Постанова Київський апеляційний суд № 759/23015/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД справа № 759/23015/21 провадження № 22-ц/824/726/2023 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 квітня 2023 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів: судді - доповідача Кирилюк Г. М. суддів: Рейнарт І. М., Семенюк Т. А. при секретарі Кошель К. А. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Ренесанс Компані» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у реалізації права власності шляхом визнання припиненим права на користуванням нерухомим майном та виселення, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 18 липня 2022 року в складі судді Горбенко Н. О., встановив: 06.10.2021 Товариство з обмеженою відповідальністю «Ренесанс Компані» (далі - ТОВ «Ренесанс Компані» звернулося до суду з вказаним позовом, в якому посилалось на ті підстави, що ПАТ КБ «Надра» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №750/П/23/2006-840 від 16 червня 2006 року. В забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між ОСОБА_4 та ПАТ КБ «Надра» було укладено договір іпотеки від 16.06.2006, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шнирьовою Г. М. Предметом іпотеки є квартира, загальною площею 47,20 кв.м., житловою площею 29,10 кв.м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . 29 травня 2020 року між ПАТ КБ "Надра" та ТОВ "Світ Фінансів" було укладено договір № GL3N216952 про відступлення прав вимоги, за яким банк відступив новому кредитору належні банку права вимоги до боржників, в тому числі за договором іпотеки, укладеним з ОСОБА_1 11 червня 2020 року ТОВ "Світ Фінансів" направило на адресу ОСОБА_1 , ОСОБА_4 лист-вимогу відповідно до ст. 38, 37, 38, 40 Закону України "Про іпотеку", однак боржники її не виконали. 14 липня 2021 року між ТОВ "Світ Фінансів" (продавець) та ТОВ "Ренесанс Компані" (покупець) укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, за яким продавець, діючи відповідно до ст. 38 Закону України "Про іпотеку" продав, а покупець купив нерухоме майно, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . Ураховуючи викладене, ТОВ "Ренесанс Компані", як новий власник спірного майна, на підставі ст. 40 Закону України "Про іпотеку" , ст. 109, 150, 156 ЖК Української РСР , ст. 3, 7 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" просило усунути перешкоди у реалізації права власності шляхом визнання ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 такими, що втратили право користування квартирою, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , та їх виселення. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 18 липня 2022 року позов задоволено частково. Визнано ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 такими, що втратили право користування житловим приміщенням, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 . В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ "Ренесанс Компані" 4 540 грн судового збору. 21.11.2022 ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення Святошинського районного суду м. Києва від 18 липня 2022 року в частині визнання ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 такими, що втратили право користування жилим приміщенням, скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні вказаної позовної вимоги. Зазначив, що ОСОБА_4 передав в іпотеку квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , яка була придбана не за рахунок кредитних коштів та належала йому на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на житло від 26.10.2004 ( 1/3 частина) та договору дарування 2/3 частин квартири від 06.05.2006. Оскільки право власності на предмет іпотеки було придбано не за кредитні кошти, тому до спірних правовідносин слід застосовувати положення статті 109 ЖК Української РСР щодо заборони виселення без надання іншого жилого приміщення. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер. Відповідачі є його спадкоємцями. У вказаній квартирі зареєстровані та проживають : ОСОБА_1 з 13.07.1989 року, ОСОБА_2 з 29.06.2006 року, ОСОБА_3 з 26.02.2016 по теперішній час. Зазначив, що вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право на користування житловим приміщенням, має фактичним наслідком позбавлення відповідачів права на житло та, відповідно, їх виселення. ТОВ "Ренесанс Компані" при укладенні договору купівлі-продажу квартири було обізнано про наявність речових прав осіб, які зареєстровані та проживають у жилому приміщенні, тобто мав можливість виявити ризики, пов`язані з набуттям права власності на спірну нерухомість у зв`язку із невиконанням кредитних зобов`язань, забезпечених іпотекою. Відповідачі іншого житла не мають. Висновки суду першої