Постанова 4812 № 487/2593/20

24.04.23 22-ц/812/9/23 Провадження №22-ц/812/9/23 ПОСТАНОВА Іменем України 24 квітня 2023 року м. Миколаїв справа № 487/2593/20 Миколаївський апеляційний суд у складі: головуючого Коломієць В.В. суддів Самчишиної Н.В., Тищук Н.О., із секретарем судового засідання Горенко Ю.В., переглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 про скасування запису про державну реєстрацію, визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності та зобов`язання повернути земельну ділянку, за апеляційною скаргою заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва, ухвалене 19 січня 2021 року під головуванням судді Кузьменка В.В., В С Т А Н О В И В: У травні 2020 року заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури №1 звернувся з позовом в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 про скасування запису про державну реєстрацію, визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності та зобов`язання повернути земельну ділянку. В обґрунтування позову прокурор посилався на те, що пунктами 47, 47.1 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради №36/61 від 04.09.2009 затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 878 кв.м. за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект», з віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_1 . На підставі вказаного рішення ОСОБА_2 отримала державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯИ №140147. Згідно нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу, зареєстрованого 05.06.2012 за №6517, вона продала земельну ділянку ОСОБА_1 . Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 30 грудня 2016 року у справі №487/10110/14-ц визнано незаконним рішення Миколаївської міської ради від 04.09.2000 року №36/61 в частині надання у власність ОСОБА_3 земельної ділянки та визнано недійсним державний акт. Ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 22 березня 2017 року та постановою Верховного Суду від 11 грудня 2019 року рішення залишено без змін. З огляду на викладене, на думку позивача договір купівлі-продажу земельної ділянки від 05.06.2012 року №6517, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , а також запис про право власності на нерухоме майно від 07.12.2015 року №124324572015 про реєстрацію права власності на земельну ділянку відповідно до ст.ст.21, 203, 215 ЦК України, ст. 152 ЗК України підлягають визнанню недійсними та скасуванню. Оскільки житловий будинок та гараж збудовані відповідачкою на незаконно відведеній земельній ділянці, всупереч земельному водному та містобудівному законодавству, державним будівельним та санітарним нормам, то свідоцтво про право власності на дане нерухоме майно №35628321 від 30.03.2015 року підлягає визнанню недійсним та скасуванню. Посилаючись на викладене прокурор просив: 1) скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухомо майно запис №12432457 від 07.12. 2015 про реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,0878 га із кадастровим номером 4810136300:12:001:0013 по АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 ; 2) визнати недійсними та скасувати свідоцтво про право власності № НОМЕР_1 видане 30.03.2015 року Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області на ім`я ОСОБА_1 на житловий будинок під літ. А-2 загальною площею 371 кв.м, житловою площею 154,5 кв.м, гараж під літ. Б, по АДРЕСА_1 ; 3) зобов`язати ОСОБА_1 повернути у власність територіальної громади в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку площею 878 кв.м, вартістю 621228,90 грн. з кадастровим номером 4810136300:12:001:0013 по АДРЕСА_1 у придатному для використанні стані, шляхом знесення житлового будинку під літ. А-2 загальною площею 371 кв.м, житловою площею 154,5 кв.м, гаражу під літ. Б. Миколаївська міська рада надала до суду заяви про підтримання позовних вимог. Від представника відповідача ОСОБА_1 - адвоката Колеснікова В.В. -надійшов відзив на позов, в якому той вказував про пропуск прокурором позовної давності та недоведеність позовних вимог. Зазначив, що ОСОБА_1 придбала земельну ділянку на підставі відплатного договору купівлі-продажу, посвідченого нотаріусом, із перевіркою відомостей про відсутність приватних та публічних обтяжень, відсутності будь-яких зареєстрованих державою обмежень у використанні ділянки, в період чинності рішення міської ради про встановлення водоохоронних зон та прибережних захисних смуг. Держава зареєструвала право власності на майно, нараховувала податки, отже відносилась до ОСОБА_1 як до власника. ОСОБА_1 ввела будинок в експлуатацію, а право власності зареєструвала у державному реєстрі. На думку представника відповідачки вимога знесення будинку є протиправною, оскільки законом не передбачена можливість знесення нерухомості, яка не є самочинним будівництвом. Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 січня 2021 року у задоволенні позову заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради відмовлено. В апеляційній скарзі заступник керівника Миколаївської обласної прокуратури посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 січня 2021 року та ухвалити нове - про задоволення позову в повному обсязі. Зазначав, що незаконність набуття ОСОБА_2 прав на спірну земельну ділянку з підстав належності її до земель водного фонду та законодавчо обмеженої оборотоздатності встановлено під час розгляду справи № 487/10110/14, а тому є встановленим фактом та не підлягає доведенню. Проте суд першої інстанції, проігнорувавши положення ст. 82 ЦПК України, фактично переглянув рішення суду, яке набрало законної сили та дійшов незаконного висновку про віднесення спірної земельної ділянки до земель житлової забудови. Крім того суд, порушуючи вимоги ст. 263 ЦПК України не врахував позиції Верховного Суду щодо захисту прав титульного володільця (держави або територіальної громади) на землі водного фонду та дійшов помилкового висновку, що обраний прокурором спосіб захисту шляхом пред`явлення негаторного позову є неналежним. Не відповідають обставинам справи також висновки суду, що обраний прокурором спосіб захисту не призведе до поновлення прав територіальної громади, оскільки остання з позовом не зверталась. Так, позивачем у даній справі виступає Миколаївська міська рада, яка є органом місцевого самоврядування та через яку відповідно до ст. 172 ЦК України, територіальна громада м. Миколаєва набуває і здійснює цивільні права та обов`язки. Що стосується відсутності вимоги про скасування державної реєстрації прав та наявності вимоги про скасування запису про реєстрацію права, то ураховуючи принцип «jura novit curia» неправильна юридична кваліфікація позивачем спірних відносин не звільняє суд від обов`язку застосовувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. Не ґрунтується на вимогах закону посилання суду на неможливість розгляду вимоги про визнання недійсним та скасування свідоцтва про права власності на нерухоме майно, без вирішення питання про законність реєстрації ДАБІ декларації про готовність об`єкта до експлуатації. Хибними вважає також висновки суду, щодо того що не залучення до участі у справі органу державної реєстрації нерухомого майна позбавляє суд можливості вирішити питання щодо скасування права власності на земельну ділянку. Так державний реєстратор не може вважатися таким, що порушує права третіх осіб на земельну ділянку, якщо правомірно приймає рішення про державну реєстрацію прав на неї і вносить запис про таку реєстрацію на підставі чинного та не скасованого рішення відповідного суб`єкта, який здійснює публічно-владні управлінські функції. Враховуючи викладене, дії державного реєстратора не можуть вважатись такими, що порушили інтереси держави у спірних правовідносинах. За таких обставин, ні державний реєстратор ні орган державної реєстрації нерухомого майна не є належним відповідачем у даній справі. Крім того, судом першої інстанції, помилково було вказано на пропуск позовної давності на звернення до суду з даним позовом, так вказаний спір стосується земель водного фонду, оборотоздатність яких законодавчо обмежена та на захист прав яких, титульний власник може звернутись протягом всього часу тривання порушення з негаторним позовом, а отже до спірних правовідносин позовна давність не застосовується. У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_1 адвокат Колесніков В.В. просив залишити апеляційну скаргу прокурора без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Вважає безпідставним висновок прокурора про те, що в цій справі за захистом порушених прав звернулась територіальна громада, від імені якої діє міська рада, оскільки громада є самостійним суб`єктом права власності на землю, та може захистити своє право у способи визначені ст. ст. 387-394 ЦК України. Відповідач погоджується із тим, що рішенням у справі № 487/10111/14-ц визнано незаконним та скасовано рішення ради № 36/61 від 04.09.2009 року в частині надання земельної ділянки у власність ОСОБА_2 та визнано недійсним державний акт, на підставі якого у неї виникло право власності. Водночас тлумачення судами норм права як таких, що є підставами віднесення земельної ділянки до виду використання «прибережні захисні смуги» і, як наслідок, до категорії «землі водного фонду», не є преюдиційними обставинами. Так згідно офіційних