.О. ПОСТАНОВА Іменем України 15 червня 2023 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Таргоній Д.О., Голуб С.А., Писаної Т.О., розглянувши в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Цалованської Яни Леонідівни на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 26 травня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів, УСТАНОВИВ: у листопаді 2021 року ОСОБА_2 звернувся до суду з вказаним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що17 липня 2020 року між сторонами укладений договір позики грошових коштів (у вигляді розписки) на суму 135 000,00 грн, відповідно до умов якого позивач передав відповідачу кошти у вказаній сумі, які останній зобов`язався повернути до 31 травня 2021 року. Однак, у встановлені договором строки відповідач не повернув суму позики, у зв`язку з чим, з урахуванням інфляційної складової боргу, трьох відсотків річних та пені, за ним утворилась заборгованість у розмірі 142 894,73 грн, яку ОСОБА_2 просив стягнути на свою користь, а також судові витрати. Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 26 травня 2023 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму боргу за договором позики в розмірі 135 000 грн, три відсотки річних у розмірі 1 675,48 грн, інфляційні втрати у розмірі 1 755 грн та пеню у розмірі 4 464,25 грн, а також витрати по сплаті судового збору у розмірі 14 28,96 грн. Не погоджуючись з вказаним рішенням, представник ОСОБА_1 - адвокат ЦалованськаЯ.Л.подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позову. Зокрема, в доводах апеляційної скарги зазначає, що судом першої інстанції при ухвалені оскаржуваного рішення не було встановлено дійсні обставини справи, а саме відсутність між позивачем та відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи із того, що під час роботи відповідача у магазині позивача виникла недостача, за що відповідальність покладено на відповідача, у зв`язку з чим була написана розписка про отримання у борг 135000,00 грн, але фактично грошові кошти передані не були. В апеляційній скарзі звернуто увагу на те, що на території України з 03 квітня 2020 року було запроваджено карантин, на період дії якого Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)» (N 530-ІХ від 17.03.2020 року) заборонено нарахування та стягнення неустойки (штрафів, пені) нарахування та стягнення судом 3 % річних, інфляційних втрат, пені за період з 01 червня 2021 року по 29 жовтня 2021 року є незаконним та порушує норми матеріального права, в силу імперативної вказівки закону. Крім того, представник ОСОБА_1 - адвокат Цалованська Я.Л. вказує на те, що відповідач є військовозобов`язаним та проходить військову службу за контрактом з 2021 року ЗСУ, а з лютого 2022 року з метою захисту держави від російської агресії та виконання військового обов`язку у відповідача змінилось постійне місце дислокації, що суттєво обмежило його можливості щодо захисту своїх інтересів в суді. В порядку, передбаченому статтею 360 ЦПК України, відзивів на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надходило. Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно із частиною 1 статті 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Частиною 13 статті 7 ЦПК України передбачено, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. У зв`язку з наведеним, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав. За правилом частин 1, 2 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню. Задовольняючи позов ОСОБА_2 суд першої інстанції обґрунтовував свої висновки тим, що у зв`язку із неповерненням отриманих за договором позики коштів, відповідач порушив права позивача як позикодавця, передбачені статтями 1046, 1049 ЦК України, які підлягають захисту, а тому із відповідача на користь позивача необхідно стягнути суму заборгованості за договором позики, а також нараховані відсотки та штрафна санкції за період прострочення. Апеляційний суд не може в повному обсязі погодитися з такими висновками. Відповідно до статті 1046 ЦК за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Згідно частини другої статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов`язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. За своєю правовою природою розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчує отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки право вимоги. Розписка про отримання у борг грошових коштів за своєю суттю є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником у борг із зобов`язанням її повернення та дати отримання коштів. Зазначена правова позиція, викладена у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року № 6-1967цс15. Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Аналіз частини другої статті 1047 ЦК України дозволяє зробити висновок, що розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики. По своїй суті розписка позичальника є тільки замінником письмової форми договору позики, оскільки вона підписується тільки позичальником. Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Відповідно до частини першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Положеннями статті 1051 ЦК України визначено, що позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Положеннями статті 204 ЦК України закріплена презумпція правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права і обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) вказано, що: «за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки». У постанові від 12 серпня 2021 року у справі № 201/6221/19 Верховний Суд наголосив, що «факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позичальника до позикодавця, а також, що позичальник зобов`язується повернути позику.» З матеріалів справи вбачається, що 17 липня 2020 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір позики, згідно умов якого позивачем було надано відповідачу позику в сумі 135 000,00 грн, які відповідач зобов`язався повернути до 31 травня 2021 року. На підтвердження укладення договору позики та його умов позичальник видав позикодавцю розписку від 17 липня 2020 року (а.