Постанова 4803 № 932/3602/22

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/3582/23 Справа № 932/3602/22 Суддя у 1-й інстанції - Цитульський В.І. Суддя у 2-й інстанції - Барильська А. П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 квітня 2023 року м. Дніпро Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду у складі : головуючого судді: Барильської А.П., суддів: Деркач Н.М., Куценко Т.Р. за участю секретаря: Заворотного К.Я. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 , Департаменту патрульної поліції, Головного управління Державної казначейської служби у Дніпропетровській області, на рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 10 січня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Департаменту патрульної поліції в особі Управління патрульної поліції в Дніпропетровській області, треті особи Головне управління Держаної казначейської служби України в Дніпропетровській області, Держава України в особі Державної казначейської служби України про стягнення матеріальної та моральної служби, - ВСТАНОВИЛА: У липні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Департаменту патрульної поліції в особі Управління патрульної поліції в Дніпропетровській області, треті особи - Головне управління Держаної казначейської служби України в Дніпропетровській області, Держава Україна в особі Державної казначейської служби України, про відшкодування матеріальної шкоди у розмірі 30 000 грн., моральної шкоди в розмірі 2 500 000 грн., та витрат на професійну правничу допомогу в сумі 25 000 грн., обґрунтовуючи позовні вимоги тим, що 27 квітня 2021 року щодо позивача було складено два протоколи про адміністративне правопорушення за ст.124 та ст.122-4 КУпАП, проте позивач адміністративних правопорушень не вчиняв, адміністративне провадження ініційовано безпідставно, що встановлено постановою Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 21 липня 2021 року, та провадження щодо обох протоколів щодо позивача закрито за відсутністю в його діях складів адміністративних правопорушень. Позивач зазначає, що внаслідок неправомірних дій співробітників поліції йому завдано моральної шкоди, що виразилось у приниженні його честь, гідність, престижу та ділової репутації, при цьому порушено усі його життєві плани, усталений спосіб життя та зіпсовано йому чотири місяці життя, протягом яких він був змушений захищатися, шукати адвоката, відвідувати судові засідання, що він вважає моральною шкодою, яку оцінює у 2500000 грн. Матеріальну шкоду у розмірі 30 000 грн. позивач обґрунтовує тим, що він вимушений був звернутись до адвоката за отриманням професійної правничої допомоги у справі про притягнення його до адміністративної відповідальності за двома протоколами, та такі витрати, понесені ним фактично, йому довелось виділяти з бюджету його сім`ї, урізавши витрати на харчування та її забезпечення загалом. Рішенням Бабушкінського районного суду м.Дніпропетровська від 10 січня 2023 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) 6000 грн. на відшкодування матеріальної шкоди. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) 59,29 грн. витрат на професійну правничу допомогу (а.с.108-111). Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_1 , Департамент патрульної поліції та Головне управління Державної казначейської служби у Дніпропетровській області подали апеляційні скарги, в яких: ОСОБА_1 , посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, порушення судом норм матеріального права, просив рішення скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, Департамент патрульної поліції, посилаючись на їх обов`язок дотриматись процесуальних дій та скласти протокол про адміністративне правопорушення, що знаходиться в межах повноважень їх співробітників, вважають, що позивач не довів протиправності дій співробітників ДПП при складанні цих протоколів, які, до того ж, розглядаються судом, який надає правову оцінку та встановлює наявність або відсутність події та складу зазначених правопорушень, що виключає передумову стягнення коштів в рахунок відшкодування шкоди, завданої незаконними діями відповідних посадових осіб, як і не довів розміру моральної шкоди, що повинен ґрунтуватись на певних доказах. За таких обставин просили скасувати рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог повністю, Головне управління Державної казначейської служби у Дніпропетровській області, посилаючись на відсутність правовідносин з позивачем, зазначило, що не може нести відповідальність за шкоду, а, відтак, і не може бути відповідачем у справі, а рішення щодо стягнення з відповідного рахунку Казначейства є очевидно необґрунтованим і таким, що не відповідає встановленому законом способу захисту порушеного права, як про це дійшла висновку Велика Палата Верховного Суду у справі №910/23967/16, внаслідок чого просить скасувати рішення та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог повністю. Сторони своїм правом, передбаченим ст. 360 ЦПК України, на подання відзивів на апеляційні скарги не скористались та відзивів не подавали. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційних скарг та заявлених позовних вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційні скарги ОСОБА_1 , Департаменту патрульної поліції та ГУ ДКС України у Дніпропетровській області підлягають частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції - скасуванню із частковим задоволенням позовних вимог, з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається, що 27 квітня 2021 року щодо ОСОБА_1 поліцейськими Департаменту патрульної поліції складено протоколи про адміністративні правопорушення серії ААБ №134939 за ст.124 КУпАП та серії ААБ №134940 за ст.122-4 КУпАП. Постановою Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 21 липня 2021 року у справі №203/1863/21 провадження за обома протоколами об`єднано та провадження за ст.124 та ст. 122-4 КУпАП закрито на підставі п.1 ч.1 ст.247 КУпАП, у зв`язку із відсутністю в діях позивача складів адміністративних правопорушень. Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з наявності правових підстав для стягнення на користь позивача матеріальної шкоди в сумі 6000 грн. та відсутності правових підстав для задоволення позову про стягнення моральної шкоди. Однак, колегія суддів не може погодитись з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне. Так, колегія суддів зазначає, що як вбачається з постанови Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 21 липня 2021 року, суд керувався висновками Верховного Суду, викладені у постанові від 08 липня 2020 року у справі №463/1352/16-а, якими встановлено, що в силу принципу презумпції невинуватості, що підлягає застосуванню у справах про адміністративне правопорушення, всі сумніви щодо події порушення та винності особи, що притягується до відповідальності, тлумачаться на її користь. Недоведені подія та вина особи мають бути прирівняні до доведеності невинуватості цієї особи. Суд першої інстанції не надав правової оцінки обставинам та мотивам, викладеним у постанові Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 21 липня 2021 року та не врахував, що судом у зазначеній постанові встановлено відсутність як події, так і складу правопорушень у діях ОСОБА_1 , що потягло за собою закриття провадження у адміністративних справах, що, в свою чергу, є безумовним безпідставним порушенням справ про адміністративні правопорушення відносно позивача. Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Статтею 56 Конституції України гарантовано кожному право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Частинами першою та другою статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Положеннями частини третьої статті 23 ЦК України визначено, що моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені статтею 1167 ЦК України, відповідно до якої моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями або бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини. Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу. Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме: у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт. Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 цього Кодексу). Відповідно до п.1 ч.1 та ч.2 ст. 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» (далі Закон №266/94-ВР) підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян. У випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду. Статтею 2 вказаного Закону №266/94-ВР визначений виключний перелік випадків, у яких виникає право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом. Так, згідно пункту 4 частини 1 вказаної статті таке право виникає, зокрема, у разі закриття справи про адміністративне правопорушення. Тобто, здійснення провадження у справі про притягнення до адміністративної відповідальності, яка в подальшому закрита судом за відсутністю складу адміністративного правопорушення, свідчить про незаконні дії посадових осіб, які ініціювали та здійснювали вказане провадження (складання протоколу, отримання пояснень та інше). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 червня 2021 року у справі № 726/837/20 (провадження № 61-2647св21) зазначено, що: «у справі, яка переглядається, підставою для відшкодування шкоди є закриття справи про адміністративне правопорушення у зв`язку із відсутністю події і складу адміністративного правопорушення. Разом із тим, це не спростовує того, що такими діями позивачу завдано моральної шкоди, оскільки закриття справи про адміністративне правопорушення через відсутність його складу свідчить про те, що позивача притягнуто до адміністративної відповідальності незаконно, а, крім того, відшкодування здійснюється незалежно від вини. Відшкодування моральної шкоди провадиться незалежно від того, чи застосувались з боку держави будь-які заходи примусу, чи було понесено особою витрати на погашення штрафу, накладеного судом. Вказані правові висновки викладено у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 569/1799/16-ц (провадження № 61-19000сво18)». У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 вересня 2021 року у справі № 166/1222/20 (провадження № 61-9003св21) зазначено, що «у справі, яка переглядається, безпідставно не застосувавши до спірних правовідносин правовий висновок Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, викладений у вищезгаданій постанові від 10 жовтня 2019 року у справі №569/1799/16-ц (провадження № 19000сво18), апеляційний суд залишив поза увагою той факт, що закриття справи про адміністративне правопорушення через відсутність його складу свідчить про те, що позивача притягнуто до адміністративної відповідальності незаконно, а, крім того, відшкодування здійснюється незалежно від вини. Відшкодування моральної шкоди провадиться незалежно від того, чи застосувалися з боку держави будь-які заходи примусу, чи було понесено особою витрати на погашення штрафу, накладеного судом». Колегія суддів вважає, що підставою для відшкодування шкоди у даній справі є доведене безпідставне складення двох адміністративних протоколів за два правопорушення у відношенні позивача, подальше адміністративне провадження та подальше судове провадження, наслідком якого є закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення відносно позивача. Колегія суддів зазначає, що події, які стосуються здійснення відносно позивача проваджень про притягнення його до адміністративної відповідальності за ст. 124 та за ст. 122-4 КУпАП, є правовою підставою для встановлення характеру спірних правовідносин у цій справі, а тому належить дійти висновку, що здійснення проваджень у справі про притягнення до адміністративної відповідальності за ст. 124 та за ст. 122-4 КУпАП, які в подальшому судом об`єднані та провадження закрито за відсутністю складів адміністративного правопорушення, з установленням судом фактичної безпідставності складання протоколів відносно позивача за вказаними статтями КУпАП, свідчить про незаконні дії посадових осіб, які ініціювали та здійснювали вказані провадження (складання протоколів, отримання пояснень та інше), і такими діяннями позивачу завдано моральної шкоди, оскільки закриття справи про адміністративне правопорушення через відсутність його складу свідчить про те, що відносно позивача складено два протоколи про правопорушення незаконно, а, крім того, відшкодування шкоди здійснюється незалежно від вини. Таким чином, колегія суддів вважає доведеним факт незаконності складання співробітниками ДПП відносно ОСОБА_1 двох протоколів про адміністративні правопорушення, за що відповідальність несе держава, оскільки позивач перебував незаконно під адміністративним переслідуванням внаслідок порушення відносно нього справ про адміністративні правопорушення та складання двох протоколів про адміністративні правопорушення за ч.1 ст. 122-4 та ст. 124 КУпАП з 27 квітня 2021 року (дня складення протоколів) до 03 серпня 2021 року (дня набрання законної сили постановою суду про закриття провадження з реабілітуючих підстав), тобто повних 3 місяці 6 днів, і за таких обставин колегія суддів вважає доведеним позивачем факт спричинення таким переслідуванням моральної шкоди, яка полягає у приниженні його честі, гідності, моральних переживаннях, які викликані відсутністю справедливого провадження при порушенні питання про складання протоколів про адміністративні правопорушення одразу на декількома статтями КУпАП, що потребувало у нього тривалого встановлення справедливості, доведення його невинуватості попри таку презумпцію, що в своїй сукупності порушило нормальні життєві стосунки, пошук адвоката для захисту його прав в суді з розгляду справ про адміністративні правопорушення та витрачання власних коштів на оплату послуг адвоката, що стали в наслідок таких неправомірних дій співробітників відповідача та потягли для позивача наслідки щодо реалізації та обстоювання в судовому порядку своїх прав. Зазначене узгоджується і з висновками, висловленими Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 січня 2022 року у справі №953/6561/20 провадження №61-922св21, а також з висновками, викладеними у постановах Верховного Суду КЦС від 19 жовтня 2022 року у справі №465/6045/20 та від 06 березня 2023 року у справі № 607/22802/21. Разом з цим, оцінка моральної шкоди за своїм характером є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом (рішення Європейського суду з прав людини від 12 липня 2007 року у справі «Станков проти Болгарії» (Stankov v. Bulgaria, №68490/01, § 62), а розмір моральної шкоди, заявлений позивачем, колегія суддів вважає недоведеним і, виходячи з обставин справи, наданих доказів, принципів справедливості, виваженості, розумності, визначає відшкодування моральної шкоди у розмірі 5 000,00 грн., яке буде достатнім для встановлення сатисфакції порівняно з незаконними діями співробітників поліції та понесеною позивачем шкодою внаслідок таких дій відповідача. З`ясовуючи питання щодо відшкодування матеріальної шкоди ОСОБА_1 , колегія суддів зазначає, що таку шкоду, за обґрунтуванням позивача, останній поніс у вигляді витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 30 000 грн., яку він отримав при розгляді справ про адміністративні правопорушення, однак, колегія суддів наголошує, що, хоча за положеннями п.4 ст. 3 Закону України Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду і передбачено відшкодування сум, сплачених громадянином у зв`язку з поданням йому юридичної допомоги, але зазначена стаття має відсилку до ст.1 цього Закону, до положень якої не входить до переліку підстав відшкодування матеріальної шкоди така підстава, як складання протоколів про адміністративне правопорушення, тому колегія суддів дійшла висновку, що позивач, захищаючи свої права в суді та користуючись своїм правом на адвоката, витратив зазначені кошти на послуги адвоката при розгляді справ про адміністративні правопорушення, очікуючи результат розгляду цієї справи за участі адвоката у позитивному ключі та із закриттям провадження у справі, що і відбулось, адже такі витрати не можна віднести до матеріальної шкоди у цій справі, нанесеної позивачеві внаслідок незаконних складань протоколів. Крім того, з наданих позивачем квитанцій до прибуткового касового ордеру № 012 від 07.06.2021 року на підтвердження оплати послуг адвоката вбачається, що 15000 грн. внесені позивачем на підставі додаткової угоди №3 до договору про надання правової допомоги № 02/03 від 02.03.2020 року. Згідно квитанції до прибуткового касового ордеру № 013 від 07.06.2021 року від ОСОБА_1 адвокатом Сінцовою Т.