Постанова 4816 № 592/10949/19

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 квітня 2023 року м.Суми Справа №592/10949/19 Номер провадження 22-ц/816/537/23 Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Кононенко О. Ю. (суддя-доповідач), суддів - Криворотенка В. І. , Собини О. І. з участю секретаря судового засідання - Чуприни В.І., учасники справи: позивач ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , розглянув у відкритому судовому засіданні в приміщенні Сумського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Гужви Антона Миколайовича на рішення Зарічного районного суду м. Суми від 02 лютого 2023 року, у складі судді Клименко А.Я., ухвалене у м. Суми, повний текст якого складено 08 лютого 2023 року, в с т а н о в и в: У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики. Свої вимоги мотивував тим, що 10 лютого 2014 року між ним та ОСОБА_2 укладено договір позики у формі розписки, відповідно до якого ОСОБА_2 отримав у позику грошові кошти в сумі 50000 грн та зобов`язався їх повернути за першою вимогою позивача. Вказував, що 07 травня 2019 року він направив ОСОБА_2 лист-вимогу про повернення грошових коштів отриманих у позику протягом 3 календарних днів з моменту отримання листа-вимоги, яка отримана ним 08 травня 2019 року. Однак, відповідач взяті на себе зобов`язання щодо повернення грошових коштів не виконав, грошові кошти не повернув. Посилаючись на вказані обставини, просив суд стягнути на його користь з ОСОБА_2 борг за договором позики у розмірі 50000,00 грн, 3% річних 189,04 грн, проценти 1102,74 грн, інфляційні збитки 350,00 грн та судові витрати. У січні 2020 року ОСОБА_2 через свого представника адвоката Кузнєцова А.С. звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання договору позики недійсним. Свої вимоги мотивував тим, що він працював у видавничій групі «Основа», а ОСОБА_2 працював на посаді керівника відділу прямих продаж видавничої групи «Основа». Вказував, що 10 лютого 2014 року ним була складена розписка, але грошових коштів від ОСОБА_1 він не отримував. Зазначав, що розписка ним складалася лише як гарантія видавництва на отримання грошей за товар та його повернення, тобто це певна форма договору про матеріальну відповідальність. Вважав, що обставини вчинення правочину не відповідають дійсності, мотиву та меті правочину та волі ОСОБА_2 перебувати у відносинах позики на відміну від працевлаштування. Отже, ОСОБА_1 навмисно ввів ОСОБА_2 в оману. Вказував, що ОСОБА_2 звернувся до поліції про кримінальне правопорушення та замах на вчинення шахрайських дій ОСОБА_1 в особливо великому розмірі. Посилаючись на вказані обставини, просив суд визнати недійсним договір позики від 10 лютого 2014 року з моменту укладення. Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 02 лютого 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено у зв`язку з необґрунтованістю. Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено. Визнано договір позики, за яким розпискою від 10 лютого 2014 року ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 50000 грн недійсним з моменту укладення. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 840,80 грн витрат по сплаті судового збору. Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, представник ОСОБА_1 адвокат Гужва А.М. подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову ОСОБА_1 та відмову у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 . Апеляційна скарга мотивована тим, що факт отримання грошей підтверджується розпискою від 10 лютого 2014 року, яку склав ОСОБА_2 на підтвердження позики грошової суми від ОСОБА_1 . Факт наявності у позикодавця (кредитора) оригіналу розписки боржника (боргового документу) є свідченням того, що грошове зобов`язання є невиконаним. Крім того вказує, що відповідач за первісним позовом не заперечував факту складання ним розписки. Вважає помилковим висновок суду про те, що складена ОСОБА_2 розписка виступала видом договору матеріальної відповідальності у разі недобросовісного виконання відповідачем своїх обов`язків. Проте, договір матеріальної відповідальності, на який посилається суд, є шаблоном формою договору, який не підписаний жодною із сторін, стороною договору є ТОВ «Скаді РК», який не пов`язаний з позивачем за первісним позовом. Також зазначає, що ОСОБА_2 не надано доказів, які б підтверджували факт його перебування у трудових або цивільно-правових відносинах з видавничою групою «Основа». Доводить, що ОСОБА_2 не доведено наявність умислу в діях ОСОБА_1 , а також факт обману. Також, ОСОБА_2 не підтверджено факт отримання ним від ОСОБА_1 за розпискою не грошей, а товару. Від представника ОСОБА_1 адвоката Гужви А.М. 11.04.2023 року до апеляційного суду надійшла заява про розгляд справи за його та ОСОБА_1 відсутності. У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 адвокат Кузнєцов А.С. просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України, справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою I розділу V ЦПК України. Заслухавши суддю-доповідача, заперечення проти скарги ОСОБА_2 та його представника адвоката Кузнєцова А.С., дослідивши матеріали справи та перевіривши законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги, вимог та підстав позову, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного. Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Проте, зазначеним вимогам закону рішення суду не відповідає. Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається, що 10 лютого 2014 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір позики у формі розписки, відповідно до умов якого ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 50000,00 грн, які зобов`язався повернути на першу вимогу (а.с. 6, т. 1). 07 травня 2019 року ОСОБА_1 направив ОСОБА_2 лист-вимогу про повернення останнім грошових коштів за борговою розпискою від 10 лютого 2014 року протягом 3 календарних днів з моменту отримання листа. Вказаний лист-вимогу отримано ОСОБА_2 08 травня 2019 року (а.с. 7-10, т. 1). Однак, ОСОБА_2 у встановлений строк зобов`язання не виконав, грошові кошти не повернув. Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що правова природа відносин, що склалися внаслідок написання розписки не є договором позики, оскільки грошові кошти, зазначені в розписці, передані не були. Задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив з доведеності підстав для визнання договору позики від 10 лютого 2014 року недійсним з моменту укладення. Проте, погодитись з такими висновками суду першої інстанції не можна, оскільки суд дійшов їх з неправильним застосуванням норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Згідно зі статтею 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до з ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. У ч. 1 ст. 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами. Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Згідно із ч. 1 ст. 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Відповідно до ч. ч. 1-2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Таким чином, за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Такий правовий висновок міститься у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 та від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15. Аналогічні за змістом правові висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465 цс 18). У частині четвертій статті 263 ЦПК України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначеній родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Відповідно до ч. ч. 1- 3 ст. 545 ЦК України прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. Як убачається з матеріалів справи, 10 лютого 2014 року ОСОБА_2 була складена розписка, зі змісту якої вбачається, що він отримав від ОСОБА_1 50000,00 грн, які зобов`язався повернути на першу вимогу. Отже, колегія суддів зауважує, що між сторонами укладено договір позики у письмовій формі, оформлений розпискою, яка є не лише підтвердженням факту укладення договору, а й доказом передачі позикодавцем грошової суми позичальнику, а те, що оригінал розписки знаходиться у ОСОБА_1 , свідчить про невиконання ОСОБА_2 умов договору позики. Крім того, ОСОБА_2 у розписці чітко зазначає про отримання ним коштів, скріплює її своїм підписом, це свідчить про реальний характер договору позики. Матеріали справи не містять будь-яких розписок ОСОБА_1 , як позикодавця, про повернення йому позичених коштів. Враховуючи те, що умови договору позики не виконані позичальником, то колегія суддів вважає, що наявні підстави для стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 50000,00 грн боргу за договором позики. Пред`являючи позовні вимоги, ОСОБА_1 просив стягнути заборгованість за процентами у розмірі 1102 грн 74 коп, виходячи з облікової ставки НБУ, згідно з вимогами ст. 1048 ЦК України Так, згідно з положеннями ч. 1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Відповідно до ч. 1 ст. 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов`язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Відтак, колегія суддів вважає, що із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню проценти за користування коштами за період 12 травня 2019 року по 26 червня 2019 року у сумі 1102 грн 74 коп., визначені на рівні облікової ставки Національного банку України, що розраховуються наступним чином: 50000,00 грн х 17,50% (ставка НБУ) х 46 (кількість днів) : 365 = 1102,74 грн. Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Нарахування трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації за неналежне виконання зобов`язання. Як убачається з матеріалів справи, за змістом розписки не було визначено конкретної дати повернення боргу за договором позики, проте визначено обов`язок позичальника повернути позику за першої вимогою ОСОБА_1 . За приписами ч. 1 ст. 1049 ЦПК України, якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Оскільки ОСОБА_1 пред`явив вимогу про повернення позики 07 травня 2019 року, яку ОСОБА_2 отримав 08 травня 2019 року, останній мав право її повернути протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позивачем такої вимоги. Однак, пред`являючи позовні вимоги, ОСОБА_1 просив, в силу ст. 625 ЦК України, стягнути з ОСОБА_2 суму боргу за договором позики з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення у період з 12 травня по 26 червня 2019 року, а також три проценти річних від простроченої суми, хоча 30-денний строк, визначений законом, який надано позичальнику для повернення боргу, сплив тільки 08 червня 2019 року. За таких обставин, час прострочення виконання грошового зобов`язання розпочався з 09 червня 2019 року, тому кількість днів прострочення виконання грошового зобов`язання становить 18 днів. Отже, з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягають до стягнення три відсотка річних від простроченої суми за час прострочення виконання грошового зобов`язання відповідно до ст. 625 ЦК України за період з 09 червня 2019 року по 26 червня 2019 року