Постанова Хмельницький апеляційний суд № 686/1355/23

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 травня 2023 року м. Хмельницький Справа № 686/1355/23 Провадження № 22-ц/4820/940/23 Хмельницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Янчук Т.О. (суддя-доповідач), Грох Л.М., Ярмолюка О.І., секретаря: Чебан О.М. за участю: представника апелянта адвоката Хомік Є.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 02 березня 2023 року (суддя Мазурок О.В.) за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, в с т а н о в и в : У січні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи - ОСОБА_3 , про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, знявши його з реєстраційного обліку. В обґрунтування позовних вимог зазначалось, що ОСОБА_1 є власником 3/8 частини домоволодіння АДРЕСА_1 , згідно свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 20.11.2009 року. 22.12.2020 року позивачка надала згоду та зареєструвала у зазначеному будинку сина ОСОБА_2 , проте її син жодного дня з часу реєстрації не проживав за вказаним місцем реєстрації. Відповідач разом із своєю сім`єю проживає в АДРЕСА_2 , яка є їх спільною власністю, крім того у приватній власності сина є також земельна ділянка для будівництва і обслуговування житлового будинку у м. Покров. Позивач також зазначала, що відповідач з нею не спілкується, добровільно знятися з реєстрації відмовляється. Лише невістка на її прохання надіслала копії документів щодо права власності на житло, де вони проживають. ОСОБА_1 є пенсіонеркою. Після смерті чоловіка, їй важко доглядати одній будинковолодіння і вона має намір його відчужити, але реєстрація відповідача чинить їй в цьому перешкоду та не дає їй реалізувати таке право. Посилаючись на те, що відповідач понад строки, встановлені законом, без поважних причин не проживає в спірному домоволодінні, просила задовольнити її позов. Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 02 березня 2023 року у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. За висновками суду позивачка не довела факт відсутності ОСОБА_2 у спірному житловому будинку понад рік без поважних причин, оскільки акт про фактичну відсутність за місцем постійного проживання від 21 грудня 2022 року, наданий ОСОБА_1 до матеріалів справи, не підтверджує непроживання її сина ОСОБА_2 , відповідача, в житловому приміщенні понад встановлені строки. Крім того, суду не надано доказів тому, що ОСОБА_2 не є власником 1/2 частини спірного будинку, оскільки позивачка в судовому засіданні вказала, що ОСОБА_2 був власником частини будинку і відчужив його. Відомостей про те, хто є власником 1/2 частини будинку АДРЕСА_1 , немає. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 02 березня 2023 року скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. В обґрунтування скарги зазначає, що підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення, чого судом першої інстанції не було враховано. Апелянтка зазначає, що на підтвердження постійного місця проживання відповідача поза межами м. Хмельницький надала документи, що підтверджують право власності відповідача (як спільної власності подружжя) на житло у м. Покров Дніпропетровської області. Отже, відповідач свідомо переніс центр своїх життєвих інтересів у місто Покров Дніпропетровської області та втратив інтерес до права користування домоволодінням у м. Хмельницькому, в ньому без поважних причин не проживає з часу реєстрації, тобто більше одного року. Крім того зазначає, що не відповідають дійсності висновки суду першої інстанції про те, що відповідач був власником частини будинку і відчужив його. Вказане спростовується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна. Відповідач ніколи не був співвласником домоволодіння. Право власності належить позивачу (3/4 частки) та третій особі ОСОБА_3 (1/4 частка), яка в судовому засіданні підтримала позовні вимоги і просила їх задовольнити. Відзиву на апеляційну скаргу від інших учасників справи до Хмельницького апеляційного суду не надходило. В судовому засіданні представник ОСОБА_1 , адвокат Хомік Є.М. підтримала доводи апеляційної скарги, просила її задовольнити. Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з`явився про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.Від відповідача ОСОБА_2 надійшла заява до суду апеляційної інстанції, у якій він проти визнання його таким, що втратив право користування житловим будинком, не заперечує. У заяві зазначає, що 22 грудня 2020 року за згодою матері, ОСОБА_1 , він був зареєстрований у житловому будинку за адресою АДРЕСА_1 . Необхідність реєстрації в житловому будинку була викликана тою обставиною, що він планував знайти роботу в м. Хмельницькому. Однак, життєві плани змінилися і він залишився проживати у м. Покров Дніпропетровської області разом з дружиною, ОСОБА_4 . У м. Покров дружина працює, відповідач також знайшов роботу, їхня донька навчається в школі, відтак, він вважає це місто своїм основним місцем проживання. В будинку матері він хоча і був зареєстрований, але ніколи не проживав. На теперішній час ОСОБА_2 перебуває поза межами України, оскільки його дружина є особою з інвалідністю та потребує лікування за кордоном. Тому з`явитися до ЦНАПу та подати заяву про зняття з реєстрації місця проживання можливості не має. Жодних претензій та посягань на будинок матері ОСОБА_2 не має, тим паче, що він ніколи не володів навіть часткою у цьому будинку. Третя особа ОСОБА_3 в судове засідання не з`явилася, про час та місце розгляду справи повідомлена належним чином, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення судової повістки. Заслухавши доповідача, пояснення представника апелянта, дослідивши матеріали справи в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Відповідно до частини першої статті 367, ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин тощо (стаття 264 ЦПК України). Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції не відповідає. Судом встановлено, що ОСОБА_1 є власником 3/4 частини домоволодіння АДРЕСА_1 , власником іншої - 1/4 частини даного домоволодіння є ОСОБА_5 . Відповідно до довідки №М-03-36971, виданої ОСОБА_1 , у домоволодінні АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_3 з 08.11.2003 року та ОСОБА_2 з 22.12.2020 року (а. с. 9). Згідно акту про фактичну відсутність за місцем постійного проживання особи від 21 грудня 2022 року, засвідченого Управлінням з питань реєстрації Хмельницької міської ради, син ОСОБА_1 . ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований, але фактично не проживає за адресою: АДРЕСА_1 . Cпір з приводу користування житловим приміщенням виник між ОСОБА_1 як власником житлового будинку, який є одночасно і його користувачем, та ОСОБА_2 , сином позивачки, який вселився в цей будинок (зареєстрував 22 грудня 2020 року своє місце проживання) за згодою власника, однак з грудня 2020 року, тобто більше двох років, не проживає у спірному житлі. Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції передбачає кожній особі гарантії, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі «Gillow v. the U.K.»), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі «Larkos v. Cyprus»). Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції. У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ у справі «Прокопович проти Росії»(Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, пункт 36, ECHR 2004-XI (витяги). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50). Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, пункт 47). Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 56). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. пункт 60 вищезгаданого рішення у справі «Зехентнер проти Австрії»). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, пункт 110, ECHR 2000-I). Отже, навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Разом з тим у спірних правовідносинах в цій справі права позивача як власника будинку захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Конвенція в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність. ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права. Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, можна дійти висновку, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. В постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6-13113цс16) та в постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18), зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час. У статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій. Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку. Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна. Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Згідно з частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Дійсна сутність позовних вимог про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими. У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю. При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору. Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК України вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла. Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування цим житлом. Такий правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17-ц (провадження №14-64цс20). Отже, при вирішенні справи за наявності передбачених законом підстав для виселення особи чи визнавання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до її житла не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Тобто будь-яке виселення або позбавлення права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку. Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України. Відповідно до статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду (частина перша статті 402 ЦК України). Право користування чужим майном може бути визначено й щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо). Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, в якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. У статті 406 ЦК України внормовано питання припинення сервітуту. Сервітут припиняється у разі, зокрема припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом. Відповідно до частини четвертої статті 3 Сімейного кодексу України сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК України передбачено, що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб. Згідно з частиною першою статті 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть спільне господарство. За змістом зазначених норм матеріального права правом користування житлом, що перебуває у власності особи, мають члени сім`ї власника нарівні з власником, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, а також інші особи, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство. Частиною другою статті 405 ЦК України передбачено, що член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Отже, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону, і для членів сім`ї власника безумовне припинення користування житлом можливе лише на підставі частини другої статті 405 ЦК України (член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом). Відтак, за порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 в поєднанні зі статтею 64 ЖК України слід дійти висновку, що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на житлове приміщення, будинок, квартиру тощо від будь-яких осіб, в тому числі тих, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника житлового приміщення та членів його сім`ї. Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Способи захисту цивільних прав і інтересів визначені у статті 16 ЦК України, і їх перелік не є вичерпним. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Відповідно до статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є, зокрема справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором(частина перша статті 5 ЦПК України). Відповідно до частин першої, третьої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Як вбачається із м матеріалів справи, ОСОБА_2 зареєстрував своє місце проживання у спірному житловому будинку за згодою його власника - ОСОБА_1 22 грудня 2020 року, однак з часу реєстрації, з грудня 2020 року, тобто більше двох років, не проживає з позивачем в будинку. При цьому, як вбачається зі змісту заяви ОСОБА_2 , він не заперечував той факт, що в грудні 2020 року він за згодою матері зареєструвався в спірному будинку. Однак, життєві плани змінилися і він залишився проживати у м. Покров Дніпропетровської області разом з дружиною, та донькою. У місті Покров дружина працює, відповідач також знайшов роботу, їхня донька навчається в школі, відтак, він вважає це місто своїм основним місцем проживання. В будинку матері він хоча і був зареєстрований, але ніколи не проживав. Тобто факт непроживання відповідача у спірному будинку понад один рік обумовлений неповажними причинами. Зважаючи на зазначене, оскільки ОСОБА_2 тривалий час не проживає у спірному житловому будинку, наявна підстава для позбавлення його права користування належним позивачу житлом, шляхом визнання його таким, що втратив право користування житловим приміщенням в будинку АДРЕСА_1 . Таким чином, у справі, яка переглядається, інтереси позивача як власника житлового будинку та користувача цим житлом перевищують інтереси відповідача, в якого припинилися правові підстави користування чужим майном та який забезпечений іншим житловим приміщенням, що ним не спростовано, а навпаки підтверджено. Тому порушені права ОСОБА_1 підлягають захисту саме шляхом визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування належним позивачу житловим будинком. Оскільки визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, є підставою для зняття особи з реєстраційного обліку, тому додаткового задоволення вимог про зняття особи за рішенням суду з реєстраційного обліку не потребується. Суд першої інстанції ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову на зазначене уваги не звернув, постановив рішення з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, у зв`язку з чим рішення суду на підставі статті 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову в частині визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування домоволодінням АДРЕСА_1 . В решті позову слід відмовити. Щодо розподілу судових витрат. Частинами першою, тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки позовна заява та апеляційна скарга ОСОБА_1 задоволені частково, судовий збір, сплачений нею за позовну заяву та за апеляційну скаргу, підлягає відшкодуванню пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. З відповідача на користь позивачки підлягає відшкодуванню судовий збір в розмірі 1392 грн. Керуючись ст.ст. 374, 376, 382, 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд - п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 02 березня 2023 року скасувати та ухвалити нове рішення. Позов ОСОБА_1 задовольнити частково. Визнати ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт серії НОМЕР_1 , виданий Хмельницьким МВ УМВС України в Хмельницькій обл. 24.02.2004) таким, що втратив право користування будинковолодінням АДРЕСА_1 . В решті позову відмовити. Стягнути з ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт серії НОМЕР_1 , виданий Хмельницьким МВ УМВС України в Хмельницькій обл. 24.02.2004) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , паспорт серії НОМЕР_2 , виданий Хмельницьким МВ УМВС України в Хмельницькій обл. 13.08.2002) судовий збір у розмірі 1342 грн. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено 15 травня 2023 року. Судді Т.О. Янчук Л.М. Грох О.І. Ярмолюк