Ухвала КЦС ВС № 932/5946/21

УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 квітня 2023 року м. Київ справа № 932/5946/21 провадження № 61-2972ск23 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В., розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 20 квітня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 лютого 2023 року у справі за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність Першого Правобережного відділу державної виконавчої служби у Шевченківському та Центральному районах міста Дніпра Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) щодо незняття арешту з майна, ВСТАНОВИВ: У липні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на бездіяльність Першого Правобережного відділу державної виконавчої служби у Шевченківському та Центральному районах міста Дніпра Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) щодо незняття арешту з майна. Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська ухвалою від 20 квітня 2022 року, залишеною без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 01 лютого 2023 року, у задоволенні скарги відмовив. 28 лютого 2023 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 20 квітня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 лютого 2023 року у вказаній справі. Верховний Суд ухвалою від 10 березня 2023 року касаційну скаргу залишив без руху з наданням строку для усунення недоліків, а саме для надання доказів сплати судового збору. У квітні 2023 року до суду надійшли матеріали, якими недоліки касаційної скарги усунуто. Оскаржувану постанову прийнято 01 лютого 2023 року, касаційну скаргу подано 28 лютого 2023 року, тобто в межах строку на касаційне оскарження. Касаційна скарга відповідає вимогам статті 392 ЦПК України. Судовий збір сплачений. Отримавши належним чином касаційну скаргу, колегія суддів вирішує питання про відкриття (відмову у відкритті) касаційного провадження у справі. Вивчивши касаційну скаргу, колегія суддів дійшла висновку, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити, виходячи з таких підстав. Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанції було невірно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, оскільки не враховано те, що наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника за умови відсутності виконавчого провадження та майнових претензій з-боку стягувача є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном. Згідно з пунктом 9 частини другої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду. Суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку (стаття 129-1 Конституції України). Частиною першою статті 18 ЦПК України передбачено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Статтею 447 ЦПК України передбачено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи. Аналогічне право передбачене частиною першою статті 74 Закону України «Про виконавче провадження». За змістом статті 451 ЦПК України за результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу. У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги. Судами попередніх інстанцій встановлено, що звертаючись до суду зі скаргою на дії державної виконавчої служби, ОСОБА_1 посилався на те, що в провадженні Шевченківського ВДВС м. Дніпра ГТУЮ у Дніпропетровській області перебувало виконавче провадження № НОМЕР_1 про стягнення з ОСОБА_1 боргу, яке було завершено 25 вересня 2015 року, про що винесено постанову про повернення виконавчого документу стягувачу. В рамках вказаного виконавчого провадження було накладено арешт на майно боржника. Заявник вважав, що постанова державного виконавця про повернення виконавчого листа стягувачу є ознакою закінчення виконавчого провадження, а отже повертаючи виконавчий лист стягувачу державний виконавець був зобов`язаний скасувати накладений арешт на майно боржника, чого останнім зроблено не було, що і стало підставою для подання скарги. Також заявник вважав, що відсутність виконавчого провадження, яке було знищене внаслідок закінчення строку його зберігання, не є підставою для існування арешту після повернення виконавчого листа стягувачу. Суди попередніх інстанцій також встановили, що виконавчий лист був повернутий 25 вересня 2015 року стягувачу на підставі пункту 2 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» (тут і далі Закон в редакції, яка діяла на момент повернення виконавчих листів) у зв`язку з відсутністю майна у боржника, на яке може бути звернуто стягнення. Таким чином, суди були зобов`язані перевірити наявність чи відсутність підстав для зняття арешту з майна боржника після повернення виконавчого листа стягувачу на підставі пункту 2 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження». Відповідно до вимог частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Вичерпний перелік підстав для повернення виконавчого документа стягувачу та правові наслідки такої виконавчої дії визначений статтею 47 Закону України «Про виконавче провадження». Так відповідно до пункту 2 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий документ, на підставі якого відкрито виконавче провадження, за яким виконання не здійснювалося або здійснено частково, повертається стягувачу у разі, якщо у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернуто стягнення, а здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними. Відповідно до частини п`ятої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 22 цього Закону. Звертаючись зі скаргою до суду, ОСОБА_1 вважав, що виконавче провадження було закінчено прийняттям постанови державного виконавця від 25 вересня 2015 року, а отже всі арешти, накладені на майно боржника, мали бути скасовані державним виконавцем. У разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій), повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, арешт, накладений на майно боржника, знімається, скасовуються інші вжиті державним виконавцем заходи примусового виконання рішення, а також провадяться інші дії, необхідні у зв`язку із завершенням виконавчого провадження. Завершене виконавче провадження не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом. У разі якщо у виконавчому провадженні державним виконавцем накладено арешт на майно боржника, у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, державний виконавець зазначає про зняття арешту, накладеного на майно боржника (частини перша та друга статті 50 Закону України «Про виконавче провадження»). Відповідно до вимог частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження підлягає закінченню у разі: 1) визнання судом відмови стягувача від примусового виконання рішення суду; 2) визнання судом мирової угоди між стягувачем і боржником у процесі виконання; 3) смерті або оголошення померлим стягувача чи боржника, визнання безвісно відсутнім боржника або стягувача, ліквідації юридичної особи - сторони виконавчого провадження, якщо виконання їх обов`язків чи вимог у виконавчому провадженні не допускає правонаступництва; 3-1) прийняття Національним банком України рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника; 4) скасування рішення суду або іншого органу (посадової особи), на підставі якого виданий виконавчий документ, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню; 5) письмової відмови стягувача від одержання предметів, вилучених у боржника під час виконання рішення про передачу їх стягувачу, або знищення речі, що має бути передана стягувачу в натурі; 6) закінчення строку, передбаченого законом для відповідного виду стягнення; 7) визнання боржника банкрутом; 8) фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом; 9) повернення виконавчого документа без виконання на вимогу суду або іншого органу (посадової особи), який видав виконавчий документ; 10) направлення виконавчого документа за належністю до іншого відділу державної виконавчої служби; 11) повернення виконавчого документа до суду чи іншого органу (посадової особи), який його видав, у випадку, передбаченому частиною третьою статті 75 цього Закону; 12) якщо рішення фактично виконано під час виконання рішення Європейського суду з прав людини; 13) непред`явлення виконавчого документа за відновленим виконавчим провадженням у строки, визначені статтею 51 цього Закону; 14) списання згідно із Законом України «Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію» заборгованості, встановленої рішенням суду, яке підлягало виконанню на підставі виконавчого документа. Вказаний перелік є вичерпним та дозволяє зробити висновок про те, що в розумінні Закону України «Про виконавче провадження» станом на час вчинення оспорюваної виконавчої дії прийняття постанови про повернення виконавчого листа стягувачу на підставі пункту 2 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» не є закінченням виконавчого провадження. Оскільки виконавче провадження не було закінчено, то суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що у державного виконавця були відсутні підстави для застосування положень частини першої статті 50 Закону України «Про виконавче провадження» та зняття арешту з майна боржника, в зв`язку з чим правильно вказали на відсутність підстав для задоволення скарги ОСОБА_1 . Доводи касаційної скарги такого висновку не спростовують та зводяться до бажання добитися повторного розгляду справи, що не є безумовною підставою для відкриття касаційного провадження у справі. Посилання заявника на те, що суди попередніх інстанцій не врахували правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 12 січня 2022 року у справі № 203/3435/21, від 26 січня 2022 року у справі № 127/1541/14, від 18 січня 2023 року у справі № 127/1547/14, не заслуговують на увагу з огляду на те, що правовідносини у вказаних заявником справах не є подібними справі, в якій подано касаційну скаргу. Так у справі № 127/1547/14 розглядалася судами скарга на дії державного виконавця щодо незняття арешту з майна боржника у виконавчих провадженнях, яких немає, оскільки виконавчі листи, на підставі яких відкривалися ці виконавчі провадження, були судами визнані такими, що не підлягають виконанню, а майнові претензії з боку стягувача були відсутні. З аналогічних підстав було задоволено скарги на дії державного виконавця у справах № 127/1541/14 та № 203/3435/21, оскільки виконавчі листи, на підставі яких було відкрите виконавче провадження, визнані такими, що не підлягають виконанню. Згідно з частиною шостою статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження. Таким чином, зі змісту касаційної скарги, оскаржуваних судових рішень та доданих до касаційної скарги матеріалів убачається, що вона є необґрунтованою, оскільки правильне застосування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення, а тому за таких підстав у відкритті касаційного провадження на підставі частини четвертої статті 394 ЦПК України слід відмовити. Керуючись статтями 261, 394 ЦПК України,

УХВАЛИВ: Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 20 квітня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 лютого 2023 року у справі за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність Першого Правобережного відділу державної виконавчої служби у Шевченківському та Центральному районах міста Дніпра Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) щодо не зняття арешту з майна. Копію ухвали разом з доданими до скарги матеріалами направити особі, яка подала касаційну скаргу. Ухвала є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: Є. В. Петров А. І. Грушицький І. В. Литвиненко