відомостей ДЗК вбачається, що оспорювана земельна ділянка має цільове призначення, що відповідає категорії «Землі житлової та громадської забудови» та виду використання: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, а тому відсутні підстави вважати, що земельна ділянка має іншу категорію та вид використання. Прокурор безпідставно вважає, що принцип «jura novit curia» зумовлює право суду вийти за межі заявлених вимог, оскільки такі дії становитимуть порушення ч. 2 ст. 264 ЦПК України. Також прокурор не враховує, що ключовою новелою Закону про протидію рейдерству є не зміна способу захисту, а заборона скасування державної реєстрації без одночасного визнання, зміни або припинення речових прав. Тобто суд позбавлений права задовольнити вимогу щодо реєстрації права без скасування підстави виникнення права власності. Безпідставним також вважає твердження прокурора, що до спірних відносин не застосовується позовна давність. В судовому засіданні у суді апеляційної інстанції прокурор Миколаївської окружної прокуратури Волкожа С.В. просила апеляційну скаргу задовольнити. Представник ОСОБА_1 адвокат Колесніков В.В. просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги. Від Миколаївської міської ради надійшла заява про підтримання вимог апеляційної скарги та розгляд справи без участі їх представника. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню із таких підстав. З матеріалів справи вбачається, що рішенням Миколаївської міської ради за №35/51 від 19 червня 2009 р. затверджений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 22156 кв.м. за рахунок земель міста, ненаданих у власність або користування, з відведенням її до земель комерційного використання, для обслуговування придбаного майна по АДРЕСА_2 . Пунктом 54 вказаного рішення зазначену земельну ділянку вирішено передати в оренду ТОВ «Миколаївбудпроект» строком на 10 років для обслуговування придбаного майна по по АДРЕСА_2 та зобов`язано землекористувача укласти договір оренди земельної ділянки. Рішенням Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009р. №36/61 (п.38-56) затверджені проекти землеустрою щодо відведення 19 громадянам земельних ділянок орієнтовною площею 1000 кв.м. за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект» з віднесенням їх до земель житлової забудови для будівництва житлових будинків по по АДРЕСА_1 , в тому числі ОСОБА_2 , площею 878 кв.м. (пункти 47, 47.1). 29.10.2009 року на підставі цього рішення органу місцевого самоврядування ОСОБА_2 було видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 140147. 05.06.2012 року ОСОБА_2 продала земельну ділянку відповідачці ОСОБА_1 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу № 6517. 25.02.2013 року ОСОБА_1 повідомила Інспекцію ДАБК у Миколаївської області про початок виконання будівельних робіт. 29.07.2013 року Управління містобудування та архітектури Миколаївської міської ради надала відповідачу містобудівні умови і обмеження забудови земельної ділянки по АДРЕСА_1 . 28.01.2015 року ОСОБА_1 подала декларацію про готовність до експлуатації житлового будинку II категорії складності. 02.02.2015 року Управління ДАБІ в Миколаївській області зареєструвало декларацію під № МК142150330455. 30.03.2015 року Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області на ім`я ОСОБА_1 було видано свідоцтво про право власності на житловий будинок загальною площею 371 кв.м, житловою площею 154,5 кв.м. у зв`язку із чим державним реєстратором Миколаївського міського управління юстиції Мостецьким Д.О. було прийнято рішення про державну реєстрацію права власності відповідачки на нерухоме майно (житловий будинок - літ. А-2, гараж - літ. Б), про що у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було внесено запис за № 9218609. Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухомо майно 07.12.2015 року державним реєстратором Миколаївського міського управління юстиції Вирич Т.В. було прийнято рішення про державну реєстрацію права власності відповідачки на земельну ділянку площею 0,0878 га із кадастровим номером 4810136300:12:001:0013 по АДРЕСА_1 , запис №12432457. Підставою для державної реєстрації зазначено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу № 6517 від 05.06.2012 року та державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 140147, виданий 03.12.2009 року Управлінням Держкомзему у м. Миколаєві. Також з матеріалів справи вбачається, що у будинку АДРЕСА_1 з квітня 2015 року проживає та є зареєстрованими ОСОБА_1 зі своїм чоловіком ОСОБА_4 та неповнолітньою дитиною ОСОБА_5 , 2006 р.н. 16.10.2014 року Миколаївський міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави звернувся із позовом до Миколаївської міської ради, ОСОБА_2 і ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення Миколаївської міської ради №36/61 від 04.09.2009р. в частині надання ОСОБА_2 у власність земельної ділянки площею 878 кв.м. по АДРЕСА_1 , визнання недійсними державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 140147, виданого 03.12.2009 року, та договору купівлі-продажу земельної ділянки від 05.06.2012 року, укладеного між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 , а також про повернення земельної ділянки в комунальну власність. Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 19 листопада 2015 року у справі № 487/10110/14-ц, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 14 грудня 2015 року, позовні вимоги задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61 у частині надання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 878 кв.м по АДРЕСА_1 ; визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий ОСОБА_2 з відміткою про перехід права власності на цю земельну ділянку до ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 05 червня 2012 року. У задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договору купівлі-продажу земельної ділянки від 05.06.2012 року та про повернення земельної ділянки в комунальну власність - відмовлено. При цьому суд першої інстанції виходив з того, що норма ч. 1 ст. 216 ЦК України, на яку посилався позивач, не може застосовуватися як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використанням правового механізму, встановленого ст.ст. 215, 216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені ст. 388 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 19 листопада 2015 року та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 14 грудня 2015 року в частині позовних вимог Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері про визнання незаконним та скасування рішення міської ради, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку скасовано, справу в цій частині передано на новий розгляд до суду першої інстанції. В частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договору купівлі-продажу земельної ділянки від 05.06.2012 року та про повернення земельної ділянки в комунальну власність судові рішення не оскаржувались, а тому в касаційному порядку в цій частині не переглядались. Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 30 грудня 2016 року у справі № 487/10110/14-ц, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 22 березня 2017 року, позовні вимоги прокурора задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61 у частині надання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 878 кв.м по АДРЕСА_1 ; визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий ОСОБА_2 . Задовольняючи позовні вимоги, місцевий суд виходив із того, що спірна земельна ділянка відноситься до території зелених насаджень загального користування і входить до земельної ділянки площею 14 424 кв.м, яка входить до земель прибережної захисної смуги і знаходиться на відстані 9 м від урізу води Бузького лиману. За таких обставин, спірна земельна ділянка не могла бути виділена ОСОБА_2 для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд, оскільки згідно норм законодавства України у прибережних захисних смугах уздовж річок забороняється будівництво таких споруд. При виділенні ОСОБА_2 спірної земельної ділянки Миколаївською міською радою не було дотримано вимог ВК України та ЗК України, у зв`язку з чим її рішення є незаконним і підлягає скасуванню з відповідними похідними від цього правовими наслідками щодо визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 140147 від 29 жовтня 2009 року. Переглядаючи справу у касаційному порядку Верховний Суд у постанові від 11 грудня 2019 року Верховний Суд вважав, що суди першої й апеляційної інстанцій, ухваливши по суті правильні судові рішення, неправильно застосували норми матеріального права, а тому касаційну скаргу слід задовольнити частково, виклавши мотивувальні частини рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 30 грудня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 22 березня 2017 року в редакції цієї постанови. При цьому Верховний Суд виходив з того, що відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього кодексу. Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду. Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку. Тому суди першої й апеляційної інстанцій мали підстави дійти висновку про задоволення позовних вимог, хоча помилково застосували для задоволення вимоги про повернення спірної земельної ділянки приписи статей 387 і 388 ЦК України, а не статті 391 цього кодексу та частини другої статті 52 ЗК України. Відмовляючи у задоволенні позову у даній справі, що переглядається в апеляційному порядку, суд першої інстанції виходив з того, що прокурором була заявлена вимога про скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про реєстрацію права власності відповідачки на спірну земельну ділянку, тоді як починаючи з 16.01.2020 року Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не передбачає такого способу судового захисту, а тому відповідна позовна вимога прокурора задоволенню не підлягає. Відмовляючи у задоволенні вимоги про скасування свідоцтва про право власності ОСОБА_1 на житловий будинок, що побудований на спірній земельній ділянці, суд першої інстанції зазначав, що вказане свідоцтво не є підставою виникнення права власності, а тому його скасування не призведе до припинення права власності на новостворене майно, оскільки таке виникло за фактом введення будинку в експлуатацію та державної реєстрації права власності на нього, тоді як прокурором вимог про скасування державної реєстрації такого права не було заявлено та не доведено обставин протиправності прийнятого державним реєстратором рішення про державну реєстрацію цього права, не було заявлено вимог щодо незаконності реєстрації ДАБІ декларації про готовність об`єкта до експлуатації, тоді як відповідачка не наділена владними повноваженнями у сфері державної реєстрації права власності, прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, отже не є особою, яка порушила право, інтерес держави. Вирішуючи вимоги прокурора про повернення спірної земельної ділянки у власність територіальної громади в особі Миколаївської міської ради, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 набула право володіння як земельною ділянкою, так і житловим будинком та фактично володіє цим майном, оскільки право власності на це нерухоме майно зареєстровано за нею у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, і відповідачка проживає та зареєстрована за адресою вказаного будинку. За такого суд вважав, що прокурор звернувся до суду із неналежним способом захисту порушеного права, оскільки судове рішення про усунення перешкод у праві користування та розпорядження майном не може бути підставою набуття, зміни чи припинення речових прав. Позивач має довести суду, що він є власником, який має всі правомочності власника. Негаторний позов є неефективним способом захисту для мети повернення у власність майна, якого позивач був незаконно позбавлений, а тому вимога про зобов`язання ОСОБА_1 повернути у власність територіальної громади в особі Миколаївської міської ради як негаторний позов задоволенню не підлягає. Також суд першої інстанції вважав, що обраний спосіб захисту не призведене до поновлення права держави, оскільки прокурор просить захисти права власності територіальної громади міста Миколаєва, яка не зверталась із позовом. Крім того, з огляду на приписи ст. 321 ЦК України щодо непорушності права власності, положення ч. 2 ст. 212 ЗК України, згідно яких приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки та враховуючи, що відповідачка не займала самовільно спірну земельну ділянку, а набула право власності на неї на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення вимоги прокурора про відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, шляхом знесення будинку. Також судом першої інстанції було встановлено, що позов в цій справі був поданий із пропуском строку позовної давності, проте, відмовляючи у позові за недоведеністю, суд наслідки пропуску позовної давності не застосував. Проте не з усіма висновками суду першої інстанції колегія суддів може погодитись з огляду на таке. Як встановлено судом при розгляді справи № 487/10110/14-ц, земельна ділянка по АДРЕСА_1 знаходиться на відстані дев`яти метрів від урізу води Бузького лиману, у межах законодавчо визначеної прибережної захисної смуги Бузького лиману, належить до земель водного фонду і її заволодіння громадянами сталось всупереч вимог закону, оскільки перехід права власності на це мано є неможливим. Верховний Суд неодноразово викладав висновки щодо способу захисту прав власника земельної ділянки водного фонду, право власності на яку неправомірно зареєстровано за фізичною чи юридичною особою, або якщо земельна ділянка зайнята такою особою. Так, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-95цс18); від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18); від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18); від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19); від 15 