Постанова 4812 № 489/2580/22

03.05.23 22-ц/812/335/23 МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 489/2580/22 Провадження № 22-ц/812/335/23 П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 травня 2023 року Миколаївський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах : головуючого - Темнікової В.І., суддів - Крамаренко Т.В., Тищук Н.О. із секретарем судового засідання - Богуславською О.М., представника позивача - Ільків М.М. представника відповідача - Голошва Г.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 27 січня 2023 року, ухвалене під головуванням судді Кокорєва В.В., в приміщенні того ж суду, у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ПЗУ Україна» про стягнення страхового відшкодування моральної шкоди та витрат на лікування, пені, трьох процентів річних та інфляційних втрат, - В С Т А Н О В И В : У вересні 2022 року ОСОБА_2 через свого представника звернулася до суду з позовом до Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ПЗУ Україна» про стягнення страхового відшкодування (моральної шкоди та витрат на лікування), стягнення пені, трьох процентів річних та інфляційних втрат. В обґрунтування позовних вимог зазначає, що 01 квітня 2021 року по автодорозі Н-11 поблизу с. Калинівка Вітовського району Миколаївської області, трапилася дорожньо - транспортна пригода, під час якої автомобіль марки «FORD TRANSIT», р.н. НОМЕР_1 , під керуванням водія ОСОБА_3 , допустив наїзд на пішохода ОСОБА_4 . Внаслідок даної ДТП пішохід ОСОБА_4 від отриманих тілесних ушкоджень помер у лікарні. Відповідальність водія транспортного засобу - автомобіля марки «FORD TRANSIT», р.н. НОМЕР_1 , на дату вчинення дорожньо-транспортної пригоди застрахована згідно полісу №203384191 у ПрАТ «СК «ПЗУ Україна». 09 лютого 2022 року на адресу ПрАТ «СК «ПЗУ Україна» надіслано заяву про виплату страхового відшкодування в інтересах потерпілої - матері загиблого пішохода ОСОБА_2 . Загальна сума заявленого страхового відшкодування для ОСОБА_2 складає 141 344,88 грн, з яких: 72 000,00 грн - моральна шкода, 18600,00 грн - витрати на поховання; 50 744,88 грн - витрати на лікування. Листом від 16 червня 2022 року ПрАТ «СК «ПЗУ Україна» повідомлено, що прийнято рішення про виплату страхового відшкодування у розмірі 18 600,00 грн. (витрати на поховання). Щодо інших частин страхового відшкодування відповідачем у відповіді на адвокатський запит листом від 01.07.2022 року повідомлено, що ним прийнято рішення про відмову у страховій виплаті позивачу (в частині відшкодування моральної шкоди та витрат на лікування). В обґрунтування відмови у виплаті страхового відшкодування страховик посилається на те, що у постанові про закриття кримінального провадження від 30.11.2021 року вказано, що причиною ДТП стали необачні дії пішохода ОСОБА_4 , а кримінальне провадження відносно водія ОСОБА_3 закрито у зв`язку із відсутністю в діях водія складу кримінального правопорушення. Відтак, страхова компанія керуючись ст.32.1 та ст. 36.2 Закону прийняла рішення про відмову у здійсненні страхового відшкодування. Проте позивач вважає, що відмова ПрАТ «СК «ПЗУ Україна» у виплаті страхового відшкодування є неправомірною та такою, що не ґрунтується на нормі закону, оскільки пунктом 4 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ №4 від 01.03.2013 року «Про деякі питання застосування судами законодавства при вирішенні спорів про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки», передбачено, що відповідно до статей 1166, 1187 ЦК шкода, завдана особі чи майну фізичної або юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її завдала. Обов`язок відшкодувати завдану шкоду виникає у її завдавача за умови, що дії останнього були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв`язок та є вина зазначеної особи, а коли це було наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, - незалежно від наявності вини. Відсутність складу злочину, наприклад, у разі відмови у порушенні кримінальної справи, закриття кримінальної справи за правилами Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року чи закриття кримінального провадження за правилами Кримінального процесуального кодексу України 2012 року не означає відсутність вини для цивільно-правової відповідальності. Згідно ст. 36.2 Закону Страховик (МТСБУ) протягом 15 днів з дня узгодження ним розміру страхового відшкодування з особою, яка має право на отримання відшкодування, за наявності документів, зазначених у статті 35 цього Закону, повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду, але не пізніш як через 90 днів з дня отримання заяви про страхове відшкодування зобов`язаний: у разі визнання ним вимог заявника обґрунтованими - прийняти рішення про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) та виплатити його; або у разі невизнання майнових вимог заявника або з підстав, визначених статтями 32 та/або 37 цього Закону, - прийняти вмотивоване рішення про відмову у здійсненні страхового відшкодування (регламентної виплати). Відповідно до ст. 37.2 Закону рішення страховика про відмову у здійсненні страхової виплати повідомляється страхувальнику у письмовій формі з обґрунтуванням причин відмови. Згідно ч. 5 ст. 1187 Цивільного кодексу України особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого. Згідно роз`яснень, які викладені в п.7 Пленуму ВССУ від 01.03.2013 року «Про деякі питання застосування судами законодавства при вирішенні спорів про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки", під непереборною силою слід розуміти, зокрема, надзвичайні або невідворотні за даних умов події, тобто ті, які мають зовнішній характер. Під умислом потерпілого слід розуміти, зокрема, таку його протиправну поведінку, коли потерпілий не лише передбачає, але й бажає або свідомо допускає настання шкідливого результату. Згідно постанови про закриття кримінального провадження від 30.11.2021 року не вбачається, що ДТП мала місце внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого ОСОБА_4 . Крім того, ст. 37 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно - правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» містить виключний перелік підстав для відмови у виплаті страхового відшкодування. В даному переліку відсутня така підстави для відмови як відсутність вини у заподіювача шкоди. Таким чином вважає, що страховиком не обґрунтовано належним чином причини відмови у виплаті страхового відшкодування, помилково застосовано принцип вини та деліктне зобов`язання водія перед потерпілим як підставу для звільнення від цивільно - правової відповідальності. По даному страховому випадку в інтересах позивача 12.05.2022 року було направлено скаргу у Національний банк України (контролюючий страхову компанію орган) про порушення вимог законодавства України з боку ПрАТ «СК «ГІЗУ Україна» щодо невчасної виплати страхового відшкодування ОСОБА_2 . У відповідь про розгляд вказаної скарги Національним банком України листом від 09.06.2022 року було повідомлено, що прийняте відповідачем рішення про відмову у виплаті страхового відшкодування (в частині відшкодування моральної шкоди та витрат на лікування) є невмотивованим, оскільки відсутні документи, які підтверджують, що шкоду було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого. З огляду на вищенаведене, відповідальність за шкоду заподіяну джерелом підвищеної небезпеки у даній дорожньо-транспортній пригоді покладається на водія транспортного засобу, за участю якого відбулась дорожньо-транспортна пригода, а у даному випадку - на страховика забезпеченого транспортного засобу - ПрАТ «СК «ПЗУ Україна» в повному обсязі, що також підтверджується судовою практикою по аналогічних спорах, зокрема постановою Верховного суду від 24.11.2021 року у справі №342/709/20 (копію вказаного судового рішення додатково долучаємо до матеріалів позовної заяви). Окрім цього встановлено, що з моменту отримання страховою компанією заяви про виплату страхового відшкодування минуло більше 90 днів, а потерпіла так і не отримала належного страхового відшкодування. У даній справі калькуляція штрафних санкцій здійснювалась саме з 91-го календарного дня після подання заяв про виплату страхового відшкодування (оскільки дата отримання Відповідачем даної заяви нам не була відома), адже граничним терміном виплати є 90-день з моменту подачі заяви. Згідно ст. 36.5 Закону, за кожен день прострочення виплати страхового відшкодування (регламентної виплати) з вини страховика (МТСБУ) особі, яка має право на отримання такого відшкодування, сплачується пеня з розрахунку подвійної облікової ставки Національного банку України, яка діє протягом періоду, за який нараховується пеня. На підставі наведеного, вважає, що є законні підстави для стягнення з відповідача пені із розрахунку подвійної облікової ставки Національного банку України для позивача за період з 09.05.2022 року по 11.08.2022 року у розмірі 13 451 грн 49 коп. Згідно ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. З огляду на наведене позивачем за період з 09.05.2022 року по 11.08.2022 року нараховано: три проценти річних від простроченої суми боргу у розмірі 958 грн 42 коп., інфляційні втрати у розмірі 7 221 грн 94 коп. що також відповідає судовій практиці, а саме постанові Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 337/5617/19. Враховуючи вищенаведене, просив з урахуванням уточнених позовних вимог, стягнути з Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ПЗУ Україна» на користь ОСОБА_2 страхове відшкодування у розмірі 122 744 гривні 88 копійок (з яких: 72 000 гривень 00 копійок - моральна шкода; 50 744 гривні 88 копійок - витрати на лікування), пеню з розрахунку подвійної облікової ставки Національного банку України у розмірі 35848,23 грн., три відсотки річних у розмірі 2290,12 грн., інфляційні втрати у розмірі 15456,12 грн., а також понесені судові витрати у зв`язку із розглядом справи на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000 гривень. Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 27 січня 2023 року позовні вимоги задоволені частково, стягнуто з Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ПЗУ Україна» на користь ОСОБА_2 страхове відшкодування (відшкодування моральної шкоди заподіяної смертю) в розмірі 36000 грн.; пеню за період з 11.05.2022р. по 23.12.2022р. з розрахунку подвійної облікової ставки Національного банку України у розмірі 10531 грн. 98 коп.; три проценти річних у розмірі 671 грн. 67 коп.; інфляційні втрати у розмірі 4816 грн. 88 коп. Стягнуто з Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ПЗУ Україна» на користь держави судовий збір в розмірі 520 грн 03 коп. В задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про стягнення відшкодування витрат на лікування відмовлено. Приймаючи рішення у справі, суд першої інстанції виходив із того, що 09.02.2022 представником позивачки було направлено заяву до ПрАТ «СК «ПЗУ Україна» у зв`язку з тим, що 01.04.2021 на автодорозі Н-11 поблизу с. Калинівка Миколаївського району Миколаївської області трапилася ДТП, під час якої автомобіль «FORD TRANSIT», з державним номерним знаком НОМЕР_1 , під керуванням водія ОСОБА_3 допустив наїзд на пішохода ОСОБА_4 . Внаслідок даної ДТП пішохід ОСОБА_4 від отриманих тілесних ушкоджень помер у лікарні. Тому, представник заявника просив виплатити страхове відшкодування для матері потерпілого ОСОБА_2 в розмірі 72000 грн. 00 коп. (моральна шкода) шляхом перерахування коштів за банківськими реквізитами ОСОБА_2 . Згідно свідоцтва про народження (повторного) серії НОМЕР_2 виданого Відділом реєстрації актів цивільного стану Миколаївського районного управління юстиції Миколаївської області, України, позивачка ОСОБА_2 є матір`ю ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Зі свідоцтва про смерть серії НОМЕР_3 , виданого Миколаївським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), вбачається, що ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . Легковий автомобіль «FORD TRANSIT», з державним номерним знаком НОМЕР_1 , був забезпечений полісом №203384191, діючим на 01.04.2021, страховик - страхова компанія ПрАТ «СК «ПЗУ Україна». Відповідно до постанови старшого слідчого СВ ВП №2 МРУП ГУНП в Миколаївській області про закриття кримінального провадження від 30.11.2021 кримінальне провадження, внесене до ЄРДР за №120211502230000139 від 02.04.2021 закрито у зв`язку з відсутністю в діянні ОСОБА_3 складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 286 КК України. Причиною виникнення ДТП стали необачні дії пішохода (велосипедиста) ОСОБА_4 , які не відповідали вимогам п.п. 1.3, 1.5, 4.2, 4.4, 4.9, 4.14 "а, б, г, д", 6.2, 6.6. "а" ПДР, які знаходяться в причинному зв`язку з наслідками, що настали. Крім того, при судово-токсикологічному дослідженні крові №811 від 02.04.2021 від трупа гр. ОСОБА_4 (кров взята 01.04.2021 о 22:00 год.) виявлений етиловий спирт в концентрації 1,86 проміле, що стосовно живих осіб зазвичай відповідає середньому ступеню алкогольного сп`яніння. 18 лютого 2022 року представником позивачки було направлено заяву до ПрАТ «СК «ПЗУ Україна» про долучення документів на підставі яких представник ОСОБА_2 просив здійснити виплату страхового відшкодування для матері потерпілого ОСОБА_2 в розмірі 122744 грн 88 коп., з яких: 72000 грн - моральна шкода; 18600 грн - витрати на поховання; 50744,88 грн - витрати на лікування, шляхом перерахування коштів за банківськими реквізитами ОСОБА_2 . Представником позивача надано копії фіскальних чеків з аптечних пунктів на загальну суму 41824 грн 88 коп.; квитанцію на суму 8920 грн, рахунок-фактуру №463 від 08.04.2021 на суму 8920 грн; видаткову накладну № 463 від 08.04.2021 на суму 8920 грн; квитанцію до прибуткового касового ордеру б/н від 20.04.2021 на суму 18600 грн; накладу від 20.04.2021 на суму 18600 грн. 12 травня 2022 року представником позивачки було направлено скаргу до Національного банку України (копія для відома направлялася - Моторному (транспортному) страховому бюро України та ПрАТ «СК «ПЗУ Україна») у зв`язку з тим, що з моменту отримання заяви про виплату страхового відшкодування від 09.02.2022 пройшло більше 90 днів, однак виплата страхового відшкодування не проведена. В скарзі зазначено, що вказане свідчить про цілеспрямоване затягування з боку ПрАТ «СК «ПЗУ Україна» розгляду страхової справи, чим порушуються права потерпілої на отримання інформації та своєчасне отримання належного страхового відшкодування. З відповіді НБУ від 09.06.2022 вбачається, що страховиком було прийнято рішення про здійснення відшкодування витрат на поховання, а також виплату пені за прострочення виплати цієї частини страхового відшкодування. Інші заявлені витрати у зв`язку із виною потерпілого та відсутністю вини страхувальника не покриваються. У документах наданих страховиком на запит НБУ, відсутні документи, які підтверджують, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого. Прийняте страховиком рішення про відмову у виплаті страхового відшкодування (в частині відшкодування моральної шкоди та витрат на лікування) є невмотивованим. Разом з тим, страховиком не надано підтверджуючих документів щодо здійснення виплати страхового відшкодування та сплати пені за кожен день прострочення виплати страхового відшкодування (в частині витрат на поховання). НБУ вбачаються ознаки порушення страховиком законодавства у сфері фінансових послуг, а саме: в частині відшкодування витрат на поховання; в частині відшкодування моральної шкоди та витрат на лікування. Відповідно до листа ПрАТ «СК «ПЗУ Україна» від 16.06.2022 №677-31 після повторного вивчення представлених матеріалів було прийняте рішення про виплату страхового відшкодування та пені, а саме відшкодування витрат, пов`язаних з похованням, у сумі 18600,00 грн. та пені у розмірі 417,86 грн. Страхове відшкодування та пеня були перераховані на власні банківські реквізити ОСОБА_2 в АТ КБ "ПриватБанк". З відповіді на адвокатський запит №741-31 від 01.07.2022 вбачається, що згідно постанови кримінальне провадження відносно водія ОСОБА_3 закрито у зв`язку з відсутністю в діях водія складу кримінального правопорушення. Доказів оскарження зазначеної постанови ПрАТ «СК «ПЗУ Україна» не надавалось. Грошові кошти за відшкодування витрат, пов`язаних з похованням та пеня були перераховані на власні банківські реквізити ОСОБА_2 ПрАТ «СК «ПЗУ Україна» повідомило про прийняте рішення, а саме відмову у страховій виплаті. Відповідно до ч.5 ст. 1187 Цивільного кодексу України особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого. Проте, відповідачем не доведено належними і допустимими доказами умисел потерпілого на заподіяння шкоди, як і не доведено заподіяння шкоди внаслідок непереборної сили. Згідно з ч.ч. 2, 3 ст. 1193 ЦК України якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого (а в разі вини особи, яка завдала шкоди, - також залежно від ступеня її вини) розмір відшкодування зменшується, якщо інше не встановлено законом. Вина потерпілого не враховується у разі відшкодування додаткових витрат, передбачених частиною першою статті 1195 цього Кодексу, у разі відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника та у разі відшкодування витрат на поховання. Проаналізувавши положення п. 22.1 ст. 22, ст. 23, п.24.1 ст. 24, п.п. 27.1, 27.4, 27.5 ст. 27, п.33-1.2 ст. 33-1, п.