Ухвала КЦС ВС № 756/9712/21

Ухвала Іменем України 08 червня 2023року м. Київ справа № 756/9712/21 провадження № 61-8091ск23 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., розглянувши касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Калініченко Олександри Вікторівни на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 10 червня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 травня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання права власності на частину сумісного придбаного майна, ВСТАНОВИВ: У червні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з указаним позовом, в якому просила: встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу її з ОСОБА_3 з вересня 2013 року до квітня 2021 року; визнати квартиру АДРЕСА_1 , спільною власністю її та ОСОБА_3 ; визнати за нею право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 ; визнати квартиру АДРЕСА_2 , спільною власністю її та ОСОБА_3 ; визнати за нею право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 ; визнати майнові права на квартиру АДРЕСА_3 , спільною власністю її та ОСОБА_3 ; визнати за нею право власності на 1/2 частину майнових прав на квартиру АДРЕСА_3 . Позов ОСОБА_1 мотивовано тим, що з вересня 2013 року вона проживала разом з ОСОБА_3 однією сім`єю без реєстрації шлюбу. Під час їх спільного проживання вони вели спільне господарство, мали спільний бюджет, фактично здійснювали права та обов`язки подружжя, тобто проживали однією сім`єю як чоловік та жінка. На спільно зароблені та позичені кошти вона та ОСОБА_3 придбали квартиру АДРЕСА_4 вартістю 733 874 грн, квартиру АДРЕСА_5 вартістю 618 052,68 грн, а також придбали майнові права на квартиру АДРЕСА_6 вартістю 1 223 483,66 грн. ОСОБА_3 має від іншого шлюбу сина ОСОБА_2 , який останні роки не проживав з батьком та з нею, не брав участі у веденні спільного господарства, а також ніколи не надавав батькові грошових коштів для його забезпечення та утримання. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер. Майно, яке було придбане чоловіком і жінкою під час їх спільного проживання однією сім`єю, має бути визнане їх спільною сумісною власністю. 1/2 його частина має бути виключена зі спадкового майна, а за другим з цивільного подружжя має бути визнане право власності на цю частку. Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 10 червня 2022 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 16 травня 2023 року, в задоволенні позову відмовлено. Судові рішення судів попередніх інстанцій мотивовані тим, що позивачем не доведено наявності між нею та померлим ОСОБА_3 усталених відносин, притаманних подружжю, в період з вересня 2013 року до квітня 2021 року, а саме - не надано доказів про спільне проживання, ведення спільного господарства, наявність спільного бюджету, її участі у набутті спільно з ОСОБА_3 спірного майна. Тому за відсутності підстав для задоволення вимог, пов`язаних із встановлення факту проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_3 однією сім`єю як чоловіка та жінки без шлюбу з вересня 2013 року до квітня 2022 року, необхідно відмовити в задоволенні похідних позовних вимог про визнання права власності на частину спірного майна. 31 травня 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Калініченко О. В. подала до Верховного Суду через підсистему «Електронний суд» касаційну скаргу на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 10 червня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 травня 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов. Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій неправильно оцінено подані докази, в яких чітко зазначено, що спірні квартири були придбані під час спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_3 за спільні кошти, зокрема пояснення свідків, в яких вказано на обставини спільного проживання однією сім`єю ОСОБА_1 та ОСОБА_3 з 2013 року. В постанові Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц зазначено, що вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має встановити факти: спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (статті 3, 74 Сімейного кодексу України (далі - СК України)). В постанові Верховного Суду від 03 вересня 2021 року у справі № 363/3639/18 вказано: сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. Зазначені норми свідчать про презумпцію спільності права власності жінки та чоловіка, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою на майно, яке набуте ними в період спільного проживання. В постанові Верховного Суду України від 08 червня 2016 року у справі № 6-2253цс15 зроблено висновок про те, що за правилами статті 74 СК України (в редакції, чинній до 16 січня 2007 року) якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки або чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення глави 8 цього Кодексу. Отже, проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно. Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім`єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов`язків. Зі змісту наведених доводів вбачається, що касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), згідно з якими підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). Касаційне провадження не підлягає відкриттю з таких підстав. Згідно з пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах). Судами встановлено, що згідно з договором про участь у фонді фінансування будівництва від 13 січня 2014 року № 66469 ОСОБА_3 надав згоду на участь у фонді фінансування будівництва однокімнатної квартири АДРЕСА_5 . 10 лютого 2014 року ОСОБА_3 уклав договір № 66469 про уступку майнових прав на квартиру АДРЕСА_5 , вартість об`єкта інвестування 618 052,68 грн. Згідно з договором купівлі-продажу від 21 грудня 2018 року ОСОБА_3 придбав квартиру АДРЕСА_4 за ціною 733 874 грн. В договорі купівлі-продажу від 21 грудня 2018 року квартири АДРЕСА_4 ОСОБА_3 зазначив, на момент укладення цього договору у шлюбі не перебуває та ні з ким не проживає однією сім`єю (пункт 11 договору). З договору про участь у фонді фінансування будівництва від 22 листопада 2017 року № 82953 вбачається, що ОСОБА_3 надав згоду на участь у фонді фінансування будівництва двокімнатної квартири АДРЕСА_6 . 26 лютого 2018 року ОСОБА_3 уклав договір про уступку майнових прав на квартиру АДРЕСА_6 , вартість об`єкта інвестування 1 223 483,66 грн. ОСОБА_3 був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_7 , а ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_8 , що свідчить про визначення ними окремих місць їх постійного проживання. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер. Позивач подала до суду копії фотокарток, на яких зображені вона і ОСОБА_3 , однак з них неможливо встановити період, в який вони були зроблені, та події, які на них зафіксовані. В Декларації, яка була подана позивачем 23 березня 2017 року, в пункті 2.2. «Інформація про членів сім ї суб`єкта декларування» вказано таких членів сім`ї позивача: мати - ОСОБА_4 , доньки - ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , онучка - ОСОБА_7 , онук - ОСОБА_8 . Тобто позивач не зазначила ОСОБА_3 як члена сім`ї. Свідки ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 зазначили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в період з вересня 2013 року до моменту смерті ОСОБА_2 проживали як чоловік та дружина, вели спільне господарство та мали спільний бюджет. Свідки ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 вказали, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 були знайомі, однак не були родиною та не вели спільного господарства. В постанові Верховного Суду від 03 вересня 2021 року у справі № 363/3639/18, на яку посилалася заявник, наведено такі правові висновки. Відповідно до частини другої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Обов`язковою умовою для визнання осіб членами однієї сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт, наявність інших обставин, які підтверджують реальність сімейних відносин (рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99). Проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно. Згідно зі статтею 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення Глави 8 цього Кодексу. Статтею 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Згідно з частиною першою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Частиною третьою статті 12 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання, зокрема: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження. Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. Зазначені норми свідчать про презумпцію спільності права власності жінки та чоловіка, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою на майно, яке набуте ними в період спільного проживання. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована й один із співвласників може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того, хто її спростовує. В постанові Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15 вказано, що належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є, зокрема докази: спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов`язків, інших доказів які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин притаманних подружжю. Факт спільного відпочинку сторін, спільна присутність на святкуванні свят, пересилання відповідачем протягом 2012-2014 років коштів на рахунок позивача, самі по собі, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, не можуть свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце, протягом вказаного періоду часу, усталені відносини, які притаманні подружжю. За відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, відсутні й підстави, передбачені 74 СК України вважати майно (спірний автомобіль) таким, що належить на праві спільної сумісної власності сторонам, як жінці та чоловікові, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою. Встановивши, що позивачем не доведено наявності між нею та померлим ОСОБА_3 усталених відносин, притаманних подружжю, в період з вересня 2013 року до квітня 2021 року, а саме - не надано належних доказів про спільне проживання, ведення спільного господарства, наявність спільного бюджету, її участі в набутті спільно з ОСОБА_3 спірного майна, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову. Такі