Постанова Дніпровський апеляційний суд № 211/2634/22

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/3809/23 Справа № 211/2634/22 Суддя у 1-й інстанції - Ткаченко С. В. Суддя у 2-й інстанції - Агєєв О. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 травня 2023 року м.Кривий Ріг Дніпровський апеляційний суд у складі: головуючого судді Агєєва О.В., суддів: Кішкіної І.В., Корчистої О.І., розглянувши у письмовому провадженні без виклику сторін в приміщенні Дніпровського апеляційного суду в м.Кривий Ріг Дніпропетровської області цивільну справу №211/2634/22 за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення недоплаченої частки заробітної плати, за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та Акціонерного товариства «Українська залізниця» на рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 30 січня 2023 року, ухвалене у складі судді Ткаченка С.В., - ВСТАНОВИВ: У серпні 2022 року позивач ОСОБА_1 звернулась до Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області з даним позовом, в обґрунтування якого зазначила, що вона працює старшим оглядачем вагонів у структурному підрозділі «Криворізьке локомотивне депо» регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця». У 2017, 2021, 2022 роках їй надавалась щорічна тарифна відпустка та вона користувалась правом на отримання матеріальної допомоги на оздоровлення, яка оплачувалась відповідачем не у повному обсязі. За невідомих їй обставин, їй не була виплачена матеріальна допомога у повному обсязі. Так у 2017 році вона отримала лише 1652,42 грн. матеріальної допомоги, у 2021 році 3653,90 грн., у 2022 році 0,00 грн. Тоді як мала отримати допомогу за 2017 рік у розмірі 3200,00 грн., за 2021 рік 6 500,00 грн., за 2022 рік 6 500,00 грн. Відповідач проігнорував пункти 3, 3.1.1, 3.1.5 Колективного договору Криворізького локомотивного депо на 2011-2012 роки, який є чинним по цей час, не надав матеріальну допомогу на оздоровлення в повному розмірі, яка має складати не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги. У зв`язку з чим, вона змушена звернутись до суду за захистом своїх трудових прав. З урахуванням зазначеного просила стягнути з АТ «Українська залізниця» на свою користь 10893,68 грн. недоплаченої частки заробітної плати (матеріальної допомоги на оздоровлення) за 2017, 2021, 2022 роки та зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити їй компенсацію втраченої частини доходів у зв`язку з несвоєчасною виплатою сум матеріальної допомоги в порядку, передбаченому Законом «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою КМУ від 21.02.2001 №159. Рішенням Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 30 січня 2023 року позов ОСОБА_1 до АТ «Українська залізниця» про стягнення недоплаченої частини заробітної плати задоволено частково. Стягнуто з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 недоплачену матеріальну допомогу на оздоровлення за 2017 та 2021 роки у сумі 4 393 гривні 68 копійок та компенсацію втрати частини заробітної плати в сумі 448 гривень 71 копійка. В іншій частині в задоволенні позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Не погодившись з зазначеним рішенням, відповідач АТ «Українська залізниця» подав апеляційну скаргу, у якій просив рішення суду скасувати, відмовивши у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. В обґрунтування зазначив, що після відкриття провадження по справі, позовну заяву було залишено без руху. При цьому ухвала про продовження розгляду справи не виносилась. Судом першої інстанції також невірно зроблено посилання на те, що позивач працює у СП «Криворізьке локомотивне депо», в той час як позивач зазначив, що працює у СП «Експлуатацйіне вагонне депо Батурінське». Також суд помилково посилався на колективний договір Криворізького локомотивного депо. Посилання суду на надання тарифної відпустки також є хибним, оскільки надання такого виду відпусток не підтверджується доказами. Судом заперечується право роботодавця та профспілкової організації вносити зміни до колективного договору. Також зазначив, що судом першої інстанції при прийнятті наданого позивачем розрахунку було змінено предмет позову, а саме з позовної вимоги немайнового характеру зобов`язання нарахувати та виплатити компенсацію на вимогу майнового характеру щодо стягнення цієї суми. Крім того, розрахунок не було направлений відповідачу, що позбавило його можливості на надання свого контррозрахунку. При цьому, на переконання відповідача, з прийняттям Закону України «Про внесення змін до законодавчих актів України» №1774-УІІІ від 06.12.2016 року, було визначено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина у колективних договорах та угодах усіх рівнів. Сторонам, які уклали колективні договори і угоди, у тримісячний строк привести їх норми у відповідність із цим Законом згідно із законодавством. До внесення змін до колективних договорів і угод усіх рівнів щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб. При цьому, на думку відповідача, з урахуванням положень статей 203 та 215 ЦК України, умови пункту Колективного договору є недійсними з моменту прийняття Закону України «Про внесення змін до законодавчих актів України» №1774-УІІІ від 06.12.2016 року та не створюють для відповідача обов`язку зі сплати матеріальної допомоги на оздоровлення у розмірі не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» №1774-VІІІ від 06.12.2016 року змінено підхід до визначення розмірів посадових окладів і заробітної плати працівників, а також інших виплат (наприклад, для розрахунку розміру плати за надання адміністративних послуг, у колективних договорах та угодах усіх рівнів), тобто цим Законом запроваджено нову розрахункову величину для визначення розмірів тих чи інших виплат, шляхом заміни мінімальної заробітної плати на прожитковий мінімум. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що з прийняттям Закону №1774-VІІІ в Україні було змінено підхід щодо застосування мінімальної заробітної плати, як розрахункової величини, не лише при визначенні посадових окладів, а й щодо розрахунку всіх виплат, де раніше застосовувалася, як розрахункова величина, мінімальна заробітна плата. Аналіз такого правового регулювання дає підстави зробити висновок про те, що законодавець заборонив застосовувати для визначення розмірів посадових окладів розмір мінімальної заробітної плати, про що зазначено у постановах Верховного Суду у справах № 200/9195/19-а, 377/424/17 Також вказує, що матеріальна допомога на оздоровлення за своєю природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою, крім того, зазначені суми взагалі не були нараховані, тобто позовні вимоги не підпадають під дію ЗУ «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку із порушенням строків їх виплати» у зв`язку з чим вимога про стягнення компенсації не підлягає задоволенню. Крім того, зазначає, що позивач звернувся до суду з порушенням встановленого ст.. 233 КЗпП України строку. Позивачем по справі також було подано апеляційну скаргу, у якій вона просила скасувати судове рішення у частині незадоволених вимог, та стягнути на її користь 6500 грн. не виплаченої матеріальної допомоги на оздоровлення за 2022 рік та нарахувати та виплатити відповідну компенсацію частини доходів у зв`язку з порушенням строків її виплати. В обґрунтування зазначила, що посилання суду першої інстанції на цивільну справу №211/2851/21 є хибними, адже вона стосується адміністративного правопорушення. Крім того, станом на 14.03.2022 року у роботодавця були відсутні правові підстави призупиняти окремі положення чи відміняти галузеву угоду або колективні договори, що діють на підприємстві. Відповідач не уповноважений запроваджувати обмеження за ЗУ «Про правовий режим воєнного стану». Крім того, копія витягу з протоколу №Ц-54/31 ком.т. засідання правління не є документом управлінської діяльності АТ «Укрзалізниця», та він не відповідає ДСТУ та не може бути належним доказом. В матеріалах справи відсутній доказ, який би підтверджував призупинення окремих пунктів галузевої та колективних угод. Крім того, відповідачем не було дотримано відповідну процедуру такого призупинення, не доведено такого наміру до відома профспілкової організації, не проведено консультацій та не проінформовано працівників. Відповідач також надав відзив на апеляційну скаргу позивача, у якому заперечував проти її задоволення, зазначивши, що посилання суду на справу 211/2851/21 містить технічну помилку, в даному випадку суд робив посилання на справу, про що відомо представнику позивача, оскільки він також був представником позивача у справі №211/2851/22. Таким чином, представник позивача вводить суд в оману. Дії АТ «Укрзалізниця» відповідають діючому законодавству, а саме ст.11 ЗУ «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану». Крім того, АТ «Укрзалізниця» лише відтермінувало у часі виплати, які передбачені колективними договорами, та на даний час підприємство здійснює поступове виконання цих зобов`язань. Відзив на апеляційну скаргу відповідача до апеляційного суду не надійшов. Відповідно до частини 3 статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Частиною 3 ст.3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до ч.13 ст.7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Частиною 4 статті 19 ЦПК України передбачено, що спрощене провадження призначене для розгляду малозначних справ, справ, що виникають з трудових відносин, справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи. Відповідно до ч.1 ст.368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. Відповідно до ч.3 цієї статті розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених статтею 369 цього Кодексу. Відповідно до ч.1 ст.369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Ціна у позову у даній справі менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, тому дану справу слід розглядати без повідомлення учасників справи. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга позивача підлягає залишенню без задоволення, апеляційна скарга відповідача підлягає частковому задоволенню, рішення суду першої інстанції зміні з наступних підстав. У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною першою, другою та п`ятою стаття 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції не в повній мірі відповідає вказаним вимогам закону. З матеріалів справи вбачається, що згідно посвідчення виданого 18 січня 2022 року, ОСОБА_1 працює старшим оглядачем вагонів у структурному підрозділі «Експлуатаційне вагонне депо Батуринське» регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця». Відповідно до довідки №646/ВЕДВ-2 ОСОБА_1 перебувала у відпустці з 14.11.2017 року по 14.12.2017 року, та 03.11.2017 року їй була виплачена матеріальна допомога у розмірі 1652,43 грн. Крім того, позивач перебувала у відпустці з 19.12.2021 року по 14.01.2022 року, 22.12.2021 року їй була виплачена матеріальна допомога у розмірі 3653,90 грн. Також їй була надана відпустка з 15.07.2022 року по 07.08.2022 року, матеріальна допомога надана не була. Згідно з п. 3.1.5 Колективного договору між адміністрацією та профспілковим комітетом відокремленого структурного підрозділу «Експлуатаційне вагонне депо Батуринська» ДП «Придніпровська залізниця» на 2014-2015 роки встановлено, що при кожному наданні працівникам щорічної відпустки загальної тривалості або не менше її половини (у випадку поділу відпустки на частини) незалежно від періоду її надання виплачувати згідно з «Положенням про надання працівникам придніпровської залізниці матеріальної допомоги на оздоровлення під час щорічної відпустки» за письмовою заявою матеріальну допомогу на оздоровлення в розмірі 40 відсотків тарифної ставки чи посадового окладу на момент надання допомоги за професією, котру обіймає працівник, але не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги. Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що прийняття Закону України «Про внесення змін до законодавчих актів України» № 1774-УІІІ від 06.12.2016 не створює юридичних наслідків щодо застосування Колективного договору в частині виплати допомоги на оздоровлення, оскільки питання виплати матеріальної допомоги на оздоровлення, умови виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, обставини, за яких вона виплачується, а також кому саме вона може бути виплачена першочергово, визначається, в даному випадку, пунктом 3.1.5. Колективного договору на 2011-2012 роки, укладеного між відокремленим структурним підрозділом «Криворізьке локомотивне депо» та спільним представницьким органом профспілок залізничників і транспортних будівельників України та Вільної профспілки машиністів в особі їх виборного органу, зареєстрованого за №60/11 від 24.10.2011. Також, суд першої інстанції дійшов висновку, що зважаючи на порушення строків виплати належних позивачу сум, вона має право на компенсацію втраченої частини доходів, у зв`язку з несвоєчасною виплатою заробітної плати або її частини в порядку, передбаченому Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого Постановою КМУ від 21.02.2001 року №159. Разом з тим, суд зазначив, що рішення суду в частині стягнення компенсації втрати частини заробітної плати не підлягає виконанню протягом дії Закону України «Про державний бюджет України на 2023 рік», Прикінцевими положеннями якого, з 01.01.2023 року зупинено дію Закону України «Про індексацію грошових доходів населення». Відмовляючи в задоволенні позовних вимог в частині стягнення недоплаченої матеріальної допомоги на оздоровлення за 2022 рік у сумі 6 500,00 грн. та, відповідно у стягненні компенсації втрати частини грошових доходів, у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, суд першої інстанції виходив з того, що з 24.02.2022 року в Україні запроваджено воєнний стан та, відповідно до вимог статті 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», АТ «Українська залізниця» призупинила виплати, передбачені Галузевою угодою та Колективними договорами. Апеляційний суд не в повній мірі погоджується з такими висновками та зазначає наступне. Згідно ст.10 КЗпП України, колективний договір укладається на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов`язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів. Відповідно до ст.13 КЗпП Українита ст.7 Закону України«Про колективні договори і угоди», зміст колективного договору визначається сторонами. Статтею 13 КЗпП України визначено, що у колективному договорі встановлюються взаємні обов`язки роботодавця та працівника, зокрема, щодо встановлення форм, системи, розмірів заробітної плати і інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій і т.і.) Колективним договором встановлюються додаткові, порівняно з чинним законодавством і угодами, гарантії. Згідно ст.18 КЗпП України, положення колективного договору розповсюджуються на всіх працівників підприємства, установи, організації та є обов`язковими для роботодавця та працівника. Відповідно до ч.2 ст.97 КЗпП України, форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами. Як вбачається із матеріалів справи, п.3.1.5 Колективного договору між адміністрацією та профспілковим комітетом відокремленого структурного підрозділу «Експлуатаційне вагонне депо Батуринська» ДП «Придніпровська залізниця» на 2014-2015 роки встановлено, що при кожному наданні працівникам щорічної відпустки загальної тривалості або не менше її половини (у випадку поділу відпустки на частини) незалежно від періоду її надання виплачувати згідно з «Положенням про надання працівникам придніпровської залізниці матеріальної допомоги на оздоровлення під час щорічної відпустки» за письмовою заявою матеріальну допомогу на оздоровлення в розмірі 40 відсотків тарифної ставки чи посадового окладу на момент надання допомоги за професією, котру обіймає працівник, але не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги. Відповідно до спільної Постанови керівництва регіональної філії «Придніпровська залізниця» і голови Дорожньої профспілкової організації Придніпровської залізниці Букреєва О.В. №Н32/20, П-4-5г від 31.03.2017р. постановлено: застосовувати з 01.04.2017 року замість мінімальної заробітної плати, як розрахункової величини для визначення посадових окладів, заробітної плати та інших виплат передбачених колективними договорами, величину «125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом». Згідно з п.1.4 Колективного договору, зміни і доповнення до колективного договору, що не погіршують соціального та економічного становища працівників депо, вносяться протягом строку його дії за погодженням сторін на спільному засіданні керівництва депо і профспілкових комітетів, а всі інші на конференції трудового депо. Відповідно до Закону України «Про державний бюджет України на 2017 рік», тобто на момент прийняття спільної Постанови керівництва Регіональної філії «Придніпровська залізниця» і голови Дорожньої профспілкової організації Придніпровської залізниці Букреєва О.В. №Н32/20, П-4-5г від 31.03.2017 року, мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 3200 грн. Відповідно до Закону України «Про державний бюджет України на 2017 рік» прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, був встановлений на рівні 1600 грн., тому 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановлених законом дорівнює 2000 грн. Відповідно до Закону України«Про державний бюджет України на 2018 рік»прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, був встановлений на рівні 1762 грн., тому 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб - 2205,50 грн., а мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 3723 грн. Відповідно до Закону України«Про державний бюджет України на 2019 рік»прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, був встановлений на рівні 2007 грн., тому 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, це 2508,75 грн., тоді як мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 4173 грн. Відповідно до Закону України«Про державний бюджет України на 2020 рік»прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, був встановлений на рівні 2197 грн., тому 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб фактично становив 2746,25 грн., а мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 4723 грн. Відповідно до Закону України«Про державний бюджет України на 2021 рік»прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, був встановлений на рівні 2481 грн., 125 відсотків прожиткового мінімуму - 3101,25 грн., мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 6000 грн. Таким чином, прийняття 31.03.2017 року спільної Постанови керівництва регіональної філії «Придніпровська залізниця» і голови Дорожньої профспілкової організації Придніпровської залізниці Букреєва О.В. №Н32/20, П-4-5г від 31.03.2017 року про застосовування з 01.04.2017 року замість мінімальної заробітної плати, як розрахункової величини для визначення посадових окладів, заробітної плати та інших виплат передбачених колективними договорами, величину «125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом» є діями, що погіршували становище працівників порівняно із законодавством та вказана постанова повинна була прийматися не за погодженням сторін на спільному засіданні керівництва депо і профспілкових комітетів, а на конференції трудового колективу депо, оскільки на момент прийняття вказаної постанови, мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 3200 грн., отже вказана сума є більшою за 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом (який становив 2000 грн.), тому колегія суддів зазначає про те, що при визначенні позивачу розміру матеріальної допомоги на оздоровлення підлягає застосуванню не спільна Постанова керівництва Регіональної філії «Придніпровська залізниця» і голови Дорожньої профспілкової організації Придніпровської залізниці Букреєва О.