с.7). З огляду на зміст вказаної розписки від 17 липня 2020 року, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що між сторонами в належній формі укладено договір позики, проте відповідач порушив свої зобов`язання щодо своєчасного повернення грошових коштів, вчинена сторонами письмова форма договору позики не лише є доказом факту укладення договору, а й факту передачі грошової суми позичальнику. Складаючи розписку власноручно, зазначаючи суму позики прописом, визначаючи строк повернення отриманих у борг у позивача грошових коштів, своїм власноручним підписом відповідач ОСОБА_1 засвідчив, що його волевиявлення є вільним, усвідомленим і відповідає його внутрішній волі, умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін. Вказана розписка є одночасно документом, який підтверджує передання грошей позикодавцем позичальнику і укладення договору позики. При цьому відповідачем та його представником в апеляційній не спростовано твердження позивача, яке викладене в позовній заяві, про невиконання грошового зобов`язання за розпискою від 17 липня 2020 року. Жодних доказів на підтвердження виконання своїх зобов`язань за договором позики, в тому числі розписок або квитанцій про грошові перекази коштів, відповідачем та його представником надано не було. Доводи апеляційної скарги про те, що позивач змусив відповідача написати розписку від 17 липня 2020 року не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, оскільки доказів того, що дана розписка написана не з волі останнього, чи під примусом стороною відповідача не надано. В матеріалах справи відсутні будь-які відомості щодо звернення ОСОБА_1 з цього приводу до правоохоронних органів, також не надано доказів, які б свідчили, що останній звертався до суду із позовом про визнання договору недійсним з причин укладення його під тиском, погрозою, тощо, тобто під впливом насильства або під впливом тяжкої обставини. Вказане свідчить, що розписка від 17 липня 2020 року в силу статті 204 ЦК України є дійсною. Долучений до апеляційної скарги договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність від 21 грудня 2017 року, є лише підтвердження того факту, що ОСОБА_1 є працівником ФОП ОСОБА_2 та займає посаду продавець консультант, безпосередньо пов`язану з продажем, збереженням переданих йому матеріальних цінностей, приймає на себе повну матеріальну відповідальність за збереження ввірених йому підприємством матеріальних цінностей. Доводи апеляційної скарги представника відповідача про те, що висновки суду першої інстанції суперечать висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України від 18.09.2013 року у справі № 6-63цс13, від 02.07.2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13.12.2017 року у справі № 6-996цс17 колегія суддів відхиляє та вважає, що висновки суду першої інстанції зроблені з дотриманням положень ч. 4 ст. 263 ЦПК України та узгоджуються з висновками Верховного Суду щодо застосування норм ст. 1048, 1049 ЦК України. Посилання в апеляційній скарзі на те, що ОСОБА_1 є військовозобов`язаним та проходить військову службу в ЗСУ, судова колегія відхиляє, оскільки дана обставина не звільняє відповідача від виконання зобов`язань покладених на нього договором позики. Встановивши наведені обставини справи, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що між сторонами виникли правовідносини, що випливають із договору позики, що підтверджується наданою позивачем розпискою, умови якої відповідач не виконав, тому наявні підстави для задоволення позовних вимог про стягнення боргу за цією розпискою в розмірі 135 000,00 грн. Щодо вимог позивача в частині стягнення інфляційних витрат, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог в цій частині, з огляду на наступне. За змістом ст.1 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання. Офіційний індекс інфляції, що розраховується Держкомстатом, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні. Таким чином з відповідача на користь позивача підлягають стягненню інфляційні втрати за вказаний вище період в розмірі 1 755,00 грн. В той же час, апеляційний суд вважає обгрунтованимидоводи апеляційної скарги щодо необґрунтованості рішення суду першої інстанції в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 3 % річних та пені. Статтею 1050 ЦК України передбачено, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 цього Кодексу. Згідно ст. 625 цього Кодексу боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Законом України від 16 червня 2020 року № 691-ІХ «Про внесення змін до Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України щодо недопущення нарахування штрафних санкцій за кредитами (позиками) у період дії карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19» скасовано цивільну відповідальність (щодо сплати неустойки, штрафу, пені) за прострочення грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем) на період дії карантину або/та у тридцятиденний строк після дня завершення дії такого карантину, тобто