В. прийнята оплата в сумі 15000 грн. на підставі додаткової угоди №3 до договору про надання правової допомоги № 02/03 від 02.03.2020 року. В той час, як позивачем до матеріалів справи, на підтвердження надання адвокатом послуг у адміністративній справи надано договір № № 15/01 від 15.01.2020 року та додаткова угода №2 до зазначеного договору від 07.07.2021 року. У зв`язку з чим, колегія суддів вважає, що позивачу належить у цій частині позовних вимог відмовити. З урахуванням викладеного та підсумовуючи встановлені фактичні обставини справи, колегія суддів приходить до висновку, що позивачем доведений факт безпідставності та незаконності порушення відносно нього двох проваджень про адміністративні правопорушення, у зв`язку із чим виникли деліктні правовідносини з участю держави Україна, про що також зазначав Конституційний Суд України в рішенні від 30 травня 2001 року у справі №1-22/2001 за конституційним зверненням ВАТ «Всеукраїнський Акціонерний Банк» зазначив, зокрема, таке: «…Конституція України закріпила принцип відповідальності держави перед людиною за свою діяльність, який проявляється передусім у конституційному визначенні обов`язків держави (ст. 3, 16, 22).Така відповідальність не зводиться лише до політичної чи моральної відповідальності публічної влади перед суспільством, а має певні ознаки юридичної відповідальності держави та її органів за невиконання чи неналежне виконання своїх обов`язків. Колегія суддів не може прийняти до уваги доводи відповідача Головного управління Державної казначейської служби у Дніпропетровській області про те, що такий відповідач не є належним, оскільки, за усталеною судовою практикою, викладеною, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19), належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав. В цій справі учасником цивільних відносин є Департамент патрульної поліції, оскільки складання протоколів та порушення справ про адміністративні правопорушення, провадження по яких закрито по суду, здійснювали саме співробітники Департаменту патрульної поліції, що і є у причинно-наслідковому зв`язку не тільки із завданням шкоди позивачеві, а і з відповідальністю ДПП з процесуальним статусом відповідача у справі. Положеннями статті 4 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» встановлено, що відшкодування моральної шкоди проводиться за рахунок коштів Державного бюджету. Кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов`язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Велика Палата Верховного суду неодноразово наголошувала на тому, що у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді (постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (провадження № 12-161гс18) (пункт 6.22), від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц (провадження № 14-316цс19) (пункт 33), від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (провадження № 14-447цс19) (пункт 28)), зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду (постанова Великої Палати Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 641/8857/17 (провадження № 14-514цс19) та постанова Верховного Суду Касаційного цивільного суду від 26 січня 2022 року у справі №953/6561/20 (провадження №61-922св21)). Відповідно до пункту 4 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого Указом Президента України від 13 квітня 2011 року № 460/2011, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, є Державна казначейська служба України (Казначейство України), яка, зокрема, здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду. Таким чином, відповідачем у справі є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади. Кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України. Тому відсутня необхідність зазначення у резолютивній частині рішення таких відомостей, як орган, через який грошові кошти мають перераховуватися, або номер чи вид рахунку, з якого має бути здійснено стягнення/списання, оскільки такі відомості не впливають ні на підстави, ні на обов`язковість відновлення права позивача в разі встановлення судом його порушення, та за своєю суттю є регламентацією способу та порядку виконання судового рішення, що має відображатися у відповідних нормативних актах, а не резолютивній частині рішення (пункт 6.21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16 (провадження № 12-110гс18), постанова Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 296/2190/17, провадження № 61-11897св19)), у зв`язку з чим, згідно ст. 5 ЦПК України, не виходячи за межі позовних вимог, суд захищає права позивача спосіб, визначений законом. Відповідно до ст. 89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному та об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. За змістом статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовим і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Відповідно до ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є, зокрема, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи та неправильне застосування норм матеріального права. Колегія суддів, приймаючи частково доводи апелянта ОСОБА_1 за належні та обґрунтовані, наголошує ще і на тому, що відповідно до міжнародного та європейського права з прав людини поняття доступу до правосуддя зобов`язує держави гарантувати право кожної особи на звернення до суду (за певних обставин, до альтернативного органу вирішення спорів), з метою отримання юридичного захисту, у разі якщо права особи були порушені. Таким чином, це також право, яке допомагає особі домогтися реалізації своїх прав. Доступ до правосуддя охоплює низку людських прав, а саме: право на справедливий суд згідно зі статтями 6 ЄКПЛ та 47 Хартії основних прав ЄС і право на ефективний засіб правового захисту згідно зі статтями 13 ЄКПЛ та 47 Хартії. Отже, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції не вірно з`ясовані обставини справи, не вірно надано правову оцінку як викладеним у позові обставинам та письмовим доказам, так і встановленим обставинам в судовому засіданні, що призвело до помилкового висновку у цій справі та порушенню норм матеріального права, що є підставою для скасування рішення суду та ухвалення нового із частковим задоволенням позовних вимог позивача. Однак, колегія суддів вважає, що не підлягають стягненню на користь позивача витрати на професійну правничу допомогу, у зв`язку з наступним. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1)розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1)чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2)чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3)поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4)дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. Суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою. Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи зокрема на складність справи, витрачений адвокатом час. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України, заява №19336/04, п.269). Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду від 30 вересня 2009 року №23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права. Отже, з викладеного випливає, що до правової допомоги належать й консультації та роз`яснення з правових питань; складання заяв, скарг та інших документів правового характеру, представництво у судах тощо. Згідно із вимогами ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. При цьому, склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. З матеріалів справи вбачається, що позивач просив стягнути 25 000 грн. витрат на професійну правничу допомогу. Права позивача ОСОБА_1 у даній справі захищала адвокат Сінцова Т.В. На підтвердження факту понесення витрат на правову допомогу до позову було долучено договір про надання правової допомоги № 31/01 від 31.01.2022 року та додаткову угоду № 3 від 22 червня 2022 року до договору №31/01 від 31.01.2022 року. Колегія суддів звертає увагу на те, що у пункті 9 Договору про надання правової допомоги № 31/01 від 31.01.2022 року його сторонами визначено, що розмір гонорару, який клієнт сплачує адвокату визначається за домовленістю сторін та визначається у відповідних додатках до цього Договору, виходячи зі складності правового питання, справи, її тривалості, фінансових можливостей та матеріального стану клієнта. Пунктом 2 Додаткової угоди № 3 від 22.06.2022 року до договору № 31/01 від 31.01.2022 року визначено, що за надання правової допомоги клієнт зобов`язаний виплатити адвокату гонорар у розмірі 25000 грн. Пунктом 4 Додаткової угоди № 3 від 22.06.2022 року до договору № 31/01 від 31.01.2022 року визначений порядок приймання-передачі наданої правової допомоги: правова допомога вважається наданою після підписання акту-розрахунку правової допомоги, який підписується сторонами ( пункт 4.1). Згідно пункту 4.2. адвокат надає клієнту акт-розрахунок правової допомоги до додаткової угоди, в якому зазначається зміст наданої правової допомоги, розмір гонорару, який підлягає сплаті відповідно до умов Договору, додаткові витрати, які були понесені адвокатом понад узгоджену суму гонорару. Відповідний акт-розрахунок наданих послуг позивачем суду наданий не був та в матеріалах справи відсутній, а тому підстави для стягнення витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 25 000 грн. відсутні. Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 381-383 ЦПК України, колегія суддів, - ПОСТАНОВИЛА: Апеляційні скарги ОСОБА_1 , Департаменту патрульної поліції та Головного управління Державної казначейської служби у Дніпропетровській області задовольнити частково. Рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 10 січня 2023 року скасувати та прийняти нове рішення. Позовні вимоги ОСОБА_1 до Департаменту патрульної поліції в особі Управління патрульної поліції в Дніпропетровській області, треті особи Головне управління Держаної казначейської служби України в Дніпропетровській області, Держава України в особі Державної казначейської служби України про стягнення матеріальної та моральної служби задовольнити частково. Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 у відшкодування моральної шкоди 5000 грн. В іншій частині у задоволенні позову відмовити. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повний текст постанови складений 02 травня 2023 року. Головуючий: А.П. Барильська Судді: Н.М. Деркач Т.Р. Куценко