вересня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19); від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) та інших Велика Палата Верховного Суду виснувала, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду (перехід до них володіння цими землями) всупереч вимогам ЗК України є неможливим; розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу. Тому протиправне зайняття такої земельної ділянки або державну реєстрацію права власності на неї за приватною особою слід розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, й таке право захищається не віндикаційним, а негаторним позовом. (За змістом наведених постанов та виходячи з обставин, встановлених у цих справах, зазначені висновки не застосовуються щодо заволодіння замкненими природними водоймами загальною площею до 3 гектарів, оскільки такі водойми можуть надаватися у власність приватним особам (стаття 59 ЗК України). Такі висновки зроблені Великою Палатою Верховного Суду виходячи з того, що в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що ділянки належать до водного фонду, набуття приватної власності на них є неможливим. Як відомо, якщо в принципі, за жодних умов не може виникнути право власності, то і володіння є неможливим. Тому ані наявність державної реєстрації права власності за порушником, ані фізичне зайняття ним земельної ділянки водного фонду не приводять до заволодіння порушником такою ділянкою. Отже, як зайняття земельної ділянки водного фонду, так і наявність державної реєстрації права власності на таку ділянку за порушником з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а належним способом захисту прав власника є негаторний позов У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) зроблено висновок, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 39), від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17 (провадження № 12-95гс19, пункт 6.27), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19, пункт 35), від 01 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19, пункт 52)). Таким чином, висновок суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 набула право володіння спірною земельною ділянкою, а тому прокурор, звертаючись із негаторним позовом, обрав неналежний спосіб захисту, є помилковим. Усунення перешкод територіальній громаді м. Миколаєва у здійсненні нею права користування та розпоряджання спірною земельною ділянкою переслідує легітимну мету контролю за використанням відповідного майна згідно із загальними інтересами, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом спірної земельної ділянки, яка належить до земель водного фонду, а саме до прибережної захисної смуги Бузького лиману та знаходиться на території зелених насаджень загального користування. Суспільний інтерес у поверненні спірної земельної ділянки до комунальної власності спрямований на задоволення соціальної потреби у відновленні законності, становища, яке існувало до порушення права власності народу на землю, у збереженні прибережних захисних смуг, недопущенні зміни цільового призначення земель водного фонду, земель рекреаційного призначення та їх передання у власність з метою житлового будівництва. Контроль за використанням земельних ділянок водного фонду, зайнятих прибережними захисними смугами, згідно з їх цільовим призначенням є важливим для суспільства загалом і для територіальної громади м. Миколаєва зокрема, оскільки люди зацікавлені у попередженні забруднення, засмічення та вичерпання, виснаження Бузького лиману, у збереженні його водності та у зменшенні коливань стоку. Вони зацікавлені у захисті від знищення навколоводних тварин і рослин, зокрема зелених насаджень на узбережжі вказаного лиману у зеленій зоні, що, як встановив суд апеляційної інстанції, згідно з Генеральними планами міста Миколаєва задовго до виникнення спірних правовідносин уже була територією спеціального призначення, в якій заборонене будівництво. З огляду на викладене загальний інтерес у контролі за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає приватний інтерес відповідачки у збереженні земельної ділянки у власності. За такого висновок суду першої інстанції щодо відхилення позовних вимог про повернення земельної ділянки її законному власнику - не відповідає вимогам закону та встановленим обставинам справи, а тому колегія суддів вважає такою, що підлягає задоволенню, вимогу прокурора, про зобов`язання ОСОБА_1 повернути у власність територіальної громади в особі Миколаївської міської ради спірну земельну ділянку. Крім того, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. Негаторний позов може бути заявлений упродовж