Постанова 4812 № 478/1567/21

17.04.23 22-ц/812/346/23 Єдиний унікальний номер судової справи 478/1567/21 Номер провадження 22-ц/812/346/23 Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В. Постанова Іменем України 17 квітня 2023 року місто Миколаїв Колегія суддів судової палати у цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі: головуючого Серебрякової Т.В., суддів: Коломієць В.В., Самчишиної Н.В., з секретарем судового засідання Богуславською О.М., за участі: представника відповідача Опейда А.В., переглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_1 ОСОБА_2 рішення, яке ухвалено Казанківським районним судом Миколаївської області 12 січня 2023 року під головуванням судді Іщенко Х.В., в приміщені цього ж суду, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про повернення банківського вкладу, стягнення інфляційних втрат, пені та відшкодування моральної шкоди, УСТАНОВИЛА: У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до філії Миколаївського обласного управління Акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» (далі філія Миколаївського обласного управління АТ «Ощадбанк») про повернення банківського вкладу, стягнення інфляційних збитків, неустойки у вигляді пені відповідно до ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів» та відшкодування моральної шкоди. В обґрунтування позовних вимог зазначено, що 24 червня 2016 року між філією Миколаївського обласного управління АТ «Ощадбанк» та ОСОБА_1 було укладено договір банківського вкладу за №36927414 «Пенсійний», відповідно до умов якого останній передав банку на вкладний (депозитний) рахунок грошові кошти в сумі 33 115 грн. 55 коп., зі сплатою 18.5% річних, строком на 18 місяців. Втім, внаслідок неналежного виконання відповідачем - філією Миколаївського обласного управління АТ «Ощадбанк» своїх обов`язків щодо збереження грошових вкладень, а саме незаконних дій посадових осіб відповідача, проти волі позивача, без його згоди, з його вкладного (депозитного) рахунку було знято і присвоєно грошові кошти в розмірі 12 714 грн. 90 коп. Позивач неодноразово звертався до відповідача із запитами про повернення належних йому коштів, проте кошти останнім виплачені не були, з посиланням на різні причини і підстави. Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1 просив стягнути на його користь з філії Миколаївського обласного управління АТ «Ощадбанк» кошти в загальному розмірі 474 791 грн. 51 коп., з яких: 12 714 грн. 90 коп. заборгованість; 4 635 грн. 76 коп. - інфляційні збитки; 447 440 грн. 85 коп. пеня в розмірі 3% на підставі ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів». Окрім того, позивач зазначав, що він відноситься до соціально незахищеної верстви населення, є особою похилого віку, та внаслідок протиправних дій працівників відповідача тривалий час не може розпоряджатись своїми коштами, зокрема, спрямувати їх на лікування, сплату комунальних послуг, інші потреби, а тому діями відповідача йому спричинено моральну шкоду, яку останній оцінив в розмірі 10 000 грн., та компенсацію якої просив стягнути з відповідача. Ухвалою Казанківського районного суду Миколаївської області від 04 травня 2022 року замінено первісного відповідача філія Миколаївського обласного управління АТ «Ощадбанк» належним відповідачем АТ «Ощадбанк». АТ «Ощадбанк» подало до районного суду відзив, в якому просило застосувати наслідки спливу позовної давності та відмовити у задоволені позову в повному обсязі. Рішенням Казанківського районного суду Миколаївської області від 12 січня 2023 року у задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено. Судове рішення обґрунтовано тим, що спірні правовідносини виникли між сторонами з приводу неповернення банком суми відсотків, які були нараховані по депозитному договору, але перераховані банком на поточний (картковий рахунок) позивача в сумі 12 714 грн. 90 коп. та в подальшому несанкціоновано зняті з рахунку клієнта банку. Судом зазначено, що відповідач взяті на себе зобов`язання за договором про відкриття та обслуговування банківського рахунку не виконав, а тому позовні вимоги в частині стягнення грошових коштів розмірі 12 714 грн. 90 коп. є обґрунтованими. Разом з тим, позивач пропустив трирічний строк звернення до суду (позовну давність), визначений ст.257 ЦК України, що є підставою для відмови в задоволенні позову. Клопотань щодо його поновлення та доказів пропуску строку з поважних причин позивачем до суду не надано, а тому, з урахуванням заяви відповідача про застосування позовної давності та положень ст.267 ЦК України, районний суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 . В апеляційній скарзі представник позивача ОСОБА_1 ОСОБА_2 посилаючись на порушення районним судом норм матеріального та процесуального права, просив рішення суду скасувати, та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. Апеляційна скарга мотивована тим, що з 2017 року відповідачем приймались лише заходи щодо інформування позивача про повернення коштів. Проте, кошти повернуті так і не були, що, як на думку сторони позивача, свідчить про те, що така поведінка банка не може бути розцінена як добросовісна. За вказаних обставин вважав, що право на повернення коштів підлягає захисту. У відзиві на апеляційну скаргу АТ «Ощадбанк» заперечувало проти доводів апеляційної скарги, вважаючи їх безпідставними та не підтвердженими належними та допустимими доказами. Згідно ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги, з огляду на таке. Відповідно до частин 1,2,5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення районного суду таким вимогам не відповідає. Так, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що хоча позовні вимоги ОСОБА_1 щодо стягнення коштів в сумі 12 714 грн. 90 коп. є обґрунтованими, однак через пропуск позивачем позовної давності вони не можуть бути задоволенні. Колегія суддів з таким висновком не погоджується, виходячи з наступного. У відповідності до положень ст.256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст.257 ЦК України). Вказані строки є абстрактними та поширюються на всі цивільні правовідносини, за винятком тих, щодо яких законом встановлений інший строк або які взагалі виведені з-під дії позовної давності. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч.1 ст.261 ЦК України). Початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. З матеріалів справи встановлено, що фактично про порушення свого права позивач дізнався у листопаді 2017 року. Відповідачем надана до районного суду заява, в якій заявлено про застосування позовної давності. Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року №211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України) установлено з 12 березня 2020 року на всій території України карантин. В подальшому строк дії карантину неодноразово продовжувався. Запроваджено обмежувальні заходи щодо протидії поширенню коронавірусу COVID-19, які безпосередньо впливають на виконання державою своєї соціальної, економічної, правозахисної функцій, введено певні обмеження прав та свобод людини і громадянина. Законом України від 30 березня 2020 року №540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено, зокрема, пунктом 12 наступного змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину». Отже, у пункті 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України у редакції Закону України від 30 березня 2020 року №540-IX перелічені всі статті цього Кодексу, які визначають строки звернення до суду. І всі ці строки продовжено для всіх суб`єктів цивільних правовідносин на строк дії карантину у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19). Інститут позовної давності має на меті, зокрема, гарантувати правову визначеність, забезпечення захисту порушених прав, притягнення до відповідальності. Також він стимулює уповноважену особу до активних дій щодо реалізації належного їй права під загрозою його втрати, запобігає несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу. Рівність і недискримінація є одними із основних принципів реалізації прав людини. Виходячи із взаємозв`язку норм права, які були прийняті органом законодавчої влади в Україні під час дії карантину, введеного Урядом України у зв`язку із поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19), цілей, з метою яких ці норми впроваджені, а також з метою недопущення безпідставного звуження прав учасників цивільних правовідносин, колегія суддів дійшла висновку, що пункт 12 Перехідних і прикінцевих положень ЦК України щодо продовження під час дії карантину позовної давності, передбачених статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293цього Кодексу, підлягає застосуванню. Встановивши, що про своє порушене право позивач фактично дізнався у листопаді 2017 року, то останнім днем звернення до суду з позовом у межах позовної давності було б 23 листопада 2020 року, але Закон України від 30 березня 2020 року за №540-IX щодо продовження строків позовної давності на час дії карантину набрав чинності 02 квітня 2020 року, то з огляду на встановлений Кабінетом Міністрів України карантин з 12 березня 2020 року, позивач вважаться таким, що не пропустив позовну давність. За такого, згідно ч.3 ст. 376 ЦПК України наявні підстави для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення судом апеляційної інстанції. При новому розгляді справи, колегія суддів виходить з наступного. За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом. При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів. Частина 1 ст.15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України). З пояснень представника відповідача та матеріалів справи встановлено, що між АТ «Ощадбанк» та ОСОБА_1 було укладено договір комплексного банківського обслуговування, на виконання якого позивачу було відкрито поточний (картковий) рахунок, який в подальшому був змінений у зв`язку із запровадженням в Україні міжнародного номера банківського рахунку на IBAN, в гривні України, на умовах тарифного пакету «Економний», з відповідними тарифами за користування платіжною карткою. 24 червня 2016 року між ПАТ «Ощадбанк» та ОСОБА_1 було укладено договір за №36927414 на вклад «Пенсійний» на ім`я фізичної особи, за умовами якого останній вніс, а банк прийняв на вкладний (депозитний) рахунок на умовах цього договору кошти в розмірі 33 115 грн. 55 коп. строком на 18 місяців (том 1 а.с.102-103). Згідно з п.1.2 договору процентна ставка за депозитом встановлюються в розмірі 18.5% річних. Відповідно до п.3.3.1 умов договору банк зобов`язується повернути депозит шляхом перерахування на картковий рахунок, відкритий у філії Миколаївське обласне управління АТ «Ощадбанк» на підставі договору комплексного банківського обслуговування, або шляхом видачі готівкою та сплатити нараховані проценти, обумовлені договором, шляхом перерахування на рахунок, відкритий у філії Миколаївське обласне управління АТ «Ощадбанк», або шляхом видачі готівкою. Протягом строку дії вищевказаного договору, депозитний рахунок позивача поповнювався декілька разів на загальну суму 85 640 грн. 55 коп., зокрема: 24 червня 2016 року первинний внесок (вклад) у розмірі 33 115 грн. 55 грн.; 09 вересня 2016 року внесок у розмірі 50 000 грн.; 14 листопада 2016 року внесок у розмірі 2 525 грн. (том 1 а.с.109). З відомості з програмного забезпечення банку щодо повернення коштів згідно договору від 24 червня 2016 року за період з 25 липня 2016 року по 26 грудня 2017 року, щомісячно проводились безготівкові зарахування коштів на поточний рахунок позивача, в якості нарахування процентів за договором депозиту, на загальну суму 17 416 грн. 85 коп. (том 1 а.с.110-111). 22 листопада 2017 року ОСОБА_1 звернувся до філії Миколаївського обласного управління АТ «Ощадбанк» із заявою, в якій зазначав, що з банківської платіжної картки (поточний рахунок, що відкритий у банку) без його відома були зняті готівкові кошти: 04 квітня 2017 року в розмірі 5 240 грн.; 20 червня 2017 року в розмірі 2 100 грн.; 08 вересня 2017 року в розмірі 232 грн. 40 коп.; 08 вересня 2017 року в розмірі 128 грн.; 09 жовтня 2017 року в розмірі 3 000 грн.; 13 жовтня 2017 року в розмірі 700 грн.; 09 листопада 2017 року в розмірі 1 200 грн. У зв`язку із цим, позивач просив банк повернути кошти на його рахунок (том 1 а.с.7). Зняття вищевказаних грошових коштів зі вказаного рахунку підтверджуються відомостями з програмного забезпечення банку (том 1 а.с.111). Після закінчення строку дії депозитного договору 25 грудня 2017 року АТ «Ощадбанк» повернуло ОСОБА_1 суму депозитного вкладу у розмірі 85 640 грн. 55 коп. (том 1 а.с.107,108). Повідомленням за вих.№427/66-2018 від 19 січня 2018 року Казанківським ВП Новобузького ВП ГУНП в Миколаївській області Жильцову Б.Д. надано інформацію, що його заява про вчинене кримінальне правопорушення приєднана до кримінального провадження №12017150240000599 від 01 листопада 2017 року. Також роз`яснено, що по вказаному провадженню позивач не є потерпілим, проводиться розслідування (том 1 а.с.8). Заявою від 19 січня 2018 року на ім`я т.в.о. заступника начальника слідчого відділу Казанківського ВП Новобузького ВП ГУНП в Миколаївській області Жильцов Б.Д. просив визнати його потерпілим у вищевказаному кримінальному проваджені. (том 1 а.с.9). З листа філії Миколаївського обласного управління АТ «Ощадбанк», за вих.№112 27-12/203 від 20 лютого 2018 року у відповідь на заяву ОСОБА_1 від 23 січня 2018 року вбачається, що в ході перевірки рахунків, що відкриті на ім`я позивача в ТВБВ №10014/0101 філії Миколаївське обласне управління АТ «Ощадбанк», встановлені сумнівні операції, що здійснені по банківській платіжній картці (вказаний номер), по картковому рахунку за пакетом «Економний», на який зараховуються відсотки по вкладним рахункам, що відкриті на ім`я позивача. За період з 25 липня 2016 року по 24 листопада 2017 року на рахунок зараховано кошти в сумі 16 333 грн. 64 коп. З банківської платіжної картки (вказано номер), по рахунку позивача, проведені видаткові операції з 04 квітня 2017 року по 09 листопада 2017 року на загальну суму 12 600 грн. 40 коп. (12 714 грн. 90 коп. з урахуванням комісії). Зазначено, що працівниками банку вжито вичерпних заходів, щодо вказаної перевірки та до правоохоронних органів направлено заяву з додаванням матеріалів суцільної перевірки (том 1 а.с.11). Копія вказаного висновку суцільної перевірки від 12 січня 2018 року, проведеної в строк з 17 вересня 2017 року по 12 січня 2018 року, наявна в матеріалах справи (том 1 а.с.113-133). З системно логічного аналізу вищевказаних обставин, колегія суддів приходить до висновку, що між сторонами фактично виникли правовідносини з питань банківського обслуговування карткового рахунку позивача. Ці правовідносини регулюються нормами ЦК України, Законами України «Про банки і банківську діяльність», Законом України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» (який був чинний на час виникнення спірних правовідносин). Відповідно до ст.526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст.525 ЦК України). Згідно з ч.ч.1-3 ст.1066 ЦК України за договором банківського рахунка банк зобов`язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. Банк не має право використовувати грошові кошти на рахунку клієнта, гарантуючи його право безперешкодно розпоряджатися цими коштами. Банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його права розпоряджатися грошовими коштами на власний розсуд. Договір банківського рахунка укладається в письмовій формі для відкриття клієнтові або визначеній ним особі рахунка у банку на умовах, погоджених сторонами. Банк зобов`язаний укласти договір банківського рахунка з клієнтом, який звернувся з пропозицією відкрити рахунок на оголошених банком умовах, що відповідають закону та банківським правилам (ст.1067 ЦК України). Відповідно до ст.7 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» банки мають право відкривати своїм клієнтам вкладні (депозитні), поточні рахунки. Статтею 14.8 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» встановлено, що банк та користувач укладають договір щодо порядку та умов використання електронного платіжного засобу. Платіжна картка - електронний платіжний засіб у вигляді емітованої в установленому законодавством порядку пластикової чи іншого виду картки, що використовується для ініціювання переказу коштів з рахунка платника або з відповідного рахунка банку з метою оплати вартості товарів і послуг, перерахування коштів зі своїх рахунків на рахунки інших осіб, отримання коштів у готівковій формі в касах банків через банківські автомати, а також здійснення інших операцій, передбачених відповідним договором (пункт 1.27 статті 1 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні»). Стаття 1073 ЦК України визначає, що у разі несвоєчасного зарахування на рахунок грошових коштів, що надійшли клієнтові, їх безпідставного списання банком з рахунка клієнта або порушення банком розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунка банк повинен негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта або належного отримувача, сплатити проценти та відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено законом. Згідно зі ст.1074 ЦК України обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпоряджання рахунком за рішенням суду або в інших випадках, встановлених законом або умовами обтяження, предметом якого є майнові права на грошові кошти, що знаходяться на рахунку, а також у разі зупинення фінансових операцій, які можуть бути пов`язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму та фінансуванням розповсюдження зброї масового знищення, замороження активів, що пов`язані з тероризмом та його фінансуванням, розповсюдженням зброї масового знищення та його фінансуванням, передбачених законом. Банк не має права встановлювати заборону на встановлення обтяження, але може встановлювати розумну винагороду. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (ч.1 ст.1058 ЦК України). Вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору (стаття 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність»). Згідно з ч.1 ст.1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). За договором банківського строкового вкладу банк зобов`язаний видати вклад та нараховані проценти за цим вкладом із спливом строку, визначеного у договорі банківського вкладу (ч.3 ст.1060 ЦК України). Банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав (ч.ч.1,5 ст.1061 ЦК України). Проаналізувавши положення ч.ч.1,2 ст.202, ст.ст.1058,1060, ч.2 ст.1070, ст.ст.1073,1074 ЦК України, ст.2 Закону України «Про банки і банківську діяльність», ст.ст.525, 526, 599, 611, 625 ЦК України, а також те, що після закінчення строку дії договору банківського вкладу, вклад (депозит) позивачу повернуто в повному обсязі, проценти за договором банківського вкладу сплачені на поточний рахунок (вказане ніхто зі сторін не оспорював), але кошти в розмірі 12 714 грн. 90 коп. з такого рахунку на вимогу позивача не були виплачені, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для захисту прав позивача, шляхом стягнення вказаних коштів у судовому порядку. При цьому колегія суддів виходить з того, що на навіть у разі доведення вини працівників банку, у привласнені коштів фізичних осіб (клієнтів) у тому числі коштів позивача, таке не впливає на обов`язок банку щодо належного виконання взятих на себе зобов`язань за відповідним договором. Оскільки грошове зобов`язання відповідача щодо повернення коштів з банківського рахунку позивача не виконане, то сума боргу підлягає стягненню з відповідача з урахуванням інфляційних втрат, що становить 2 534 грн. 05 коп. При цьому, при вирішенні справи, колегія суддів не погоджується з доводами відповідача про відсутність в позовній заяві належного обґрунтування позовних вимог про повернення коштів та правову невизначеність позову. Колегія суддів виходить з того, що відповідно до вимог ст.124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір. У статті 6 Конвенції закріплено принцип доступу до правосуддя. Стаття 13 Конвенції гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ вважають здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції»). Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. З урахуванням цих норм, правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. При цьому суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Надаючи правову оцінку належності обраного заінтересованою особою способу захисту, суди повинні зважати і на його ефективність в контексті статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Сполученого Королівства» ЄСПЛ зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом. Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Оскільки положення Конституції України мають вищу юридичну силу (статті 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушене цивільне право чи інтерес підлягає судовому захисту у спосіб, який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, суд має ураховувати його ефективність. Це означає лише те, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у ст.16 ЦК України і цей перелік не є вичерпним, про що прямо зазначено у вказаній статті. Частиною першою статті 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У частині першій та пунктах 4, 5 частини третьої статті 175 ЦПК України зазначено, що в позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Позовна заява повинна містити, зокрема, зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні, та виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини. Отже, позовна заява обов`язково повинна містити предмет позову та підстави позову. Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яке опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Водночас правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. У статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» закріплено завдання суду при здійсненні правосуддя та вказано, що суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. При ухваленні рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову (ч.1 ст. 264 ЦПК України). У цивільному процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus ). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. При вирішенні цивільного спору суд у межах своїх процесуальних повноважень та в межах позовних вимог, встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки) правовідносин сторін, які випливають з встановлених обставин та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець вказує саме на «норму права», що є значно конкретизованим, а ніж закон. Більш того, виходячи з положень ЦПК України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить своє відображення в судовому рішенні, зокрема в його мотивувальній і резолютивній частинах. Тому, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia. При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови в позові, оскільки згідно з принципом jura novit curia неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачем спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. Тобто суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. У постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження №12-161гс19) та від 25 червня 2019 року у справі №924/1473/15 (провадження № 12-15гс19) зроблено правовий висновок про те, що посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені в позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв`язку із цим суд, з`ясувавши при розгляді справи, що позивач послався не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує в рішенні саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Помилкове правове обґрунтування позовних вимог не є перешкодою в доступі до правосуддя, а відмова у задоволенні позовних вимог з цих підстав є порушенням статті 6 Конвенції та статей 55, 124 Конституції України, оскільки позивач визначає предмет та підстави позову, а обов`язком суду є установлення обґрунтованості позову та вирішення спору по суті заявлених вимог з визначенням правовідносин сторін, що випливають зі встановлених обставин та правових норм, які підлягають застосуванню до цих правовідносин. Не є підставою для відмови в задоволенні позову також посилання позивача у позовній заяві на норми права, які не підлягають застосуванню у справі, оскільки суд при вирішенні справи враховує підставу (обґрунтування) та предмет позовних вимог. Таким чином, визначення предмета та підстав спору є правом позивача, у той час як встановлення обґрунтованості позову обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики ЄСПЛ включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Кутіч проти Хорватії, заява № 48778/99). Разом з тим, вирішуючи позовні вимоги щодо стягнення пені, на підставі ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів», колегія суддів виходить з наступного. Згідно із ч.3 ст.549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч.4 ст.263 ЦПК України). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі №320/5115/17 (провадження №14-133цс20) зроблено висновок, що «розміщення грошових коштів у вигляді вкладу (депозиту) та отримання процентів за вкладом є фінансовими операціями, які здійснюються у разі укладення договору банківського вкладу, і в сукупності становлять суть фінансової послуги, яка надається банком споживачу (вкладнику). Законом України «Про захист прав споживачів» за №1023-ХІІ врегульовані договірні відносини за участі споживача. Отже, пеня, передбачена ч.5 ст.10 вищевказаного Закону №1023-ХІІ, застосовується в разі порушення виконання договірного зобов`язання на користь споживача. Разом з тим після ухвалення судового рішення від 04 грудня 2014 року (справа № 320/9186/14-ц), яке набрало законної сили 25 березня 2015 року, розірвано договори банківського вкладу, тому між сторонами, кожним із вкладників та банком, припинилися договірні правовідносини з договорів банківського вкладу. Після ухвалення рішення про розірвання договорів банківського вкладу та набрання ним законної сили між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов`язання зі сплати коштів, наявність якого підтверджене судовим рішенням, застосовуються приписи ст.625 ЦК України у разі його невиконання. Тобто з моменту набрання рішенням законної сили на вказані правовідносини не поширюється дія Закону №1023-ХІІ, а відтак пеня відповідно до ч.5 ст.10 Закону №1023-ХІІне нараховується. Як установлено судами, позивачі, звертаючись до суду з позовом, просили стягнути пеню відповідно до ч.5 ст.10 Закону №1023-ХІІ, обчислену саме за період з 19 липня 2016 року по 19 липня 2017 року, тобто за один рік, що передував зверненню до суду із цим позовом, у той час як рішення суду, яким розірвано договори банківського вкладу, набрало законної сили 25 березня 2015 року. Оскільки між позивачами та банком припинено правовідносини з договорів банківського вкладу, то ч.5 ст.10 Закону №1023-ХІІ не розповсюджується на спірні правовідносини й відповідно рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню в частині стягнення пені». У справі, що переглядається позовні вимоги обґрунтовані невиконання банком вимоги вкладника та зобов`язання по поверненню коштів за договором банківського строкового вкладу по закінченню строку його дії. Встановлено, що днем повернення коштів за договором банківського вкладу від 24 червня 2016 року є 25 грудня 2017 року, а отже на час звернення до суду із позовом указаний договір є припиненим. Позивач просив стягнути із банку на його користь пеню відповідно до ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів» в