В. № Н32/20, П-4-5г від 31.03.2017 року, яка погіршує становище працівників, а п.3.1.5 Колективного договору, що діє, й доводи апеляційної скарги відповідача в цій частині є неприйнятними та не спростовують наведеного. При цьому, судом першої інстанції вірно враховано положення статті 9 КЗпП України, згідно якої умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю, є недійсними, та констатовано, що вказана правова норма не вимагає будь-якої процедури визнання недійсними умов договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством, адже вона безпосередньо оголошує такі умови недійсними і не вимагають судової процедури визнання їх недійсними. Колегією суддів не приймаються доводи апеляційної скарги відповідача про те, що пунктом 5 Розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» № 1774-VIII установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим законом не застосовується, як розрахункова величина у колективних договорах та угодах усіх рівнів. Сторонам, які уклали колективні договори і угоди, утримісячний строк привести їх норми у відповідність із цим Законом згідно із законодавством. До внесення змін до колективних договорів і угод усіх рівнів щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Так, стаття 58 Конституції України передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Стаття 22 Конституції України гарантує, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Проаналізувавши у сукупності положення ст.ст.22, 58 Конституції України, ст.9 КЗпП України, колегія суддів дійшла висновку, що нові Закони, які погіршують становище працівників, зокрема призводять до зменшення певних виплат, розмір яких врегульований до прийняття цих Законів, договорами про працю не мають зворотньої сили. Як вже зазначалося вище, відповідно до Закону України «Про державний бюджет України на 2017 рік», мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 3200 грн., тоді як прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, був становлений на рівні 1600 грн. Таким чином, Закон України «Про внесення змін до законодавчих актів України» погіршив становище позивача та інших працівників підприємства щодо розміру матеріальної допомоги, звузив його право на матеріальну допомогу, а тому не має зворотньої сили та не може бути застосований при визначення розміру цієї допомоги. Твердження ж відповідача про те, що, після набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» № 1774-УІІІ від 06.12.2016 року, фактичний розмір матеріальної допомоги на оздоровлення не змінювався, а змінилась лише розрахункова величина, колегією суддів не приймаються, так як вказані зміни потягли зміну реального розміру допомоги, про що зазначено вище. Не можна погодитись й з посиланнями відповідача в апеляційній скарзі на положення статей 203, 215 ЦК України, як на підставу для визнання недійсним пункту колективного договору, як такого, що суперечать умовам пункту 5 Розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» №1774-VIII, з вищенаведених підстав. До того ж, в даному випадку, варто зауважити й на тому, що Верховний Суд України у постанові від 24 червня 2015 року у справі № 6-530цс15 дійшов висновку, що «враховуючи, що відповідно до статті 21 КЗпП України предметом трудового договору (контракту) є праця (трудова функція) особи, яка є об`єктом саме трудових правовідносин, які повною мірою врегульовані трудовим законодавством (зокрема статтями 3, 7, 9, 91, 44 КЗпП України) положення ЦК України щодо умов дійсності правочину та правових наслідків недійсності правочину не підлягають застосуванню для регулювання суспільних відносин, які виникають у зв`язку з укладенням трудового договору (контракту). Установивши наявність між сторонами договору трудових правовідносин, які регулюються нормами трудового й спеціального законодавства, та факт укладення цього договору саме у зв`язку з існуванням трудових правовідносин, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що укладений договір не є правочином у розумінні статті 202 ЦК України, на який поширюються передбачені нормами статей 203, 215 цього Кодексу загальні вимоги щодо чинності правочину та який може бути визнаний недійсним із передбачених ЦК України підстав із застосуванням наслідків недійсності правочину». Подібного висновку дійшов і Верховний Суд у постанові від 22 травня 2019 року у справі №757/49315/16-ц (провадження № 61-28768св18). За таких обставин, колегія суддів зазначає, що прийняття Закону України «Про внесення змін до законодавчих актів України» №1774-УІІІ від 06.12.2016 року не створює юридичних наслідків щодо застосування п.3.1.5 Колективного договору, укладеного між адміністрацією та профспілковим комітетом відокремленого структурного підрозділу «Експлуатаційне вагонне депо Батуринська» ДП «Придніпровська залізниця» на 2014-2015 роки, в частині виплати допомоги на оздоровлення, оскільки питання виплати матеріальної допомоги на оздоровлення, умови виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, обставини, за яких вона виплачується, а також кому саме вона може бути виплачена першочергово, визначається в даному випадку колективним договором, п.3.1.5 якого визначено, що матеріальна допомога на оздоровлення виплачується за письмовою заявою працівника у розмірі 40 % ставки чи посадового окладу на момент надання допомоги за професією, котру обіймає працівник, але не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги, а прийнята 31.03.2017 року спільна Постанова керівництва Регіональної філії «Придніпровська залізниця» і голови Дорожньої профспілкової організації Придніпровської залізниці Букреєва О.