п. 36.2, 36.5 ст. 36, п. 37.1 ст. 37 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, ст. ст. 23, 610, 611, 625, 1187 ЦК України, правового висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 у справі № 147/66/17, п.п. 3,4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31.03.1995 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової шкоди», ч.6 ст. 6 Закону України "Про захист персональних даних", Рішення Конституційного Суду України у справі № 1-9/2012 від 20.01.2012 за конституційним поданням Жашківської районної ради Черкаської області щодо офіційного тлумачення положень ч.ч.1,2 ст. 32, ч.ч. 2, 3 ст. 34 Конституції України, суд дійшов висновку, що позивачем не надано документів із закладу охорони здоров`я (наприклад, виписки із медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого, висновків лікарів, які б містили діагнози та необхідність їх лікування), що підтверджували б необхідність здійснення саме таких витрат на лікування ОСОБА_4 . Позивачем надано лише копії фіскальних чеків та квитанції без будь якої первинної медичної документації. Крім того, позивачем не подано заяву про надання дозволу на розголошення закладом охорони здоров`я такої інформації, тому відповідач не мав змогу отримати будь яку первинну медичну документацію із закладу охорони здоров`я. Тому суд дійшов висновку, що вимоги позивача про відшкодування витрат на лікування задоволенню не підлягають. Що стосується позовних вимог про стягнення страхового відшкодування моральної шкоди, суд виходив з того, що смерть ОСОБА_4 внаслідок дорожньо-транспортної пригоди настала протягом одного року після дорожньо-транспортної пригоди (ДТП відбулася 01.04.2021, а ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 ) та є прямим наслідком цієї дорожньо-транспортної пригоди, тому з ПрАТ «СК «ПЗУ Україна» на користь матері загиблого ОСОБА_2 підлягає стягненню страхове відшкодування моральної шкоди. ОСОБА_2 була заподіяна моральна шкода, яка полягала у душевних стражданнях, яких вона зазнала у зв`язку зі смертю її сина ОСОБА_4 . Стаття 27.3 Закону України №1961-IV від 01.07.2004 вказує на загальний розмір страхового відшкодування - 12 мінімальних заробітних плат у місячному розмірі, встановлених законодавством на день настання страхового випадку. Вказана норма, не суперечить положенням частин 2, 3 ст. 1193 ЦК України, які передбачають можливість зменшення судом суми компенсації моральної шкоди, якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди. У зв`язку з тим, що причиною виникнення ДТП стала груба необережність ОСОБА_4 (перебування у нетверезому стані ОСОБА_4 , нехтування ним правилами безпеки руху та порушення вимог п.п. 1.3, 1.5, 4.2, 4.4, 4.9, 4.14 "а, б, г, д", 6.2, 6.6. "а" ПДР), розмір відшкодування підлягає зменшенню. Тому суд першої інстанції вважав, що відшкодування моральної шкоди матері загиблого ОСОБА_2 підлягає зменшенню з 12 мінімальних заробітних плат до 6 мінімальних заробітних плат. Станом на день настання страхового випадку один розмір мінімальної заробітної плати становив 6000 грн., тобто з відповідача на користь позивачки підлягає стягненню страхове відшкодування моральної шкоди в розмірі 36000 грн. (6000 грн. х 6). Крім того, оскільки заява про виплату страхового відшкодування представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 до ПрАТ «СК «ПЗУ Україна» датується 09.02.2022, тобто розрахунок 90-денного строку для прийняття рішення про здійснення страхового відшкодування та виплати його або прийняття вмотивованого рішення про відмову у здійсненні страхового відшкодування починається з 10.02.2022 і закінчується 10.05.2022. Відповідно, розрахунок пені, трьох процентів річних та інфляційних втрат здійснюється починаючи з 11.05.2022. Оскільки відповідач не виконав свій обов`язок щодо сплати страхового відшкодування позивачу, тому суд першої інстанції дійшов висновку, що з відповідача на користь позивача за період з 11.05.2022 по 23.12.2022 (в межах вимог позивача) підлягають стягненню пеня з розрахунку подвійної облікової ставки Національного банку України у розмірі 10531 грн 98 коп. ((36000 грн. х 20% /100% х 23/365) + (36000 грн. х 50% /100% х 49/365)+ (36000 грн. х 50% /100% х 49/365)+ (36000 грн. х 50% /100% х 42/365)+ (36000 грн. х 50% /100% х 49/365)+ (36000 грн. х 50% /100% х 15/365)), три проценти річних у розмірі 671 грн 67 коп. (36000 х 3,000% / 100% х 227 /365), інфляційні втрати у розмірі 4816 грн 88 коп. (36000 грн. х 113,380 % /100 % - 36000), а всього разом - 16002 грн 53 коп. Не погодившись із вказаним рішенням суду, позивачка через свого представника Ільків М.М. звернулась до суду з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права, просила скасувати рішення суду в частині незадоволених позовних вимог та ухвалити в цій частині нове, яким стягнути з Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ПЗУ Україна» на користь ОСОБА_2 страхове відшкодування у розмірі 86744 грн 88 коп. ( з яких 36 000 грн - моральна шкода, 50744 грн 88 коп. - витрати на лікування); пеню з розрахунку подвійної облікової став Національного банку України у розмірі 25316 грн. 25 коп., три відсотки річних у розмірі 1618 грн 45 коп., інфляційні втрати у розмірі 10639 грн 24 коп., а також понесені судові витрати у зв`язку із розглядом справи професійну правничу допомогу у розмірі 10 000 грн 00 коп.; у іншій частині рішення залишити без змін. В апеляційній скарзі, проаналізувавши положення п. 24.1 ст. 24, п. 27.3 ст. 27, п.36.1 ст.36 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», вважає, що висновок суду першої інстанції про здійснення відповідачем виплати страхового відшкодування у відповідності до вимог Закону не ґрунтується на нормах матеріального права, які регулюють спірні правовідносини. Апелянт не погоджується із посиланням суду першої інстанції в даному випадку на положення ч. 2 ст. 1193 ЦК України, оскільки Законом України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» не передбачено будь-якого зменшення розміру страховою відшкодування у зв`язку з наявністю грубої необережності потерпілого. Встановлення обставин, які вказували б на характер таких дій потерпілого та їх наявність, має досліджуватись судом у кожному конкретному випадку на підставі наявних у матеріалах справи доказах відповідно до вимог статей 12, 81 ЦПК України. Відповідно до ч. 6 ст. 82 ЦПК України вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою. На думку апелянта, суд першої інстанції не звернув увагу на те, що абзацом 3 пункту 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року № 6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» визначено: Правила ст. 454 ЦК (згідно чинної редакції Цивільного кодексу стаття 1193) про зменшення розміру відшкодування або відмову у відшкодуванні шкоди з врахуванням ступеня вини потерпілого застосовуються і в інших випадках заподіяння шкоди майну, а також особі громадянина, однак у кожному разі підставою до цього може бути груба необережність потерпілого (знаходження в нетверезому стані, нехтування правилами безпеки руху тощо), а не проста необачність. Питання про те, чи є допущена потерпілим необережність грубою, у кожному конкретному випадку має вирішуватись з урахуванням фактичних обставин справи (характеру дії, обставин завдання шкоди, індивідуальних особливостей потерпілого, його стану тощо). Звичайна необережність або вина, допущена потерпілим у ДТП, не можуть впливати на розмір відшкодування. Проте відповідачем не доведено належними та допустимими доказами, що саме груба необережність пішохода ОСОБА_4 сприяла виникненню ДТП та завданню йому шкоди, оскільки в матеріалах справи відсутні докази того, що дії ОСОБА_4 під час ДТП кваліфіковано як грубу необережність. Питання про те, що допущена потерпілим необережність є грубою у кожному конкретному випадку має вирішуватись з урахуванням фактичних обставин справи. При цьому, сам факт перебування потерпілого в стані алкогольного сп`яніння та вихід його на проїзну частину дороги не можна однозначно розцінювати як грубу необережність, а потрібно враховувати також дорожню обстановку та поведінку потерпілого (у даній ДТП потерпілий не лежав на проїзній частині дороги, не кидався під колеса автомобіля тощо). Також звертає увагу, що позивачем були заявлені вимоги про відшкодування моральної шкоди, завданої смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки. Крім того, судом першої інстанції не враховано положення ч. 3 ст.1193 ЦК України, а саме: вина потерпілого не враховується у разі відшкодування додаткових витрат, передбачених частиною першого статті 1195 цього Кодексу (додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо), у разі відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника та у разі відшкодування витрат на поховання. Щодо виплати витрат на лікування, апелянт