розмірі 447 440 грн. 85 коп. Оскільки з моменту припинення договору банківського вкладу на правовідносини сторін не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів», а тому пеня відповідно до ч.5 ст.10 цього Закону України не нараховується. За вказаних обставин, позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають. Щодо позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, то слід зазначити наступне. Частинами першою та другою статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Положеннями ч.3 ст.23 ЦК України визначено, що моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою та протиправними діями заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Отже, право особи на відшкодування моральної шкоди виникає за умов порушення права цієї особи, наявності такої шкоди та причинного зв`язку між порушенням та моральною шкодою. При цьому, обов`язок доведення наявності підстав для відшкодування моральної шкоди покладається на особу, яка вимагає її відшкодування, що відповідає змісту частини третьої статті 12 та статті 81 ЦПК України. Виходячи з положень ст.ст.16,23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства. Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, №68490/01, §62, ЄСПЛ, 12 липня 2007 року). Враховуючи наведене, з урахуванням конкретних обставин даної справи, глибини заподіяної моральної шкоди, характеру та обсягу душевних страждань, яких зазнав позивач внаслідок неправомірних дій відповідача, вимог розумності та справедливості, колегія суддів у цій справі вважає доведеним завдання позивачу моральної шкоди у розмірі 2 000 грн., а заявлений позивачем розмір 10 000 грн. вважає завищеним. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Суд апеляційної інстанції враховує положення практики ЄСПЛ про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.) Згідно з ч.13 ст.141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. За правилами п.п.«в» п.4 ч.1 ст.382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Відповідно до положень ч.1 ст.133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних із розглядом справи. Відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов`язані з порушенням їх прав (ч.3 ст.22 Закону України «Про захист прав споживачів»). Згідно ч.6 ст.141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Оскільки позивач є особою, який звільнений від сплати судового збору у даній справі, але при зверненні до суду сплатив судовий збір, а позовні вимоги задоволенні частково, то із відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір в розмір 172 грн. 35 коп., а у дохід держави за подачу апеляційної скарги 258 грн. 52 коп. (3,63% задоволених вимог). Судові витрати у розмірі 6 863 грн. 24 коп. за подачу апеляційної скарги слід компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Керуючись ст.ст.367,374,376,381,382 ЦПК України, колегія суддів ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Казанківського районного суду Миколаївської області від 12 січня 2023 року скасувати та ухвалити у справі нове судове рішення. Позовні вимоги ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про повернення банківського вкладу, стягнення інфляційних втрат та відшкодування моральної шкоди задовольнити частково. Стягнути з Акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» (код ЄДРПОУ 00032129) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) грошові кошти в розмірі 12 714 (дванадцять тисяч сімсот чотирнадцять) грн. 90 коп., інфляційні втрати в сумі 2 534 (дві тисячі п`ятсот тридцять чотири) грн. 05 коп. та компенсацію моральної шкоди в сумі 2 000 (дві тисячі) грн., а всього - 17 248 (сімнадцять тисяч двісті сорок вісім) грн. 95 коп. В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про стягнення неустойки у вигляді пені відповідно до положень ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів» - відмовити. Стягнути з Акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» (код ЄДРПОУ 00032129) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) 172 (сто сімдесят дві) грн. 35 коп. судового забору, сплаченого за подачу позовної заяви. Стягнути з Акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» (код ЄДРПОУ 00032129) в дохід держави судовий збір в розмірі 258 (двісті п`ятдесят вісім) грн. 52 коп. Судові витрати у розмірі 6 863 (шість тисяч вісімсот шістдесят три) грн. 24 коп. компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України. Головуючий Т.В. Серебрякова Судді: В.В. Коломієць Н.В. Самчишина Повний текст судового рішення складено 20 квітня 2023 року