інстанції суперечать дійсним обставинам справи, судом неправильно застосовано норми матеріального права, що є підставою для його скасування та ухвалення нового рішення про відмову в позові. Правом надання відзиву на апеляційну скаргу учасники справи не скористалися. В судовому засіданні відповідач ОСОБА_1 та його представник - адвокат Зайцев І. Ю. , відповідачка ОСОБА_2 апеляційну скаргу підтримали та просили її задовольнити. Представник ТОВ «Ренесанс Компані» - адвокат Чуйко Я. В. просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції без змін. Відповідач ОСОБА_3 в судове засідання не з`явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлений судом належним чином. Переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Судом встановлено, що між ВАТ КБ "Надра" та ОСОБА_1 укладений кредитний договір від 16 червня 2006 року № 750/П/23/2006-840, відповідно до умов якого останньому було надано кредит у сумі 35 000 доларів США строком до 15 червня 2016 року під 11 % річних. 16 червня 2006 року між ВАТ КБ "Надра" та ОСОБА_4 укладений іпотечний договір від 16 червня 2006 року, посвідчений приватним нотаріусом Шнирьовою Г. М., зареєстрований у реєстрі за № 801, відповідно до умов якого на забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором з повернення кредиту в сумі 35 000 доларів США, сплати відсотків за користування кредитними коштами , плати за управління кредитом, штрафних санкцій в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 47,20 кв.м., жилою площею 29,10 кв.м. Відповідно до п.2.1.2 вказаного договору, предмет іпотеки є власністю іпотекодавця, що підтверджується: свідоцтвом про право власності на житло (1/3 частина квартири), виданим Святошинською районною у місті Києві радою згідно з розпорядженням від 25 жовтня 2004 року №2153; договором дарування 2/3 частин квартири, посвідченим державним нотаріусом Ткач О. А. 06 травня 2006 року. 29 травня 2020 року між ПАТ КБ "Надра" та ТОВ "Світ Фінансів" укладено договір № GL3N216952 про відступлення прав вимоги. 14 липня 2021 року між ТОВ "Світ Фінансів" (продавець) та ТОВ "Ренесанс Компані" (покупець) укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, за яким продавець, діючи відповідно до ст. 38 Закону України "Про іпотеку" продав, а покупець купив нерухоме майно, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . Продавець стверджував, що за 30 днів до укладення цього договору письмово повідомив іпотекодавця про намір іпотекодержателя укласти договір купівлі-продажу предмету іпотеки. Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно квартира за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 47,2 кв. м, житловою площею 29,1 кв.м була зареєстрована 14 липня 2021 року на праві власності (частка 1/1) за ТОВ «Ренесанс Компані», реєстраційний номер майна: 42997136, на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 14 липня 2021 року приватним нотаріусом Пономарьовою Д. В., зареєстрованого у реєстрі за № 1398. ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 . В квартирі, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровані та проживають : ОСОБА_1 з 13.07.1989 року, ОСОБА_2 з 29.06.2006 року, ОСОБА_3 з 26.02.2016 по теперішній час. Ухвалюючи рішення про задоволення позову про визнання відповідачів такими, що втратили право на користування вказаним житловим приміщенням, суд першої інстанції виходив з того, що ТОВ «Ренесанс Компані» зареєструвало своє право власності на спірну квартирну з 14 липня 2021 року, а тому воно має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Колишній власник житла ОСОБА_4 втратив право власності та відповідно право користування жилим приміщенням. З припиненням права власності вказаної особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї. Апеляційний суд переглядає рішення суду лише в частині задоволених позовних вимог до особи, яка подала апеляційну скаргу - ОСОБА_1 . В іншій частині рішення суду першої інстанції не є предметом апеляційного розгляду. Колегія суддів не може погодитись з висновком суду першої інстанції з таких підстав. Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Статтею 317 ЦК України встановлено, що власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна. Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Статтею 9 ЖК Української РСР передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу. Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції. Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)). Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, зобов`язана їх довести, надавши суду докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про такі обставини. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. Судом встановлено, що спірна квартира, з якого позивач просить виселити відповідачів, придбана не за кредитні кошти. Отже до указаних правовідносин слід застосувати статтю 109 ЖК Української РСР щодо заборони виселення без надання іншого житла, на що суд першої інстанції уваги не звернув та дійшов помилкового висновку про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням. Відповідно до правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду від 14 липня 2021 року №753/11246/17, вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, у разі її задоволення, має фактичним наслідком позбавлення відповідачів права на житло та, відповідно, їх виселення. Проте таке позбавлення права має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв`язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло. При вирішенні спорів щодо права користування колишніми власниками та членами їх сімей іпотечним майном, судам, керуючись частиною четвертою статті 263 ЦПК України, потрібно враховувати висновки Верховного Суду України, від яких Верховний Суд не відступав, у цій категорії справ. Верховний Суд України у постанові від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 сформулював правовий висновок, від якого Верховний Суд не відступав, згідно з яким за частиною другою статті 40 Закону № 898-IV та частиною третьою статті 109 ЖК Української РСР, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 червня 2019 року у справі №643/18788/15-ц дійшла висновку, що до спірних правовідносин між власником, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, та особами, які мають право користування таким приміщенням, підлягають застосуванню стаття 40 Закону України «Про іпотеку» та стаття 109 ЖК Української РСР. Отже, обмеження права власника, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, на підставі статті 109 ЖК Української РСР та статті 40 Закону України «Про іпотеку», є передбачуваними. Тлумачення частини другої статті 109 ЖК Української РСР з урахуванням статті 379, глави 26 ЦК України свідчить, що виселення без надання іншого житлового приміщення відбувається у тому разі, якщо саме це житлове приміщення було придбане за кредитні кошти. У разі якщо предмет іпотеки набувався іпотекодавцем не за рахунок отриманих кредитних коштів, то виселення з вказаного житлового приміщення без надання іншого житлового приміщення не допускається. Правильність такого висновку підтверджується правовими висновками, сформульованими у постановах об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 295/4514/16 та від 12 квітня 2021 року у справі № 310/2950/18. Суд першої інстанції на вказані обставини уваги не звернув та дійшов помилкового висновку про часткове задоволення позову та визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням з огляду на те, що житло не було придбане за кредитні кошти, кредит був наданий в іноземній валюті, повернення якого забезпечувалося переданими в іпотеку квартирою, а судом не встановлено наявність іншого житла у відповідачів. Таким чином, оскаржуване судове рішення в частині задоволення позову до ОСОБА_1 та розподілу судових витрат необхідно скасувати з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову. Отже, апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення Святошинського районного суду м. Києва від 18 липня 2022 року в частині задоволення позовних вимог до ОСОБА_1 про визнання таким, що втратив право користування житловим приміщенням та стягнення судового збору - скасуванню, оскільки ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права, з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову. Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. За частиною 1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. З огляду на викладене, з ТОВ «Ренесанс Компані» на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню судові витрати по сплаті судового збору в сумі 3 405 грн. Керуючись ст. 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України суд постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 18 липня 2022 року в частині задоволення позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Ренесанс Компані» до ОСОБА_1 про визнання таким, що втратив право користування житловим приміщенням та стягнення судового збору скасувати, ухваливши в цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні цих вимог. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Ренесанс Компані» (код ЄДРПОУ: 39714268, адреса: 01001, м. Київ, вул. Володимирська, 5Б) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_3 ) судові витрати по сплаті судового збору в сумі 3 405 грн. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено 28 квітня 2023 року. Суддя-доповідач: Г. М. Кирилюк Судді: І. М. Рейнарт Т. А. Семенюк