висновки судів попередніх інстанцій узгоджуються з вищенаведеними правовими висновками Верховного Суду, зокрема викладеними в постанові від 03 вересня 2021 року у справі № 363/3639/18, на яку заявник послалася у своїй касаційній скарзі. В постанові Верховного Суду від 03 вересня 2021 року у справі № 363/3639/18 також зазначено, що відмовляючи в задоволенні позовних вимог про встановлення факту проживання сторін однією сім`єю в період з 25 листопада 2017 року по 10 січня 2018 року, суд апеляційної інстанції дійшов правильного та обґрунтованого висновку про те, що надані позивачем письмові докази, а також показання свідків не доводять факту сумісного проживання сторін як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в зазначений період і не свідчать про спільне проживання сторін, ведення спільного господарства та бюджету, наявність між сторонами подружніх взаємних прав та обов`язків, інших доказів, які б вказували на наявність встановлених між сторонами відносин, притаманних подружжю та засвідчували реальність цих відносин. Хоча вказані висновки Верховного Суду стосуються оцінки обставин конкретної судової справи, однак вказують на необхідність доведення факту спільного проживання в конкретний період часу належними доказами, якими не є, зокрема показання свідків та спільні фотографії (що також узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними в постановах від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15, від 12 грудня 2019 року у справі № 466/3769/16). У випадку недоведення обставин спільного проживання закономірним наслідком має бути відмова в задоволенні позову. Висновки судів попередніх інстанцій також не суперечать загальним правовим висновкам щодо застосування статей 3, 74 СК України, статті 368 Цивільного кодексу України, викладеним в постанові Верховного Суду України від 08 червня 2016 року у справі № 6-2253цс15 та в постанові Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц. Суди попередніх інстанцій дали належну оцінку зібраним у справі доказам і виклали свої висновки щодо оцінки доказів в оскаржуваних судових рішеннях. Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з установленими судами обставинами і оцінкою доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (частина перша статті 89 ЦПК України). В постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Із змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень вбачається, що скарга є необґрунтованою, Верховний Суд вже викладав у своїх постановах висновки щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до таких висновків. З огляду на необґрунтованість доводів касаційної скарги щодо застосування апеляційним судом норм права без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), не може бути підставою для відкриття касаційного провадження у справі посилання заявника на недослідження судами зібраних у справі доказів, оскільки за змістом пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України вказана обставина може бути підставою для скасування судового рішення лише за умови висновку про обґрунтованість заявлених в касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених, зокрема пунктом 1 частини другої статті 389 цього Кодексу). В постанові від 27 жовтня 2020 року у справі № 127/18513/18 (провадження № 14-145цс20) Велика Палата Верховного Суду вказала, що касаційний перегляд вважається екстраординарним з огляду на специфіку повноважень суду касаційної інстанції з точки зору обмеження виключно питаннями права та більшим ступенем формальності процедур. У ЦПК України визначено баланс між такими гарантіями права на справедливий судовий розгляд, як право на розгляд справи судом, встановленим законом (пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), та принципом остаточності судових рішень res judicata, фактично закріплено перехід до моделі обмеженої касації, що реалізується за допомогою введення процесуальних фільтрів з метою підвищення ефективності касаційного провадження. Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є «судом фактів». Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду як касаційного суду процедура, яка застосовується у Верховному Суді, може бути більш формальною (пункт 45 рішення Європейського суду з прав людини від 23 жовтня 1996 року у справі «Levages Prestations Services v. France» (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції), пункти 37, 38 рішення Європейського суду з прав людини від 19 грудня 1997 року у справі «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії)). Виходячи з викладеного, у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити. Керуючись пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Калініченко Олександри Вікторівни на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 10 червня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 травня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання права власності на частину сумісного придбаного майна. Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити заявнику. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді:В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко