Окрема думка КЦС ВС № 681/1358/21

ОКРЕМА ДУМКА судді Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Стрільчука В. А. 26 квітня 2023 року м. Київ справа № 681/1358/21 провадження № 61-9182св22 за позовом ОСОБА_1 до Полонської дитячої музичної школи відділу культури та туризму виконавчого комітету Полонської міської ради Хмельницької області про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_2 , на рішення Полонського районного суду Хмельницької області від 03 червня 2022 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 16 серпня 2022 року. У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Полонської дитячої музичної школи відділу культури та туризму виконавчого комітету Полонської міської ради Хмельницької області про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, посилаючись на те, що вона працює на посаді викладача по класу фортепіано Полонської дитячої музичної школи. 08 листопада 2021 року їй було вручено наказ № 54 від цієї ж дати про відсторонення її від роботи з підстав відсутності в неї щеплення від респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на строк до усунення причин такого відсторонення (надання документів про проведення обов`язкового профілактичне щеплення проти COVID-19 або відповідних документів про абсолютні протипоказання у неї до проведення таких щеплень). Водночас наказано бухгалтерії на період її відсторонення не проводити оплату праці. Наказ вважає незаконним, оскільки щеплення проти COVID-19 не відноситься до переліку профілактичних та обов`язкових щеплень, визначених законом, і не може бути підставою для відсторонення особи від роботи та для невиплати їй заробітної плати. Така підстава для відсторонення працівника від роботи, як відмова від щеплення вакциною, яка перебуває в стадії клінічних випробувань, статтею 46 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) не передбачена. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила визнати незаконним і скасувати наказ відповідача про відсторонення її від роботи від 08 листопада 2021 року № 54 та стягнути з Полонської дитячої музичної школи невиплачену заробітну плату за час незаконного її відсторонення від роботи. Рішенням Полонського районного суду Хмельницької області від 03 червня 2022 року, залишеним без змін постановою Хмельницького апеляційного суду від 16 серпня 2022 року, відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позову. Рішення суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, мотивовано тим, що оскаржуваний наказ про відсторонення позивача від роботи виданий уповноваженою особою відповідно до чинного законодавства України з метою забезпечення безпеки всіх учасників освітнього процесу, таке обмеження права позивача на працю є виправданим та обґрунтованим, а тому відсутні підстави для визнання його незаконним і скасування. У вересні 2022 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_2 , подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Полонського районного суду Хмельницької області від 03 червня 2022 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 16 серпня 2022 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову. Постановою Верховного Суду від 26 квітня 2023 року у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Фаловської І. М., суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Стрільчука В. А. касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_2 , задоволено частково. Рішення Полонського районного суду Хмельницької області від 03 червня 2022 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 16 серпня 2022 року скасовано. Позовну вимогу ОСОБА_1 до Полонської дитячої музичної школи про визнання незаконним та скасування наказу задоволено. Визнано незаконним та скасовано наказ від 08 листопада 2021 року № 54 про відсторонення ОСОБА_1 від роботи. Справу в частині відмови в задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 до Полонської дитячої музичної школи про стягнення заробітку за час відсторонення від роботи передано на новий розгляд до суду першої інстанції. З вищенаведеним рішенням Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду не можу погодитися з огляду на таке. Судами встановлено, що ОСОБА_1 працює на посаді викладача по класу фортепіано Полонської дитячої музичної школи. Наказом директора Полонської дитячої музичної школи від 08 листопада 2021 року № 54 ОСОБА_1 відсторонено від роботи викладача по класу фортепіано у зв`язку з її ухиленням від обов`язкового профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на строк до здійснення щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, але не більше ніж до закінчення дії карантину, установленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2. Водночас наказано бухгалтерії на період її відсторонення не проводити виплату заробітної плати. Наказ відповідача від 08 листопада 2021 року № 54 мотивований наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» (далі - МОЗ України, Перелік № 2153), постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236», частиною першою статті 94 КЗпП України та частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці». 08 листопада 2021 року ОСОБА_1 вручено копію цього наказу. При вирішенні справи судом касаційної інстанції враховано висновки, сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22). Зокрема, процитовано такі правові позиції: «Нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров`я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте слід з`ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивача від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети. За змістом Переліку № 2153 обов`язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають усі працівники визначених цим документом органів, закладів, підприємств, установ, організацій у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року №

