Постанова Київський апеляційний суд № 753/18184/18

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний номер справи: 753/18184/18 Головуючий у суді першої інстанції: Трусова Т.О. Номер провадження: 22-ц/824/454/2023 Доповідач у суді апеляційної інстанції: Коцюрба О.П. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 21 березня 2023 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Коцюрби О.П., суддів: Білич І.М., Слюсар Т.А., при секретарі - Качалабі О.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві матеріали цивільної справи за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 28 липня 2021 року та додаткове рішення Дарницького районного суду міста Києва від 08 квітня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Київської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: Шістнадцята київська державна нотаріальна контора, Перша київська державна нотаріальна контора, про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсними державних актів на право власності на землю, визнання недійсними договорів дарування, усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, - В С Т А Н О В И В: У вересні 2018 року в Дарницький районний суд міста Києва звернулась ОСОБА_1 (далі - позивач) із вказаним позовом, у якому просила: - визнати незаконним та скасувати рішення Київської міської ради від 27 квітня 2000 року № 106/827 про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для обслуговування житлових будинків і господарчих будівель в частині передачі у власність ОСОБА_5 та ОСОБА_6 земельної ділянки площею 0,10 га., розташованої за адресою: АДРЕСА_1 ; - визнати недійсними державні акти на право власності на землю від 15 листопада 2000 року, видані ОСОБА_7 та ОСОБА_6 на частину спірної земельної ділянки кожному; - визнати недійсним договір дарування частини спірної земельної ділянки, укладеного 21 січня 2002 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 ;; - визнати недійсним договір дарування частини спірної земельної ділянки, укладеного 20 березня 2002 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 ; - визнати недійсним договір дарування частини спірної земельної ділянки, укладеного 20 березня 2002 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ; - усунути перешкоди у користуванні частиною спірної земельної ділянки шляхом зобов`язання ОСОБА_4 та ОСОБА_3 знести паркан. Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовувала тим, що згідно акту приймання в експлуатацію жилого будинку від 27 червня 1984 року, її свекрусі - ОСОБА_5 належав будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Згідно договору купівлі-продажу від 07 травня 1986 року, ОСОБА_5 продала частину належного їй будинку ОСОБА_6 . У зв`язку з придбанням останньою частини будинку, наказом держплемзаводу «Бортничі» від 03 травня 1986 року, ОСОБА_6 у користування було надано земельну ділянку площею 0,03 га., а у користуванні ОСОБА_5 залишено 0,05 га. Після смерті ОСОБА_5 , належну їй частину будинку успадкував чоловік позивачки ОСОБА_7 . Рішенням Київської міської ради від 27 квітня 2000 року, спірну земельну ділянку передано у спільну часткову власність ОСОБА_7 та ОСОБА_6 по частині кожному. В подальшому, на підставі договорів дарування від 20 березня 2002 року право власності на належну ОСОБА_6 частину спірної земельної ділянки перейшло до ОСОБА_4 та ОСОБА_3 . Зазначила, що ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_7 помер. Спадщину після його смерті прийняла ОСОБА_1 . Восени 2017 року вона виявила свідоцтво на забудову індивідуальної садиби та договір купівлі-продажу будинку від 07 травня 1986 року, при ознайомленні з якими з`ясувалося, що при приватизації спірної земельної ділянки, частки співвласників будинку мали бути нерівними, а саме: ОСОБА_6 мало бути передано у власність 0,03 га., а решта - ОСОБА_7 . У березні 2018 року вона зверталась до Київської міської ради із заявою про внесення змін до оскаржуваного рішення про приватизацію земельної ділянки, проте, у її задоволенні було відмовлено з посиланням на положення частини 4 статті 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України). Позивач вказала, що відповідно до положень ст. 106-1 ЗК Української РСР перехід до ОСОБА_6 права власності на частину жилого будинку не потягнув за собою переходу до неї права користування частиною спірної земельної ділянки, у зв`язку з чим вважає оскаржуване рішення Київської міської ради неправомірним, а видані на підставі цього рішення державні акти на право власності на землю та усі правочини щодо переходу права власності на належну ОСОБА_6 частину спірної земельної ділянки - недійсними. Вимоги позову про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою мотивовані тим, що у 2017 року, ОСОБА_4 та ОСОБА_3 в порушення усталеного порядку користування спірною земельною ділянкою збудували на ній паркан, при цьому захопили частину земельної ділянки, яка з моменту надання, була в користуванні її сім`ї, чим порушили її права. Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_1 просила задовольнити позовні вимоги. Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 28 липня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Додатковим рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 08 квітня 2022 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати в сумі 9 413 гривень. Не погоджуючись із рішенням суду та додатковим рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 оскаржила їх в апеляційному порядку. В апеляційній скарзі, посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення суду та додаткового рішення суду першої інстанції, невідповідність висновків суду обставинам справи, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила рішення Дарницького районного суду міста Києва від 28 липня 2021 року скасувати та ухвалити у справі нове судове рішення, яким задовольнити позовну заяву в повному обсязі. Скасувати додаткове рішення Дарницького районного суду міста Києва від 08 квітня 2022 року та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат відмовити. Судові витрати покласти на відповідачів. Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 обґрунтовувала тим, що суд першої інстанції не надав належної оцінки фактичним обставинам справи та дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позовних вимог. Також зазначила, що відповідачем не надано належних доказів фактично понесених витрат на правову допомогу. Апелянт вважає, що розмір витрат на правову допомогу, які просив стягнути відповідач є неспівмірним складності справи та наданим адвокатським послугам. У відзиві на апеляційну скаргу, представник Київської міської ради - Поліщук М.В., проти доводів апеляційної скарги заперечила, посилаючись на їх необґрунтованість та безпідставність. Вказала, що при прийнятті оскаржуваного рішення, Київська міська рада діяла відповідно до своєї компетенції, в межах повноважень та у спосіб, визначений законами України. Зазначила, що наказ держплемзаводу «Бортничі», на який посилається позивач, відповідно до чинного на той час земельного законодавства не надавав зазначені у ньому частини земельної ділянки у власність чи користування ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , а лише закріплював за ними ці частини земельної ділянки. Відповідно до положень Земельного кодексу Української РСР, належне землекористування земельною ділянкою посвідчувалось державними актами на право користування землею, проте, доказів наявності таких актів позивачкою не надано. За таких обставин, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 не набули статусу землекористувачів земельних ділянок в розумінні земельного законодавства, а відтак, Київська міська рада цілком правомірно, з дотриманням вимог статті 42 Земельного кодексу Української РСР, визначила розмір їх часток у праві власності на спірну земельну ділянку пропорційно розміру їх часток у праві власності на житловий будинок. Представник ОСОБА_2 - адвокат Кондратов М.І., у відзиві на апеляційну скаргу посилався на те, що доводи апелянта є безпідставними та необґрунтованими, а апеляційна скарга позивача по своїй суті зводиться лише до пояснень, яким судом першої інстанції була надана належна правова оцінка. Будь-яких змістовних доводів, аргументів та доказів порушення судом першої інстанції норм матеріального чи/або процесуального права апеляційна скарга не містить. Інші учасники справи, наданим процесуальним законом правом подати відзив на апеляційну скаргу не скористалися. Суд апеляційної інстанції, переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення Дарницького районного суду міста Києва від 28 липня 2021 року та додаткового рішення Дарницького районного суду міста Києва від 08 квітня 2022 рокув межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судом встановлено, що рішенням виконавчого комітету Бортницької сільської Ради депутатів трудящих від 28 лютого 1973 року, ОСОБА_5 була відведена присадибна земельна ділянка, площею 950 кв.м., для будівництва індивідуального жилого будинку і господарчих будівель на землях присадибного фонду радгоспу «Бортничі» та на підставі рішення виконавчого комітету Бориспільської районної Ради депутатів трудящих від 05 березня 1973 року № 66 видано свідоцтво на забудову садиби (том 1 а.с. 17). На вказані земельній ділянці у 1973 році побудовано житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_2 . На підставі договору купівлі-продажу від 07 травня 1986 року, ОСОБА_5 продала частину належного їй будинку ОСОБА_6 (том 1 а.