В. № Н32/20, П-4-5г від 31.03.2017 року про застосовування з 01.04.2017 року замість мінімальної заробітної плати, як розрахункової величини для визначення посадових окладів, заробітної плати та інших виплат передбачених колективними договорами, величину 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом, прийнята з порушенням вимог Колективного договору, отже не підлягає застосуванню при визначні розміру матеріальної допомоги на оздоровлення. Виходячи з наведеного вище, суд першої інстанції загалом дійшов правильного висновку, що дії відповідача щодо невиплати позивачу частини матеріальної допомоги на оздоровлення, у період з 2019 року по 2021 рік, у розмірі 4393,68 грн. є неправомірними, й ці суми підлягають стягненню у судовому порядку. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в частині стягнення недоплаченої матеріальної допомоги на оздоровлення за 2022 рік у сумі 6 500,00 грн. з огляду на наступне. Основоположні права громадян, пов`язані з реалізацією права на працю, передбачені статтями 43-46 Конституції України. В той же час, відповідно до ст.64 Конституції України, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. 24.02.2022 року Указом Президента України №64/2022 від 24.02.2022, у зв`язку з військовою агресією, на території України введено воєнний стан, який був неодноразово продовжений і триває станом на час розгляду справи. Зміст правового режиму воєнного стану, порядок його введення та скасування, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану, гарантії прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб, визначені положеннями ЗУ «Про правовий режим воєнного стану». Відповідно до п.5 ч.1 ст.6 ЗУ «Про правовий режим воєнного стану», в указі Президента України про введення воєнного стану зазначаються вичерпний перелік конституційних прав і свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються у зв`язку з введенням воєнного стану із зазначенням строку дії цих обмежень, а також тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень. Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 року «Про введення воєнного стану в Україні» встановлено, що на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану. 15.03.2022 року Верховною Радою України прийнято ЗУ «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» № 2136-ХІ, який набув чинності 24.03.2022 року і визначає особливості проходження державної служби, служби в органах місцевого самоврядування, особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, представництв іноземних суб`єктів господарської діяльності в Україні, а також осіб, які працюють за трудовим договором, укладеним з фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до ЗУ «Про правовий режим воєнного стану». Пунктом 2 Розділу «Прикінцеві положення» ЗУ «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» регламентовано, що під час дії воєнного стану, введеного відповідно до ЗУ «Про правовий режим воєнного стану», діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені ЗУ «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану». Отже, положення ЗУ «Про правовий режим воєнного стану», які регулюють деякі аспекти трудових відносин інакше, ніж КЗпП України, - мають пріоритетне застосування на період дії воєнного стану. Відповідно до статті 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», на період воєнного стану дія окремих положень колективного договору може бути зупинена за ініціативою роботодавця. Згідно з копією Витягу з протоколу №Ц-54/31 Ком.т. засідання правління АТ «Укрзалізниця» від 14.03.2022 року, що на період дії правового режиму воєнного стану в Україні призупинено виплати, передбачені Галузевою угодою, колективними договорами, зокрема у п.1.1.4 вказано: «….. додаткові виплати, що передбачені Галузевою угодою, колективними договорами структурних підрозділів, зокрема матеріальної допомоги, призупинити. Виняток складає матеріальна допомога на лікування та на поховання, а також інші види матеріальної допомоги згідно рішень правління, роз`яснення щодо нарахування та виплата яких буде надано додатково директором з управління персоналом та соціальної політики». Оскільки виплати, які є предметом спору у даній справі, передбачені пунктом 3.1.5 колективного договору, їх призупинення відповідачем відповідає положенням ст.11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану». Вказаний Закон є чинним, не скасованим, не визнаний неконституційним, а тому підлягає застосуванню до спірних правовідносин. Питання правомірності введення державою окремих обмежень під час дії воєнного стану, в тому числі й з урахуванням міжнародних договорів, роз`яснено й у постанові Верховного Суду від 01.12.2022 року у справі № 580/2869/22. Суд першої інстанції вірно звернув увагу на те, що виплати позивачеві було призупинено, тому звернення позивача з цієї підстави до суду не позбавляє останнього після закінчення воєнного стану звернутися до суду з такими вимогами у випадку, якщо відповідач не проведе з ним відповідний розрахунок. у зв`язку з чим колегією суддів відхиляються доводи апеляційної скарги позивача ОСОБА_1 . Відповідно до статі 1 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати», підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи). Згідно зі статтею 34 Закону України «Про оплату праці» компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку із порушенням строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством. Пунктами 2,3 постанови Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №159 «Про затвердження Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати» передбачено, що компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року. Компенсації підлягають такі грошові доходи, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру, в тому числі і заробітна плата. Сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться). Згідно із Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №159 (пункт 4) сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на

