Постанова Львівський апеляційний суд № 463/12488/20

Справа № 463/12488/20 Головуючий у 1 інстанції: Едер П.Т. Провадження № 22-ц/811/546/23 Доповідач в 2-й інстанції: Приколота Т. І. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 травня 2023 року м.Львів Справа № 463/12488/20 Провадження № 22-ц/811/546/23 Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Приколоти Т.І., суддів : Мікуш Ю.Р., Савуляка Р.В. секретар Іванова О.О. розглянув справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду м. Львова, ухвалене у м. Львові 16 січня 2023 року у складі судді Едера П.Т., у справі за позовом адвоката Матвіїв Є.І., яка діє в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про захист честі, гідності та ділової репутації, спростування недостовірної інформації та стягнення моральної шкоди,- встановив: 28 грудня 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернулась до суду з цим позовом. Просила зобов`язати відповідача спростувати поширену ним недостовірну інформацію, стягнути з нього ( ОСОБА_3 ) на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 50 000 грн. та судові витрати. Позов обґрунтовується тим, що ОСОБА_1 є батькам малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Матір`ю дитини є ОСОБА_5 , шлюб з якою розірвано 29 вересня 2015 року рішенням Галицького районного суду м. Львова. Вказує, що відповідач поширив про нього (позивача) недостовірну інформацію щодо невиконання ОСОБА_1 батьківських обов`язків, а саме: ОСОБА_3 стверджував, що « ОСОБА_1 по місцю проживання дитини не з`являється, не бере участі у вихованні сина, фінансово не допомагає та місце його перебування йому не відоме». Така інформація подана відповідачем до Галицької районної адміністрації Львівської міської ради та розглядалася в якості доказів невиконання батьківських обов`язків на комісії з питань захисту прав дитини Галицької районної адміністрації Львівської міської ради, слугувала однією з підстав видачі висновку щодо доцільності позбавлення батьківських прав ОСОБА_1 відносно малолітнього ОСОБА_4 . Зазначає, що крім того, 15 березня 2018 року ОСОБА_3 подав до Долинського районного суду Івано-Франківської області заяву, в якій засвідчив той факт, що «вихованням дитини займається тільки мати. Батько дитини, колишній чоловік, ОСОБА_1 , в будинку не появляється, дитиною не опікується, участі у вихованні дитини не бере. Його місце перебування невідоме». Про наявність таких свідчень позивач дізнався із копії позовної заяви. Вказує, що Долинський районний суд Івано-Франківської області не надавав оцінку свідченням ОСОБА_3 , оскільки позов залишений без розгляду у зв`язку із повторною неявкою позивача. Стверджує, що факти, викладені відповідачем, щодо його участі у вихованні сина не відповідають дійсності. Відповідач двічі подав неправдиві відомості, що порочать його (позивача) честь, гідність характеризують його як непорядну, несумлінну та недобросовісну людину, яка не піклується про свого сина. Внаслідок таких неправомірних дій відповідача, він ( ОСОБА_1 ) зазнав сильних душевних страждань. У зв`язку з подання неправдивої інформації до служби у справах дітей, службою у справах дітей видано висновок про доцільність позбавлення його батьківських прав відносно сина ОСОБА_4 . Вважає, що недостовірна інформація має бути спростована. Враховуючи глибину його фізичних та душевних страждань, характер та тривалість немайнових втрат, часу та зусиль, необхідних для відновлення душевного спокою та попереднього життєвого стану (репутація, що складалася роками, була знищена й відновленню підлягатиме ще довго часу - оскільки поширена неправдива негативна інформація формує його морально-етичний портрет в очах громадськості), та з врахуванням вимог розумності і справедливості, позивач вважає, що має право на справедливу сатисфакцію у вигляді стягнення моральної шкоди з відповідача в розмірі 50 000 грн. Просить позов задовольнити. Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 16 січня 2023 року в позові відмовлено. Рішення суду оскаржила представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 . В апеляційній скарзі посилається на те, що рішення прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права. Просить рішення суду скасувати та постановити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на доводи позовної заяви. 10 травня 2023 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подала заяву, у якій просить розгляд апеляційної скарги здійснювати без участі позивача та його представника. 11 травня 2023 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_6 подав клопотання, у якому просить проводити розгляд апеляційної скарги без участі відповідача. Вказує, що заперечує апеляційну скаргу та просить рішення суду першої інстанції залишити беззмін. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу належить залишити без задоволення. Відповідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. На підставі ст.ст. 76-81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно зі ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства. Судом встановлено наступне. ОСОБА_1 та ОСОБА_5 є батьками ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Рішенням Галицького районного суду м.