Постанова 4813 № 519/821/16-ц

Номер провадження: 22-ц/813/943/23 Справа № 519/821/16-ц Головуючий у першій інстанції Барановська З.І. Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25.04.2023 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Драгомерецького М.М., суддів колегії: Громіка Р.Д., Дришлюка А.І., при секретарі: Павлючук Ю.В., за участю: ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2 , переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Южного міського суду Одеської області від 16 лютого 2021 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , Южненської міської ради Одеської області про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, за участю третьої особи, що не заявляє самостійні вимоги Відділ надання адміністративних послуг виконавчого комітету Южненської міської ради Одеської області та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у здійсненні права користування житловим приміщенням шляхом вселення, за участю третьої особи, що не заявляє самостійні вимоги Южненська міська рада Одеської області, - В С Т А Н О В И В: 19 жовтня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , Южненської міської ради Одеської області про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням. В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 вказує, що він разом з відповідачем ОСОБА_3 до 2015 року проживав у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 . Ця квартира була видана позивачу, як працівнику ДП «МТП «Южний» на підставі посвідчення №718 на право зайняття житлового приміщення у малосімейному гуртожитку. ОСОБА_3 не проживає у вказаній квартирі понад 2 роки, не сплачує за комунальні послуги, будь-яких його особистих речей у квартирі не має, квартиру покинув з власної ініціативи, що в свою чергу надає законні підстави визнати його таким, що втратив право користування житловим приміщенням. 23 лютого 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у здійсненні права користування житловим приміщенням шляхом вселення, мотивуючи свої вимоги тим, що він є наймачем та зареєстрований у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 . У зазначеній квартирі він проживав з трьох річного віку. Окрім нього у квартирі зареєстрований та проживає його рідний батько ОСОБА_1 .. До 2013 року у спірній квартирі проживали: ОСОБА_3 , його мати ОСОБА_4 та батько ОСОБА_1 . У 2013 році відносини батьків погіршились та шлюб між ними фактично розпався. Як наслідок, його мати почала мешкати за іншою адресою. ОСОБА_3 у свою чергу залишився проживати з батьком у спірній квартирі, де вони разом постійно мешкали до вересня 2016 року. Весною 2016 року батько познайомився з жінкою на ім`я ОСОБА_5 , з якою одружився на початку літа 2016 року. Вони з батьком почали робити ремонт у квартирі та враховуючи що він з дитинства хворіє астмою і будівельний пил йому протипоказаний, він був вимушений ночувати у своєї матері. Ремонтні роботи у квартирі здійснювались на протязі всього літа. Приблизно в серпні 2016 року, відносини у них з батьком погіршились, так як він намагався влаштовувати сварки та скандали. ОСОБА_3 завжди уникав конфліктних ситуацій з батьком, але у вересні прийшовши до дому він не зміг попасти до квартири, оскільки його ключ не підходив до замка на вхідних дверях. Замок був поміняний. Він намагався телефонувати батькові, але той змінив номер мобільного зв`язку. Щодо неправомірної поведінки батька позивач звертався у жовтні 2016 року до Южненського ВП ГУНПУ в Одеській області. Позивач вважає, що конфліктну ситуацію між ним та батьком спровокувала його дружина ОСОБА_5 , яка в своє чергу має інтереси на спірну квартиру. На теперішній час позивач позбавлений можливості користуватись своїм житлом та змушений проживати у своїх друзів та знайомих. ОСОБА_1 із зустрічним позовом не погодився, надав до суду письмові заперечення проти позову, у яких вважає, що зустрічна позовна заява не підлягає задоволенню, оскільки у 2012 році син переїхав проживати до бабусі ОСОБА_6 за адресою: АДРЕСА_2 . Колишня дружина, мати позивача у 2013 році, також пішла проживати до своєї матері. У 2014 році син повернувся проживати у спірну квартиру де і прожив до зими 2014 року. ОСОБА_1 на той час проживав в с. Визирка. За період проживання сина у квартирі, почали скаржитися сусіди на те що в квартирі гучно грає музика, чутно голоси великої кількості нетверезих людей. Після розмови ОСОБА_1 із сином останній покинув квартиру і почав проживати знову у бабусі. У 2015 році ОСОБА_1 почав проживати разом із ОСОБА_7 , в подальшому 20 лютого 2016 року вони одружились, остання взяла прізвище ОСОБА_8 . ОСОБА_1 змінив замки на вхідних дверях лише на початку 2017 року, оскільки поміняв вхідні двері. Син ніякої участі не приймав, ні матеріальної ні фізичної у ремонтних роботах в спірній квартирі. За весь час