100. Індекс споживчих цін для визначення суми компенсації обчислюється шляхом множення місячних індексів споживчих цін за період невиплати грошового доходу. При цьому індекс споживчих цін у місяці, за який виплачується дохід, до розрахунку не включається. Щомісячні індекси споживчих цін публікуються Держкомстатом. За змістом статті 1 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання. Офіційний індекс інфляції, що розраховується Держкомстатом, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти. 01 січня 2016 року набули чинності зміни до Закону України «Про індексацію грошових доходів населення», якими у частину 1 статті 4 внесені зміни згідно із Законом №911-VIII від 24 грудня 2015 року та її редакція викладена таким чином: Індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 103 відсотка. У статтях 1-3 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» зазначено, що підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи). Відповідно до постанови КМУ №159 від 21 лютого 2001 року сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на

100. У Рішенні Конституційного Суду України від 15.10.2013р. №9-рп/2013 у справі № 118/2013 за конституційним зверненням громадянина… щодо офіційного тлумачення положення ч. 2 ст. 233 КЗпП України викладено наступний правовий висновок: в аспекті конституційного звернення положення ч.2 ст.233 КЗпП України слід розуміти так, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмежень будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем (п. 1 резолютивної частини рішення). Крім того Верховний Суд України у постанові від 11.07.2017 року у справі № 21-2003а16 роз`яснив, що Закон України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» та Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №159, не ставить у залежність компенсацію втрати частини грошових доходів від попереднього, окремого нарахування доходів. За цим регулюванням правове значення має те, чи з порушенням строків був виплачений нарахований дохід, чи виплачений і коли цей платіж, чи не нараховувався і не виплачувався грошовий дохід, право на який визнано судовим рішенням. Саме ці події є тими юридичними фактами, з якими пов`язується виплата компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати. Суд зауважив, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, мають компенсаторний характер. Вони спрямовані на забезпечення достатнього життєвого рівня та купівельної спроможності особи у зв`язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги. Використане у статті 3 Закону та пункті 4 Порядку формулювання, що компенсація обчислюється як добуток «нарахованого, але не виплаченого грошового доходу» за відповідний місяць, означає, що має існувати обов`язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення. З урахуванням наведених вище норм права, колегія суддів відхиляє доводи відповідача про те, що позовні вимоги про стягнення компенсації втрати частини доходів в сумі 448,71 грн. не підлягають задоволенню, оскільки ця сума не була нарахована і відповідно не була виплачена, оскільки невиплачений грошовий дохід можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення, що і було здійснено судом першої інстанції. При цьому, при ухваленні оскаржуваного рішення, судом першої інстанції було враховано Закон України «Про державний бюджет України на 2023 рік», Прикінцевими положеннями якого, з 01.01.2023 року, зупинено дію Закону України «Про індексацію грошових доходів населення», у зв`язку з чим вірно вирішено, що рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 15.02.2023 року в частині стягнення компенсації втрати частини заробітної плати в сумі 545 гривень 78 копійок не підлягає виконанню протягом дії Закону України «Про державний бюджет України на 2023 рік», Прикінцевими положеннями якого, з 01.01.2023 року зупинено дію Закону України «Про індексацію грошових доходів населення». Оскільки, позовна вимога про стягнення компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати є похідною, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову в задоволені позовних вимог ОСОБА_1 щодо стягнення компенсації втрати частини грошових доходів, у зв`язку з порушенням термінів виплати матеріальної допомоги на оздоровлення за 2022 рік. Доводи апеляційної скарги відповідача АТ «Українська залізниця» про те, що суд першої інстанції, прийнявши наданий позивачем розрахунок компенсації втраченої частини доходів (після виконання ухвали без руху від 27.12.2022 року) змінив предмет позову, колегія суддів вважає необґрунтованими, з огляду на таке. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі №917/1739/17 (провадження №12-161гс19) вказано, що «предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу». Предметом позову у даній справі є стягнення з відповідача недоплаченої частки заробітної плати (матеріальної допомоги на оздоровлення) за період 2017-2022 роки та виплата компенсації, втраченої частини доходів у зв`язку з несвоєчасною виплатою сум матеріальної допомоги на оздоровлення. Матеріалами справи встановлено, що 27 грудня 2022 року (вже після відкриття провадження по справі), суд першої інстанції виніс ухвалу про залишення позову без руху для проведення позивачем розрахунку виплат компенсації втраченої частини доходів, в порядку передбаченому Законом №2050 «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів, у зв`язку з порушенням строків їх виплати за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) і приросту ІСЦ у відсотках із зазначенням суми такої компенсації. На виконання ухвали суду, 29 грудня 2022 року стороною позивача суду надано обґрунтований розрахунок сум за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) і приросту ІСЦ у відсотках з зазначенням суми такої компенсації станом на грудень 2022 року, яка склала 2 255,36 грн. (а.с.34). При цьому, 30 вересня 2022 року відповідачем суду направлено відзив на позовну заяву, в якому сторона відповідача виклала свою позицію з приводу заявлених позовних вимог і просила відмовити у їх задоволенні в повному обсязі з підстав, викладених у відзиві. Отже, на час подачі відзиву на позов, відповідач був обізнаний з вимогами позивача про стягнення недоплаченої частини матеріальної допомоги на оздоровлення за період 2019-2022 роки та компенсації втраченої частини доходів у зв`язку з несвоєчасною виплатою цих сум, однак без визначення розміру компенсації. Проте, колегія суддів вважає, що сторона позивача, виконавши ухвалу суду «без руху» та надавши відповідний розрахунок компенсаційних виплат, не змінила предмет позову, а привела позовну заяву у відповідність вимогам ст.185 ЦПК України. Дійсно, суд першої інстанції, отримавши заяву про усунення недоліків у відповідності з положеннями ч.12 ст.187 ЦПК України повинен був постановити ухвалу про продовження розгляду справи, що судом першої інстанції зроблено не було, проте, таке порушення норм цивільного процесуального права не призвело до неправильного вирішення справи, а тому не може бути підставою для зміни чи скасування рішення суду. Щодо вимоги про застосування позовної давності, то апеляційний суд звертає увагу на ту обставину, що згідно ч.2 ст.233 КЗпП України у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, не обмежується будь-яким строком. Крім того, за п.1 Прикінцевих положень КЗпП України, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19) строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. За таких обставин позовна давність у даній справі не підлягає застосуванню. Водночас апеляційний суд знаходить слушними довід відповідача в скарзі, щодо помилкового посилання судом в мотивувальній частині оскаржуваного рішення на Колективний договір Криворізького локомотивного депо, оскільки вбачається, що позивач працював не у зазначеному підрозділі, а у ВСП «Експлуатаційне вагонне депо Батуринська». Тому в даному випадку слід було застосовувати Колективний договір між адміністрацією та профспілковим комітетом відокремленого структурного підрозділу «Експлуатаційне вагонне депо Батуринська» ДП «Придніпровська залізниця» на 2014-2015 роки, на який саме і посилався позивач у своїй позовній заяві. Отже в мотивувальній частині рішення слід посилатись на вказаний Колективний договір, а тому рішення в цій частині підлягає зміні. В іншій частині рішення суду відповідає фактичним обставинам справи та нормам закону. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року; SERYVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909|04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Таким чином, апеляційний суд зазначає, що висновок суду першої інстанції по суті є вірним, однак ґрунтується на неповно з`ясованих обставинах, що мають значення для справи. Тому рішення суду підлягає зміні із викладенням його мотивувальної частини у редакції цієї постанови. Відповідно до частин 1, 13 статті 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Змінюючи рішення суду першої інстанції та задовольняючі апеляційну скаргу відповідача частково, апеляційний суд враховує, що відповідачу було відмовлено по суті його вимог, а за таких обставин підстав для перерозподілу судових витрат немає. Керуючись статтями 374, 376, 382, 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» задовольнити частково. Рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 30 січня 2023 року змінити, виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови. В іншій частині рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 30 січня 2023 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту безпосередньо до Верховного Суду. Судді: