Постанова КЦС ВС № 559/2587/19

Постанова Іменем України 03 травня 2023 року м. Київ справа № 559/2587/19 провадження № 61-10732св22 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., Шиповича В. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач за первісним позовом та відповідач за зустрічним позовом - ОСОБА_1 , відповідач за первісним позовом позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_2 , розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Волинського апеляційного суду, в складі колегії суддів: Осіпука В. В., Матвійчук Л. В., Федонюк С. Ю., від 27 вересня 2022 року ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення неповернутої частини позики. Позов мотивований тим, що 01 червня 2016 року між ним і ОСОБА_2 був укладений договір позики, за умовами якого позичальник взяв у борг грошові кошти в сумі 200 000 дол. США, із щомісячним погашенням та терміном повернення до 01 грудня 2021 року, на підтвердження чого склав розписку. ОСОБА_2 не виконував належним чином зобов`язань, взятих на себе за договором позики, а суму позики повернув лише частково. Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив суд стягнути із ОСОБА_2 неповернуту частину позики, загальний розмір якої становить 170 000 дол. США, а також 3 % річних у розмірі 4 387,40 дол. США. У лютому 2020 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору позики. Зустрічний позов мотивований тим, що сторони не укладали договір позики і грошові кошти у борг йому не передавались. Справжня воля сторін удаваного правочину була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, що передбачені розпискою. Розписка фактично була гарантією того, що товариство з обмеженою відповідальністю «Штерн» (далі - ТОВ «Штерн»), керівником якого був він, належним чином виконає зобов`язання за майбутнім договором щодо надання послуг вантажним автотранспортом під час капітального ремонту автомобільних доріг у Харківській області. Оскільки ОСОБА_1 обіцяв йому співпрацю за офіційним договором тривалістю у п`ять років, то і виконання умов за розпискою було також передбачено на п`ятирічний період - до кінця 2021 року. Таким чином за розпискою був прихований інший правочин, який він з ОСОБА_1 мали намір приховати, та який містив ознаки договорів поруки і гарантії. Посилаючись на викладене, ОСОБА_2 просив суд визнати недійсним договір позики, укладений 01 червня 2016 року між ним та ОСОБА_1 , як удаваний правочин, вчинений під впливом обману. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Острозького районного суду Рівненської області від 25 травня 2021 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено. Визнано недійсним договір позики, укладений 01 червня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , на суму 200 000 дол. США як удаваний правочин, що був вчинений під впливом обману. Рішення суду мотивоване тим, що вимоги первісного позову є недоведеними, некоректними та передчасними, розрахунки заборгованості є неправильними, а зміст позову та його вимоги не узгоджені представником із самим позивачем, оскільки в судовому засіданні ОСОБА_1 підтвердив, що не підтримує деякі позовні вимоги і навіть не обізнаний, що у його позові заявлені вимоги про стягнення 3 % річних, що свідчить про відсутність дійсного волевиявлення позивача на стягнення цих сум. Розрахунок 3 % річних за договором є неправильним, оскільки нарахування здійснено на іншу частину суми, за якою не настали строки платежу. За змістом розписки, борг мав повертатися до грудня 2021 року, тобто навіть якщо припустити, що договір позики мав місце, то його строк не закінчився і вимога про стягнення коштів є передчасною. Крім того, вимагаючи повернути кошти, позивач не просив розірвати договір позики чи припинити його дію. Задовольняючи зустрічний позов, районний суд виходив з того, що договір позики, укладений 01 червня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , на суму 200 000,00 дол. США, є удаваним правочином, оскільки його було вчинено для приховання іншого правочину. Справжній правочин спрямовано на набуття інших цивільних прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені договором позики. Він насправді містив елементи договорів поруки і гарантії та не передбачав прав і обов`язків, які були б характерними для договору позики. Крім того удаваний правочин був вчинений під впливом обману зі сторони ОСОБА_1 . Суд вважав, що позивачу за зустрічним позовом було запропоновано надання послуги на умовах, викладених у нечіткий та незрозумілий спосіб, без надання доступної інформації, необхідної для здійснення замовником свідомого вибору при укладенні договору, тобто такий правочин був укладений під впливом обману, не спрямований на реальне настання правових наслідків, що ним обумовлені. Неповідомлення ОСОБА_2 до укладення договору всіх істотних умов договору та негативних наслідків, пов`язаних з виконанням цього договору, зокрема позики грошових коштів, суд визнав обставинами, які мають істотне значення при укладанні договору та за відсутності яких можна вважати, що правочин позивачем не був би укладений. Короткий зміст постанов апеляційного та касаційного судів Постановою Рівненського апеляційного суду від 16 грудня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Острозького районного суду Рівненської області від 25 травня 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 та у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що вимоги первісного та зустрічного позовів є необґрунтованими та недоведеними, оскільки ОСОБА_1 не надав