Постанова Київський апеляційний суд № 359/10101/20

справа № 359/10101/20 головуючий у суді І інстанції Муранова-Лесів І.В. провадження № 22-ц/824/4201/2023 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Фінагеєв В.О. П О С Т А Н О В А Іменем України 24 травня 2023 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Головуючого судді Фінагеєва В.О., суддів Кашперської Т.Ц., Яворського М.А., за участю секретаря Лобоцької В.П., розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2022 року у справі за позовом Військової частини НОМЕР_1 до ОСОБА_1 , неповнолітнього ОСОБА_2 , малолітнього ОСОБА_3 , треті особи: Київське квартирно-експлуатаційне управління, Служба у справах дітей Бориспільської міської ради Київської області, Реєстраційна служба Бориспільської міської ради Київської області, ОСОБА_4 , про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, - В С Т А Н О В И В: У грудні 2020 року позивач звернувся до суду з позовом та просив визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 . Позовні вимоги обґрунтовані тим, що військовослужбовець ОСОБА_4 проходить військову службу в військовій частині НОМЕР_1 на посаді заступника командира військової частини з повітряного спостереження. 30 грудня 2015 року ОСОБА_4 на підставі ордеру, виданого Виконавчим комітетом Бориспільської міської ради, за № 9 з фонду Міністерства оборони України надано службову двокімнатну квартиру у АДРЕСА_1 площею 44,3 кв.м. (загальна площа 85,1 кв.м.) на склад сім`ї 4 особи: він, його дружина ОСОБА_1 , син ОСОБА_2 , 2004 року народження та син ОСОБА_3 , 2012 року народження. Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області по справі № 359/4352/20 від 1 липня 2020 року шлюб між військовослужбовцем військової частини НОМЕР_1 підполковником ОСОБА_4 та ОСОБА_1 було розірвано, а тому, відповідачі, відповідно до вимог п. 25 розділу IV «Інструкції з організації забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями», затвердженої наказом Міністерства оборони України від 31 липня 2018 року №380, зареєстровано в Міністерстві юстиції України від 06 вересня 2018 року за №1020/32472, що набрала чинності 16 жовтня 2018 року, підлягають виселенню із службового жилого приміщення (зі службової жилої площі) без надання іншого жилого приміщення, як колишні члени сім`ї військовослужбовця, які залишились проживати у ньому. Військова частина НОМЕР_1 зверталась до Київського квартирно-експлуатаційного управління Збройних Сил України листом вих. №0/133/47/710/пс від 7 жовтня 2020 року з проханням прийняти рішення про виселення зі службового жилого приміщення ОСОБА_1 разом з дітьми з наданням іншого жилого приміщення, яке б відповідало передбаченим житловим законодавством нормам. На дату звернення з позовом до суду відповідь на адресу військової частини НОМЕР_1 не надходила. Позивач вважає, що відповідачі, які в добровільному порядку не звільнили займане службове приміщення, є такими, що втратили право на користування вказаним житловим приміщенням. Посилаючись на вимоги ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», вказує, що самовільно позивач не може зняти відповідачів з реєстрації, внаслідок чого змушений звернутися до суду. Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2022 року у задоволенні позову Військової частини НОМЕР_1 відмовлено. В апеляційній скарзі Військова частина НОМЕР_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції через неповне дослідження обставин справи та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. В обґрунтування доводів апеляційної скарги позивачпосилається на аналогічні обставини, викладені у позовній заяві та вказує про те, що не погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що посилання позивача на положення п. 25 розділу IV «Інструкції з організації забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями» є недопустимими. Позивач вказує, що відповідно до п.п. 4.6.1. п. 4.6 Порядку 34/5 від 12 квітня 2005 року за результатами правової експертизи Міністерство юстиції України здійснює реєстрацію Інструкції №380. Отже, з цього слідує, що Інструкція №380, є нормативно-правовим актом, який пройшов державну реєстрацію та відповідає Конституції та законодавству України. Із зазначеного вбачається, що п.25 Розділу IV Інструкції №380, яким врегульовано порядок виселення зі службового жилого приміщення без надання іншого жилого приміщення колишнього члена сім`ї військовослужбовця, який проживає у ньому після розірвання шлюбу, у двомісячний строк з дня розірвання шлюбу - чинний та не суперечить ні нормам Конституції України, ні нормам Житлового кодексу України, ні Конвенції, ні іншим нормативно-правовим актам.Позивач також посилається на висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 04 липня 2018 року №653/1096/16-ц. Також, Військова частина НОМЕР_1 не погоджується з висновком суду першої інстанції стосовно того, що пред`явлення позову жодним чином не пов`язано з порушенням прав позивача щодо розпорядження належним йому службовим житлом та не пов`язане з необхідністю прийняття рішення щодо передачі даного житлового приміщення іншим військовослужбовцям, оскільки дана квартира є власністю МОУ, закріплена за військовою частиною НОМЕР_1 , перебуває на обліку у Київському КЕУ, а, відтак, відповідачі порушують фундаментальне право на користування, володіння та розпорядження даним житлом. З урахуванням вищевикладеного, позивач просить суд врахувати, що службовий жилий фонд Міністерства оборони України призначений для задоволення потреб військовослужбовців та членів їх сімей, за відсутності в них за місцем проходження служби жилого приміщення. Цільове призначення зазначеного фонду визначає особливий порядок надання житлових приміщень. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з наступного. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судом встановлено, що ОСОБА_4 є військовослужбовцем та проходить військову службу в Військовій частині НОМЕР_1 на посаді заступника командира військової частини НОМЕР_1 з повітряного спостереження, що підтверджується довідкою, виданою командиром військової частини НОМЕР_1 (а.с.21). 30 грудня 2015 року на підставі рішення виконавчого комітету Бориспільської міської ради від 29 грудня 2015 року №803, ОСОБА_4 було видано службовий Ордер №9 на право зайняття службового приміщення, двокімнатної квартири у АДРЕСА_1 площею 44,3 кв.м. (загальна площа 85,1 кв.м.) на склад сім`ї 4 особи: він, дружина ОСОБА_1 , син ОСОБА_2 , 2004 року народження та син ОСОБА_3 , 2012 року народження (а.с.20). Згідно з даними Реєстраційної служби Бориспільської міської ради відповідачі ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та неповнолітні діти ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з 12 січня 2016 року постійно зареєстровані та згідно з Актом обстеження житлово-побутових умов від 06 травня 2021 №93 постійно проживають за вказаною в позовній заяві адресою: АДРЕСА_1 (а.с.33-35, 173). Встановлено, що рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області по справі № 359/4352/20 від 01 липня 2020 року шлюб між третьою особою ОСОБА_4 та відповідачем ОСОБА_1 було розірвано (а.с.23). Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги є необґрунтованими. Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції з наступних підстав. В силу вимог ч.1, 3 ст.12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у межах норм і відповідно до вимог, встановлених Житловим кодексом Української РСР, іншими законами, в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Військовослужбовці (крім військовослужбовців строкової військової служби) та члени їх сімей, які проживають разом з ними, забезпечуються службовими жилими приміщеннями, що повинні відповідати вимогам житлового законодавства. В силу вимог ч.4 ст.9 Житлового кодексу Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. У своїй постанові від 31 березня 2021 року у справі №753/72/17 Верховний Суд дійшов висновку, що вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, у разі її задоволення, має фактичним наслідком позбавлення відповідачів права на житло та, відповідно, їх виселення. Проте, таке позбавлення права має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв`язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло. Відтак, спір, що виник між сторонами, стосується виселення зі службового житла (наданої сім`ї військовослужбовця кімнати у гуртожитку) колишньої дружини військовослужбовця, яка після розірвання шлюбу продовжує проживати у цьому житлі разом з малолітніми дітьми. Згідно з частиною другою статті 10 ЦПК України суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. А відповідно до частини четвертої цієї статті суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Конституція України у частині третій статті 47 проголошує, зокрема, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. За змістом статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Європейський суд з прав людини, констатував, що «згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 40, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). Як встановлено судом першої інстанції, відповідач ОСОБА_1 та її діти вселилися у спірну квартиру на підставі спеціального ордеру, постійно проживають і зареєстровані там, не мали іншого житла на момент подання позову про виселення, а, відтак, є підстави стверджувати, що вони мають достатні та триваючі зв`язки з конкретним місцем проживання, а зазначена квартира є їхнім «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції. Той факт, що абзац другий пункту 25 розділу IV Інструкції, на яку посилається позивач, передбачає, що «підлягають виселенню із службового жилого приміщення (зі службової жилої площі) без надання іншого жилого приміщення колишні члени сім`ї військовослужбовця, які залишилися проживати у ньому після розірвання шлюбу (у двомісячний строк з дня розірвання шлюбу)», не може бути беззаперечним аргументом на користь припинення права на повагу до житла відповідача у формі такого втручання держави як виселення з квартири, де ОСОБА_1 проживає з її синами. У разі невідповідності правового акта правовому акту вищої юридичної сили суд застосовує норми правового акта вищої юридичної сили (частина сьома статті 10 ЦПК України), а у разі невідповідності правового акта міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір України (частина восьма статті 10 ЦПК України). З огляду на вказане справа повинна бути проаналізована згідно з положеннями ЖК, Конвенції та відповідної практики Європейського суду з прав людини. Як зазначає Європейський суд з прав людини, «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). Тому Верховний Суд повинен встановити, чи відповідатиме виселення відповідача з квартири, що є службовим житлом, без надання іншого житлового приміщення критеріям, що викладені у пункті другому статті 8 Конвенції. «Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 42, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). Відтак, суд під час розгляду справи повинен встановити, чи вважатиметься виселення ОСОБА_1 та її синів з кімнати у гуртожитку без надання іншого житлового приміщення втручанням держави, що здійснюється «згідно із законом» у розумінні пункту другого статті 8 Конвенції. Європейський суд з прав людини вважає, що «вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 43, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). Відповідно до частини четвертої статті 9 ЖК «ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом». Згідно з частиною першою та другою статті 109 ЖК «виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. … Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду». Відповідно до статті 124 ЖК «робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, … підлягають виселенню зі службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення». Стаття 125 ЖК визначає перелік осіб, які не можуть бути виселені зі службового житла у випадках, передбачених статтею 124 цього кодексу, без надання іншого жилого приміщення. Зокрема, не може бути виселено одиноких осіб з неповнолітніми дітьми, які проживають разом з ними (абзац сьомий статті 125 ЖК). Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду СРСР «Про практику застосування судами житлового законодавства» від 3 квітня 1987 р. № 2, який, роз`яснюючи зміст частини другої статті 40 Основ житлового законодавства Союзу РСР і союзних республік, що аналогічна статті 125 ЖК, в абзаці четвертому пункту 19 роз`яснив, що до одиноких осіб, які не підлягають виселенню без надання їм іншого житлового приміщення, «крім одиноких матерів, які не створили в подальшому сім`ю, можуть бути віднесені, зокрема, розлучений член подружжя, який залишився проживати у службовому приміщенні після вибуття з нього іншого з подружжя». Тобто, у розумінні статті 125 ЖК відповідач ОСОБА_1 вважається одинокою особою, яка проживає разом з дітьми та не підлягає виселенню зі службового житла без надання їй іншого житлового приміщення. Крім того, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що в розумінні ст.64 Житлового кодексу Української РСР неповнолітні сини третьої особи ОСОБА_4 , який залишається військовослужбовцем та проходить військову службу в Військовій частині НОМЕР_1 , залишаються членами його сім`ї. В силу вимог ст.29 Цивільного кодексу України службова квартира в якій вони зареєстровані разом з батьками та постійно проживають з 2016 року є їх місцем проживання. Відтак, навіть якщо припустити, що позивач діє з метою задоволення інтересів військовослужбовців і членів їх сімей, які згідно з абзацом третім частини першої статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей» мають право бути забезпеченими службовими житловими приміщеннями, а відповідач втратила право на користування службовим приміщенням у зв`язку з розірванням шлюбу з військовослужбовцем, членом сім`ї якого вона була, то пропорційність цій меті виселення відповідача, наявність в якої іншого житла не встановлено, без надання іншого житлового приміщення викликає обґрунтовані сумніви. Враховуючи зазначене, висновки суду першої інстанції щодо відсутності підстав до задоволення позову, відповідають фактичним обставинам справи, судом повно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, що у відповідності до ст. 375 ЦПК України є підставою для залишення рішення суду першої інстанції без змін, а апеляційної скарги без задоволення. На підставі викладеного та керуючись статтями 374, 375, 381, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення. Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2022 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Повне судове рішення складено 26 травня 2023 року. Головуючий Фінагеєв В.О. Судді Кашперська Т.Ц. Яворський М.А.