зазначає, що відповідач з моменту отримання заяви про виплату страхового відшкодування не інформував позивача про необхідність надання йому будь-яких додаткових документів чи інформації для відшкодування витрат на лікування, а прийняв рішення про відмову у їх відшкодуванні з підстави, що причиною виникнення ДТП стали необачні дії пішохода. Тобто, позов до відповідача заявлявся з іншої підстави відмови у проведенні виплати, відповідно і доказування ґрунтувалось на інших доказах. Посилаючись на ст.33-1.2 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», вважає, що відповідач мав право самостійно направляти запити у заклади охорони здоров`я чи правоохоронних органів для отримання необхідної йому інформації для здійснення страхового відшкодування. Із жодними запитами з приводу отримання інформації щодо назви закладу охорони здоров`я, де лікувався потерпілий, страховик не звертався ні до позивачки, ні до правоохоронних органів, якими проводилось досудове розслідування, які володіють відповідною інформацією. На підтвердження понесених позивачкою витрат на лікування до матеріалів апеляційної скарги додає виписку із медичної карти КНП «Міська лікарня швидкої медичної допомоги» стаціонарного хворого №2369/267 ОСОБА_4 за період з 01.04.2021 по 19.04.2021; довідку КНП «Міська лікарня швидкої медичної допомоги» про лікарські засоби та вироби медичного призначення, які призначені для лікування ОСОБА_4 за період 01.04.2021 по 18.04.2021. На думку апелянта, наведене свідчить про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та наявності правових підстав для скасування рішення суду першої інстанції з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_6 у повному обсязі. Від ПрАТ «СК «ПЗУ Україна» надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому вказує, що не погоджується із доводами апеляційної скарги та вважає її такою, що підлягає залишенню без задоволення, а рішення, що оскаржується таким, що прийняте із дотриманням норм матеріального та процесуального права із повним та всебічним з`ясуванням обставин справи. Вважає, що ствердження апелянта про те, що рішення прийняте із порушенням п. 27.3. ст. 27 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», є безпідставними та не обґрунтованими, оскільки як вірно було визначено судом спірні правовідносини врегульовані ЦК України та Законом України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів». Аналіз положень п. 1 ч. 2 ст. 1167, ч.2, ч.5 ст. 1187, ч. 2 ст. 1193 ЦК України, п. 27.3. ст. 27 вказаного Закону, свідчить про те, що положеннями ЦК України визначено підстави настання цивільно-правової відповідальності особи та можливість врахувати вину потерпілого, яка сприяла виникненню шкоди, при визначені розміру заподіяної шкоди (зменшення розміру відшкодування). А ст. 27 Закону визначає загальні (максимально можливі) розміри страхового відшкодування у разі завдані шкоди пов`язаної із смертю потерпілого. Тобто, положення вищевказаних актів законодавства не регулюють однопредметні питання. Відповідно, висновок апелянта, що положення ст.27 Закону встановлюють інше правило, ніж вказано у ч.2 ст. 1193 ЦК України є безпідставним. Аналогічна правова позиція щодо можливості одночасного застосування положень ч.2 ст. 1193 ЦК України та положень Закону викладена у постанові Верховного Суду від 05 лютого 2020 року у справі № 326/440/19. З приводу встановлення вини потерпілого, проаналізувавши положення ч. 2 ст. 1193 ЦК України, роз`яснення, викладені в п.7 постанови Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01.03.2013 № 4 «Про деякі питання застосування судами шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки», а також зміст постанови про закриття кримінального провадження старшого слідчого СВ ВП №2 Миколаївського районного УП ГУНП в Миколаївській області від 30.11.2021, вважає, що суд, дослідивши і оцінивши наявні і матеріалах справи докази, вірно визначив, що в діях потерпілого ОСОБА_4 , в крові якого було виявлено етиловий спирт в концентрації 1,86 проміле, що відповідає середньому ступеню алкогольного сп`яніння, була наявна груба необережність, яка виразилась у грубому порушенні п.п. 1.3, 1.5., 4.2., 4.4, 4.9, 4.14, «а, б, г, д» 6.2, «а» 6.6 ПДР України. Як наслідок винні дії потерпілого стали причиною виникнення ДТП та знаходяться в причинному зв`язку із наслідками вказаної події. Правильним є також висновок суду першої інстанції про те, що між настанням дорожньо-транспортної пригоди з її наслідками та необережними діями ОСОБА_4 існував причинно-наслідковий зв`язок, а необережність ОСОБА_4 слід вважати грубою, так як він нехтував елементарними правилами дорожньої безпеки, тому судом правильно застосовані положення ч. 2 ст. 1193 ЦК України про зменшення розміру відшкодування щодо моральної шкоди. Щодо відшкодування шкоди завданої здоров`ю та подання нових доказів до суду апеляційної інстанції відповідач зазначає, що саме позивач, який стверджує, що мало місце понесення витрат на лікування у зв`язку із завданням шкоди здоров`ю ОСОБА_4 внаслідок ДТП має довести цей факт у спосіб визначений ст. 24 Закону. А твердження апелянта про те, що ПрАТ СК «ПЗУ Україна» могло само звернутися до лікувальних закладів або до правоохоронних органів для отримання відомостей про лікування потерпілого ОСОБА_4 в порядку передбаченому ст.33-1 Закону є ні чим іншим, як наміром перекласти обов`язок щодо доказування на відповідача. Тому вважає, що суд першої інстанції правильно оцінив наявні у справі докази та дійшов вірного висновку про відмову у відшкодуванні витрат на лікування, оскільки позивачем не було надано документів із закладу охорони здоров`я (наприклад, виписки із медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого, висновків лікарів, які б містили діагнози та необхідність їх лікування), що підтверджували б необхідність здійснення саме таких витрат на лікування ОСОБА_4 . Крім того, як вірно зазначено у рішенні Ленінського районного суду м. Миколаєва позивачем не подано заяву про надання дозволу на розголошення закладом охорони здоров`я такої інформації, тому відповідач не мав змогу отримати будь яку первинну медичну документацію із закладу охорони здоров`я. Лише в апеляційній скарзі ОСОБА_7 зазначає про наявність доказів, які підтверджують заявлені вимоги (в частині завдання шкоди здоров`ю) та долучає до апеляційної скарги копію виписки із медичної карти КНП «Міська лікарня швидкої допомоги» стаціонарного хворого №2369/267 ОСОБА_4 за період з 01.04.2021 по 19.04.2021; довідку КНП «Міська лікарня швидкої медичної допомоги» про лікарські засоби та вироби медичного призначення, які призначенні для лікування ОСОБА_4 за період з 01.04.2021 по 18.04.2021 року. Проте ці докази не досліджувалися судом першої інстанції і не повинні прийматися апеляційним судом до розгляду, оскільки докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Апелянтом не доведено, що копія виписки із медичної карти КНП «Міська лікарня швидкої допомоги» стаціонарного хворого №2369/267 ОСОБА_4 за період з 01.04.2021 по 19.04.2021 та копія довідки КНП «Міська лікарня швидкої медичної допомоги» про лікарські засоби та вироби медичного призначення, які призначенні для лікування ОСОБА_4 за період з 01.04.2021 по 18.04.2021 року не могли бути подана до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від позивачки, що в свою чергу виключає процесуальні підстави для дослідження зазначених вище доказів апеляційним судом. Крім того, надані апелянтом нові докази не відповідають вимогам цивільно процесуального законодавства щодо доказів. Враховуючи викладене, вважає що рішення суду відповідає фактичним обставинам справ, які були встановлені судом на підставі всебічного, повного і об`єктивного дослідження поданих доказів в їх сукупності, їм дана належна оцінка з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права, тому підстави для скасування рішення, що оскаржується відсутні. В судовому засіданні представник позивачки підтримав доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити, надавши пояснення аналогічні змісту апеляційної скарги. Представник відповідача не визнала доводи апеляційної скарги, просила відмовити у її задоволенні в частині вимоги про стягнення моральної шкоди у повному розмірі, зазначеному в позовній заяві, а при вирішенні питання про стягнення витрат на лікування, якщо суд дійде висновку про необхідність їх стягнення з відповідача, врахувати заперечення щодо не підтвердження частини лікарських препаратів, зазначених в чеках та рахунках, лікарськими призначеннями. Заслухавши доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Відповідно до положень ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із вимогами ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Таким вимогам закону оскаржуване рішення в повній мірі не відповідає. Приймаючи остаточне рішення у справі, колегія суддів враховує те, що рішення суду в частині задоволених позовних вимог апелянтом не оскаржується. Не оскаржене воно в цій частині в установленому законом порядку також іншими учасниками справи. Згідно п.15 постанови Пленуму Верховного Суду України № 12 від 24 жовтня 2008 року «Про практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» у разі якщо апеляційна скарга подана на рішення щодо частини вирішених вимог, суд апеляційної інстанції відповідно до принципу диспозитивності не має права робити висновків щодо неоскарженої частини ні в мотивувальній, ні в резолютивній частині судового рішення, а в описовій частині повинен зазначити, в якій частині вимог судове рішення не оскаржується. Даний правовий висновок неодноразово повторювався в і постановах Верховного Суду. Тому рішення суду в частині задоволених позовних вимог апеляційним судом не переглядається взагалі. Переглядаючи рішення в оскаржуваній частині щодо розміру моральної шкоди, витрат на лікування, які підлягають стягненню з відповідача на користь позивачки, а також пені, 3% річних та інфляційних нарахувань на ці суми в межах доводів апеляційної скарги, надаючи оцінку зібраним у справі доказам, визначаючи юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, колегія суддів виходить з наступного. Щодо правомірності врахування судом при визначенні розміру страхового відшкодування моральної шкоди грубої необережності ОСОБА_4 , що стала причиною виникнення ДТП, колегія суддів вважає необхідним зазначити наступне. Статтею 1187 ЦК України передбачено об`єктивну (безвинну) цивільно-правову відповідальність володільця джерела підвищеної небезпеки за шкоду, яка завдана внаслідок його експлуатації третій особі. Разом з тим, правила регулювання деліктних зобов`язань допускають можливість відшкодування завданої потерпілому шкоди не безпосередньо особою, яка завдала шкоди, а іншою особою, - якщо законом передбачено такий обов`язок. Згідно зі статтею 999 ЦК України законом може бути встановлений обов`язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров`я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов`язкове страхування). До відносин, що випливають із обов`язкового страхування, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства. До сфери обов`язкового страхування належить цивільно-правова відповідальність власників наземних транспортних засобів згідно зі спеціальним Законом України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів». Відповідно до статті 3 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» метою здійснення обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності є забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров`ю та/або майну потерпілих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, а також захист майнових інтересів страхувальників. У ст. 5 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» визначено, що об`єктом обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов`язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, шкоди, заподіяної життю, здоров`ю, майну потерпілих внаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу. Згідно зі статтею 6 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» страховим випадком є дорожньо-транспортна пригода, що сталася за участю забезпеченого транспортного засобу, внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність особи, відповідальність якої застрахована, за шкоду, заподіяну життю, здоров`ю та/або майну потерпілого. Відповідно до ст. 22 вказаного Закону у разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує в установленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров`ю, майну третьої особи. Згідно з правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 755/18006/15-ц, у випадках, коли деліктні відносини поєднуються з відносинами обов`язкового страхування цивільно - правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, боржником у деліктному зобов`язанні в межах суми страхового відшкодування виступає страховик завдавача шкоди. Цей страховик хоч і не завдав шкоди, але є зобов`язаним суб`єктом перед потерпілим, якому він виплачує страхове відшкодування замість завдавача шкоди. Відповідно до статті 27.3 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» страховик (у випадках, передбачених підпунктами «г» і «ґ» пункту 41.1 та підпунктом «в» пункту 41.2 статті 41 цього Закону, - МТСБУ) відшкодовує моральну шкоду, заподіяну смертю фізичної особи, її чоловіку (дружині), батькам (усиновлювачам) та дітям (усиновленим). Загальний розмір такого страхового відшкодування (регламентної виплати) цим особам стосовно одного померлого становить 12 мінімальних заробітних плат у місячному розмірі, встановлених законодавством на день настання страхового випадку, і виплачується рівними частинами. Обов`язок відшкодувати завдану шкоду виникає у її завдавача за умови, що дії останнього були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв`язок та вина зазначеної особи. Відсутність складу злочину, наприклад, у разі закриття кримінального провадження за правилами КПК України не означає відсутність вини для цивільно-правової відповідальності. При цьому постанова про закриття кримінального провадження є доказом, який повинен досліджуватися та оцінюватися судом у цивільній справі в порядку, передбаченому ЦПК України. Відповідно до частини п`ятої статті 1187 ЦК України особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого. Особливістю відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, є те, що володілець небезпечного об`єкта зобов`язаний відшкодувати шкоду незалежно від його вини. Перед потерпілим несуть однаковий обов`язок відшкодувати завдану шкоду як невинні володільці об`єктів, діяльність яких є джерелом підвищеної небезпеки, так і ті, що завдали шкоди внаслідок необережності. Разом із цим відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, має свої межі, за якими відповідальність виключається. До них належать непереборна сила та умисел потерпілого. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 263 ЦК України непереборною силою визнається надзвичайна або невідворотна за таких умов подія. Непереборна сила - це подія, об`єктивно невідворотна за певних умов не тільки для цього заподіювача шкоди, а й для інших осіб при досягненому рівні розвитку науки і техніки; надзвичайна подія, яка не може бути передбачена заподіювачем шкоди; завжди зовнішня подія по відношенню до діяльності заподіювача шкоди; подія, яка не повинна бути причинно пов`язана з джерелом підвищеної небезпеки. Шкідливі властивості самого джерела підвищеної небезпеки непереборною силою не є. Під умислом потерпілого слід розуміти усвідомлене бажання особи заподіяти шкоду. При цьому особа повинна розуміти значення своїх дій та мати змогу керувати ними. Обов`язок доведення умислу потерпілого або наявності непереборної сили законом покладається на володільця джерела підвищеної небезпеки, оскільки діє цивільно-правова презумпція винуватості заподіювача шкоди. Подібні правові висновки висловлені Верховним Судом у постановах від 05 червня 2019 року у справі № 466/4412/15-ц, від 15 серпня 2019 року у справі № 756/16649/13-ц, від 02 жовтня 2019 року у справі № 447/2438/16-ц, від 11 грудня 2019 року у справі № 601/1304/15-ц. Частково задовольняючи позовні вимоги про стягнення страхового відшкодування моральної шкоди у розмірі 6 мінімальних заробітних плат у місячному розмірі, встановлених законодавством на день настання страхового випадку, суд виходив з того, що причиною виникнення ДТП стала груба необережність ОСОБА_4 , а саме перебування у нетверезому стані, нехтування ним правилами безпеки руху та порушення вимог п. п. 1.3, 1.5, 4.2, 4.4, 4.9, 4.14 "а, б, г, д", 6.2, 6.6. "а" ПДР України, що є підставою для зменшення розміру моральної шкоди, яка підлягає відшкодуванню відповідачем. Колегія суддів апеляційного суду погоджується з таким висновком суду першої інстанції. Як убачається з постанови про закриття кримінального провадження від 30 листопада 2021 року у відношенні ОСОБА_3 через відсутність у його діях складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 286 КК України (а. с. 15- 21,т.1), під час досудового розслідування було встановлено, що водій автомобіля марки «FORD TRANSIT», р.н. НОМЕР_1 , ОСОБА_3 не мав технічної можливості уникнути наїзду на пішохода з велосипедом ОСОБА_4 та в його діях не вбачається невідповідностей вимогам ПДР України. Причиною виникнення ДТП стали необачні дії пішохода(велосипедиста) ОСОБА_4 , які знаходяться в причинному зв`язку з наслідками, що настали, при цьому ОСОБА_4 порушив вимоги п. п. 1.3,1.5,4.2,4.4,4.9,4.14 «а,б,г,д», 6.2, 6.6а ПДР України. Непереборна сила, як підстава звільнення особи, що порушила зобов`язання, від відповідальності, характеризується двома ознаками: надзвичайністю та невідворотністю, у зв`язку з чим сама по собі відсутність технічної можливості уникнути наїзду вказаним ознакам не відповідає, оскільки причинно пов`язана з джерелом підвищеної небезпеки та особливостями його експлуатації. З огляду на вказане колегія суддів суду апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що відсутність у водія ОСОБА_3 технічної можливості уникнути ДТП не є непереборною силою. Не встановлено матеріалами справи також наявність умислу потерпілого. В той же час, як встановлено судом першої інстанції, ДТП відбулося за обставин, коли автомобіль наїхав на пішохода (велосипедиста) ОСОБА_4 , який, перебуваючи у стані алкогольного сп`яніння, порушив вимоги Правил дорожнього руху України, нехтуючи заходами безпеки дорожнього руху, в темний час доби, знаходячись на проїжджій частині автодороги та тримаючи поряд з собою велосипед «ТОТЕМ MAASSTAA», не впевнився у безпеці для себе та інших учасників дорожнього руху, проявив неуважність до дорожньої обстановки, що склалася, та відповідно не реагував на її зміни, здійснив зупинку по середині правої смуги для руху, на проїжджій частині дороги, що робити категорично заборонено, при цьому не маючи на своєму одязі жодних світло-відбиваючих елементів, а на велосипеді «ТОТЕМ MAASSTAA» жодних світлоповертачів та ліхтарів, що унеможливлює його виявлення на проїжджій частині для інших учасників дорожнього руху, чим порушив вимоги п. п. 1.3, 1.5, 4.2, 4.4, 4.9, 4.14 «а,б,г,д», 6.2, 6.6а ПДР України. Зазначені дії пішохода (велосипедиста) ОСОБА_4 свідчать про те, що останній допустив необережність через нехтування правилами дорожнього руху. Так, відповідно до пункту 4.14 Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року № 1306, пішоходам забороняється: а) виходити на проїзну частину, не впевнившись у відсутності небезпеки для себе та інших учасників руху; б) раптово виходити, вибігати на проїзну частину, в тому числі на пішохідний перехід; в) допускати самостійний, без нагляду дорослих, вихід дітей дошкільного віку на проїзну частину; г) переходити проїзну частину поза пішохідним переходом, якщо є розділювальна смуга або дорога має чотири і більше смуг для руху в обох напрямках, а також у місцях, де встановлено огородження; ґ) затримуватися і зупинятися на проїзній частині, якщо це не пов`язано із забезпеченням безпеки дорожнього руху; д) рухатися по автомагістралі чи дорозі для автомобілів, за винятком пішохідних доріжок, місць стоянки і відпочинку. Пішоходи, які переносять громіздкі предмети, або особи, які пересуваються в кріслах колісних без двигуна, ведуть мотоцикл, велосипед чи мопед, везуть санки, візок тощо, якщо їх рух тротуарами, пішохідними чи велосипедними доріжками або узбіччями створює перешкоди для інших учасників руху, можуть рухатися по краю проїзної частини в один ряд (п.4.2 ПДР). У темну пору доби та в умовах недостатньої видимості пішоходи, які рухаються проїзною частиною чи узбіччям, повинні використовувати світлоповертальні елементи (стрічку, наклейку, жилет тощо) або бути в одязі, який має світлоповертальні елементи (п.4.4 ПДР). Велосипедист має право керувати велосипедом, який обладнаний звуковим сигналом та світлоповертачами: спереду- білого кольору, по боках- оранжевого, позаду- червоного. Для руху в темну пору доби і в умовах недостатньої видимості на велосипеді повинен бути встановлений та увімкнений ліхтар (фара) (п.6.2 ПДР). Велосипедисту забороняється: керувати велосипедом з несправним гальмом, звуковим сигналом, а в темну пору доби і в умовах недостатньої видимості з вимкненим ліхтарем (фарою) чи без світлоповертачів ( п. 6.6а ПДР). З урахуванням наведеного, суд першої інстанції правомірно дійшов висновку, що причиною виникнення ДТП стала груба необережність ОСОБА_4 . Наявність у суду, який розглядає справу про відшкодування шкоди завданої внаслідок ДТП, повноважень самостійно вирішувати питання про кваліфікацію дій потерпілого як грубої необережності та зменшувати розміру страхового відшкодування через вину потерпілого випливає із змісту постанови ВС від 02.06.2021 у справі № 175/4256/18. У відповідності до частини другої статті 1193 ЦК України якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого (а в разі вини особи, яка завдала шкоди, - також залежно від ступеня її вини) розмір відшкодування зменшується, якщо інше не встановлено законом. Згідно частини третьої статті 1193 ЦК України вина потерпілого не враховується у разі відшкодування додаткових витрат, передбачених частиною першою статті 1195 цього Кодексу (витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо), у разі відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника та у разі відшкодування витрат на поховання. Отже, суд може зменшити розмір шкоди на підставі частини другої статті 1193 ЦК України в разі встановлення, що виникненню вказаної шкоди сприяла груба необережність потерпілого. Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі № 445/370/19, від 24 листопада 2021 р. у справі № 342/709/20. При цьому колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги, що рішення судом першої інстанції прийняте із порушенням п. 27.3. ст. 27 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», оскільки як вірно було визначено судом спірні правовідносини врегульовані як ЦК України, так і Законом України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів». При цьому положеннями ЦК України визначено підстави настання цивільно-правової відповідальності особи та можливість врахувати вину потерпілого, яка сприяла виникненню шкоди, при визначені розміру заподіяної шкоди (зменшення розміру відшкодування), а ст. 27 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно - правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», визначає загальні (максимально можливі) розміри страхового відшкодування у разі завдані шкоди пов`язаної із смертю потерпілого. Тобто, в даному випадку положення ЦК України та Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» не регулюють однопредметні питання. За такого, ствердження апелянта, що положення ст.27 Закону встановлюють інше правило, ніж вказано у ч.2 ст. 1193 ЦК України є безпідставним. В той же час, колегія суддів не погоджується з висновком суду про необхідність відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача страхового відшкодування витрат на лікування в повному обсязі, виходячи з наступного. Відповідно до положень ст. 13 ЦПК України суд дійсно розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. В силу вимог частин 3-4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Згідно ч. 6, 7 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Згідно із вимогами ст. 84 ЦПК України учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Суд апеляційної інстанції згідно ст. 367 ЦПК України досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Як убачається зі змісту позовної заяви, відмова відповідача у виплаті страхового відшкодування витрат на лікування була пов`язана з тим, що причиною виникнення ДТП стали необачні дії пішохода та відсутність вини водія забезпеченого транспорту, що на думку відповідача є підставою для відмови у здійсненні страхового відшкодування. Відповідно позивачем до позовної заяви були додані докази на спростування таких висновків відповідача. Крім того, до позову були надані докази про понесені витрати на лікування ОСОБА_4 . В апеляційній скарзі позивач посилається на те, що відповідач з моменту отримання заяви про виплату страхового відшкодування не інформував позивача про необхідність надання йому будь-яких додаткових документів чи інформації для відшкодування витрат на лікування, а прийняв рішення про відмову у їх відшкодуванні з інших підстав. Згідно матеріалів справи, відмова у виплаті відшкодування на лікування ОСОБА_4 дійсно не пов`язувалася відповідачем з ненаданням відповідних доказів на підтвердження понесених витрат чи необхідності застосування саме тих ліків, які зазначено в наданих позивачем чеках на їх придбання. Однак, враховуючи предмет позову у даній справі, як розмір витрат на лікування, так і необхідність застосування певних визначених лікуючим лікарем ліків також підлягає доказуванню при вирішенні заявленого у даній справі спору. Виходячи зі змісту письмових пояснень представника позивача та заперечень на них, які надійшли на адресу суду першої інстанції під час розгляду справи, учасниками справи обговорювалось питання