належних та допустимих доказів фактичної передачі ОСОБА_2 грошових коштів у сумі 200 000 дол. США 01 червня 2016 року. У зв`язку із не доведенням факту передачі грошових коштів за договором позики (безгрошовість розписки), апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання договору позики недійсним з огляду на те, що цей договір не був укладеним. Постановою Верховного Суду від 01 червня 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, постанову Рівненського апеляційного суду від 16 грудня 2021 року в частині вирішення вимог первісного позову скасовано, а справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що відповідно до усталеної практики Верховного Суду боргова розписка підтверджує як факт укладання договору, так і факт отримання боржником грошових коштів. Постановою Волинського апеляційного суду від 27 вересня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Острозького районного суду Рівненської області від 25 травня 2021 року в частині відмови в задоволенні первісного позову скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення про задоволення позову. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики в сумі 170 000 дол. США та три відсотки річних в сумі 4 384,40 дол. США. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що розписка від 01 червня 2016 року оформлена належним чином та відповідає встановленим вимогам чинного законодавства України щодо письмової форми договору, її зміст є ясним та зрозумілим. Вказаною розпискою підтверджено, що ОСОБА_2 отримав в борг від ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 200 000 дол. США, які зобов`язується повернути окремими платежами, згідно із встановленим графіком та в строк до 01 грудня 2021 року. Встановивши, що станом на 27 грудня 2018 року ОСОБА_2 повернув ОСОБА_1 грошові кошти частково, апеляційний суд вважав обґрунтованими вимоги позивача про стягнення непогашеної суми заборгованості в розмірі 170 000 дол. США та 3 % річних в розмірі 4 384,40 дол. США, нарахованих за період із 01 січня по 11 листопада 2019 року. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції 27 жовтня 2022 року ОСОБА_2 подав касаційну скаргу на постанову Волинського апеляційного суду від 27 вересня 2022 року. Ухвалою Верховного Суду від 17 листопада 2022 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано її матеріали із районного суду. У грудні 2022 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 26 квітня 2023 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п`яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Підставою касаційного оскарження судового рішення заявник зазначив неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2018 року у справі № 924/1096/17, від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц, від 11 червня 2021 року у справі № 753/11670/17, від 01 червня 2022 року у справі № 559/2587/19, у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга мотивована тим, що за сприяння ОСОБА_1 , між ТОВ «Штерн», керівником якого є ОСОБА_2 , та компанією «Тодіні Коструціоні Дженералі С.П.А» виникли договірні правовідносини. У разі якщо за місяць співпраці між фірмами не виникало проблем із наданою ТОВ «Штерн» технікою, то в розписці робилася відмітка про нібито погашення ОСОБА_2 боргу за відповідний місяць. Вказана розписка фактично розширювала відповідальність ТОВ «Штерн» як контрагента за офіційним договором, шляхом покладення персональної відповідальності на ОСОБА_2 як керівника ТОВ «Штерн». Вказує на відсутність у ОСОБА_1 грошових коштів, які б могли бути надані в борг, відсутність підстав у останнього надавати в борг велику суму грошових коштів без отримання будь-якої майнової вигоди. Вважає, що апеляційний суд не врахував, що сам по собі факт написання розписки без реальної передачі грошей не породжує у сторони обов`язку повертати вказані у розписці кошти. Поза увагою суду залишилось дослідження факту передачі позивачем відповідачу в борг 200 000 дол. США, а єдиний документ і основний доказ у вигляді розписки від 01 червня 2016 року є суперечливим і породжує обґрунтовані сумніви щодо дійсної природи правовідносин. Зазначає про безпідставність відмови апеляційного в долученні до матеріалів справи додаткових доказів, які стосуються звернення відповідача в поліцію із заявою про вчинення кримінального правопорушення. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу Відзив ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Шевченко П. М., мотивований тим, що за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи факт укладення договору, його умови, а також отримання від кредитора певної суми коштів. В ході розгляду справи ОСОБА_2 не заперечував, що власноручно склав та підписав боргову розписку від 01 червня 2016 року. Відмова суду апеляційної інстанції у задоволенні клопотання відповідача про дослідження нових доказів не призвела та не могла призвести до неправильного встановлення фактичних обставин справи. Фактичні обставини справи, встановлені судами 01 червня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір позики, якій оформлено у письмовій формі у вигляді розписки, що містить особистий підпис відповідача. Згідно з розпискою ОСОБА_2 взяв в борг грошові кошти в сумі 200 000 дол. США з терміном повернення до 01 грудня 2021 року. Згідно з графіком платежів загальна сума, яку ОСОБА_2 зобов`язався повернути ОСОБА_1 становить 203 000 дол. США. На виконання умов договору ОСОБА_2 повернув ОСОБА_1 33 000 дол. США, останній платіж в розмірі 8 000 дол. США 27 грудня 2018 року.

Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга не підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Отже, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дату отримання коштів. Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору, зміст його умов, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 10 грудня 2018 року у справі № 319/1669/16, від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16, від 12 вересня 2019 року у справі № 604/1038/16 та від 23 квітня 2020 року у справі № 501/1773/16-ц, від 10 серпня 2022 року у справі № 504/369/18. Згідно зі статтею 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора. За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Такі висновки щодо застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17. У справі, яка переглядається, апеляційний суд встановив, що 01 червня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики, оформлений виданою відповідачем письмовою розпискою. Оригінал розписки від 01 червня 2016 року на час розгляду справи знаходився у позивача. За умовами розписки, ОСОБА_1 надав ОСОБА_2 в борг грошові кошти, які той відповідно до встановленого графіка виплат зобов`язувався повернути щомісячними платежами в строк до 01 грудня 2021 року. Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. ОСОБА_2 , оспорюючи договір позики не надав належних та допустимих доказів на підтвердження його недійсності чи факту не укладення. Розписка від 01 червня 2016 року не містить посилань на будь-які інші правовідносини між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ОСОБА_2 будучи повнолітньою дієздатною особою, яка, окрім іншого, має досвід роботи на посаді керівника юридичної особи, мав чітко усвідомлювати правові наслідки видачі розписки про отримання у борг грошових коштів. У постанові від 01 червня 2022 року Верховний Суд, скасовуючи постанову Рівненського апеляційного суду від 16 грудня 2021 року, звертав увагу, що підписання боргової розписки ОСОБА_2 , за умови відсутності належних та допустимих доказів на спростування цього факту, свідчить про укладення сторонами договору позики на зазначених у ньому умовах, а також засвідчує отримання боржником від кредитора обумовленої цим договором суми грошових коштів. За таких обставин, врахувавши висновки і мотиви скасування Верховним Судом постанови Рівненського апеляційного суду від 16 грудня 2021 року, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача неповернутою суми бору в розмірі 170 000 дол. США Цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають у його виконанні належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (стаття 526 ЦК України). Принцип належного виконання полягає в тому, що виконання має бути проведене: належними сторонами; щодо належного предмета; у належний спосіб; у належний строк (термін); у належному місці. За змістом положень статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору. Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (стаття 612 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Згідно з частиною третьою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, № 464/3790/16-ц та від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16-ц. Встановивши, що в строки, передбачені договором позики, ОСОБА_2 не повернув ОСОБА_1 отримані у борг грошові кошти, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з відповідача 3 % річних, відповідно до статті 625 ЦК України. З урахуванням обставин, встановлених у розглядуваній справі, висновки апеляційного суду не суперечать висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду від 09 жовтня 2018 року у справі № 924/1096/17, від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц, від 11 червня 2021 року у справі № 753/11670/17, від 01 червня 2022 року у справі № 559/2587/19, у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, на які посилався заявник в касаційній скарзі. Посилання в касаційній скарзі на відмову апеляційного суду в долученні до матеріалів справи додаткових доказів, які стосуються звернення відповідача в поліцію із заявою про вчинення кримінального правопорушення та факт реєстрації 04 липня 2022 року за заявою ОСОБА_2 кримінального провадження за частиною другою статті 355 КК України (примушування до виконання цивільно-правових зобов`язань), не спростовують правильність висновку апеляційного суду про наявність підстав для задоволення позову про стягнення боргу за договором позики та не можуть бути підставою для скасування постанови апеляційного суду. Інші доводи касаційної скарги є аналогічними доводам апеляційної скарги заявника, яким суд апеляційної інстанції надав належну вмотивовану оцінку. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Зважаючи на викладене, Верховний Суд, переглянувши оскаржуване судове рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, дійшов висновку про відсутність підстав для скасування постанови апеляційного суду. Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено. Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Постанову Волинського апеляційного суду від 27 вересня 2022 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий Судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта В. В. Шипович