Постанова Львівський апеляційний суд № 456/5040/21

Справа № 456/5040/21 Головуючий у 1 інстанції: Шрамко Р.Т. Провадження № 22-ц/811/718/23 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 квітня 2023 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Копняк С.М., суддів: Бойко С.М., Ніткевича А.В., секретар судового засідання Юзефович Ю.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 21 лютого 2023 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя, В С Т А Н О В И В: у жовтні 2021 року ОСОБА_2 звернулася в суд з вказаним позовом. Позов обґрунтовано тим, що 14 лютого 2014 року вона уклала шлюб з відповідачем ОСОБА_1 . Від шлюбу з відповідачем, мають сина ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 . Одруження з відповідачем виявилось невдалим, у зв`язку з чим вони вирішили розлучитись та поділити набуте в шлюбі майно. Під час перебування в шлюбі серед іншого майна ними спільно на підставі договору купівлі-продажу від 08 серпня 2018 року, посвідченого приватним нотаріусом Стрийського районного нотаріального округу Львівської області Васьків Л.М., за спільні кошти подружжя придбано квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , право власності на яку зареєстровано лише за відповідачем. В досудовому порядку поділ нерухомого майна подружжя вирішити не представляється можливим за небажанням відповідача. Враховуючи, що набута ними в період шлюбу квартира є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, її слід поділити між сторонами, виходячи з правил рівності часток подружжя в спільному майні, визнавши, відповідно, за позивачем і відповідачем право власності - в розмірі по 1/2 частини вказаного майна за кожним та змінивши, таким чином, режим спільної сумісної власності подружжя на цей об`єкт на режим спільної часткової власності. Рішенням Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 21 лютого 2023 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частки квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 сплачений нею судовий збір в сумі 2 974 грн 00 коп. Скасовано арешт, накладений ухвалою Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 06 жовтня 2012 року, на квартиру АДРЕСА_2 , право власності на яке зареєстроване за ОСОБА_1 , проживаючим в с. Братківці Стрийського району Львівської області. У березні 2023 року ОСОБА_1 оскаржив рішення суду першої інстанції, подавши апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 21 лютого 2023 року та ухвалити нове рішення, яким в позові відмовити. Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції не враховано той факт, що спірна квартира придбана за особисті кошти ОСОБА_1 , які ним отримані в позику від ОСОБА_4 , та повернуто останній після розірвання шлюбу між сторонами у справі. Отже, ОСОБА_2 не брала ніякої участі у придбанні цієї квартири. Апеляційного скарга не містить доводів щодо невірного вирішення питання скасування заходів забезпечення позову. Відзив на апеляційну скаргу не надходив, що згідно з частиною третьою статті 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду судового рішення суду першої інстанції. Сторони, будучи належним чином повідомленими про дату, час та місце розгляду справи, в судове засідання суду апеляційної інстанції не з`явились. Позивач будь-яких клопотань про відкладення розгляду справи не заявила. 25 квітня 2023 року від відповідача ОСОБА_1 надійшло клопотання про відкладення розгляду без зазначення причин неявки. Перевіривши доводи клопотання відповідача ОСОБА_1 про відкладення розгляду справи, колегія суддів дійшла такого висновку. Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Виходячи з відсутності у клопотанні відповідача посилання на будь-які причини неявки до суду апеляційної інстанції, колегією суддів причина неявки останнього в суд апеляційної інстанції не визнається поважною. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін чи їх представників, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Апелянт реалізував своє право на викладення відповідних аргументів у відзиві на позовну заяву і апеляційній скарзі. Позивач також реалізувала своє право на викладення відповідних аргументів, подавши позовну заяву та відповідь на відзив на позовну заяву. Колегія суддів вважає, що, зважаючи на межі розгляду справи в суді апеляційної інстанції (стаття 367 ЦПК України), наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи. А відтак, у задоволенні клопотання відповідача ОСОБА_1 про відкладення розгляду справи слід відмовити. Розгляд справи в суді апеляційної інстанції проводити у відсутності сторін. Перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення. До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з такого. Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судом встановлено, що сторони у справі перебували у зареєстрованому шлюбі з 14 лютого 2014 року по 05 листопада 2021 року. В період шлюбу ними придбано нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_2 , про що свідчить договір купівлі-продажу квартири від 08 серпня 2018 року. Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 08 серпня 2018 року, убачається, що 08 серпня 2018 року ОСОБА_1 , набув у приватну власність квартиру по АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу квартири, серії та номер: 1177, виданого 08.08.2018 року, приватним нотаріусом Стрийського районного нотаріального округу Львівської області. Згідно заяви ОСОБА_2 від 08 серпня 2018 року, засвідченої приватним нотаріусом Стрийського районного нотаріального округу, Ковальська М.