навідувався декілька разів до нього, на весні 2016 року приходив та просив кошти для оформлення документів моряка. Рішенням Южного міського суду Одеської області від 16 лютого 2021 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено. Усунено перешкоди ОСОБА_3 з боку ОСОБА_1 у здійсненні права користування квартирою за адресою: АДРЕСА_1 . Вселено ОСОБА_3 в квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення Южного міського суду Одеської області від 16 лютого 2021 року та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити первісний позову ОСОБА_1 , а в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовити, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права. Представники Южненської міської ради Одеської області та Відділу надання адміністративних послуг виконавчого комітету Южненської міської ради Одеської області в судове засідання до апеляційного суду не з`явились, про розгляд справи повідомлені належним чином та завчасно, про що свідчать рекомендовані повідомлення про отримання ними судових повісток. Клопотань про відкладення розгляду справи не надходило. Направлена ОСОБА_3 судова повістка про виклик до суду повернулась до суду з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою». Відповідно до ч. 1 ст. 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місце знаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться. Згідно зі ст. ст. 13, 43 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми процесуальними правами на власний розсуд. Особи, які беруть участь у справі, зобов`язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов`язки. На осіб, які беруть участь у справі, також покладається обов`язок не допускати свідомих маніпуляцій та ухилень від отримання інформації про рух справи. При цьому, ОСОБА_3 судова повістка про виклик до суду була направлена на електронну адресу, вказану ним у відзиві на апеляційну скаргу. Суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов`язковою. Судові повідомлення здійснюються судовими повістками-повідомленнями. Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п`ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення завчасно (ч. ч. 2, 4-5 ст. 128 ЦПК України). Відповідно до ч. 6 ст. 128 ЦПК України судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур`єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи. Стороні чи її представникові за їхньою згодою можуть бути видані судові повістки для вручення відповідним учасникам судового процесу. Судова повістка може бути вручена безпосередньо в суді, а у разі відкладення розгляду справи про дату, час і місце наступного засідання може бути повідомлено під розписку. Отже, для вручення повісток закон передбачає альтернативні способи комунікації. Верховний Суд в постанові від 30.11.2022 по справі №759/14068/19 вказав, що якщо учасник надав суду електронну адресу (хоча міг цього і не робити), зазначивши їх у заяві (скарзі), то слід припустити, що учасник бажає, принаймні не заперечує, щоб ці засоби комунікації використовувалися судом. Це, в свою чергу, покладає на учасника справи обов`язок отримувати повідомлення і відповідати на них. З огляду на це, суд, який комунікує з учасником справи з допомогою повідомлених ним засобів комунікації, діє правомірно і добросовісно. Тому слід виходити з «презумпції обізнаності»: особа, якій адресовано повідомлення суду через такі засоби комунікації, знає або принаймні повинна була дізнатися про повідомлення. Таким чином, оскільки судова повістка була направлена ОСОБА_3 на вказану ним електронну адреси, апеляційний суд виконав обов`язок щодо повідомлення відповідача за первісним позовом про дату, час та місце розгляду справи. Апеляційний суд звертає увагу, що вказана цивільна справа тривалий час перебуває в провадженні Одеського апеляційного суду, а саме з квітня 2021 року, а тому ОСОБА_3 мав достатньо часу, в разі необхідності, надати суду додаткові докази, клопотання, пояснення, та в повній мірі реалізувати свої процесуальні права. Крім того, матеріали справи містять відзив ОСОБА_3 на апеляційну скаргу, в якому чітко викладена його позиція щодо суті справи. Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Сторони по справі про дату судового засіданні повідомленні належним чином та завчасно, явка сторін не визнавалась апеляційним судом обов`язковою, заяв про відкладення розгляду справи не надходило. Крім того, Верховний Суд в постанові від 01 жовтня 2020 року по справі №361/8331/18 висловився, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги. Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, колегія суддів керуючись вимогами ч. 2 ст. 372 ЦПК України вважає можливим розглянути справу за відсутності належно сповіщених учасників справи. Заслухавши суддю-доповідача, ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2 , які підтримали доводи апеляційної скарги та просили її задовольнити, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, та відзиві на неї, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, за наступних підстав. Право на доступ до суду, передбачено пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка передбачає таке: «Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи незалежним і безстороннім судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру». Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ст. 2 ЦПК України). Крім того, частиною 1 ст. 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Статтями 11, 15 ЦК України передбачено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, можуть бути: договори та інші правочини; інші юридичні факти. Порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Згідно зі ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Статтею 47 Конституції України встановлено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Європейський суд з прав людини зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року). Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі №569/4373/16-ц (провадження №14-298цс19) зауважила, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою. Статтями 263-264 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим , тобто ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин, тощо. Зазначеним вимогам закону рішення Южного міського суду Одеської області від 16 лютого 2021 року відповідає не в повному обсязі. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 з яким проживали дружина ОСОБА_4 та син ОСОБА_3 , як працівнику ДП «МТП «Южний» на підставі посвідчення № НОМЕР_1 на право зайняття житлового приміщення у малосімейному гуртожитку була надана квартира за адресою: АДРЕСА_1 . В зазначеній квартирі зареєстровані: наймач ОСОБА_1 , син наймача ОСОБА_3 , що підтверджується довідкою. Факт родинних відносин підтверджується свідоцтвом про народження. Відповідно до Акту про не проживання, затвердженого КП «ГЖКЦ» від 13.10.2016, відповідач ОСОБА_3 у вищевказаній квартирі не проживає з січня 2016 року по теперішній час. Згідно зі статтею 9 ЖК України ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян. Стаття 71 ЖК Української РСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом. Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Отже, аналіз статей 71, 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Як роз`яснено у п. п. 10, 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року №2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (ст. 71 ЖК Української РСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім`ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім`ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред`явлення позову про це. На ствердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресовка кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо). Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судому у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил ЦПК України щодо оцінки доказів. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки у жилому приміщенні без поважних причин, що позивач у даній справі не довів. Відмовляючи в задоволені первісних позовних вимог ОСОБА_1 про визнання ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме квартирою за адресою: АДРЕСА_1 , суд першої інстанції вірно виходив із того, що підстави відповідно до статей 71, 72 ЖК Української РСР для визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням відсутні, оскільки позивачем не доведений факт відсутності відповідача понад встановлені законом строки у жилому приміщенні без поважних причин, та факту втрати відповідачем інтересу до спірного житла. Згідно рішення Європейського суду з прав людини у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Колегія суддів апеляційного суду погоджується із висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні первісних позовних вимог ОСОБА_1 у зв`язку із його недоведеністю, доводи наведені в апеляційній скарзі зазначеного не спростовують, та фактично зводяться до незгоди із мотивами судового рішення, яким надана належна оцінка. При цьому, апеляційний суд не погоджується із висновком суду про задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_3 , з огляду на наступне. Так, задовольняючи зустрічні позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_3 був вселений у спірну квартиру як неповнолітня дитина члена сім`ї наймача, зареєстрований за вказаною адресою та набув рівних із батьком прав користування спірною квартирою, не втратив права на користування квартирою у встановленому законом порядку, але останній створює йому перешкоди у користуванні квартирою, тому суд прийшов до висновку про вселення ОСОБА_3 до спірної квартири. В зустрічній позовній