передбачено правило зворотної дії в часі положень цього Закону до відносин, що виникли до введення його в дію та продовжують існувати після введення його в дію, щодо ненарахування штрафних санкцій під час дії карантину. Постановою Кабінету Міністрів України від 20 травня 2020 року № 392 «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», відповідно до статті 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», установлено з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, із 22 травня 2020 року до 31 липня 2020 року на території Автономної Республіки Крим, Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Кіровоградської, Київської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, м. Києва, м. Севастополя із урахуванням епідемічної ситуації в регіоні карантин, продовживши на всій території України дію карантину, встановленого постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2». Постановою Кабінету Міністрів України від 22 липня 2020 року № 641 «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», відповідно до статті 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», установлено з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, з 01 серпня 2020 року до 31 грудня 2020 року на території України карантин, продовживши на всій території України дію карантину, встановленого постановами Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» та від 20 травня 2020 року № 392 «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2». Постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» установлено з 19 грудня 2020 року до 01 жовтня 2021 року на території України карантин, продовживши дію карантину, встановленого постановами Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», від 20 травня 2020 року № 392 «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» та від 22 липня 2020 року № 641 «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2». Судом встановлено, що договір позики у вигляді розписки було укладено 17 липня 2020 року, кінцевим терміном повернення є 31 травня 2021 року. З огляду на приписи пункту 15 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України, наведені постанови Кабінету Міністрів України, якими з 12 березня 2020 року установлено на всій території України карантин, що діяв протягом всього періоду, за який позивачем нараховуються штрафні санкції, судова колегія вважає, що стягнення з відповідача 3% річних та пені на користь позивача є безпідставними. Зазначене відповідає висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 16 грудня 2021 року у справі № 922/4076/20, від 25 жовтня 2022 року у справі № 916/183/22 та від 05 квітня 2023 року у справі №756/7895/21. Наведене свідчить про необґрунтованість вимог позивача в частині стягнення пені за прострочення виконання зобов`язань за договором позики та 3 % річних за користування грошовим коштами. Відповідно до ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Згідно зі ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Таким чином, апеляційний суд дійшов висновку про часткове задоволення апеляційної скарги та скасування рішення Дарницького районного суду м. Києва від 26 травня 2023 року в частині стягнення з відповідача 3% річних в розмірі 1675,48 та пені за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань в розмірі 4464,25 грн, ухвалення в цій частині нового судового рішення про відмову у задоволенні вимог. Згідно частини 1 статті 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до частини 13 статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Ціна позову у даному спорі позивачем визначена в розмірі 142 894,73 грн, судом апеляційної інстанції за результатами перегляду рішення суду першої інстанції встановлено часткову обґрунтованість заявлених вимог та відмовлено у задоволенні вимог на суму 6139,73 грн заборгованості, що становить 9% від заявлених позивачем позовних вимог, тобто апеляційну скаргу задоволено на 5 %. З огляду на вказане, апеляційний суд, керуючись положеннями частини 13 статті 141 ЦПК України, враховуючи сплачений відповідачем судовий збір за подачу апеляційної скарги, доходить висновку про зміну рішення суду першої інстанції в частині стягнення судового збору, із зазначенням про стягнення з відповідача на користь позивача понесених останнім витрат на судовий збір в розмірі 1250,34 грн, пропорційно до задоволених позовних вимог. На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Цалованської Яни Леонідівни задовольнити частково. Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 26 травня 2023 року в частині стягнення з ОСОБА_1 3% річних в розмірі 1675,48 та пені за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань в розмірі 4464,25 грн на користь ОСОБА_2 скасувати, ухвалити в цій частині нове судове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 3% річних в розмірі 1675,48 та пені за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань в розмірі 4464,25 грн - відмовити. Змінити рішення Дарницького районного суду м. Києва від 26 травня 2023 року в частині вирішення питання розподілу судових витрат, зазначивши, що до стягнення з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_2 ) підлягає судовий збір у розмірі 1250 (одна тисяча двісті п`ятдесят) гривень 34 копійки. В іншій частині рішення Дарницького районного суду м. Києва від 26 травня 2023 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України. Повний текст постанови складений 15 червня 2023 року. Суддя-доповідач Д.О. Таргоній Судді: С.А. Голуб Т.О. Писана