с. 15-16). У зв`язку з придбанням ОСОБА_6 частини будинку, але ще до оформлення договору купівлі-продажу, наказом держплемзаводу «Бортничі» від 03 травня 1986 року № 302, за нею було закріплено присадибну земельну ділянку площею 0,03 га., а у користуванні ОСОБА_5 залишено земельну ділянку площею 0,05 га. (том 1 а.с. 14). Зі змісту цього наказу вбачається, що його було видано на підставі довідки сільради с. Бортничі № 1578 від 26 квітня 1986 року та особистих заяв ОСОБА_6 і ОСОБА_5 . У 1987 році, с. Бортничі здобуло статус селища міського типу, а 26 серпня 1988 року увійшло до складу території м. Києва, у зв`язку з чим, адреса належного ОСОБА_5 та ОСОБА_6 будинку змінилась на АДРЕСА_1 . Після смерті ОСОБА_5 , належну їй частину будинку успадкував її син - ОСОБА_7 . Рішенням VІІ сесії XXIII скликання Київської міської ради від 27 квітня 2000 року № 106/827 «Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для обслуговування житлових будинків і господарських будівель», ОСОБА_7 та ОСОБА_6 передано у спільну часткову власність в рівних частках земельну ділянку площею 0,1 га. по АДРЕСА_1 (зараз - Дарницький район) для обслуговування належного їм на праві спільної часткової власності житлового будинку, господарських будівель і споруд (том 1 а.с. 7-9). На підставі вищевказаного рішення, ОСОБА_7 та ОСОБА_6 видано державні акти на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 90216016, загальною площею 0,1000 га., розташовану по АДРЕСА_1 , по частині кожному (том 1 а.с. 13). На цей час, спірній земельній ділянці присвоєно кадастровий номер 8000000000:90:216:0016. В подальшому, право власності на належну ОСОБА_6 частину спірної земельної ділянки перейшло в рівних частках до ОСОБА_8 та ОСОБА_2 , а саме: до ОСОБА_8 - на підставі державного акту на право приватної власності на землю від 17 липня 2001 року, виданого згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 17 травня 2001 року; до ОСОБА_2 - на підставі державного акту на право приватної власності на землю від 14 лютого 2002 року, виданого згідно з договором дарування частини земельної ділянки від 21 січня 2002 року. Також встановлено, що 20 березня 2002 року між дарувальниками ОСОБА_2 і ОСОБА_8 та обдаровуваними, на той час неповнолітніми ОСОБА_4 і ОСОБА_3 , від імені яких діяла їх мати - ОСОБА_9 , укладено договір дарування частини земельної ділянки, відповідно до якого, дарувальники подарували, а обдаровувані прийняли в дар належну дарувальникам частину земельної ділянки, площею 0,1000 га., розташовану на АДРЕСА_1 (том 1 а.с. 159, 160). За договором дарування частини житлового будинку від 20 березня 2002 року, ОСОБА_2 відчужила на користь ОСОБА_4 та ОСОБА_3 частину житлового будинку, розташованого за вказаною адресою (том 1 а.с. 161). Як вбачається із копії свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 , виданого відділом реєстрації актів цивільного стану Дарницького районного управління юстиції м. Києва, ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 помер (том 1 а.с. 21). Спадщину після смерті ОСОБА_7 , яка складається із частини житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , та частини спірної земельної ділянки, прийняла його дружина - ОСОБА_1 , що підтверджується свідоцтвами про право на спадщину за заповітом від 24 вересня 2004 року (том 1 а.с. 19, 20). У травні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до Київської міської ради із заявою про внесення змін до рішення від 27 квітня 2000 року № 106/827, у якій просила вказати, що у власність ОСОБА_7 виділяється 1/7 частина спірної земельної ділянки, а у власність ОСОБА_6 - 1/3 її частина (том 1 а.с. 11). Листом Департаменту земельних ресурсів Виконавчого органу Київської міської ради від 03 травня 2018 року № 057022-08/Б-1477-2124, ОСОБА_1 повідомлено, що приватизація земельної ділянки здійснювалась згідно чинного законодавства (том 1 а.с. 10). У статтях 15, 16 ЦК України закріплене право кожного на захист свого цивільного (особистого немайнового або майнового) права та інтересу у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ч. 1 ст. 2 ЦПК України). Згідно із приписами ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Стаття 5 ЦПК України визначає, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. За положеннями цивільного процесуального закону позивачем є особа, яка звернулася до суду у встановленому законом порядку та стверджує про порушення, невизнання або оспорювання своїх прав, свобод чи інтересів іншими учасниками цивільних відносин, а відповідач - це особа, яка має нести установлену договором або законом відповідальність. Аналіз змісту наведених законодавчих норм дає підстави для висновку, що захисту підлягає лише порушене або оспорюване право або інтерес, у спосіб, який не суперечить закону, при цьому, за змістом принципів змагальності (ст. 12, 81 ЦПК України) та диспозитивності (ст. 13 ЦПК України) саме позивач повинен, зокрема, обґрунтувати та довести наявність у нього суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, факт його порушення або оспорення, обрати правомірний та ефективний захисту порушеного права та визначити особу (осіб), до якої пред`являє вимоги. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення (п. 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17). Згідно із ч. 2 ст. 16 та ст. 21 ЦК України одним зі способів захисту порушеного права є визнання незаконним та скасування акту індивідуальної дії, виданого органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Способом захисту цивільних прав є також визнання недійсним правочину, укладеного з недодержанням стороною (сторонами) вимог, установлених частинами першою - третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України, зокрема, у зв`язку з невідповідністю змісту правочину цьому Кодексу та іншим актам цивільного законодавства (ч. 1 ст. 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 ЦК України). Отже, правом оспорювати правочин закон наділяє не лише сторону (сторони) правочину, а й інших, осіб, які не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи». Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_1 зазначила, що рішенням Київської міської ради від 27 квітня 2000 року № 106/827 про передачу спірної земельної ділянки у приватну власність співвласникам житлового будинку, порушене її право на користування земельною ділянкою більшої площі, ніж визначено вказаним рішенням, та просила здійснити захист її права, зокрема, шляхом визнання незаконним та скасування рішення Київської міської ради, визнання недійсними виданих на підставі цього рішення державних актів на право власності на землю та правочинів (договорів дарування) щодо переходу права власності на належну ОСОБА_6 частину спірної земельної ділянки до ОСОБА_2 , а в подальшому - до ОСОБА_4 та ОСОБА_3 . Як на підставу позовних вимог, позивач також посилалась на наказ держплемзаводу «Бортничі» від 03 травня 1986 року № 302, відповідно до якого, у користуванні ОСОБА_5 було залишено земельну ділянку площею 0,05 га. Спадщину після смерті ОСОБА_5 прийняв її син ОСОБА_7 . За своєю юридичною природою спадкові правовідносини є відносинами правонаступництва, на які поширюється загальновизнане правило цивільного права, яке полягає у тому, що ніхто не може передати більше прав, ніж наділений сам, тому, внаслідок спадкування у користування ОСОБА_7 перейшла земельна ділянка тієї площі, яка перебувала у користуванні спадкодавця, тобто 0,05 га. Розмір земельної ділянки ОСОБА_5 , її спадкоємець ОСОБА_7 , не оспорювали, а у 2000 році ОСОБА_7 за власною волею реалізував своє право на отримання земельної ділянки у власність, шляхом звернення до Київської міської ради з відповідною заявою. Оскаржуваним рішенням Київської міської ради, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , як спадкоємцю ОСОБА_5 , передано у спільну часткову власність в рівних частках земельну ділянку площею 0,1 га., тобто, по 0,05 га. кожному. До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (ст. 1218 ЦК України), а відтак, після смерті ОСОБА_7 , позивач отримала у власність частину спірної земельної ділянки, яка у кількісному вимірі становить 0,05 га., що засвідчено виданим їй свідоцтвом про право на спадщину. З 2004 року ОСОБА_1 володіє, користується і розпоряджається успадкованим нею майном, і її право власності ніким не оспорюється. Враховуючи сукупність встановлених у справі обставин, колегія суддів погоджується з висновком Дарницького районного суду міста Києва про те, що у позивача відсутнє суб`єктивне матеріальне право на земельну ділянку більшої площі, ніж належить їй, згідно зі свідоцтвом про право на спадщину. На думку колегії суддів, суд першої інстанції обґрунтовано зазначив, що право, яким особа не володіє, порушити неможливо, а відтак вимоги ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування оскаржуваного рішення Київської міської ради, виданих на підставі цього рішення державних актів на право власності на землю та визнання недійсними правочинів щодо переходу права власності належну іншому співвласнику частину спірної земельної ділянки є необґрунтованими і задоволенню не підлягають. Щодо позовних вимог про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, суд першої інстанції врахував положення цивільного та земельного законодавства, що регулюють правовідносини власності. Так, згідно з ч. 1 ст. 317 ЦК України, власнику належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (ст. 321 ЦК України). Відповідно до положень ст. 