Постанова Полтавський апеляційний суд № 621/3932/21

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 621/3932/21 Номер провадження 22-ц/814/562/23Головуючий у 1-й інстанції Вельможна І.В. Доповідач ап. інст. Дорош А. І. П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 травня 2023 року м. Полтава Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Головуючого судді - доповідача Дорош А.І. Суддів: Лобова О.А., Триголова В.М. при секретарі: Коротун І. В. розглянувши в м. Полтава за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Центренерго» на рішення Зміївського районного суду Харківської області 25 січня 2022 року, ухвалене суддею Вельможною І.В., повний текст рішення складено дата не вказана у справі за позовом ОСОБА_1 до ПАТ «Центренерго», в особі відокремленого підрозділу Зміївської теплової електричної станції, про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, поновлення на роботі, виплату заробітної плати, - В С Т А Н О В И В: 10 грудня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Центренерго», в особі відокремленого підрозділу Зміївської теплової електричної станції, про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи №911-к від 09.12.2021 року, в якому просив суд поновити його на посаді слюсаря з ремонту устаткування котельних та пилопідготовельних цехів 5 розряду централізованого ремонту котельного устаткування №1 та зобов`язати відповідача виплатити заробітну плату за період відсторонення від роботи. Позовна заява мотивована тим, що він працює на посаді слюсаря з ремонту устаткування котельних та пилопідготовельних цехів 5 розряду централізованого ремонту котельного устаткування №1 Публічного акціонерного товариства «Центренерго», в особі відокремленого підрозділу Зміївської теплової електричної станції. У грудні 2021 року він стикнувся із порушенням його конституційного права на працю з боку відповідача, яке полягало у тому, що від нього вимагали медичну інформацію щодо вакцинації від респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 та обмежили права щодо повноцінної роботи. 09.12.2021 року позивач отримав наказ про відсторонення від роботи з підстав відсутності щеплення від респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на підставі наказу Міністерства охорони здоров`я України. При цьому, у трудовому контракті, посадовій інструкції, інших документах, що підписані між працівником та роботодавцем, такого зобов`язання з боку позивача немає, рівно як і не передбачено повноваження відповідача на відсторонення його від роботи з підстав відсутності щеплення. З підстав порушення вимог статті 43 Конституції України, статей 2, 21, 147 Кодексу законів про працю України, позивач просив суд скасувати наказ відповідача №911-к від 09.12.2021 року в частині відсторонення його від роботи; поновити його на посаді; стягнути з відповідача заробітну плату за час відсторонення від роботи. Рішенням Зміївського районного суду Харківської області від 25 січня 2022 року позовну заяву ОСОБА_1 - задоволено. Визнано незаконним і скасовано наказ директора Публічного акціонерного товариства «Центренерго», в особі відокремленого підрозділу Зміївської теплової електричної станції, №911-к від 09.12.2021 року в частині відсторонення слюсаря з ремонту устаткування котельних та пилопідготовельних цехів 5 розряду централізованого ремонту котельного устаткування №1 ОСОБА_1 від роботи з 09.12.2021 року на строк до надання ним сертифікату про вакцинацію проти COVID-19 або закінчення дії карантину, встановленого КМУ, та зобов`язати допустити його до виконання своїх трудових обов`язків. Зобов`язано Публічне акціонерне товариство «Центренерго», в особі відокремленого підрозділу Зміївської теплової електричної станції, здійснити нарахування та виплату середнього заробітку ОСОБА_1 за час вимушеного прогулу. Стягнуто з Публічне акціонерне товариство «Центренерго», в особі відокремленого підрозділу Зміївської теплової електричної станції, на користь держави судовий збір у розмірі 908,00 грн. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відсторонення від роботи є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, а тому, в силу положень пункту 1 статті 92 Конституції таке втручання дозволено виключно законами України, а не підзаконними актами, до яких належать Постанова КМУ і Наказ МОЗ. Посилання відповідача у наказі №911-к від 09.12.2021 року, як на підставу для відсторонення позивача від роботи на наказ №1663 від 11.11.2021 року, інформування ОСОБА_1 про необхідність подання документів та акт від 07.12.2021 року щодо відмови позивача надати сертифікат чи довідку, є порушенням вимог частин другої та шостої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб». Наказ №911-к від 09.12.2021 про відсторонення ОСОБА_1 від виконання роботи не містить відомостей на підтвердження відмови позивача здійснити щеплення у порядку, встановленому частиною шостою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб». В апеляційній скарзі позивач ПАТ «Центренерго», посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі. Апеляційна скарга мотивована тим, що Законом України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» регулюються суспільні відносини, які виникають у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя. Відповідно до ч.1 ст. 46 КЗпП зазначено, що відсторонення працівників від роботи власником допускається в інших випадках, передбачених законодавством. Нормами діючого законодавства запроваджено обов`язкову вакцинацію проти нових інфекційних хвороб, а Зміївська теплова електростанція є відокремленим підрозділом ПАТ «Центренерго» та має стратегічне значення для економіки і безпеки держави, входить до переліку підприємств, працівники яких підлягають обов`язковому щепленню від COVID-19, тобто відповідач належним чином виконав всі приписи закону. Вказує, що наказ про відсторонення позивача від роботи з 09.12.2021 року на строк до надання ним сертифікату про вакцинацію проти COVID-19 є таким, що винесений на підставі чинних законів України, діючих постанов КМУ та наказів Міністерства охорони здоров`я України. Зазначає, що суд першої інстанції не прийняв до уваги, що Міністерство юстиції України зробило висновок, що наказ МОЗ №2153 відповідає Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, свідченням чого є реєстрація цього наказу Міністерством юстиції України. При цьому, наказ Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 року №2153 «Про затвердження переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», зареєстрований в Міністерстві юстиції України 07.10.2021 року за №1306/36928, а також постанова Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 року «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних респіраторної хвороби COVID-19», є чинними, рішення про їх протиправність та нечинність не ухвалювалось. Розпорядженням голови Верховного Суду № 14/0/9-22 від 25.03.2022 «Про зміну територіальної підсудності судових справ в умовах воєнного стану (окремі суди Сумської, Харківської області), відповідно до ч. 7 ст. 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», з урахуванням неможливості судами здійснювати правосуддя під час воєнного стану, змінено територіальну підсудність справ Харківського апеляційного суду на Полтавський апеляційний суд. Відзив на апеляційну скаргу не надходив. Апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Відповідно до ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до ч. 1. ст. 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. Згідно встановлених судом першої інстанції обставин вбачається, що ОСОБА_1 працює на посаді слюсаря з ремонту устаткування котельних та пилопідготовельних цехів 5 розряду централізованого ремонту котельного устаткування №1 Публічного акціонерного товариство «Центренерго», в особі відокремленого підрозділу Зміївської теплової електричної станції (а.с. 9-10). 11.11.2021 року до відома ОСОБА_1 доведено наказ №1663 від 11.11.2021 року «Про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19 працівників Зміївської ТЕС ПАТ «Центренерго» (а.с. 38-40). 30.11.2021 року ОСОБА_1 надав на ім`я директора Зміївської ТЕС ПАТ «Центренерго» пояснювальну записку про відмову від проведення щеплень з мотивів релігійних переконань та факту того, що він вважає вакцину експериментальною (а.с. 41). 07.12.2021 року ОСОБА_1 повідомлено під підпис про те, що з 09.12.2021 року на період дії карантину, профілактичне щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 є обов`язковим для працівників Зміївської ТЕС ПАТ «Центренерго» та запропоновано до 09.12.2021 року надати до відділу праці один з документів, а саме: міжнародний або внутрішній сертифікат, що підтверджує вакцинацію проти COVID-19 двома або однією дозами; довідку форми №028-1/0 «Висновок лікаря щодо наявності протипоказань до вакцинації проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої короно вірусом SARS-CoV-2; COVID- сертифікат про одужання від зазначеної хвороби та проінформовано, що у разі неподання вказаних документів його буде відсторонено від роботи (а.с. 43). 07.12.2021 року ОСОБА_1 відмовився надати вказані вище документи, про що складено відповідний акт (а.с. 44). 09.12.2021 року директором Публічного акціонерного товариства «Центренерго» Зміївської теплової електричної станції видано наказ №911-к, яким ОСОБА_1 , слюсаря з ремонту устаткування котельних та пилопідготовельних цехів 5 розряду централізованого ремонту котельного устаткування №1, було відсторонено від роботи у зв`язку з ухиленням від обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 на строк до надання ним сертифіката про вакцинацію або до закінчення дії карантину. Підстава: лист повідомлення №05/284 від 07.12.2021 року (а.с. 8). При цьому, суд першої інстанції констатував, що відсторонення від роботи є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, а тому, в силу положень пункту 1 статті 92 Конституції, таке втручання дозволено виключно законами України, а не підзаконними актами, до яких належать Постанова КМУ і Наказ МОЗ. Оскільки рішення про відсторонення працівників прийнято у формі Постанови КМУ та в спосіб, що не відповідає вимогам пункту 1 статті 92 Конституції та статті 12 Закону, і поза межами конституційних повноважень Кабінету Міністрів України, суд першої інстанції дійшов висновку про неможливість застосування до спірних правовідносин положень Постанови КМУ та необхідність вирішення спору на підставі норм статей 43, 92 Конституції, з огляду на те, що в Україні відсутні закони, які передбачають право роботодавців відсторонювати від роботи працівників, що відмовилися від вакцинації проти COVID-19. Так, судом першої інстанції встановлено, що підставою для відсторонення від виконання своїх посадових обов`язків позивача ОСОБА_1 , у наказі №911-к від 09.12.2021 року стало посилання на повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення від COVID-19 від 11.11.2021 року з посиланням на статтю 46 Кодексу законів про працю України, статтю 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06.04.2000 року №1645-ІІІ, наказ МОЗ «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням». При цьому, у статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06 квітня 2000 року №1645-III чітко визначено, що працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, відсторонюються від виконання зазначених видів робіт у разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом. Тобто відмова цих працівників від обов`язкових профілактичних щеплень має відбутися саме у такому порядку, який встановлений законом. Порядок відмови від здійснення обов`язкових профілактичних щеплень визначений у тій же самій статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06 квітня 2000 року №1645-III у частині шостій, де зазначено, якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків. Іншого порядку відмови від обов`язкових профілактичних щеплень ані цей, ані будь-який інший закон не містять. Не містить цей закон і іншої підстави для встановлення юридичного факту відмови особи від обов`язкових профілактичних щеплень, аніж відібране лікарем письмове підтвердження особи від вакцинації або акт, складений лікарем у присутності свідків, про відмову скласти особою таке письмове підтвердження. Враховуючи викладене, суд першої інстанції визнав, що посилання відповідача у наказі №911-к від 09.12.2021 року як на підставу для відсторонення позивача від роботи на наказ №1663 від 11.11.2021 року, інформування ОСОБА_1 про необхідність подання документів та акту від 07.12.2021 року щодо відмови позивача надати сертифікат чи довідку, є порушенням вимог частин другої та шостої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06 квітня 2000 року №1645-III. Наказ №911-к від 09.12.2021 року про відсторонення ОСОБА_1 , від виконання роботи не містить відомостей на підтвердження відмови позивача здійснити щеплення у порядку, встановленому частиною шостою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб». Крім того, наказ №1663 від 11.11.2021 року про обов`язкове профілактичне щеплення від COVID-19, по суті, містить вимогу надати документ, який підтверджуватиме наявність профілактичного щеплення від COVID-19 або довідку про абсолютні протипоказання відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень. Незважаючи на застосування у повідомленні конструкції прохання, викладені у подальшому наслідки ненадання особою цих відомостей, свідчать саме про вимогу та перекладання на працівника обов`язку про надання роботодавцеві таких відомостей. Враховуючи приведені нормативно-правові акти, визначення терміну «профілактичні щеплення», приведеного у статті 1 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», суд першої інстанції зазначив, що під дію статті 11 Закону України «Про інформацію» підпадають будь-які медичні відомості/втручання/маніпуляції/діагнози тощо. Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції із врахуванням вимог Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, які полягають в обов`язку держави утримуватися від втручання з метою поваги до прав людини, у разі ж якщо таке втручання відбувається, воно має бути на підставі закону, переслідувати легітимну мету та бути необхідним у демократичному суспільстві вважає, що відповідач, вручивши ОСОБА_1 повідомлення про необхідність подання перелічених в ньому документів та відсторонивши його від роботи без збереження заробітної плати на час відсутності щеплення від COVID-19, фактично поклав на нього обов`язок вчинити дії, які не визнані державою як примусові за законом. З наведених вище нормативних актів вбачається, що вакцинація від COVID-19 не включена до календаря щеплень ні як обов`язкові, ні як обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями. Відтак, наказом відповідача про відсторонення ОСОБА_1 , від роботи без збереження заробітної плати на час відсутності щеплення від COVID-19 порушено його права гарантовані Конвенцією про захист прав та основоположних свобод. Тому суд першої інстанції дійшов до переконання, що втручання держави у права позивача відбулося. Через відсутність протипоказань до вакцинації від COVID-19 та внутрішні переконання щодо вакцинації ОСОБА_1 був позбавлений можливості заробляти собі на життя, опинився в гіршому становищі, ніж інші працівники підприємства, які не вакциновані, але мають протипоказання до вакцинації. Через відсутність вакцинації позивача відсторонили від роботи без збереження заробітної плати до надання сертифікату чи закінчення дії карантину, не зважаючи на можливі зміни стану його здоров`я в подальшому. Запобігання зараженню вірусом не може розглядатися як легітимна мета за обставинами цієї справи, оскільки обмеження позивача в праві заробити собі на життя та на повагу до його приватного життя, релігійних переконань, полягає у праві вибору не робити те, що не визнано обов`язковим для всіх жителів України за законом. Ураховуючи зазначене, суд першої інстанції визнав вимоги ОСОБА_1 обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню в частині скасування наказу №911-к від 09.12.2021 року про його відсторонення від роботи. Щодо вимог про поновлення на роботі та стягнення невиплаченої заробітної плати за час незаконного відсторонення