про необхідність надання доказів того, в якому закладі проходив лікування ОСОБА_4 та документів відповідного закладу охорони здоров`я, який призначав та проводив його лікування. Проте відповідних клопотань про витребування таких доказів учасниками справи заявлено не було, як представником позивача на підтвердження позовних вимог, так і представником відповідача на підтвердження заперечень проти позову. Суд же в порушення вимог ст. п.3,4 ч.5 ст. 12 ЦПК України, яка передбачає, що суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом та роз`яснює у випадку необхідності їхні процесуальні права та обов`язки, а також наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій, не роз`яснив, зокрема, позивачці наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій, направлених на надання чи витребування відповідних доказів. А у разі наявності сумнівів у добросовісному здійсненні представником позивачки процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо надання суду доказів, не витребував з власної ініціативи із медичного закладу, в якому проходив лікування потерпілий, докази, що підтверджують чи спростовують необхідність здійснення саме тих витрат на лікування ОСОБА_4 , які зазначені в наданих до позовної заяви документах, та відмовив у задоволенні вимог з цих підстав. Тому апеляційним судом ухвалою від 12.04.2023р. були витребувані у КНП Миколаївської міської ради «Міська лікарня швидкої медичної допомоги» медичні документи, що свідчать про проведенні діагностичні дослідження та використанні медичні засоби/препарати для проведеного лікування ОСОБА_4 . Проаналізувавши наявні в матеріалах справи докази, в тому числі і медичну документацію, яка надійшла на адресу апеляційного суду на виконання ухвали суду від 12 квітня 2023 року, колегія суддів вважає, що позовні вимоги в цій частині підлягають частковому задоволенню, а рішення суду в частині вирішення даних вимог скасуванню з наступних підстав. Матеріалами справи встановлено, що підставою відмови у виплаті страхового відшкодування витрат на лікування потерпілого є не встановлення вини водія забезпеченого транспортного засобу. Тому посилаючись на п.32.1 ст. 32 Закону, яким передбачено, що страховик або МТСБУ не відшкодовує шкоду, заподіяну при експлуатації забезпеченого транспортного засобу, але за спричинення якої не виникає цивільно-правової відповідальності відповідно до закону, відмовив у виплаті страхового відшкодування. Однак, слід зазначити, що відповідно до частини п`ятої статті 1187 ЦК України особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого. Відсутність складу злочину, як уже зазначалося, наприклад, у разі закриття кримінального провадження за правилами КПК України не означає відсутність вини для цивільно-правової відповідальності. При цьому постанова про закриття кримінального провадження є доказом, який повинен досліджуватися та оцінюватися судом у цивільній справі в порядку, передбаченому ЦПК України. Отже за змістом статей 1166, 1187 ЦК України в разі завдання джерелом підвищеної небезпеки шкоди смертю фізичної особи такі дії визнаються неправомірними за винятком двох випадків: 1) коли шкоди було завдано внаслідок непереборної сили; 2) коли шкоди було завдано внаслідок умислу потерпілого. При цьому наявність зазначених обставин має довести володілець джерела підвищеної небезпеки або особа, відповідальна за нього, оскільки діє цивільно-правова презумпція заподіювача шкоди. Матеріалами справи не встановлено, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили чи умислу потерпілого. Проте встановлено, що виникненню вказаної шкоди сприяла груба необережність потерпілого. Відповідно до частини першої статті 1195 ЦК України фізична або юридична особа, яка завдала шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я фізичній особі, зобов`язана відшкодувати потерпілому заробіток (дохід), втрачений ним внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, а також відшкодувати додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо. При цьому, згідно ч. 3 ст. 1193 ЦК України вина потерпілого не враховується у разі відшкодування додаткових витрат, передбачених частиною першою статті 1195 цього Кодексу, у разі відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника та у разі відшкодування витрат на поховання. Отже, у даному випадку відповідальність за заподіяння шкоди незалежно від своєї вини несе володілець джерела підвищеної небезпеки. У зв`язку із тим, що даний випадок є страховим, обов`язок відшкодування шкоди покладається на страховика, а зменшення відшкодування на придбання ліків ч. 3 ст. 1193 ЦК України не передбачене. В пункті 22.1 статті 22 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» зазначено, що у разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров`ю, майну третьої особи. Шкодою, заподіяною життю та здоров`ю потерпілого внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, є: шкода, пов`язана з лікуванням потерпілого; шкода, пов`язана з тимчасовою втратою працездатності потерпілим; шкода, пов`язана із стійкою втратою працездатності потерпілим; моральна шкода, що полягає у фізичному болю та стражданнях, яких потерпілий - фізична особа зазнав у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; шкода, пов`язана із смертю потерпілого (пункт 23.1 статті 23 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів»). У пунктах 24.1-24.3 статті 24 даного Закону передбачено, що у зв`язку з лікуванням потерпілого відшкодовуються обґрунтовані витрати, пов`язані з доставкою, розміщенням, утриманням, діагностикою, лікуванням, протезуванням та реабілітацією потерпілого у відповідному закладі охорони здоров`я, медичним піклуванням, лікуванням у домашніх умовах та придбанням лікарських засобів. Зазначені в цьому пункті витрати та необхідність їх здійснення мають бути підтверджені документально відповідним закладом охорони здоров`я. Мінімальний розмір страхового відшкодування (регламентної виплати) за шкоду, пов`язану з лікуванням потерпілого, становить 1/30 розміру мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на дату настання страхового випадку, за кожний день лікування, підтверджений відповідним закладом охорони здоров`я, але не більше 120 днів. Якщо страховику (МТСБУ) не надані документи, що підтверджують розмір витрат, зазначених у пункті 24.1 цієї статті, або їх документально підтверджений розмір є меншим, ніж мінімальний розмір, визначений відповідно до пункту 24.2 цієї статті, страховик (МТСБУ) здійснює відшкодування у розмірі, визначеному в пункті 24.2 цієї статті. На підставі письмового запиту страховика або МТСБУ заклад охорони здоров`я зобов`язаний надати йому довідку про тимчасову втрату працездатності (лікування), форма та порядок видачі якої встановлюється Міністерством охорони здоров`я України, відомості про діагноз, лікування та прогноз хвороби потерпілого, висновки судово-медичної експертизи, а також іншу інформацію, необхідну для вирішення питання щодо здійснення страхового відшкодування або регламентної виплати (п.33-1.2 ст. 33-1 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів»). Проте, отримавши заяву про виплату страхового відшкодування у вигляді витрат на лікування, страховик не звертався до позивачки, чи до правоохоронних органів з вимогою надати йому докази про заклад охорони здоров`я, в якому проходив лікування ОСОБА_4 , та взагалі не пов`язував відмову у виплаті витрат на лікування з відсутністю відомостей про діагноз, лікування та прогноз хвороби потерпілого, висновків судово-медичної експертизи, а також іншої інформації, необхідної для вирішення питання щодо здійснення страхового відшкодування або регламентної виплати. Визначаючи розмір страхового відшкодування на лікування потерпілого, який підлягає стягненню з відповідача на користь позивачки, апеляційний суд виходить з того, що згідно виписок із медичних карт стаціонарного хворого ОСОБА_4 , він проходив стаціонарне лікування у нейрохірургічному відділенні Комунального некомерційного підприємства Миколаївської міської ради «Міська лікарня швидкої медичної допомоги» (далі КНП ММР «МЛШМД»), а саме у відділенні анестезіології та інтенсивної терапії з 01 квітня 2021р. по 19 квітня 2021р. з діагнозом вчмт, забій головного мозку важкого ступеню, дифузно-аксональне пошкодження, САК, набряк головного мозку, субдуральний крововилив правої потиличної області, компресійні переломи ТН7-ТН10 1ст., перелом 1-4 ребер зправа, правобічний гідроторакс, відкритий перелом кісток лівої гомілки зі зміщенням, перелом кісток правої гомілки зі зміщенням, забійна рана голови. ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер. Згідно довідки КНП ММР «МЛШМД» від 24.04.2023р. про лікарські засоби та вироби медичного призначення, які були призначені під час стаціонарного лікування у лікарні ОСОБА_4 , частина ліків придбавалася за кошти хворого. Співставивши перелік ліків та медичних виробів, які зазначені в даній довідці, а також ліків та медичних виробів, які зазначені в листках лікарських призначень стаціонарному хворому ОСОБА_4 , заповнених і підписаних лікуючим лікарем, виписках із медичної карти стаціонарного хворого, в яких зазначені відомості про проведенні діагностичні дослідження та використанні медичні засоби/препарати для проведеного лікування, з найменуванням ліків та медичних виробів, які зазначені в чеках, що підтверджують факт їх придбання, колегія суддів вважає, що стягненню на користь позивачки підлягають тільки ті витрати на придбання ліків та медичних виробів, які зазначені в листках лікарських призначень стаціонарному хворому ОСОБА_4 , заповнених і підписаних лікуючим лікарем, виписках із медичної карти стаціонарного хворого та довідці КНП ММР «МЛШМД» від 24.04.2023р. При цьому не підлягають відшкодуванню, не зважаючи на наявність чеків на їх придбання, зокрема, витрати на придбання засобів гігієни, пакетів, моноветів, клексану, накому, рипронату, темпалгину, глицину, бетадину, сорбилакту, милдронату, метомаксу, милдракору, мукасолу, нейротропину, левомеколю, оменаксу, миродексу, рифампицину, димексиду, оскільки вони не зазначені у вказаній вище медичній документації. Таким чином, загальна сума витрат на лікування, які підлягають стягненню на користь позивачки становить 41400,31 грн. Щодо вимог про стягнення пені, 3 відсотків річних та інфляційних втрат на зазначену суму, колегія суддів виходить з того, що згідно ст. ст. 610, 611 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди. Відповідно до п. 36.5 ст. 36 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» за кожен день прострочення виплати страхового відшкодування (регламентної виплати) з вини страховика (МТСБУ) особі, яка має право на отримання такого відшкодування, сплачується пеня з розрахунку подвійної облікової ставки Національного банку України, яка діє протягом періоду, за який нараховується пеня. Крім того, статтею 625 ЦК України передбачено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Як убачається з матеріалів справи, заява про виплату страхового відшкодування моральної шкоди представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 до ПрАТ «СК «ПЗУ Україна» датується 09.02.2022р. Проте, в подальшому ним до відповідача була скерована заява про долучення доказів від 18 лютого 2022р., в якій було викладено вимогу про стягнення крім моральної шкоди також витрат на поховання та витрат на лікування у сумі 50744,88грн. Згідно інформаційного листа Національний банк України від 09.06.2022р., який розглядав скаргу позивачки про порушення вимог законодавства України з боку ПрАТ «СК «ГІЗУ Україна» щодо невчасної виплати страхового відшкодування ОСОБА_2 , заява від 18 лютого 2022р. надійшла до відповідача 21 лютого 2022р. Тобто розрахунок 90-денного строку для прийняття рішення про здійснення страхового відшкодування та виплати його або прийняття вмотивованого рішення про відмову у здійсненні страхового відшкодування витрат на лікування починається з 21.02.2022 і закінчується 21.05.2022. Відповідно, розрахунок пені, трьох процентів річних та інфляційних втрат здійснюється починаючи з 22.05.2022. Оскільки відповідач не виконав свій обов`язок щодо сплати страхового відшкодування позивачу, то з відповідача на користь позивачки за період з 22.05.2022 по 23.12.2022 (в межах уточнених позовних вимог) підлягають стягненню пеня з розрахунку подвійної облікової ставки Національного банку України у розмірі 11841,62грн., три проценти річних у розмірі 735 грн. та інфляційні втрати у розмірі 4625 грн 33 коп. Що стосується вимог про стягнення витрат на професійну правничу допомогу. Зі змісту рішення суду судом не вирішувалося питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 10000грн., понесених представником позивачки в суді першої інстанції , оскільки представником позивачки було подано заяву, в якій вказано, що позивач та представник позивача залишають за собою право надати суду детальний опис наданих правничих послуг та підтверджуючі документи щодо оплати гонорару представника позивача протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду. Як убачається зі змісту апеляційної скарги, апелянтом не оскаржується рішення суду в цій частині. Тому, переглядаючи справу в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд позбавлений можливості переглядати рішення суду в цій частині. Що стосується вимог про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, понесених представником позивачки в суді апеляційної інстанції в розмірі 4000грн., колегія суддів вважає, що вони підлягають задоволенню з урахуванням принципу пропорційності задоволених позовних вимог. При цьому колегія суддів виходить з того, що положеннями ст. 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Відповідно до ст. 137 ЦК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав і основоположних свобод 1950 року. Так у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268). У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір. Згідно з п. 4 ч.1 ст.1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Пунктом 9 зазначеної норми права встановлено, що представництво це вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні. Інші види правової допомоги це види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п. 6 ч.1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»). Згідно ст. 137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: - розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; - розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Відповідно до ч.3 ст. 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. Згідно з ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Аналіз зазначених норм права свідчить про те, що ЦПК України передбачено такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру, з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. Відповідно до ч.1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. З матеріалів справи вбачається, що представництво інтересів позивачки на підставі договору про надання правової допомоги № 20.06.22 від 20 червня 2022року здійснював адвокат Ільків М.М., в п.6.2 якого зазначено про те, що сторони домовились, що вартість послуг за надання професійної правничої допомоги відповідно до цього договору у суді апеляційної інстанції становить 4000грн. До суду апеляційної інстанції надано представником позивача детальний опис наданих послуг, згідно якого представником були надані послуги з написання апеляційної скарги, на що було витрачено 2 год (вартість 2000грн.) та представництво інтересів позивачки в апеляційному суді 2 години (вартість 2000грн.). При вирішенні питання щодо певних видів правничої допомоги адвоката Ільків М.М., колегією суддів враховується пов`язаність їх з розглядом справи, а також те, що згідно ч.2 ст. 141 ЦПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, до яких відносяться і витрати на професійну правничу допомогу, покладаються у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. За такого витрати на професійну правничу допомогу підлягають стягненню з відповідача на користь позивачки пропорційно задоволених позовних вимог, які оскаржувалися в апеляційній скарзі (47%). Отже розмір витрат на правничу допомогу, який підлягає стягненню з відповідача становить 1880грн.(4000/100х47%=1880). Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, судова колегія, П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 27 січня 2023 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_2 до Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ПЗУ Україна» про стягнення страхового відшкодування (витрат на лікування) скасувати та ухвалити в цій частині вимог нове судове рішення. Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ПЗУ Україна» на користь ОСОБА_2 страхове відшкодування (витрати на лікування) у розмірі 41400 грн.31 коп., а також пеню з розрахунку подвійної облікової ставки Національного банку України у розмірі 11841 грн.62 коп., 3% річних у розмірі 735 грн., інфляційні втрати у розмірі 4625грн.33 коп. В іншій оскаржуваній частині рішення суду залишити без змін. Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ПЗУ Україна» на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 1880 грн. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання її повного тексту в порядку та випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України. Головуючий Судді Повний текст постанови складено 08 травня 2023 року