Ухвала КАС ВС № 440/15603/21

УХВАЛА 29 травня 2023 року м. Київ справа № 440/15603/21 адміністративне провадження № К/990/18490/23 Верховний Суд у складі судді-доповідача Касаційного адміністративного суду Єресько Л.О., перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 07 березня 2023 року у справі №440/15603/21 за позовом ОСОБА_1 до Полтавської обласної прокуратури, Офісу Генерального прокурора, П`ятнадцятої кадрової комісії обласних прокуратур з атестації прокурорів місцевих прокуратур, військових прокуратур гарнізонів (на правах місцевих) про визнання протиправними та скасування наказу і рішення, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернулася до Полтавського окружного адміністративного суду з позовом до Полтавської обласної прокуратури (далі - відповідач 1), Офісу Генерального прокурора (далі - відповідач 2), П`ятнадцятої кадрової комісії обласних прокуратур з атестації прокурорів місцевих прокуратур, військових прокуратур гарнізонів (на правах місцевих) (далі - відповідач 3), у якому просила: - визнати протиправним та скасувати рішення П`ятнадцятої кадрової комісії обласних прокуратур з атестації прокурорів місцевих прокуратур, військових прокуратур гарнізонів (на правах місцевих) від 13 вересня 2021 року №349 про неуспішне проходження ОСОБА_1 - прокурором Гадяцького відділу Миргородської місцевої прокуратури Полтавської області; - визнати протиправним та скасувати наказ керівника Полтавської обласної прокуратури від 19 жовтня 2021 року №966к про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора Гадяцького відділу Миргородської місцевої прокуратури Полтавської області з 23 жовтня 2021 року; - поновити ОСОБА_1 на посаді прокурора Гадяцького відділу Миргородської місцевої прокуратури Полтавської області з 24 жовтня 2021 року, зарахувавши час вимушеного прогулу у загальний строк служби в органах прокуратури; - стягнути з Полтавської обласної прокуратури середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 24 жовтня 2021 року по дату винесення судового рішення. Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 23 лютого 2022 року позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано рішення П`ятнадцятої кадрової комісії обласних прокуратур з атестації прокурорів місцевих прокуратур, військових прокуратур гарнізонів (на правах місцевих) від 13 вересня 2021 року №349 "Про неуспішне проходження прокурором атестації". Визнано протиправним та скасовано наказ керівника Полтавської обласної прокуратури від 19 жовтня 2021 року №966к про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора Гадяцького відділу Миргородської місцевої прокуратури Полтавської області 23 жовтня 2021 року. Поновлено ОСОБА_1 на посаді прокурора Гадяцького відділу Миргородської місцевої прокуратури Полтавської області з 24 жовтня 2021 року, зрахувавши час вимушеного прогулу у загальний строк служби в органах прокуратури. Стягнуто з Полтавської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 24 жовтня 2021 року по 23 лютого 2022 року. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 908,00 грн (дев`ятсот вісім гривень). Допущено рішення суду до негайного виконання в частині поновлення позивача на посаді прокурора Гадяцького відділу Миргородської місцевої прокуратури Полтавської області з 24 жовтня 2021 року та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць. Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 07 березня 2023 року апеляційні скарги Офісу Генерального прокурора, Полтавської обласної прокуратури задоволено. Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 23 лютого 2022 року у справі №440/15603/21 скасовано. Ухвалено постанову, якою в задоволенні позову ОСОБА_1 до Полтавської обласної прокуратури, Офісу Генерального прокурора, П`ятнадцятої кадрової комісії обласних прокуратур з атестації прокурорів місцевих прокуратур, військових прокуратур гарнізонів (на правах місцевих) про визнання протиправними та скасування наказу і рішення, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - відмовлено. Не погоджуючись із таким судовим рішенням, ОСОБА_1 звернулася із касаційною скаргою до Верховного Суду як суду касаційної інстанції. За правилами частини першої статті 334 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі. Перевіривши матеріали касаційної скарги, суд дійшов висновку про необхідність її повернення з таких підстав. Пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Наведеним конституційним положенням кореспондує стаття 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів". Отже, оскарження рішень