всього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (Постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018р. у справі №469/1203/15-ц, від 04.07.2018р. у справі №653/1096/16-ц, від 28.11.2018р. у справі №504/2864/13-ц, від 12.06.2019р. у справі №487/10128/14-ц). З огляду на те, що спірна земельна ділянка водного фонду не вибувала з володіння громади, володіючий власник завжди може вимагати повернення йому таких ділянок. Отже суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо пропуску прокурором строку позовної давності. Також колегія суддів враховує, що у справі № 487/10110/14-ц позовна вимога про повернення земельної ділянки в комунальну власність була обґрунтована ч. 1 ст. 216 ЦК України, тобто підстава, з яких вона була заявлена, є іншою ніж підстава позову у справі, що переглядається. В той же час, відсутні підстави для задоволення решти позовних вимог. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні вимоги про скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про реєстрацію права власності відповідачки на спірну земельну ділянку, з огляду на неефективність такого способу судового захисту. Так, у постановах від 03.09.2020 року та від 27.05.2021 року у справі № 914/1201/19 Верховний Суд виклав правову позицію, щодо застосування пункту 3 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству" у контексті визначення способу захисту у разі проведення спірних реєстраційних дій. Зокрема, суд касаційної інстанції зазначив, що "Законом України від 05.12.2019 № 340-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", який набрав чинності з 16.01.2020, статтю 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" викладено у новій редакції. Так, відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини 3 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції, чинній з 16.01.2020) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Зміст зазначеної правової норми переконливо свідчить про те, що, на відміну від частини 2 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, чинна редакція встановлює такі способи судового захисту порушених прав та інтересів особи: 1) судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; 2) судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; 3) судове рішення про скасування державної реєстрації прав. При цьому з метою ефективного захисту порушених прав уточнено, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав)." Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку, що з 16.01.2020 року законодавець вже виключив такий спосіб захисту порушених речових прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію права, а відтак такий спосіб судового захисту не зможе забезпечити і гарантувати позивачу відновлення порушеного права, а значить не спроможний надати особі ефективний захист її прав. Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. При цьому колегія суддів вважає безпідставними доводи апеляційної скарги прокурора про те, що суд був повинен самостійно змінити позовні вимоги, сформулювавши їх відповідно до чинної редакції частини 2 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" застосувавши принцип jura novit curia («суд знає закони»), оскільки вказаний принцип дає можливість суду застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм, а не змінювати на власний розсуд формулювання позовної вимоги всупереч приписам ст. 13 ЦПК України щодо диспозитивності цивільного судочинства. Також колегія суддів вважає, що відсутні підстави для задоволення вимоги про скасування свідоцтва про право власності ОСОБА_1 на житловий будинок, що побудований на спірній земельній ділянці, про що вірно вказав суд першої інстанції, оскільки за своєю правовою природою свідоцтво про право власності на нерухоме майно лише посвідчує наявність відповідного права і не породжує, не змінює і не припиняє певні права та обов`язки, тобто не є правочином. Свідоцтво видається на підтвердження існування права і такий посвідчувальний документ є чинним, якщо є дійсною правова підстава його видачі. Чинність документа, у даному випадку - свідоцтва, є показником, який характеризує його юридичну силу. Тобто, якщо правова підстава, у зв`язку з якою був виданий документ, визнана недійсною, то таке рішення не породжує в його сторін прав, а відтак свідоцтво, як посвідчувальний документ, втрачає свою юридичну силу, і не може підтверджувати право, яке вже відсутнє (п. 24 постанови Верховного Суду від 18.06.2019 року у справі № 911/1657/18). Між тим, вимог про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності відповідачки на житловий будинок чи про скасування такої державної реєстрації прокурором у позові не було заявлено. Щодо вимог про знесення житлового будинку під літ. А-2 загальною площею 371 кв.