позивача від роботи, суд першої інстанції зазначив наступне. З метою ефективного захисту порушених прав позивача ОСОБА_1 , виконуючи завдання цивільного судочинства щодо справедливого вирішення справ по суті, за умови фактичного зазначення у наказі №9-11 к від 09.12.2021 року кінцевого терміну його дії, поєднання умов повернення до виконання трудових обов`язків позивача за умови надання сертифікату, від якого останній на підставі статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» має право відмовитись на законних підставах, суд першої інстанції у даній ситуації, враховуючи, що ОСОБА_1 був тимчасово увільнений від роботи, трудові відносини з ним не припинені, за ним зберігається робоче місце, визнав за необхідне захистити право позивача у спосіб зобов`язання ПАТ «Центренерго», в особі Зміївської ТЕС, допустити ОСОБА_1 до роботи. Слід зазначити, що позивачем ОСОБА_1 не надані до суду відомості щодо його середньоденної та середньомісячної заробітної плати, а тому здійснити розрахунок суми, які підлягає нарахуванню до сплати позивачу у якості середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд позбавлений можливості. Однак, з метою захисту права ОСОБА_1 , на думку суду, є підстави для прийняття рішення щодо зобов`язання Публічного акціонерне товариство "Центренерго", в особі відокремленого підрозділу Зміївської теплової електричної станції, здійснити нарахування та виплату середнього заробітку ОСОБА_1 за час вимушеного прогулу. Враховуючи, зазначені вище висновки суду першої інстанції, зокрема, обрання ефективного захисту порушених прав позивача ОСОБА_1 в частині зобов`язання відповідача допустити останнього до роботи, суд визнав, що відсутні підстави для застосування приписів статті 430 ЦПК України. Апеляційний суд у складі колегії суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне та обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Відповідно до статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції», а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання (стаття 21 КЗпП України). Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (стаття 51 КЗпП України). Відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством (частина перша статті 46 КЗпП України). При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі №130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) зазначено, що нагальна необхідність вжиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров`я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте, слід з`ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивача від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети. За змістом Переліку №2153 обов`язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають усі працівники визначених цим документом органів, закладів, підприємств, установ, організацій у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року №595. Отже, Перелік №2153 передбачав низку винятків, пов`язаних зі станом здоров`я конкретної людини, із загального правила про обов`язкову вакцинацію зазначених груп працівників незалежно від того, чи є в них об`єктивна необхідність контактувати на роботі з іншими людьми та з якою саме їх кількістю, тобто чи мають підвищений ризик інфікуватися коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяти його подальшому поширенню. Критеріїв вибору підприємств, установ та організацій для включення до Переліку № 2153 останній не містить. Велика Палата Верховного Суду визнала, що відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема, оцінки об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо». У вказаній постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року також вказано, що: «застосування до позивача передбачених Переліком № 2153 та Законом № 1645-ІІІ заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних нею трудових обов`язків, зокрема, об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми. Суди не встановили жодних фактів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивачки від роботи. Відповідач не стверджував, що, обіймаючи посаду чергової по переїзду, позивачка могла спричинити поширення коронавірусної інфекції серед працівників АТ «Укрзалізниця», учасників дорожнього руху тощо. Її відсторонили від роботи, позбавивши на час відсторонення заробітку, лише тому, що вона працювала в АТ «Укрзалізниця», всі працівники якого підлягали обов`язковому щепленню проти COVID-19 (тоді як для працівників підприємств багатьох інших галузей економіки України таке щеплення було добровільним). Таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самої позивачки. Велика Палата Верховного Суду зауважила, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку №2153, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як: - кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих); - форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим; - умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження; - контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням. Визначаючи об`єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, необхідно з`ясовувати наявність наведених вище та інших факторів. Однак, апеляційний суд залишив указані обставини поза увагою та не врахував, що відповідач не обґрунтовував необхідність відсторонення позивачки тим, що вона, працюючи черговою по переїзду, створювала загрози, які б вимагали вжиття такого суворого заходу втручання у право на повагу до приватного життя, який позбавляв позивачку заробітку. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України). Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України). У справі, що переглядається, в обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилався на те, що його відсторонення від роботи згідно наказу від 09.12.2021 року на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати є незаконним та таким, що порушує його право на працю. Згідно матеріалів справи та не заперечується сторонами у справі, ОСОБА_1 працює на посаді слюсаря з ремонту устаткування котельних та пилопідготовельних цехів 5 розряду централізованого ремонту котельного устаткування №1 Публічного акціонерного товариство «Центренерго», в особі відокремленого підрозділу Зміївської теплової електричної станції. (а.с. 9-10). Наказом директора Публічного акціонерного товариства «Центренерго» Зміївської теплової електричної станції №911-к від 09.12.2021 року ОСОБА_1 , слюсаря з ремонту устаткування котельних та пилопідготовельних цехів 5 розряду централізованого ремонту котельного устаткування №1, було відсторонено від роботи у зв`язку з ухиленням від обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 на строк до надання ним сертифіката про вакцинацію або до закінчення дії карантину. Підстава: лист повідомлення №05/284 від 07.12.2021 року (а.с. 8). За результатами перегляду справи в апеляційному порядку, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку, що застосування до позивача такого заходу як відсторонення від роботи не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема, об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми або можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо. Відповідачем не надано доказів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні позивача від роботи, тому таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самого позивача. Вказані висновки також відповідають позиції Верховного Суду, що викладена у постанові від 01 березня 2023 року у справі №613/1947/21. Доводи апеляційної скарги щодо відсутності порушення права позивача на працю, про правомірність і законність відсторонення ОСОБА_1 від роботи, то такі доводи є безпідставними, оскільки дії роботодавця у цьому випадку, щонайменше, були непропорційними переслідуваній легітимній меті, для досягнення якої держава передбачила можливість відсторонення працівника від роботи. З наказу №911-к від 07 грудня 2021 року про відсторонення ОСОБА_1 від роботи вбачається, що позивача фактично відсторонено від виконання посадових обов`язків на весь час відсутності щеплення проти COVID-19. Разом з цим, колегія суддів враховує, що згідно з Переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року №2153, який набрав чинності 8 листопада 2021 року, працівники обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають лише на період дії карантину. Статтею 5 Закону України «Про охорону здоров`я в Україні» («Охорона здоров`я - загальний обов`язок суспільства та держави») встановлено, що державні, громадські або інші органи, підприємства, установи, організації, посадові особи та громадяни зобов`язані забезпечити пріоритетність охорони здоров`я у власній діяльності, не завдавати шкоди здоров`ю населення і окремих осіб, сприяти працівникам органів і закладів охорони здоров`я в їх діяльності, а також виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я. Згідно із ст. 1 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» організація та проведення профілактичних і протиепідемічних заходів, зокрема, при виконанні робіт і наданні послуг, а також організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються як на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадян, так і на органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров`я, на підприємства, установи та організації незалежно від форм власності. Статтею 30 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» передбачено, що органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації зобов`язані забезпечувати своєчасне проведення масових профілактичних щеплень, дезінфекційних, дезінсекційних, дератизаційних, інших необхідних санітарних і протиепідемічних заходів. У разі загрози виникнення або поширення особливо небезпечних і небезпечних інфекційних хвороб, масових неінфекційних захворювань (отруєнь) або радіаційних уражень відповідними головними державними санітарними лікарями на окремих територіях можуть запроваджуватися позачергові профілактичні щеплення, інші санітарні заходи відповідно до закону. Зазначені положення Закону свідчать про те, що на відповідача, який є роботодавцем позивача, також покладено обов`язок забезпечити своєчасне проведення заходів, пов`язаних з проходженням працівниками обов`язкового профілактичного щеплення. Відповідач, з урахуванням необхідності для проходження у встановленому законодавством порядку вакцинації достатнього розумного часу з дня набрання чинності підзаконним нормативно-правовим актом про обов`язковість щеплення від COVID-19, в тому числі і часу для проходження медичного огляду перед щепленням, не надав суду жодних доказів про те, які заходи, спрямовані на проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівників, зокрема, і позивача, були ним здійсненні, поряд з іншим, і у взаємодії з відповідними установами та пунктами щеплень проти COVID-19 (закладами охорони здоров`я) та з органами державної санітарно-епідеміологічної служби. Пунктом 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 р. № 1236 встановлено, що керівникам підприємств, установ та організацій належить забезпечити відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я. Тобто, цією постановою фактично передбачено, згідно з положеннями ст. 46 КЗпП України та ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», саме по собі відсторонення від роботи, як таке, працівників у разі їх відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень (тобто такий випадок), а на керівників підприємств, установ, організацій покладено обов`язок саме забезпечити відсторонення від роботи. Проте, ні цією постановою Кабінету Міністрів України, ні КЗпП України, зокрема, статтею 46 Кодексу, ні ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» не передбачено, у який саме спосіб (згідно з якою процедурою) керівники установ мають забезпечити відсторонення працівників, та не встановлено конкретного порядку відсторонення працівника від роботи у разі відмови чи ухилення у встановленому законом порядку від обов`язкових профілактичних щеплень, у тому числі від обов`язкового профілактично щеплення проти COVID-19. В Україні немає окремого закону, який би передбачав сам порядок (процедуру) відсторонення працівника від роботи у разі відмови чи ухилення його у встановленому законом порядку від встановленого законодавством обов`язкового профілактично щеплення саме проти COVID-19. Однак, на рівні національного законодавства процедура відсторонення працівника від роботи у разі відмови чи ухилення у встановленому законом порядку від обов`язкових профілактичних щеплень встановлена Законом України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення». Згідно із ст. 7 цього Закону, підприємства, установи і організації зобов`язані усувати за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, або осіб, які були в контакті з такими хворими, з виплатою у встановленому порядку допомоги з соціального страхування, а також осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я; негайно інформувати органи державної санітарно-епідеміологічної служби про надзвичайні події і ситуації, що становлять загрозу здоров`ю населення, санітарному та епідемічному благополуччю. Відповідно до ч. 2 ст. 27 цього ж Закону обов`язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань підлягають окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи. У разі необґрунтованої відмови від щеплення за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби вони до роботи не допускаються. Відповідно до ст. 31 посадовими особами державної санітарно-епідеміологічної служби України є головні державні санітарні лікарі та їх заступники, інші працівники державної санітарно-епідеміологічної служби України, уповноважені здійснювати державний санітарно-епідеміологічний нагляд згідно з цим Законом. Порядок внесення посадовими особами державної санітарно-епідеміологічної служби України подання про відсторонення осіб від роботи згідно з Законом України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», а також форма подання та терміни відсторонення встановлені Інструкцією про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи та іншої діяльності, що затверджена наказом МОЗ від 14 квітня 1995 року № 66, із змінами, внесеними згідно з наказом МОЗ від 30 серпня 2011 року №

544. Згідно з п. 2.3 Інструкції подання - це письмовий організаційно-розпорядчий документ державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов`язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб. Підставою для внесення подання можуть бути дані з акту перевірки об`єкта, довідка медичних закладів тощо (п. 2.4. Інструкції). Відповідно до п. 2.5. Інструкції подання складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов`язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається у посадової особи, яка внесла подання. Пунктом 1.2.5 п. 1.2. Інструкції визначено, що особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються, зокрема, окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року. Необхідно відмітити, що зазначеним Календарем (із змінами) не передбачено обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19, однак таке обов`язкове щеплення для зазначеної категорії працівників встановлено Переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням із змінами, затвердженим наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153, який набрав чинності 8 листопада 2021 року, що узгоджується з п. 2 Розділу 1 цього Календаря, згідно з яким обов`язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань підлягають окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи. Постановою Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2014 року №442 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» утворено Державну службу України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів (Держпродспоживслужбу), реорганізувавши шляхом перетворення Державну ветеринарну та фотосанітарну службу і приєднавши до Служби, що утворена, Державну інспекцію з питань захисту прав споживачів і Державну санітарно-епідеміологічну службу та поклавши на Службу, що утворена, функції, зокрема, з реалізації державної політики, які виконували органи, що припиняються. Держпродспоживслужба офіційно розпочала роботу і приступила до виконання функцій згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 06 квітня 2016 року №260-р. Основними завданнями Держпродспоживслужби є, поряд з іншим, реалізація державної політики у сфері санітарного законодавства, санітарного та епідемічного благополуччя населення (крім виконання функцій з реалізації державної політики у сфері епідеміологічного нагляду (спостереження) та у сфері гігієни праці та функцій із здійснення дозиметричного контролю робочих місць і доз опромінення працівників), здійснення відповідно до закону державного нагляду (контролю) за дотриманням санітарного законодавства, санітарного та епідемічного благополуччя населення (крім виконання функцій з реалізації державної політики у сфері епідеміологічного нагляду (спостереження) та у сфері гігієни праці та функцій із здійснення дозиметричного контролю робочих місць і доз опромінення працівників). Держпродспоживслужба відповідно до покладених на неї завдань, у галузі санітарного та епідемічного благополуччя населення, державного нагляду (контролю) за дотриманням санітарного законодавства, організовує, здійснює у межах повноважень, передбачених законодавством, державний нагляд (контроль) щодо: дотримання вимог санітарного законодавства; розробляє та здійснює санітарні, ветеринарно-санітарні та фітосанітарні заходи, що стосуються обмеженого (визначеного) кола осіб чи випадків, передбачених законодавством; здійснює державний нагляд за додержанням підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності та громадянами державних санітарних норм і правил, гігієнічних нормативів і регламентів безпечного виробництва, здійснює інші повноваження, визначені законом. Держпродспоживслужба під час виконання покладених на неї завдань взаємодіє в установленому порядку в тому числі з підприємствами, установами та організаціями. Отже, законодавством встановлено, що відсторонення (не допущення) працівника, який ухиляється від обов`язкового щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, здійснюється керівником установи за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби (головних державних санітарних лікарів (їх заступників). Наявність постанови Кабінету Міністрів України, якою передбачено відсторонення від роботи працівників у разі відмови чи ухилення від проходження обов`язкового щеплення і у якій є посиланням на ст. 46 КЗпП України та на ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» не може бути підставою для недотримання керівником установи під час такого відсторонення працівника від роботи вимог Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення». З огляду на вищезазначене, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції ухвалено рішення при повному дослідженні обставин, що мають значення для справи, з правильним застосування норм матеріального права, а тому висновок суду про задоволення позовних вимог позивача про скасувати наказу про відсторонення від роботи позивача є законним та обґрунтованим. Оскільки, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що наказ про відсторонення позивача підлягає скасуванню, то з огляду на положення ст.ст. 94, 115 КЗпП України та Закону України «Про оплату праці» вимога позивача про стягнення на його користь невиплаченої заробітної плати також підлягає задоволенню. Щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, колегія суддів враховує правові висновки, висловлені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі №130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), в якій зазначено, що чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. […] У разі, якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати. Якщо буде встановлено, що на порушення статті 46 КЗпП України роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, такий працівник має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 квітня 2020 року у справі №761/12073/18 (провадження № 61-13444св19) . З врахування викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що доводи, наведені в обґрунтування апеляційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судового рішення, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального та процесуального права. Враховуючи те, що рішення суду відповідає вимогам закону, зібраним по справі доказам, обставинам справи, підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, апеляційний суд у складі колегії суддів не вбачає. Відповідно до ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. З огляду на викладене та керуючись ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, так як рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права. З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу - без задоволення, а рішення суду - без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують. Керуючись ст. ст. 367 ч.1, 2, 368 ч.1, 374 ч.1 п.1, 375 ч.1, 381 - 384 ЦПК України, Полтавський апеляційний суду складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Центренерго» - залишити без задоволення. Рішення Зміївського районного суду Харківської області 25 січня 2022 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, касаційна скарга на неї подається протягом тридцяти днів з дня її прийняття безпосередньо до суду касаційної інстанції, датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 22 травня 2023 року. СУДДІ: А. І. Дорош О. А. Лобов В. М. Триголов