В., надала свою згоду на укладення її чоловіком ОСОБА_1 , договору купівлі-продажу квартири, за яким купити, за ціну і на яких умовах йому відомих квартиру АДРЕСА_2 . При цьому заявила, що такий правочин відповідає інтересам сім`ї та погоджується з тим, щоб умови договору купівлі-продажу визначались її чоловіком. Відомості про цю заяву також зазначені в пункті 9 договору купівлі-продажу квартири від 08 серпня 2018 року. В матеріалах справи наявна копія розписки від 01 серпня 2018 року, згідно з якою ОСОБА_1 одноособово на свої особисті потреби отримав в борг від ОСОБА_4 520 000,00 грн, які зобов`язувався повернути до 01 серпня 2021 року. На розписці також міститься напис про те, що позичені нею грошові кошти ОСОБА_4 отримала 11 грудня 2021 року. З матеріалів справи також убачається, що у травні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічною позовною заявою, в якій просив визнати за ним право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_2 . Ухвалою Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 12 жовтня 2022 року зустрічну позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права особистої власності на квартиру визнано непроданою та повернуто позивачеві. Ухвала в апеляційному порядку не оскаржувалась. У статті 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Згідно зі статтями 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Згідно частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка, зокрема, є майно: набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. Частиною шостою статті 57 СК України визначено, що суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що «у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує». Аналогічні правові висновки викладено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2021 року у справі № 203/284/17 (провадження № 61-7751св19) та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 серпня 2021 року у справі № 553/2152/19 (провадження № 61-6722св21). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 червня 2018 року у справі №711/5108/17 (провадження № 61-1935св18) зроблено висновок по застосуванню пункту 3 частини першої статті 57 СК України та вказано, що «у випадку набуття одним із подружжя за час шлюбу майна за власні кошти, таке майно є особистою приватною власністю». У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 березня 2019 року у справі №362/2567/17-ц (провадження № 61-28795св18) зроблено такий висновок: «Згідно частини шостої статті 57 СК України суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин. Це пов`язано з тим, що для сімейних відносин важливе значення має не лише державна реєстрація шлюбу, а й дійсні відносини чоловіка та дружини. Якщо ж цього немає і чоловік та дружина фактично не складають однієї сім`ї, то на такі відносини не може поширюватися режим спільності майна подружжя. У разі спору заінтересована особа повинна довести в суді факт окремого проживання подружжя у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин до розірвання шлюбу». Аналогічний висновок також було зроблено і в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 серпня 2018 року у справі № 313/403/14-ц (провадження № 61-13868св18). Вказаний висновок доповнено в постанові Верховного Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 вересня 2018 року у справі № 750/9806/16-ц (провадження № 61-16800св18): «Згідно зазначених норм (частина шоста статті 57 СК України) при вирішенні питання про правовий режим майна подружжя з`ясуванню підлягають як підстави й час набуття такого майна, так і обставини, що свідчать про окреме проживання подружжя у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин до розірвання шлюбу». У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 червня 2021 року в справі №595/970/20 (провадження № 61-4017св21) вказано, що поділ майна подружжя здійснюється таким чином: по-перше, визначається розмір часток дружини та чоловіка в праві спільної власності на майно (стаття 70 СК України); по-друге, здійснюється поділ майна в натурі відповідно до визначених часток (стаття 71 СК України). При цьому не виключається звернення одного із подружжя, при наявності спору, з позовом про визнання права на частку в праві спільної власності без вимог щодо поділу майна в натурі». Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що спірна квартира придбана ОСОБА_1 в особисту власність та за особисті кошти, адже такі обставини не підтверджуються наданою ним розпискою від 01 серпня 2018 року, оскільки спростовуються як змістом договору купівлі-продажу квартири від 08 серпня 2018 року (в якому не значено, що квартира набувається в особисту власність лише ОСОБА_1 ), так і заявою позивачка про надання відповідачу згоди на укладення цього договору, зміст якої свідчить, що такий договір укладається саме в інтересах сім`ї, а не в особистих інтересах ОСОБА_1 . Під час розгляду справи, суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 статті 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції № 2) [ВП], §

41. Вирішуючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи викладене, апеляційний суд вважає, що оскаржуване рішення слід залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, оскільки її доводи вірних висновків суду не спростовують. Відповідно до статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. З урахуванням висновків суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги, а саме те, що оскаржуване рішення слід залишити без змін, підстави для здійснення розподілу судових витрат за розгляд справи судами обох інстанцій, відсутні. Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 375, 382 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд, П О С Т А Н О В И В: апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 21 лютого 2023 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови. Повний текст постанови складено 27 квітня 2023 року. Головуючий С.М. Копняк Судді: С.М. Бойко А.В. Ніткевич