Постанова 4851 № 480/12374/21

Головуючий І інстанції: І.Г. Шевченко ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02 травня 2023 р. Справа № 480/12374/21 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді Любчич Л.В., Суддів: Спаскіна О.А. , Присяжнюк О.В. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Сумської обласної прокуратури на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 20.04.2022, вул. Герасима Кондратьєва, 159, м. Суми, 40021, повний текст складено 20.04.22 по справі №480/12374/21 за позовом ОСОБА_1 до Сумської обласної прокуратури про визнання бездіяльності протиправною, стягнення вихідної допомоги, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 (далі за текстом також позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з адміністративним позовом до Сумської обласної прокуратури (далі за текстом також відповідач), у якому просив: 1) визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати на його користь вихідної допомоги при звільнені в розмірі середнього місячної заробітної, що становить 21 405, 83 грн.; 2) стягнути з Сумської обласної прокуратури на його користь вихідну допомогу в зв`язку із звільненням в розмірі 21 405, 83 грн. (середньо місячної заробітної плати), обчислення якої здійснено відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 за №

100. Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 20 квітня 2022 року позов задоволено. Визнано протиправною бездіяльність Сумської обласної прокуратури щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні у розмірі середньомісячної заробітної плати. Стягнуто з Сумської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу при звільненні у розмірі 21405,83 грн. Стягнуто з Сумської обласної прокуратури за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 в рахунок повернення сплачений при подачі позову судовий збір в розмірі 908,00 грн. Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, відповідач оскаржив його в апеляційному порядку, оскільки вважає, що рішення прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, з висновками, які не відповідають обставинам справи. В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач зазначив, що судом першої інстанції безпідставно поновлено ОСОБА_1 строк звернення до суду із позовом про стягнення на його користь вихідної допомоги при звільненні, оскільки позивач мав можливість своєчасно звернутися до суду, а саме у місячний термін з часу звільнення з роботи у 2020 році. Питання законності прийняття прокурором Сумської області наказу №183к від 28.07.2020 про звільнення ОСОБА_1 з 04.08.2020 з посади прокурора було предметом удового розгляду у справі №480/5544/20. Позивач звернувся до суду 26.08.2020. Ухвалою Сумського окружного адміністративного суду провадження у цій справі відкрито 31.08.2020.Апелянт вважає, що про факт свого звільнення та проведення остаточного розрахунку позивач повинен був дізнатися з 26.08.2020. Однак, з позовною заявою по даній справі позивач звернувся 17.11.2021. Тобто з суттєвим пропуском строку звернення до суду. Позивачем до позовної заяви та до клопотання про поновлення строку звернення до суду не надано поважних та належних доказів неможливості своєчасного звернення до суду із позовними вимогами про стягнення вихідної допомоги. Вважає, що судом першої інстанції необґрунтовано зроблені висновки про те, що про порушене право щодо не нарахування та невиплати вихідної допомоги при звільненні позивачу стало відомо лише після прийняття наказу від 19.10.2021, а саме з відповіді відповідача від 03.11.2021 та початком строку є 19.10.2021. Апелянт в апеляційній скарзі зазначив про відсутність обов`язку щодо нарахування і виплати позивачу вихідної допомоги при звільненні у розмірі середньомісячної заробітної плати з огляду на приписи Закону України «Про прокуратуру», які є спеціальними до роботи прокурорів. Статтею 44 Кодексу законів про працю також не передбачено можливість виплати вихідної допомоги в розмірі середнього місячного заробітку працівникові у разі припинення трудового договору на підставі п.9 ч.1 ст. 51 Закону №1697-УІІ. Звільнення позивача з органів прокуратури відбулося не внаслідок ліквідації, реорганізації або скорочення чисельності працівників органів прокуратури, а у зв`язку з прийняттям рішення кадровою комісією про неуспішне проходження позивачем атестації. Даний юридичний факт, на думку апелянта, є відмінним від юридичного факту (підстави), вказаного у п.1 ч.1 ст. 40 Кодексу законів про працю України. Позивач правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався. Від позивача надійшла заява про розгляд справи в його відсутність. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі також КАС України), суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. Колегія суддів, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що згідно із записами трудової книжки позивача, останній працював на різних посадах в органах прокуратури та наказом від 08.05.2019 за №106к переведений на посаду прокурора третього відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування територіальними органами поліції та підтримання державного обвинувачення управління нагляду у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності прокуратури Сумської області (а.с.103-104). 28 липня 2020 року наказом прокуратури Сумської області №183к, з урахуванням ст.11 Закону України Про прокуратуру, п.3, пп. 2 п. 19 розділу II Прикінцеві і перехідні положення Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури від 19.09.2019 № 113-IX, ОСОБА_1 звільнено з посади прокурора третього відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування територіальними органами поліції та підтримання державного обвинувачення управління нагляду у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності прокуратури Сумської області на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України Про прокуратуру з 4 серпня 2020 року (а.с.96). Підставою видання вказаного наказу зазначено рішення третьої кадрової комісії №44. Наказом від 16.04.2021 за №238к відповідачем, на виконання рішення Сумського окружного адміністративного суду від 29.10.2020 та постанови Другого апеляційного адміністративного суду від 22.03.2021 у справі 480/5544/20, ОСОБА_1 поновлено на посаді прокурора третього відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування територіальними органами поліції та підтримання державного обвинувачення управління нагляду у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності прокуратури Сумської області з 05.08.2020 та скасовано наказ прокуратури Сумської області від 28 липня 2020 року №183к, наказом від 16.04.2021 за №238к (а.с.97). На виконання постанови Верховного Суду від 06.10.2021 у справі №480/5544/20, Наказом від 19.10.2021 за №401 Сумською обласною прокуратурою скасовано Наказ від 16.04.2021 за №238к (а.с.98). Тобто, позивач вважається звільненим на підставі наказу прокуратури Сумської області від 28 липня 2020 року №183к. Однак, відповідачем не було виплачено позивачу вихідну допомогу при звільненні, у зв`язку з чим позивач звернувся до суду з позовом у цій справі. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із наявності у позивача при звільненні з органів прокуратури права на отримання вихідної допомоги. Колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції, оскільки вони знайшли своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи, з огляду на таке. Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також система прокуратури України визначені Законом України від 14.10.2014 за № 1697-VII "Про прокуратуру" (далі Закон №1697- VII). Пункт 9 частини 1 статті 51 Закону №1697- VII , на підставі якого було звільнено позивача, визначає, що прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Згідно з пп.2 п.19 розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органі в прокуратури" №113-IX від 19.09.2019, в редакції, чинній на час прийняття наказу від 28.07.2020 за №183к, яким звільнено позивача (далі Закон №113-ІХ від 19.09.2019) прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі п.9 ч. 1 ст.51 Закону №1697-VII за умови настання однієї із наступних підстав: рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури. Законом №113-ІХ від 19.09.2019, крім іншого, статтю 51 Закону №1697- VII доповнено частиною 5, згідно з якою на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої п.9 ч.1 цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження. Згідно зі ст.1 Кодексу законів про працю Україні передбачено, що Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини. Законодавство про працю встановлює високий рівень умов праці, всемірну охорону трудових прав працівників. За приписами п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках: змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. За приписами статті 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у п.6 ст.36 та п.п.1, 2 і 6 ст. 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку. Законом №113-IX від 19.09.2019 статтю 40 КЗпП України доповнено частиною п`ятою, за змістом якої особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень ч. 2 цієї статті, ст.ст. 42, 42-1, ч.ч. 1, 2 і 3 ст. 49-2, ст. 74, ч. 3 ст. 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус. Представник відповідача наголошує, що позивача звільнено на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону №1697- VII, однак у зв`язку з рішенням кадрової комісії про неуспішне проходження атестації, що є відмінним від юридичного факту вказаного у ст.ст. 40, 44 КЗпП України. Проте з Наказу від 28.07.2020 за №183к чітко вбачається про звільнення позивача саме на підставі п.9 ч.1 ст.51 Закону №1697- VII (а.с.96). При цьому судом враховано, що відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 17 лютого 2015 року в справі №21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Аналогічна позиція неодноразово висловлювалася і Верховним Судом, зокрема у постановах від 30 липня 2019 року в справі №804/406/16 та від 08 серпня 2019 року в справі №813/150/16. Чинним національним законодавством закріплені правові гарантії щодо дотримання трудових прав працівника при його звільненні. Під гарантіями трудових прав працівників розуміють систему встановлених законодавством заходів щодо врегулювання питань, що пов`язані з порушенням трудового законодавства й вирішення трудових спорів робітників і службовців, направлених на захист їхніх трудових прав. Однією із таких гарантій є виплата працівникові, який звільняється, вихідної допомоги. Вихідна допомога - це державна гарантія, яка полягає в грошовій виплаті працівникові у випадках, передбачених законом, роботодавцем у колективному договорі або сторонами. Під вихідною допомогою зазвичай розуміють грошові суми, які виплачуються працівникові у передбачених законодавством випадках у разі припинення трудового договору із незалежних від працівника обставин. Приписами Закону №1697- VII не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурорів у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Нормою, що регулює порядок виплати вихідної допомоги у разі звільнення, є стаття 44 КЗпП України. Внесені Законом №113-ІХ зміни до КЗпП України не визначають особливостей регулювання трудових відносин прокурорів, а лише передбачають, що ці особливості встановлюються спеціальним законом. Частиною 5 статті 51 Закону №1697- VII та ч. 4 ст. 40 КЗпП України передбачений виключний перелік випадків коли до правовідносин щодо звільнення прокурорів не застосовуються норми КЗпП України. Разом із тим у такий виключний перелік не включено питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурорів, а отже не заборонено застосування приписів статті 44 КЗпП України при вирішенні спірного питання. Такі правові висновки висловлено Верховним Судом у постановах від 22 липня 2021 року в справі №300/2000/20, від 12 серпня 2021 року в справі №420/4554/20, від 29.11.2021 у справі №480/6504/20. Враховуючи зазначене, колегія суддів погоджується із судом першої інстанції про наявність у позивача при звільненні з органів прокуратури права на отримання вихідної допомоги, а тому відповідач зобов`язаний був нарахувати та виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі середнього місячного заробітку. Не здійснивши виплату такої вихідної допомоги, відповідач допустив бездіяльність, яка не відповідає критеріям правомірності, визначених в ч.2 ст.2 КАС України, у зв`язку з чим позовні вимоги про визнання такої бездіяльності протиправною та стягнення суми не виплаченої вихідної допомоги є обґрунтованими. Розрахунок середньомісячного заробітку здійснюється згідно з Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 за №100, відповідно до п.8 якого нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Згідно з довідкою відповідача від 01.11.2021 середньомісячна заробітна плата позивача складає 21405,83 грн (а.с.111). З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції про те, що сума вихідної допомоги, яку належить виплатити позивачеві, складає 21 405,83 грн., тобто у розмірі середнього місячного заробітку (ст. 44 КЗпП України). Посилання апелянта на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 31.01.2018 у справі № 820/1119/16, відповідно до якої враховуючи те, що прокурора звільнено з підстав та в порядку, передбачених Законом № 1697-VII, яким не передбачено виплати вихідної допомоги при звільненні, він не набув права на її отримання, колегія суддів зауважує таке. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17 зазначала, що незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду. Враховуючи правову позицію викладену Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17, колегія суддів у цій справі враховує правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду від 18.05.2021 у справі № 360/2160/20, від 22.07.2021 у справі №300/2000/20, від 12.08.2021 в справі №420/4554/20, від 29.11.2021 у справі №480/6504/20. Щодо посилання апелянта на пропуск позивачем строку звернення до суду колегія суддів зазначає. Вихідна допомога - це державна гарантія, яка полягає в грошовій виплаті працівнику у випадках, передбачених законом, роботодавцем в колективному договорі або сторонами. Під вихідною допомогою зазвичай розуміють грошові суми, які виплачуються працівникові у передбачених законодавством випадках у разі припинення трудового договору з незалежних від працівника обставин. Частиною першою статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Згідно з частиною 3 та 5 статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. За приписами частин 1 та 2 статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116). У цій справі позивач звернувся до суду з позовом, в якому, просив здійснити нарахування та виплату одноразової грошової допомоги при звільненні в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби за 7 повних календарних років військової служби. Положення статті 122 КАС України не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці. Такі правовідносини регулюються положеннями статті 233 КЗпП України, зокрема, частиною другою цієї статті (в редакції, яка набула чинності з 19 липня 2022 року) установлено, що із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні. Офіційне тлумачення положення указаної норми надав Конституційний Суд України у рішеннях від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 і №9- рп/2013. Так, у рішенні від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 (справа № 1-13/2013) Конституційний Суд України дійшов висновку, що в аспекті конституційного звернення, положення частини другої статті 233 КЗпП України у системному зв`язку з положеннями статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат. Згідно з пунктом 2.1 мотивувальної частини вказаного рішення поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків. Верховний Суд, надаючи оцінку поняттям «грошова винагорода», «одноразова грошова допомога при звільненні» та «оплата праці» і «заробітна плата», які використовується у законодавстві, що регулює трудові правовідносини, виснував, що вказані поняття є рівнозначними. Під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат. Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Враховуючи те, що на момент виникнення спірних правовідносин діяла редакція ч.2 ст. 233 Кодексу законів про працю України (в редакції чинній до 19 липня 2022 року), яка не обмежувала будь-яким строком права позивача на звернення до суду будь-яким строком, колегія суддів прийшла до висновку, що вище зазначені доводи апеляційної скарги є необґрунтованими. Крім того відповідачем ні до суду першої інстанції, а ні до апеляційної інстанції не надано доказів одержання позивачем письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені останньому при звільненні. Ухвалюючи дане судове рішення колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення Серявін та інші проти України) та Висновком № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень. Згідно рішення Європейського суду з прав людини по справі Серявін та інші проти України(п.58) суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Враховуючи вище зазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору по даній справі, колегія суддів дійшла до висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи відповідача, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення. Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Згідно зі статтею 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення із додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому оскаржуване рішення слід залишити без змін. З урахуванням приписів статті 139 КАС України підстави для зміни розподілу судових витрат відсутні. Керуючись ст. 243, 250, 311, 315, 316, 321 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Сумської обласної прокуратури - залишити без задоволення. Рішення Сумського окружного адміністративного суду від 20 квітня 2022 року по справі №480/12374/21 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Суддя-доповідач Л.В. Любчич Судді О.А. Спаскін О.В. Присяжнюк