судів у касаційному порядку можливе лише у випадках, якщо таке встановлено законом. З 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", яким унесено зміни до розділу 3 Глави 2 "Касаційне провадження", зокрема, щодо визначення підстав касаційного оскарження судових рішень та порядку їхнього розгляду. Так, відповідно до частини першої статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом. Аналіз наведеного законодавства дозволяє дійти висновку про те, що особи, які беруть участь у справі, у разі, якщо не погоджуються із ухваленими судовими рішеннями після їх перегляду в апеляційному порядку, можуть скористатися правом їх оскарження у касаційному порядку лише у визначених законом випадках. За правилами частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу. Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що перелік підстав для касаційного оскарження судових рішень є вичерпним і касаційна скарга повинна бути обґрунтована виключно такими доводами. У касаційній скарзі скаржник підставами касаційного оскарження вказує пункти 1, 2, 3 частини четвертої статті 328 КАС України. Так, скаржник зазначає, що подає касаційну скаргу на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України та зазначає, що судом апеляційної інстанції під час ухвалення судового рішення не були враховані висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 30 січня 2019 року у справі № 442/456/17, від 29 серпня 2018 року у справі № 492/446/15-а, від 06 листопада 2018 року у справі № 812/292/18, від 13 лютого 2019 року у справі № 822/524/18. Однак скаржник не зазначає яку саме норму права судом апеляційної інстанції застосовано без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у вищевказаних постановах Верховного Суду та не указує щодо застосування якої саме норми права в ній викладено висновок. Суд касаційної інстанції зазначає, що обов`язковими умовами при оскарженні судових рішень на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України є зазначення у касаційній скарзі: 1) норми матеріального права, яку неправильно застосовано судами; 2) постанови Верховного Суду і який саме висновок щодо застосування цієї ж норми у ній викладено; 3) висновок судів, який суперечить позиції Верховного Суду; 4) в чому полягає подібність правовідносин у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду i у якій подається касаційна скарга). Правовим висновком Верховного Суду є висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульований внаслідок казуального тлумачення цієї норми при касаційному розгляді конкретної справи, та викладений у мотивувальній частині постанови Верховного Суду, прийнятої за наслідками такого розгляду. Так, при встановленні доцільності посилання на постанову Верховного Суду на яку посилається скаржник у касаційній скарзі як підставу для перегляду оскаржуваного рішення за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, кожен правовий висновок Верховного Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: чи є правовідносини подібними та чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на редакцію відповідних законодавчих актів. У такому випадку правовий висновок розглядається «не відірвано» від самого рішення, а через призму конкретних спірних правовідносин та відповідних застосовуваних редакцій нормативно-правових актів. Так, у справі № 442/456/17 предметом оскарження були дії Дрогобицького об`єднаного управління Пенсійного фонду України Львівської області щодо відмови у призначенні позивачці пенсії за вислугу років згідно з пунктом «е» статті 55 Закону України від 05 листопада 1991 року № 1788-XII «Про пенсійне забезпечення»; у справі № 492/446/15-а предметом спору було визнати протиправним рішення Управління ПФУ про припинення виплати пенсії; зобов`язати Управління ПФУ поновити виплату пенсії за вислугу років; у справі №812/292/18 - скасування рішення Головного управління Державної фіскальної служби України у Луганській області про застосування штрафних санкцій та нарахування пені за несвоєчасну сплату єдиного внеску; у справі № 822/524/18 предметом оскарження була відмова про здійснення переведення з пенсії по інвалідності на пенсію державного службовця. Спірні правовідносини у цій справі виникли з приводу рішення П`ятнадцятої кадрової комісії про неуспішне проходження прокурором атестації та звільнення з посади в органах прокуратури на підставі такого рішення. Отже, підстави, предмет позову й фактичні обставин справ № 442/456/17, № 492/446/15-а, № 812/292/18, № 822/524/18 є відмінними від тих, що маємо у цій справі. Тому