заяві ОСОБА_3 зазначає, що між ним та його батьком ОСОБА_1 виникли неприязні відносини. Батько перешкоджав йому проживати у спірній квартирі, змінив замки, не пускав до квартири, пояснивши, що він є власником даної квартири та не бажає, щоб син проживав у ній. На підтвердження своїх вимог надав висновок про розгляд заяви ОСОБА_3 від 19.10.2016 до Южненського ВП ГУНПУ в Одеській області, рапорт інспектора. При цьому, заперечуючи проти зустрічних позовних вимог, ОСОБА_1 стверджує, що ОСОБА_3 із зими 2014 року не проживає у квартирі в гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 , за власним бажанням, та веде самостійне життя. Також звертає увагу, що ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування спірним житловим приміщенням шляхом його вселення, лише після звернення до суду із первісним позовом ОСОБА_1 про визнання ОСОБА_3 таким, що втратив право користування спірним житловим приміщенням. Апеляційний суд звертає увагу, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ст. ст. 12, 81 ЦПК України). У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи. Обов`язок доказування покладається на сторони, суд не може збирати докази за власною ініціативою. У постанові Верховного Суду від 03 квітня 2021 року у справі №161/2007/18 зазначено, що: «Факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов`язані з цим правові наслідки необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи у житловому приміщенні у зв`язку з вибуттям наймача та членів його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті. У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. У разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк. Вичерпного переліку таких поважних причин законодавство не встановлює, у зв`язку з чим вказане питання вирішується судом у кожному окремому випадку з урахуванням конкретних обставин справи та правил щодо оцінки доказів». У постанові Верховного Суду від 12 січня 2021 року у справі №344/7064/16-ц зазначено, що «У справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов`язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов`язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов`язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк. Оскільки при відсутності у спірному житлі понад встановлений законом строк, цей строк може бути продовжений за заявою відсутнього та з поважних причин лише у передбачених випадках, тому звернення із заявою про продовження такого строку, а також доведення наявності підстав для продовження такого строку, є правом відповідної особи». Таким чином, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку, що позивачем за первісним позовом ОСОБА_1 не доведено належними та допустимими доказами факт відсутності відповідача за первісним позовом ОСОБА_3 понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки у спірному жилому приміщенні. При цьому, апеляційний суд вважає, що відповідачем за первісним позовом ОСОБА_3 також не доведено належними та допустимими доказами, що позивач ОСОБА_1 перешкоджає йому у здійсненні його права користування спірним житловим приміщенням. Також не надано жодного доказу, який би підтверджував фактичне користування ОСОБА_3 спірною квартирою, а саме: що у спірній квартирі є його речі, що у спірній квартирі є кімната (спальне місце), якою він певний час користувався, а ОСОБА_1 перешкодив йому в праві такого користування. За таких обставин колегія суддів вважає, що у суду першої інстанції не було достатніх підстав вважати доведеними зустрічні позовні вимоги ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом вселення. Згідно із ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку, що судом першої інстанції неповно з`ясовано обставини справи, неправильно застосовано норми матеріального права, тому рішення суду підлягає частковому скасуванню з ухваленням судового рішення про відмову в задоволенні зустрічних позовних вимог, у зв`язку з їх недоведеністю. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 382384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Южного міського суду Одеської області від 16 лютого 2021 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , за участю третьої особи, що не заявляє самостійні вимоги Южненська міська рада Одеської області про усунення перешкод у здійсненні права користування житловим приміщенням шляхом вселення скасувати. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , за участю третьої особи, що не заявляє самостійні вимоги Южненська міська рада Одеської області про усунення перешкод у здійсненні права користування житловим приміщенням шляхом вселення відмовити. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду. Повний текст судового рішення складено: 05 травня 2023 року. Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький А.І. Дришлюк Р.Д. Громік