розмірі 73,97 грн (50000,00 грн х 3% х 18 днів : 365). Колегія суддів вважає, що не підлягають задоволенню позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення індексу інфляції за весь час прострочення, а саме за період з 12 травня по 26 червня 2019 року, оскільки визначений позичальнику законом строк для повернення боргу за договором позики сплив 08 червня 2019 року, тобто місяць, в якому відповідач повинен був повернути позику, ще не закінчився. За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суми боргу за договором позики у розмірі 51176 грн 71 коп. Що стосується вирішення зустрічних позовних вимог про визнання недійним укладеного між сторонами договору позики, то колегія суддів виходить з наступного. Так, згідно з ч. 3 статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Статтею 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Звертаючись до суду із зустрічним позовом, ОСОБА_2 , як на підставу недійсності укладеного правочину, вказував на те, що він був вчинений ним під впливом обману. Відповідно до ч. 1 ст. 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. Відповідно до ч. 1 ст. 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. За змістом зазначеної норми закону правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Тлумачення ст. 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину. У пункті 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам роз`яснено, що правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Частиною 1 статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Згідно з ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч. 1 ст. 81 ЦПК України). Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України). Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). ОСОБА_2 , всупереч зазначениим вимогам закону, не доведено, що під час надання позики та складення ним 10 лютого 2014 року розписки існували обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого правочину, і що його воля не відповідала перебуванню у позикових відносинах, породжених договором позики. Також, ОСОБА_2 не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 вчиняв будь-які умисні дії, направлені на введення в оману позивача під час складення розписки, текст якої є чітким та зрозумілим. При цьому, розписка складена ОСОБА_2 10 лютого 2014 року без зазначення, що вона складена як гарантія видавництва на отримання грошей за товар та його повернення. Та обставина, що відносно ОСОБА_1 порушено кримінальну справу за фактом вчинення шахрайських дій, не є підставою для задоволення позову про визнання недійсним договору позики з підстав укладення його внаслідок введення в оману. Суд першої інстанції вищенаведеного не врахував та дійшов помилкового висновку про наявність підстав для визнання недійсним договору позики. Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Відповідно до п. п. 1, 2, 3, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. За вказаних обставин, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню на підставі п. п. 1- 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України, з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 та відмову у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 . Окрім того, відповідно до положень ст. 141 ЦПК України, пропорційно до задоволених позовних вимог з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає компенсації судовий збір за розгляд справи в суді першої інстанції у розмірі 761 грн 48 коп та за апеляційний перегляд справи в розмірі 2403 грн 42 коп. З матеріалів справи вбачається, що 16 грудня 2019 року між ОСОБА_1 та Адвокатським об`єднанням «Юридична фірма «Фелікс» укладено договір про надання правничої допомоги (а.с. 115-119, т. 1), проте для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат, ОСОБА_1 не надано суду доказів витрат на професійну правничу допомогу адвоката Гужви А.М., який представляв його інтереси в суді першої інстанції, а саме детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, а тому відсутні підстави для їх компенсації. Враховуючи те, що справа є малозначною (п. 1 ч. 6 ст. 19 ЦПК України), відповідно до приписів п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України, постанова не підлягає касаційному оскарженню. Керуючись ст. ст. 367, 369, п. 2 ч. 1 ст. 374, п. п. 1, 2, 3, 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381, 382, 389, 390 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Гужви Антона Миколайовича задовольнити частково. Рішення Зарічного районного суду м. Суми від 02 лютого 2023 року скасувати та прийняти постанову. Позов ОСОБА_1 задовольнити частково. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг за договором позики у розмірі 51176 грн 71 коп, який складається з: 50000,00 грн боргу за договором позики, 1102 грн 74 коп процентів, 74 грн 97 коп три відсотка річних від простроченої суми. Відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення суми індексу інфляції за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання. Відмовити у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору позики. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 компенсацію судових витрат по сплаті судового збору в розмірі 761 грн 48 коп за розгляд справи судом першої інстанції та за апеляційний перегляд справи у розмірі 2403 грн 42 коп. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і касаційному оскарженню не підлягає. Головуючий - О. Ю. Кононенко Судді: В. І. Криворотенко О. І. Собина