Львова від 29 вересня 2015 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 розірвано. З висновку Галицької районної адміністрації Львівської міської ради від 12 серпня 2018 року №31-707 про доцільность позбавлення батьківських прав ОСОБА_1 відносно малолітнього ОСОБА_4 вбачається, що відповідачем надано свідчення, у яких зазначено, що ОСОБА_1 по місцю проживання дитини не з`являється, не приймає участі у вихованні сина, фінансово не допомагає та місце його перебування йому не відоме. З матеріалів цивільної справи за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_1 про позбавлення батьківських прав вбачається, що ОСОБА_3 16 березня 2018 року подано до Долинського районного суду Івано-Франківської області заяву, у якій зазначено, що вихованням дитини займається тільки мати. Батько дитини, колишній чоловік, ОСОБА_1 , в будинку не появляється, дитиною не опікується, участі у вихованні дитини не бере. Його місце перебування невідоме. Ухвалою Долинського районного суду Івано-Франківської області від 28 листопада 2018 року позовну заяву ОСОБА_5 до ОСОБА_1 про позбавлення батьківських прав залишено без розгляду. Оскаржуване рішення мотивовано наступним. Відповідно до ч. 1 ст. 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Згідно із ст. 68 Конституції України, кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань кореспондує обов`язок не поширювати про особу недостовірну інформацію та таку, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію. Відповідно до ч. 4 ст. 32 Конституції України, кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації. Згідно із ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров`я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідним в демократичному суспільстві. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, свобода вираження поглядів є однією з важливих засад демократичного суспільства та однією з базових умов прогресу суспільства в цілому та самореалізації кожної окремої особи. Відповідно до п. 2 ст. 10 Конвенції вона стосується не тільки «інформації» чи «ідей», які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Відповідно до постанов Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» та Верховного Суду від 26 грудня 2018 року (справа № 462/3547/16-ц), 21 березня 2019 року (справа № 280/61/17), 22 травня 2019 року (справа №161/16563/17), 5 червня 2019 року (справа № 758/6022/14-ц) суди при вирішенні справ про захист гідності, честі та ділової репутації повинні забезпечувати баланс між конституційним правом на свободу думки та слова, правом на вільне вираження своїх поглядів і переконань, з одного боку, та правом на повагу до людської гідності, конституційними гарантіями невтручання в особисте й сімейне життя, судовим захистом права на спростування недостовірної інформації про особу, з іншого боку. При розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто, або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право. Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені). Під поширенням інформації слід розуміти опублікування її у пресі, передавання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення у мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку. Відповідно до ч. 3 ст. 23 ЦК України якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування - ч. 4 ст. 23 ЦК України. Згідно із ст. 201 цього Кодексу особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є: здоров`я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім`я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством. Відповідно до Конституції України життя і здоров`я людини, її честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Згідно із ч. 1 ст. 270 ЦК України, відповідно до Конституції України, фізична особа має право на життя, право на охорону здоров`я, право на безпечне для життя і здоров`я довкілля, право на свободу та особисту недоторканність, право на недоторканність особистого і сімейного життя, право на повагу до гідності та честі, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на недоторканність житла, право на вільний вибір місця проживання та на свободу пересування, право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості. Відповідно до ст. 277 цього Кодексу фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. Спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію. Спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена. Згідно із ст. 297 ЦК України кожен має право на повагу до його гідності та честі. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі. Відповідно до ч. 1 ст. 280 ЦК України якщо фізичній особі внаслідок порушення її особистого немайнового права завдано майнової та (або) моральної шкоди, ця шкода підлягає відшкодуванню, крім випадку неумисного повідомлення викривачем недостовірної інформації про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції» в порядку, передбаченому зазначеним Законом, яка підлягає спростуванню. Відповідно до постанови Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» обов`язок довести, що поширена інформація є достовірною, покладається на відповідача, проте позивач має право подати докази недостовірності поширеної інформації. Позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього порушено його особисті немайнові права. Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням. Згідно із ст. 30 Закону України «Про інформацію» ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Оціночними судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема, вживання гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Чинним законодавством не передбачена можливість притягнення до відповідальності за висловлювання оціночних суджень, вони, як і думки, переконання, судження, критична оцінка певних фактів і недоліків не можуть бути предметом судового захисту, оскільки будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів не можуть бути перевірені на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинних фактів). Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому самому засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лінгенс проти Австрії» від 8 липня 1986 року зазначено на необхідність розрізняти факти та оціночні судження, оскільки наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень - ні. Вимога доводити правдивість критичного висловлювання є неможливою для виконання і порушує свободу на власну точку зору, що є фундаментальною частиною права, захищеного ст. 10 Конвенції. Європейський суд із прав людини також підтвердив, що правдивість оціночних суджень не припускає можливості доказування, і оціночні судження дійсно слід відрізняти від фактів, існування яких може бути підтверджене, та виділив три можливі варіанти фундаменту, на якому можна побудувати свою оцінку: факти, що вважаються загальновідомими; підтвердження висловлювання яким-небудь джерелом; посилання на незалежне дослідження. Фактичні твердження та оціночні судження є різними поняттями, а розмежовування цих термінів лежить в основі захисту прав на честь та гідність, як особистих немайнових прав. За своїм характером судження є розумовим актом, що має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки і напряму, що пов`язано з такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів. Будь-яке судження, яке має оціночний характер, будь-яка критика та оцінка вчинків, вираження власних думок щодо виконуваних функцій, отриманих результатів тощо, не є підставою для захисту права на повагу честі, гідності та ділової репутації та, відповідно, не є предметом судового захисту. Згідно із постановою Верховного Суду від 11 липня 2019 року (справа № 757/29455/16-ц) відповідно до ст. 277 ЦК України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. З урахуванням встановленого, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку, що інформація, спростування якої вимагає позивач, є результатом надання відповідачем пояснень до Галицької районної адміністрації Львівської міської ради для складення ними висновку щодо доцільності позбавлення позивача батьківських прав, а також заяви ОСОБА_3 до Долинського районного суду Івано-Франківської області у справі №343/1119/18 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_7 про позбавлення батьківських прав, у яких безпосередньо міг приймати участь позивач, з точки зору сприймання відповідачем цих подій. Поширена ним інформація є оціночними судженнями, не виходила за межі судового засідання та засідання комісії з питань захисту прав дитини, не була доступною для сторонніх. Вказані судження не висвітлювались на будь-яких інформаційних носіях, доступних для загального (необмеженого) кола людей. Позивачем не надано суду доказів того, що ОСОБА_3 розповсюджував вказану інформацію поза межами вказаних засідань. Такод ОСОБА_1 не надано доказів того, що інформація, яку подав відповідач, вплинула на його (позивача) права та обов`язки чи слугувала прийняттю судового рішення, котре б обмежило чи позбавило позивача його права чи інтереси. Свідки ОСОБА_8 та ОСОБА_9 зазначили, що інформація про справу щодо позбавлення батьківських прав ОСОБА_1 стосовно сина ОСОБА_4 та наявність заяви ОСОБА_3 , в якій зазначено відомості відношення ОСОБА_1 до виховання сина, їм стала відома від позивача. Позивачем не доведено порушення його права шляхом розповсюдження відносно нього недостовірної інформації. Такі доводи вірно оцінені судом першої інстанції, як припущення. Також позивачем не підтверджено, що поширена інформація ганьбить його честь та гідність, дискредитує його або призвела до негативних наслідків. Інформація, вказана відповідачем щодо позивача, не може вважатися недостовірною або відомостями, які порочать честь, гідність та ділову репутацію позивача. Поширення негативної, а не недостовірної інформації, що викладена у формі оціночних суджень, не є підставою для покладення на ОСОБА_3 обов`язку спростувати таку інформацію. Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, вірно виходив з того, що позивачем не доведено усього юридичного складу правопорушення. Оскільки відсутні підстави для задоволення позову в частині спростування недостовірної інформації, захисту честі та гідності, відповідно немає правових підстав для відшкодування моральної шкоди. З урахуванням встановленого, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про відмову в позові. З висновками суду, які відповідають встановленим обставинам справи, належить погодитися, оскільки судом правильно визначено характер спірних правовідносин та встановлено дійсні обставини справи. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду. Підстави для скасування рішення суду відсутні. Керуючись: ст.367, п.1 ч.1 ст.374, ст.ст. 375, 381-384, 388-391 ЦПК України, суд,- п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 16 січня 2023 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення безпосередньо до Верховного Суду. Повний текст судового рішення складено 19 травня 2023 року. Головуючий-______________________Т. І. Приколота Судді: ________________ Ю.Р. Мікуш ___________________ Р.В. Савуляк