наведені скаржником постанови Великої Палати Верховного Суду ухвалені за інших фактичних обставин справ, установлених судом апеляційної інстанції, а також врегульовуються іншими нормами матеріального права, а тому посилання заявника касаційної скарги на те, що судові рішення у цій справі ухвалені без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у цих постановах Верховного Суду є безпідставними. Скаржник також посилається на пункт 2 частини четвертої статті 328 КАС України та зазначає про необхідність відступити від висновку Верховного Суду щодо застосування пункту 16 Розділу ІІ Закону №113-ІХ, пункту 5 Розділу ІІ, пункту 6 Розділу ІІІ Порядку № 221, викладеного у постановах Верховного Суду від 22 грудня 2022 року у справі №140/12386/21, від 09 березня 2023 року у справі № 260/6740/21 та застосованого судом апеляційної інстанції. Суд звертає увагу на те, що відступленням від висновку слід розуміти або повну відмову Верховного Суду від свого попереднього висновку на користь іншого або ж конкретизацію попереднього висновку із застосуванням відповідних способів тлумачення юридичних норм (п. 45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі №823/2042/16, провадження №11-377апп18). Тобто у касаційній скарзі скаржник має зазначити, що існуючий висновок Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах потребує видозміни, від нього слід відмовитися або ж уточнити, модифікувати певним чином з урахуванням конкретних обставин його справи. Сама ж по собі вмотивованість такого клопотання скаржника оцінюється судом касаційної інстанції при застосуванні наведеного процесуального фільтру під час вирішення питання про відкриття касаційного провадження у справі. Разом з тим доводи касаційної скарги в цій частині фактично зводяться до незгоди з ухваленим рішенням, переоцінки встановлених судом апеляційної інстанції обставин та досліджених ними доказів, що виходить за межі касаційного перегляду, які визначені статтею 341 КАС України. Суд указує, що причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, помилковість, незбалансованість, неузгодженість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Суд повинен мати ґрунтовні підстави: його попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання. Мотиви скаржника зводяться в цілому до незгоди із застосованими судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду, натомість належних доводів наявності підстав для відступлення від цих висновків, викладених у наведених вище постановах скаржник не наводить. За таких підстав, Суд дійшов висновку, що скаржник не обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах. Також в обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення скаржник посилається на пункт 3 частини 4 статті 328 КАС України відповідно до якого відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування підпунктів 7 та 8 пункту 22 Розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ щодо наявності повноважень у Генерального прокурора та Офісу Генерального прокурора на створення кадрової комісії як органу для забезпечення проведення атестації прокурорів місцевих прокуратур після 11 липня 2021 року. Суд касаційної інстанції зазначає, що у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах) скаржник повинен обґрунтувати у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права та як на думку скаржника відповідна норма повинна застосовуватися. Варто зауважити, що при поданні касаційної скарги на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України зазначена скаржником норма права, щодо правильного застосування якої відсутній висновок Верховного Суду, повинна врегульовувати спірні правовідносини, а питання щодо її застосування ставилося перед судами попередніх інстанції в межах підстав позову (наприклад, з точки зору порушення її відповідачем), але суди таким підставам позову не надали оцінки у судових рішеннях, - що може бути визнано як допущення судами попередніх інстанцій порушення норм процесуального права, або надали, як на думку скаржника, неправильно. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні адміністративного позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що законодавством, що регулює спірні правовідносини, заборонено повторне проходження одним і тим самим прокурором атестації або одного з її етапів, а у даній справі позивач пройшла другий етап атестації, закінчила його та отримала результат - набрала 92 бали, що є менше прохідного для успішного складання іспиту (93), що свідчить про відсутність у спірних правовідносинах підстав для призначення нового часу (дати) складання відповідного іспиту для позивача відповідно до правил пункту 7 Порядку №221. У касаційній скарзі скаржник вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування підпунктів 7 та 8 пункту 22 Розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ. Натомість зазначені скаржником норми права (підпункти 7 та 8 пункту 22 Розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ) не були застосовані судом апеляційної інстанції при вирішенні спірних правовідносин у вказаній справі, а відтак посилання скаржника не необхідність формування висновку Верховного Суду щодо застосування вказаних норм є необґрунтованими. Крім того, Суд звертає увагу на те, що положенням пункту 22 розділу ІІ Закону № 113-ІХ визначено процедуру добору на вакантні посади прокурора. Однак, порядок проходження атестації прокурором визначено положеннями пунктів 10-14 розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону №113-ІХ. За таких обставин, Суд вважає безпідставним посилання скаржника на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України, як на підставу касаційного оскарження. Виходячи з визначених процесуальним законом меж, предметом касаційного перегляду можуть бути виключно питання права, а не факту. Посилання на приписи статті 242 КАС України не підміняє визначення таких підстав касаційного оскарження. Посилання скаржника у касаційній скарзі на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права зводяться до незгоди із висновками суду апеляційної інстанцій щодо обставин справи та наполяганні на переоцінці наявних у справі доказів, що не є належним обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судового рішення відповідно до частини четвертої статті 328 КАС України. При цьому, суд касаційної інстанції звертає увагу, що в попередній ухвалі Верховного Суду від 09 травня 2023 року про повернення касаційної скарги скаржнику надавалися вичерпні роз`яснення щодо зазначення підстав касаційного оскарження та умов за яких подається касаційна скарга на підставі визначених частиною четвертою статті 328 КАС України пунктів. Однак при поданні цієї касаційної скарги скаржником не взято до уваги роз`яснення щодо вимог, яким має відповідати касаційна скарга в частині визначення підстав касаційного оскарження, визначених пунктом 4 частини 2 статті 330 КАС України. Враховуючи межі перегляду судом касаційної інстанції, визначені статтею 341 КАС України, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Суд касаційної інстанції не може самостійно визначати підстави касаційного оскарження, такий обов`язок покладено на особу, яка оскаржує судові рішення, натомість, в ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина третя статті 334 КАС України), а в подальшому саме в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення (частина перша статті 341 КАС України). Відповідно до пункту 4 частини п`ятої статті 332 КАС України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається суддею-доповідачем, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку. За таких обставин, касаційна скарга підлягає поверненню особі, що її подала. Повернення Верховним Судом касаційної скарги та надання заявнику права в межах розумних строків та при дотриманні всіх інших вимог процесуального закону на повторне звернення до Верховного Суду з такою скаргою, не є обмеженням доступу до суду (зокрема, що гарантовано пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України), та забезпечує практичну можливість реалізації права особи на суд у формі касаційного оскарження судового рішення учасником справи. Ураховуючи викладене та керуючись статтею 332 Кодексу адміністративного судочинства України,

УХВАЛИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 07 березня 2023 року у справі №440/15603/21 за позовом ОСОБА_1 до Полтавської обласної прокуратури, Офісу Генерального прокурора, П`ятнадцятої кадрової комісії обласних прокуратур з атестації прокурорів місцевих прокуратур, військових прокуратур гарнізонів (на правах місцевих) про визнання протиправними та скасування наказу і рішення, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - повернути скаржнику. Копію ухвали про повернення касаційної скарги надіслати учасникам справи. Скаржнику надіслати копію ухвали про повернення касаційної скарги разом з касаційною скаргою та доданими до скарги матеріалами. Роз`яснити заявнику, що повернення касаційної скарги не позбавляє права повторного звернення до Верховного Суду. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає. СуддяЛ.О. Єресько