595. Отже, Перелік № 2153 передбачав низку винятків, пов`язаних зі станом здоров`я конкретної людини, із загального правила про обов`язкову вакцинацію зазначених груп працівників незалежно від того, чи є в них об`єктивна необхідність контактувати на роботі з іншими людьми та з якою саме їх кількістю, тобто чи мають підвищений ризик інфікуватися коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяти його подальшому поширенню. Критеріїв вибору підприємств, установ та організацій для включення до Переліку № 2153 останній не містить. Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема, оцінки об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо. […]Велика Палата Верховного Суду зауважує, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку № 2153, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як: - кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих); - форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим; - умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження; - контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням. Визначаючи об`єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, необхідно з`ясовувати наявність наведених вище та інших факторів. Однак апеляційний суд залишив указані обставини поза увагою та не врахував, що відповідач не обґрунтовував необхідність відсторонення позивачки тим, що вона, працюючи черговою по переїзду, створювала загрози, які б вимагали вжиття такого суворого заходу втручання у право на повагу до приватного життя, який позбавляв позивачку заробітку». Обґрунтовуючи свої висновки в цій справі, колегія суддів Верховного Суду зазначила, що у справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, не врахував, що застосування до позивача такого заходу як відсторонення від роботи не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних нею трудових обов`язків, зокрема об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми або можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо. Суди не встановили жодних фактів, які підтверджували б нагальність потреби у відстороненні від роботи саме позивача. Тому таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самої позивача. За таких обставин суди зробили помилковий висновок, що порушення права позивача на працю відсутнє, та про правомірність і законність відсторонення її від роботи, оскільки дії роботодавця в цьому випадку, щонайменше, були непропорційними переслідуваній легітимній меті, для досягнення якої держава передбачила можливість відсторонення працівника від роботи. Тому позовні вимоги в частині скасування оскаржуваного наказу про відсторонення від роботи належить задовольнити. Висловлюючи свою незгоду з результатами касаційного розгляду, виходжу з такого. Вимога щодо врахування роботодавцем при відсторонені працівника від роботи у зв`язку з його відмовою від обов`язкового щеплення проти COVID-19 таких критеріїв, як: кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих); форму організації праці (дистанційна/надомна), в тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим; умови праці, в яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження; контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням, на рівні закону чи підзаконних нормативних актів не встановлювалася. Вперше така вимога сформульована як правова позиція у вищезазначеній постанові Великої Палати Верховного Суду, прийнятій після ухвалення в цій справі судових рішень судами першої та апеляційної інстанцій. Дотримання роботодавцем зазначених критеріїв при відсторонені позивача від роботи не було предметом доказування у справі. Про ці обставини не йшлося й у самій позовній заяві. Суди не могли враховувати ті обставини, про необхідність врахування яких висловилася Велика Палата Верховного Суду вже після ухвалення судових рішень в цій справі. Скасовуючи судові рішення в цій справі з посиланням на те, що суди не врахували, що застосування до позивача такого заходу як відсторонення від роботи не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних нею трудових обов`язків, зокрема об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми або можливості організації для позивача дистанційної роботи, колегія суддів не звернула уваги на те, що позивач, яка є викладачем, за характером своєї роботи безпосередньо має прямі та непрямі контакти з викладачами та насамперед з учнями закладу освіти, імунна система та організм яких, на відміну від дорослих, тільки розвивається, а отже, не в змозі в повній мірі забезпечити надійний захист від інфекційних хвороб, тому у зв`язку з відмовою позивача від проходження щеплення від COVID-19 вона підлягала відстороненню від роботи. В цій ситуації виконуються умови для відсторонення працівника від роботи, встановлені у вказаній постанові Великої Палати Верховного Суду. У справі, яка переглядається, відмовляючись від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, позивач мала розуміти, що за відсутності такого щеплення вона наражала на небезпеку не лише себе, а й створювала загрозу для життя та здоров`я учнів, членів їхніх сімей та працівників закладу освіти. Тобто в цьому питанні принцип важливості суспільних інтересів превалював над особистими правами, адже втручання держави у право на повагу до приватного життя мало об`єктивні підстави, було нагальним, обґрунтованим та виправданим. Внаслідок встановлення такого балансу досягається мета - загальне благо у формі права на безпеку та охорону здоров`я, що гарантовано статтями 3, 27, 49 Конституції України. Держава, встановивши відсторонення педагогічних працівників від виконання обов`язків, які не мають профілактичного щеплення, реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я всіх учасників освітнього процесу, в тому числі й самих дітей. Право позивача на працю у навчальному закладі було тимчасово обмежено з огляду на суспільні інтереси, оскільки вона відмовилася від обов`язкового щеплення. Втручання у вигляді обов`язковості певних щеплень ґрунтується на законі, є пропорційним для досягнення такої мети та цілком необхідним у демократичному суспільстві. Якщо ж у суду касаційної інстанції не було достатніх відомостей про характер роботи позивача для того, щоб визначитися, чи має вона прямі соціальні контакти з учнями, необхідно було скасувати судові рішення з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції для з`ясування судом зазначених обставин. Підсумовуючи викладене, вважаю, що судові рішення належало залишити без змін або ж, виходячи з мотивів суду касаційної інстанції, скасувати їх з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Крім того, в цій справі суд касаційної інстанції не міг ухвалювати судове рішення про скасування оскаржуваного наказу про відсторонення працівника закладу освіти від роботи без відступлення в установленому законом порядку від правового висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного, зокрема в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року у справах № 208/10023/21 (провадження № 61-11319св22) і № 295/16337/21 (провадження № 61-4196св22), від 12 квітня 2023 року у справах № 685/1535/21 (провадження № 61-4674св22), № 166/1319/21 (провадження № 61-5531св22) і № 344/19802/21 (провадження № 61-7161св22), так як висновки колегій суддів Першої судової палати, наведені в судових рішеннях у вказаних справах, прямо суперечать зазначеному висновку Верховного Суду в цій справі. Зокрема, у згаданих постановах, погоджуючись з рішеннями роботодавців щодо необхідності відсторонення від роботи вчителів/викладачів навчальних закладів, колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду виходили з того, що індивідуальне право (інтерес) відмовитися від щеплення при збереженні обсягу права на працю, в тому числі на заробітну плату, відпочинок та соціальний захист, протиставляється загальному праву (інтересу) суспільства, в тому числі дітей, які здобувають освіту в цьому закладі і відповідно до чинного законодавства не підлягають вакцинації; інших працівників цього ж закладу освіти, які здійснили у встановленому державою порядку щеплення до 08 листопада 2021 року. Внаслідок встановлення такого балансу досягається мета: загальне благо у формі права на безпеку та охорону здоров`я, що гарантовано статтями 3, 27 та 49 Конституції України. Оцінюючи загрозу, яку потенційно на роботі могли нести позивачі як невакциновані працівники, колегії суддів враховували також кількість їх соціальних контактів на робочому місці, в тому числі контактів з дітьми, які здобувають освіту в і мають право на безпечний освітній процес. Колегії суддів зазначали, що відмова від вакцинації є правом громадянина, але як будь-яке право в деяких ситуаціях воно може бути обмежено. Обмеження прав може відбуватися в інтересах держави і суспільства і обумовлено насамперед необхідністю поваги таких же прав і свобод інших людей, а також необхідністю нормального функціонування суспільства і держави. Право позивачів на працю в освітніх закладах було тимчасово обмежене з огляду на суспільні інтереси, оскільки позивачі ухилилися від обов`язкового щеплення. Таке втручання ґрунтується на законі, має легітимну мету, є пропорційним до досягнення такої мети та цілком необхідним у демократичному суспільстві. Держава, встановивши обов`язковість щеплень для певних категорій працівників, зокрема працівників закладів освіти, реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я всіх учасників освітнього процесу, в тому числі і власне нещепленого працівника. З огляду на те, що за позивачами на період відсторонення зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений, нарахування заробітної плати відновляється одразу після усунення причин, що зумовили їх відсторонення від роботи та після їх допуску до роботи (виконання робіт), Верховний Суд не встановив порушення права позивачів на працю, передбачене у статті 43 Конституції України. Водночас в постановах Верховного Суду від 01 березня 2023 року у справах № 464/9030/21 (провадження № 61-9521св22), № 613/1947/21 (провадження № 61-8881св22), № 279/6899/21 (провадження № 61-7476св22), № 166/1321/21 (провадження № 61-5514св22), № 607/20853/21 (провадження № 61-7454св22) колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду не погодилися з рішеннями роботодавців щодо необхідності відсторонення від роботи вчителів/викладачів навчальних закладів, вказавши, що застосування до позивачів такого заходу як відсторонення від роботи не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних ними трудових обов`язків, зокрема об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми або можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо. Суди не встановили жодних фактів, які підтверджували б нагальність потреби у відстороненні саме позивачів від роботи. Тому таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самих позивачів. За таких обставин дії роботодавця в цьому випадку, щонайменше, були непропорційними переслідуваній легітимній меті, для досягнення якої держава передбачила можливість відсторонення працівника від роботи, що фактично узгоджується з висновками, наведеними в постанові Верховного Суду у складі колегій суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в цій справі. Відповідно до частини другої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати. Частиною першою статті 404 ЦПК України визначено, що питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. За таких обставин, коли існує різна судова практика застосування Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду однієї й тієї ж норми права щодо певної категорії працівників (зокрема, вчителів/викладачів навчальних закладів), в цій справі Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду зобов`язаний був постановити ухвалу про передачу справи на розгляд об`єднаної палати з метою врегулювання вказаних розбіжностей задля забезпечення сталості та єдності судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. Суддя В. А. Стрільчук