м, житловою площею 154,5 кв.м, гаражу під літ. Б., що розташовані на спірній земельній ділянці, то слід зазначити наступне. Так, захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав (пункт "б" частини третьої статті 152 ЗК України). Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц виснувала, що: вирішення вимоги, зокрема, про повернення власникові земельної ділянки, з огляду на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 5 грудня 2018 року у справі № 713/1817/16-ц (пункт 61) і від 4 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (пункти 8.5, 8.18), не є вирішенням питання про право власності на житловий будинок, споруджений на частині цієї ділянки (пункт 125.9); повернення власникові земельної ділянки, яка не могла передаватися у приватну власність, саме по собі не може вважатися перешкодою для використання будинку, спорудженого на частині цієї ділянки (пункт 126). У постанові від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 Велика Палата Верховного Суду вказала про відсутність підстав для відступу від вищевикладених висновків. При цьому Велика Палата Верховного Суду зауважує, що у кожному випадку, коли володіючий власник просить про усунення йому перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом демонтажу спорудженого на ній об`єкта нерухомості, суд має перевіряти правомірність втручання держави у права на повагу до житла та мирного володіння на цей об`єкт шляхом його демонтажу, а саме: наявність підстави для такого втручання у законодавстві, легітимність мети цього втручання (його відповідність цілям, визначеним у пункті 2 статті 8 Конвенції та абзаці другому статті 1 Першого протоколу до Конвенції) та пропорційність демонтажу відповідній меті (можливість досягнення останньої проведенням демонтажу за відсутності менш обтяжливих для відповідача способів захисту прав позивача). Залежно від результату такої перевірки суд вирішує питання про задоволення чи відмову у задоволенні позову. При цьому у разі його задоволення відшкодування особі вартості майна, що підлягає демонтажу, не є можливим за відсутності для цього юридичних підстав (зокрема, правомірності його спорудження, добросовісності набуття права на нього, заявлення вимоги про відшкодування та її обґрунтованості) (пункт 109). Отже повернення земельної ділянки водного фонду, яка не може бути у приватній власності та знесення (демонтаж) будинку і гаражу це два негаторні позови, тобто дві вимоги (не можна повернуту земельну ділянку шляхом демонтажу будівлі). Проте такої окремої позовної вимоги як демонтаж житлового будинку та гаражу, що розташовані на спірній земельній ділянці, прокурором не було заявлено. За таких обставин відсутні підстави для задоволення вказаних вимог. Викладене не перешкоджає зверненню до суду з відповідним негаторним позовом про усунення перешкод територіальній громаді у користуванні належної їй земельною ділянкою шляхом демонтажу будівель, що на ній розташовані. Оскільки у задоволені вказаних вимог судом першої інстанції відмовлено з інших підстав, то з огляду на вищенаведені мотиви рішення суду в силу п.4 ч.1 ст.376 ЦПК підлягає скасуванню в цілому з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову. За такого, апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню. Відповідно до ч. 1, 13 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Таким чином, з ОСОБА_1 на користь Миколаївської обласної прокуратури підлягає стягненню відшкодування судових витрат в розмірі 11647грн.50коп. (4 659 грн судового збору за позовну заяву + 6 988 грн 50 коп судового збору за апеляційну скаргу). Керуючись ст. 367, 374, 376, 382 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури задовольнити частково. Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 січня 2021 року скасувати і ухвалити нове рішення про часткове задоволення позову. Зобов`язати ОСОБА_1 повернути у власність територіальної громади в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку площею 878 кв.м, з кадастровим номером 4810136300:12:001:0013 по АДРЕСА_1 . У задоволені решти вимог відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 на користь Миколаївської обласної прокуратури 11 647 гривень 50 копійок (одинадцять тисяч шістсот сорок сім гривень п`ятдесят копійок) судових витрат у зв`язку з розглядом справи в судах першої і апеляційної інстанцій. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту у порядку, передбаченому ст. 389 ЦПК України. Головуючий В.В. Коломієць Судді: Н.В. Самчишина Н.О. Тищук Повний текст постанови складено 01 травня 2023 року.