Постанова Київський апеляційний суд № 752/13935/22

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 752/13935/22 Головуючий у суді І інстанції Хоменко В.С. Провадження № 22-ц/824/6063/2023 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 24 травня 2023 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Голуб С.А., суддів: Писаної Т.О., Таргоній Д.О., за участю секретаря судового засідання - Череп Я.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 01 грудня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» про захист прав споживачів, визнання кредитного договору недійсним, в с т а н о в и в: У жовтні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним вище позовом, в якому просив визнати недійним кредитний договір № 621019487 від 22 травня 2012 року, укладеним між ним та ПАТ «Альфа-Банк», посилаючись на те, що оспорюваний правочин в письмовій формі ним не укладався і кредитних коштів він не отримував. Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 01 грудня 2022 року у задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати з мотивів неповного з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального і неправильного застосування норм матеріального права,та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. Аргументи апеляційної скарги зводяться до того, що суд першої інстанції, відмовляючи в позові, неправильно застосував норми статей 525 -527, 640, 1046, 1054, 1055 ЦК України, не звернув уваги на роз`яснення, які містяться у пунктах 7, 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», а також не врахував, що позивач немає жодних договірних зобов`язань перед відповідачем. Відзив відповідача на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надійшов. Учасники справи всудове засідання суду апеляційної інстанції не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, причини неявки до апеляційного суду не повідомили, тому колегія суддів дійшла висновку, що неявка учасників справи відповідно до вимог частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає її розгляду. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід частково задовольнити з таких підстав. За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Ухвалюючи оскаржуване судове рішення, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довів належними і допустимими доказами обставини, які мають значення для справи і на які він посилався як на підставу своїх вимог про визнання правочину недійсним, тому, з огляду на наявність судового рішення, яке набрало законної сили, про стягнення з нього заборгованості за оспорюваним кредитного договором, відсутні підстави для задоволення позову. Проте колегія суддів не може в повній мірі погодитися з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне. Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.Частиною другою статті 16 ЦК України визначено способи здійснення захисту цивільних прав та інтересів судом, одним із яких може бути визнання правочину недійсним. Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину, однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів). Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. Усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані. В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України). Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці. Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (див.постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18)). Судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що у провадженні Обухівського районного суду Київської області перебула цивільна справа № 372/3098/16-ц за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (далі - ТОВ «Кредитні ініціативи») до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості кредитним договором № 621019487 від 22 травня 2012 року, який оспорюється позивачем у даній справі. Заочним рішенням Обухівського районного суду Київської області від 12 січня 2017 року позов ТОВ «Кредитні ініціативи» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Кредитні ініціативи» заборгованість у розмірі 19 467,59 грн, що включає в себе заборгованість по кредиту - 18 036,51 грн та заборгованість по пені - 1 431,08 грн. Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 18 квітня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 12 січня 2017 року залишено без змін. Постановою Верховного Суду від 04 червня 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 12 січня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 18 квітня 2017 року залишено без змін. Під час розгляду вказаної справи судами встановлено, що 22 травня 2012 року між ПАТ «Альфа Банк» та ОСОБА_1 укладено договір про комплексне банківське обслуговування фізичних осіб шляхом акцептування клієнтом публічної пропозиції банку на комплексне обслуговування фізичних осіб. Банк свої зобов`язання за вказаним кредитним договором виконав, відкривши відповідачу картковий рахунок у валюті гривня та випустив міжнародну платіжну картку Electron строком дії 2 роки з моменту її випуску, встановивши ліміт відновлюваної кредитної лінії у розмірі 10 000,00 грн. 21 червня 2016 року між ПАТ «Альфа-Банк» та ТОВ «Кредитні ініціативи» укладено договір факторингу № 1, а додатком № 1 до договору факторингу доповнено перелік кредитнихдоговорів, що відступаються. Відповідно до договору факторингу та чинного законодавства ТОВ «Кредитні ініціативи» набуло усі права грошової вимоги до боржників за кредитними договорами, включаючи сплату суми основного боргу, відсотків, комісій, нарахованих штрафних санкцій. Таким чином, внаслідок укладення вказаного договору, 21 червня 2016 року відбулась заміна кредитора, а тому ТОВ «Кредитні ініціативи» набуло статусу нового кредитора (стягувача), у тому числі за договором від 22 травня 2012 року, відповідно до якого позичальником є ОСОБА_1 ОСОБА_1 свої зобов`язання за кредитним договором № 621019487 не виконав, а тому станом на 19 жовтня 2016 року в нього утворилась заборгованість у розмірі 19 467,59 грн. Згідно із частиною четвертою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц зазначено, що преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта. Подібні правові висновки висловлені Великою Палатою Верховного Суду у постановах: від 3 липня 2018 року у справі № 917/1345/17 (провадження № 12-144гс18), від 8 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц (провадження № 14-20цс21). Отже, виходячи з обставин, які встановлені рішеннями судів у справі № 372/3098/16-ц, станом на час звернення ОСОБА_1 до суду з позовом про визнання кредитного договору № 621019487 від 22 травня 2012 року недійсним, кредитором за цим договором являлося вже ТОВ «Кредитні ініціативи», про що позивачу було достеменно відомо, оскільки він оскаржував вказані судові рішення в апеляційному та касаційному порядку. Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України). Сторонами у зобов`язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 ЦК України). Кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) (пункт 1 частини першої статті 512 ЦК України). Кредитор у зобов`язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом (частина третя статті 512 ЦК України). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 ЦК України). Обсяг і зміст прав, що переходять до нового кредитора, залежать від зобов`язання, в якому здійснюється відступлення права вимоги. Відступлення права вимоги за своєю суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення відповідного договору. Заміна особи в окремих зобов`язаннях через волевиявлення сторін (відступлення) права вимоги є різновидом правонаступництва. При цьому слід враховувати, що у зв`язку із заміною кредитора у зобов`язанні саме зобов`язання зберігається цілком і повністю, змінюється лише його суб`єктний склад в частині кредитора. Отже, відступлення права вимоги є одним із випадків заміни кредитора в зобов`язанні, яке відбувається на підставі правочину. Відступлення права вимоги може відбуватися, зокрема, внаслідок укладення договору: (а) купівлі-продажу чи міни (частина третя статті 656 ЦК України); (б) дарування (частина друга статті 718 ЦК України); (в) факторингу (глава 73 ЦК України). За змістом частини першої статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). За правилами статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним, тобто існує презумпція правомірності наведених правочинів, допоки іншого висновку не дійде суд у самостійному провадженні. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19) зазначено: «стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (у справі, що переглядається, - у зв`язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню». З урахуванням наведеного, ТОВ «Кредитні ініціативи» як новий кредитор на підставі договору факторингу від 21 червня 2016 року, укладеного з ПАТ «Альфа-Банк», набуло статусу сторони за кредитним договором від 22 травня 2012 року, а отже ПАТ «Альфа-Банк» є неналежним відповідачем у справі про визнання цього договору недійсним. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові від 18 грудня 2019 року в справі № 265/6868/16-ц (провадження № 61-34234св18) Верховний Суд вказав, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. Пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову. Визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову у зв`язку неналежним суб`єктним складом. У пункті 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 304/284/18 (провадження № 14-517цс19) зазначено, що належним відповідачем має бути така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги. Суд захищає порушене право чи охоронюваний законом інтерес позивача саме від відповідача (близькі за змістом висновки сформульовані у пункті 7.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 910/17792/17). Таким чином пред?явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову. Подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18). За наведених обставин і сталої судової практики Верховного Суду можна дійти висновку, що вирішуючи питання про склад осіб, які братимуть участь у справі, суд повинен враховувати характер спірних правовідносин, визначену ним норму матеріального права, яка підлягає застосуванню до правовідносин, та матеріально-правовий інтерес у вирішенні справи. У разі пред`явлення позову не до всіх відповідачів суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів. Суд зобов`язаний вирішити справу за тим позовом, що пред`явлений, і стосовно тих відповідачів, які зазначені у ньому. Лише за клопотанням позивача у разі неможливості розгляду справи без участі співвідповідача у зв`язку з характером спірних правовідносин суд залучає його чи їх до участі у справі, що визначено статтею 51 ЦПК України. Належними сторонами у справі є особи, між якими виник спір, який є предметом розгляду та вирішення судом, і які є суб`єктами спірних матеріальних правовідносин. Звертаючись до суду із позовом про визнання недійсним кредитного договору, ОСОБА_1 пред`явив позовні вимоги лише до первісного кредитора ПАТ «Альфа-Банк», однак нового кредитора - ТОВ «Кредитні ініціативи», на користь якого ухвалені судові рішення про стягнення заборгованості за оспорюваним правочином, не було залучено в якості відповідача та/або співвідповідача у справі. Зважаючи на викладене, оскільки позивачем до участі у справі в якості відповідача не залучений кредитор - ТОВ «Кредитні ініціативи» як сторона кредитного договору № 621019487 від 22 травня 2012 року, дійсність якого оспорює ОСОБА_1 , колегія суддів дійшла висновку про відмову у задоволенні позову у зв`язку з неналежним суб`єктним складом відповідачів у цій справі. Водночас, колегія суддів відзначає, що пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в позові, вирішення позову з неналежним складом відповідачів не може мати наслідки встановлення судом обставин справи та викладення у рішенні відповідних висновків щодо відмови в позові з інших підстав, в тому числі за недоведеності позовних вимог. Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання кредитного договору недійсним, однак відмовив в позові через недоведеність цих вимог, тоді як визначений позивачем відповідач є неналежним. У зв`язку з цим оскаржуване судове рішення підлягає зміні в мотивувальній частині. Згідно пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин (частина четверта статті 376 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. За таких обставин рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову з мотивів, наведених в цьому рішенні, не відповідає матеріалам справи, ухвалене з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, та з порушенням норм процесуального права, а відтак не може бути залишене в силі та відповідно до вимог статті 376 ЦПК України підлягає зміні шляхом викладення його мотивувальної частини в редакції цієї постанови. Оскільки позивач був звільнений судами від сплати судового збору на підставі частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів», судові витрати у вигляді судового збору за розгляд справи в суді першої та апеляційної інстанції згідно із статтями 141, 382 ЦПК України слід віднести в рахунок держави. Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 01 грудня 2022 року змінити, виклавши його мотивувальну частину щодо підстав для відмови у задоволенні позову в редакції цієї постанови. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено 25 травня 2023 року. Головуючий С.А. Голуб Судді: Т.О. Писана Д.О. Таргоній