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Цивільне законодавство передбачає можливість набуття права власності (спільної власності) на новостворене нерухоме майно, на підставі правочинів, внаслідок спадкування тощо. Спільною частковою власністю є власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності (ч. 1 ст. 356 ЦК України). За редакцією ст. 358 ЦК України, право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього, він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов`язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно. У ст. 364 ЦК України вказано, що співвласник має право на виділ в натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (ч. 2 ст. 183 ЦК України), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. За нормою статті 88 ЗК України, володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, згідно з договором, а у разі недосягнення згоди - у судовому порядку. Учасник спільної часткової власності має право вимагати виділення належної йому частки із складу земельної ділянки як окремо, так і разом з іншими учасниками, які вимагають виділення, а у разі неможливості виділення частки - вимагати відповідної компенсації. Учасник спільної часткової власності на земельну ділянку має право на отримання в його володіння, користування частини спірної земельної ділянки, що відповідає розміру належної йому частки. Як стверджує позивач, підставою для звернення її до суду з вимогами про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, послугували дії ОСОБА_4 та ОСОБА_3 щодо зведення на спірній земельній ділянці паркану. Такі дії відповідачів позивач вважає неправомірними і такими, що порушують її право власності, у зв`язку з чим, просила здійснити його захист у спосіб, передбачений статтею 391 ЦК України та статтею 152 ЗК України, які визначають право власника майна (земельної ділянки) вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Разом з тим, судом першої інстанції встановлено, що спірна земельна ділянка є об`єктом права спільної часткової власності, учасникам якої (позивачу ОСОБА_1 та відповідачам ОСОБА_3 і ОСОБА_4 ) належать визначені ідеальні частки у праві власності на спірну земельну ділянку, при цьому, право на частину земельної ділянки в натурі ні за позивачем ні за іншими співвласниками не визнавалось, жодних договорів про порядок володіння та користування земельною ділянкою співвласники не укладали. Наведене вказує на те, що у позивача відсутнє суб`єктивне матеріальне право на конкретну, фізично відособлену, частину спірної земельної ділянки, а відтак, її права та інтереси, навіть у випадку їх порушення, не підлягають захисту у спосіб, встановлений для захисту права власності від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння. Аналізуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що, Дарницький районний суд міста Києва дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про усунення перешкод у користуванні частиною земельної ділянки, оскільки такі вимоги не відповідають змісту спірних правовідносин. Колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги зводяться до переказу фактичних обставин справи, повторюють доводи позовної заяви, належна оцінка яким надана судом першої інстанції. Будь-яких інших вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки Дарницького районного суду міста Києва та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, апеляційна скарга не містить. Обґрунтовуючи судове рішення, колегія суддів враховує вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, згідно з яким, Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. За таких обставин, при вирішенні вказаної цивільної справи, Дарницьким районним судом міста Києва правильно визначено характер правовідносин між сторонами, вірно застосовано закон, що їх регулює, тому, колегія суддів вважає за необхідне залишити рішення суду першої інстанції без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують. Щодо вимоги апеляційної скарги ОСОБА_1 про скасування додаткового рішення Дарницького районного суду міста Києва від 08 квітня 2022 року, колегія суддів приходить до наступних висновків. З матеріалів справи вбачається, що 28 липня 2021 року, до закінчення судових дебатів у справі, представник ОСОБА_2 - адвокат Кондратов М.І. подав клопотання, у якому заявив про намір надати докази витрат відповідача на професійну правничу допомогу у визначений процесуальним законом п`ятиденний строк, у зв`язку з чим, питання про розподіл цих витрат між сторонами під час ухвалення рішення судом першої інстанції не вирішувалось, що відповідно до положень ст. 270 ЦПК України є підставою для ухвалення додаткового рішення. В подальшому, 21 лютого 2022 року від представника ОСОБА_1 - адвоката Осадчої Н. О. надійшли заперечення на заяву про ухвалення додаткового рішення, які мотивовані тим, що надана відповідачем платіжна квитанція не оформлена належним чином, а відтак, не підтверджує сплату гонорару адвокату, а розмір витрат на правничу допомогу не співмірний наданим послугам. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 270 ЦПК України, суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати. Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи (ч. 1 ст. 133 ЦПК України). Пунктом 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України передбачено, що до витрат пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. Згідно із приписами ч.ч. 1 - 6 ст. 137 ЦПК України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи, витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті, суд може за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат, покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. При визначенні суми відшкодування, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір. З аналізу наведених правових норм вбачається, що документально підтверджені судові витрати підлягають компенсації стороні, на користь якої ухвалене рішення, за рахунок іншої сторони. При цьому, склад та розміри витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин, суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку. Даний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 21 березня 2018 року у справі № 815/4300/17, від 11 квітня 2018 року у справі № 814/698/16. Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України, інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються, у разі відмови в позові - на позивача. Судом встановлено, що відповідно до договору про надання правової/правничої допомоги № 2/03/2021 від 23 березня 2021 року, адвокат Кондратов М.І. прийняв на себе зобов`язання надавати правову допомогу ОСОБА_2 у цивільній справі № 753/18184/18 (том 2 а.с. 8-10). Додатковою угодою № 1 до договору № 2/03/2021 від 23 березня 2021 року, сторони погодили, що вартість однієї години роботи адвоката становить 800 грн. (том 2 а.с. 11). Згідно з додатком № 2 до договору про надання правової/правничої допомоги - детальним описом робіт (наданих послуг) від 29 липня 2021 року, витрати часу адвоката на надання відповідачу правових послуг, становили 11,5 год., а його фактичні витрати коштів на друк процесуальних документів та на поштові відправлення склали 213 грн. (том 2 а.с. 13). Відповідно до акту прийняття-передачі наданих послуг від 29 липня 2021 року, вартість гонорару адвоката Кондратова М.І. за надану клієнту ОСОБА_2 , у період з 23 березня 2021 року по 29 липня 2021 року правову/правничу допомогу у цивільній справі № 753/18184/18, становить 9 200 грн., а з урахуванням понесених адвокатом фактичних витрат на друк процесуальних документів та на поштові відправлення, клієнт має сплатити адвокату кошти в сумі 9 413 грн. (том 2 а.с. 14). Факт сплати зазначеної суми підтверджується платіжною квитанцією від 29 липня 2021 року та довідкою адвоката (том 2 а.с. 15, 16). Колегія суддів вважає, що вказані докази відповідають критеріям належності та допустимості, у своїй сукупності та підтверджують факт понесення ОСОБА_2 витрат на професійну правничу допомогу адвоката в сумі 9 413 грн. Не заслуговують на увагу доводи апелянта про не співмірність витрат, оскільки дослідженням матеріалів справи встановлено, що розмір витрат відповідача ОСОБА_2 на професійну правничу допомогу є співмірним із сумою, заявленою в попередньому (орієнтовному) розрахунку, а також зі складністю справи, часом, витраченим на надання послуг, обсягом цих послуг та значенням справи для неї. Посилання апелянта на неналежність та недопустимість наданих відповідачем доказів понесених витрат на правому допомогу не знайшли свого підтвердження у матеріалах справи. За таких обставин, враховуючи складність справи та виконані роботи, принципи співмірності та розумності судових витрат, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для стягнення витрат на правову допомогу з позивача на користь відповідача в сумі 9 413 грн. З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що оскаржуване додаткове рішення Дарницького районного суду міста Києва від 08 квітня 2022 рокує законним та обґрунтованим, ухваленим на підставі норм матеріального та процесуального права, тому підстави для його скасування відсутні. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 28 липня 2021 року та додаткове рішення Дарницького районного суду міста Києва від 08 квітня 2022 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий: О.П. Коцюрба Судді: І.М. Білич Т.А. Слюсар