Постанова Київський апеляційний суд № 753/22860/17

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 13 квітня 2023 року м. Київ Унікальний номер справи № 753/22860/21 Апеляційне провадження 22-ц/824/2831/2023 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді - доповідача: Махлай Л.Д., суддів: Немировської О.В., Ящук Т.І. при секретарі: Кролівець О.В. сторони позивач ОСОБА_1 за зустрічним відповідач відповідач ОСОБА_2 за зустрічним позивач розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 26 вересня 2022 року, ухвалене під головуванням судді Каліушка Ф.А., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Державний нотаріус Шістнадцятої Київської державної нотаріальної контори Дорофєєва Тетяна Михайлівна про встановлення факту родинних відносин, визнання права власності, визнання майна об`єктом спільної сумісної власності та визнання частки померлої у праві спільної сумісної власності, встановлення факту прийняття спадщини, визнання заповіту та свідоцтва про право на спадщину недійсними та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення факту прийняття спадщини, в с т а н о в и в : у грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 у якому з урахуванням уточнених позовних вимог просив встановити факт родинних відносин між ним та ОСОБА_3 як між сином і матір`ю та факт родинних відносин між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 як між чоловіком і дружиною; визнати житловий будинок, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , об`єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_3 і ОСОБА_4 , встановити факт прийняття ним спадщини після смерті матері, яка померла 1994 року, та визнати за ним право власності на 1/4 частину цього будинку, визнати недійсним заповіт, що був складений батьком 16.10.2003, а також визнати недійсним свідоцтво про право власності, видане на ім`я ОСОБА_2 . В обґрунтування позову зазначав, що він є сином ОСОБА_3 і ОСОБА_4 . Через невідповідність у написанні власного прізвища і прізвищ батьків (« ОСОБА_3 », « ОСОБА_4 ») в різних документах він не має змоги оформити спадкові права. Після смерті батьків залишилася спадщина у вигляді житлового будинку АДРЕСА_1 . Оскільки будинок був придбаний батьками в шлюбі, то є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. В 1994 році померла матір, а після її смерті відкрилася спадщина у вигляді 1/2 частки будинку. Вважає, що він фактично прийняв спадщину після смерті матері разом зі своїм батьком, оскільки вони були зареєстровані і проживали разом з нею. В 2003 році батько склав заповіт, яким усе належне йому майно залишив відповідачці. Проте за життя батько зловживав алкогольними напоями, був психічно хворою людиною, погано бачив, а тому не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними під час складання заповіту 2003 року. У листопаді 2018 року ОСОБА_2 звернулась до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_1 , в якому просила встановити факт своєчасного прийняття нею спадщини після смерті матері ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Зустрічні позовні вимоги обґрунтовані тим, що вона є донькою ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Після смерті матері вона вступила в управління і володіння спадщиною, оскільки у неї наявна ощадна книжка спадкодавиці. Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 26.09.2022 первісний позов задоволено частково. Зустрічний позов задоволено. Встановлено факт родинних відносин, що ОСОБА_1 є сином ОСОБА_3 . Встановлено факт родинних відносин ОСОБА_4 та ОСОБА_3 як чоловіка та дружини. Встановлено факт прийняття спадщини ОСОБА_2 після смерті матері ОСОБА_3 . Вирішено питання судових витрат. Не погоджуючись з даним рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, у якій просить скасувати рішення суду в частині відмови у задоволенні його позовних вимог та в частині задоволених вимог за зустрічним позовом, та ухвалити в цих частинах нове рішення, яким у задоволенні зустрічних позовних вимог відмовити, а його вимоги задовольнити у повному обсязі. Посилається на неправильне застосування норм матеріального права, неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи. А саме, судом не враховано, що спірний будинок придбано його батьками за час перебування у шлюбі, а тому у рівних частках належав обом батькам. Він є спадкоємцем першої черги та після смерті матері вчинив дії, що свідчать про прийняття спадщини, а тому питання визнання будинку спільним сумісним майном батьків стосується його прав та інтересів. Після смерті матері фактично прийняли спадщину він та його батько, оскільки вони мешкали та були зареєстровані за однією адресою разом із спадкодавицею. Ним надано належні та допустимі докази на підтвердження цих обставин. Суд не врахував, що будинок за адресою АДРЕСА_2 , на сьогодні належить ОСОБА_7 , яка є рідною сестрою ОСОБА_3 . Його батьки мешкали в цьому будинку доки не побудували поряд свій АДРЕСА_1». Побудувавши будинок переїхали до нього, при цьому залишились прописані за адресою АДРЕСА_1. Суд не надав належної оцінки показам свідків, які підтвердили його проживання з матір`ю за однією адресою на момент її смерті. У спірному будинку він проживає до сих пір, що свідчить про те, що він фактично вступив у володіння спадковим майном. Судом не враховано лист ОСОБА_9 , надісланий на адресу суду, в якому вона повідомляє, що померлий ОСОБА_4 бажав, щоб ОСОБА_1 жив у спірному будинку та, що відповідачка ввела батька в оману та в подальшому ввела в оману і саму ОСОБА_9 . Батько, складаючи заповіт на відповідачку не розумів, що тим самим позбавляє його права на спадкування. Ураховуючи вади здоров`я батька та покази свідків, а також листи дружини померлого батька, вважає, що суд мав підстави для визнання заповіту недійсним, а відповідно і свідоцтво про право на спадщину є недійсним. Наявність ощадної книжки не підтверджує факту, що цей вклад є спадковим майном, що на цьому рахунку є кошти, які б могли бути спадковим майном. Ощадна книжка матері після її смерті знаходилася у батька, а до відповідачки потрапила уже після смерті батька. Інших обставин, які б вказували на те, що відповідачка фактично прийняла спадщину після смерті матері відповідачка не зазначала. У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 - ОСОБА_10 просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а судове рішення - без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість. Зазначає, що позивач сам вказував, що факт реєстрації його з матір`ю міг бути підтверджений будинковою книгою, проте клопотання про витребування такого доказу не заявляв. З часу смерті матері він не вчиняв жодних дій щодо оформлення спадщини чи встановлення факту її прийняття. Вважає, що поведінка позивача підпадає під доктрину заборони суперечливої поведінки. За висновком експерта, який грунтується на медичних документах батько усвідомлював значення своїх дій на час підписання заповіту, та жодної конструктивної критики до висновку позивач не наводить, а суб`єктивна думка ОСОБА_11 не має правового значення, до того ж не надано доказів, що лист підписано саме цією особою. Доводи позивача про те, що у неї ощадна книжка матері з`явилася після спливу шести місяців з моменту відкриття спадщини не підтверджені доказами. У судовому засіданні ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_12 підтримав апеляційну скаргу та просив її задовольнити. Представник ОСОБА_2 - ОСОБА_10 просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін посилаючись на його законність та обґрунтованість. Третя особа подала заяву про розгляд справи у її відсутності. Вислухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_3 . Спадкова справа до майна померлої не заводилася. Згідно довідки відділу РАЦС Жлобинського виконкому Республіки Білорусь, ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 в аг. Пиревичи, Жлобинського району Гомельської області Республіки Білорусь. До майна померлого Шістнадцятою Київською державною нотаріальною конторою заведено спадкову справу № 58/2016. Заяви про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 у встановлений законом строк подали позивач та відповідач. Згідно свідоцтва про народження від 17.04.1964 батьками позивача вказані ОСОБА_4 (рос.) та ОСОБА_3 (рос.). Згідно витягу з ДРАЦС від 18.05.2016 батьками позивача вказані « ОСОБА_4 та ОСОБА_3 . Відповідно до копії паспорта прізвище батька позивача було зазначено як « ОСОБА_3 ». Інші анкетні дані (дата народження, місце народження, місце проживання) є ідентичними в усіх наявних документах. Допитані в судовому засіданні свідки підтвердили, що позивач і відповідач є рідними дітьми ОСОБА_3 і ОСОБА_4 . Вказана обставина визнана сторонами. Згідно відомостей, що містяться у свідоцтві про народження від 04.12.1968, довідці центрального відділу реєстрації шлюбів м. Києва від 21.06.2007 № 4014/5.12, свідоцтві про розірвання шлюбу від 03.06.1997 № 142276 та свідоцтві про шлюб від 16.07.2010 № НОМЕР_1 відповідач є донькою ОСОБА_3 і ОСОБА_4 . 02.08.1999 ОСОБА_4 склав заповіт за № 2-3763, яким усе своє майно заповів позивачу і відповідачу у рівних долях. 16.10.2003 ОСОБА_4 склав новий заповіт за № 4-2038, посвідчений нотаріусом Шістнадцятої київської державної нотаріальної контори Дорофєєвою Т.М., яким змінив свою волю і усе належне йому майно заповів відповідачці. Згідно висновку судово-психіатричного експерта від 23.09.2021 № 49 ОСОБА_4 на період укладення заповіту від 16.10.2003 міг осмислювати власні дії, самостійно приймати рішення, прогнозувати їх наслідки та керувати своєю поведінкою. Органічні розлади, які мав ОСОБА_4 , не впливали на його здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. ОСОБА_4 під час складання заповіту міг усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними. Відмовляючи в частині визнання будинку спільним майном подружжя та визнання права власності на частку померлої у праві спільної сумісної власності, суд першої інстанції виходив того, що позивач хоч і є спадкоємцем першої черги за законом після смерті як матері, так і батька, проте вважається таким, що не прийняв спадщину після смерті матері, оскільки в установлений строк не вступив в управління або володіння спадковим майном. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції виходячи з наступного. За матеріалами справи встановлено, що мати сторін ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . На час її смерті спадкоємцями померлої були її діти - сторони по справі та чоловік ОСОБА_4 (батько сторін). Спадкоємці із заявами про прийняття спадщини не зверталися, спадщину після смерті ОСОБА_3 не оформляли. Оскільки спадщина відкрилася до введення в дію ЦК України (01.01.2004) чинного на теперішній час, при вирішенні питань щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом тощо суд правильно керувався нормами ЦК 1963 року, який діяв до 01.01.2004. Відповідно до ст. 548 ЦК 1963 року для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини. Відповідно до ст. 549 цього ж Кодексу визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. На відміну від ст. 1268 ЦК, який діє на теперішній час, на час смерті матері сторін не мало значення чи зареєстровані спадкодавець та спадкоємець за однією і тією ж адресою та чи проживали вони разом. За положеннями ст. 549 ЦК 1963 року у разі, якщо спадкоємець не подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини, він мав довести ту обставину, що він протягом шести місяців з дня відкриття спадщини фактично вступив в управління або володіння спадковим майном. Сам по собі факт реєстрації не є належним доказом вступу в управління або володіння спадковим майном. Позивач зазначав, що він разом з матір`ю були зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 , а фактично проживали у новозбудованому будинку АДРЕСА_3 , куди вселилися ще у 1974 році всією сім`єю: батько, мати, він та сестра (відповідачка). Будинкової книги або витягу з реєстру територіальної громади м. Києва щодо реєстрації позивач не надав. Відповідно до довідки Дарницького районного у м. Києві військового комісаріату від 09.06.2017 у будинок за адресою: АДРЕСА_1 позивач зареєстрований після смерті матері ІНФОРМАЦІЯ_3 . З моменту відкриття спадщини після смерті ОСОБА_3 і до часу розгляду справи позивач не вчиняв жодних дій, які б свідчили про його інтерес до спадщини або про вступ в управління спадковим майном, що належало ОСОБА_3 . Відповідно до свідоцтва про право особистої власності на домоволодіння від 26.04.1974 будинок АДРЕСА_1 належить ОСОБА_15 та зареєстрований за ним на праві особистої приватної власності. У заяві про прийняття спадщини після смерті батька від 28.01.2016 позивач зазначив, що до складу спадкового майна входить житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , який належав спадкодавцю. Тобто у даній заяві позивач визнає, що будинок в цілому належав батьку та він не приймав якусь частину цього будинку у спадщину після смерті матері. Відтак сама по собі реєстрація позивача у будинку не свідчить про те, що він вступив в управління чи володіння спадковим майном, яке належало його матері, оскільки частки подружжя не були визначені. Позивач навіть проживаючи у будинку міг користуватися власністю батька, а не матері. Будь - яких же доказів про вступ позивача в управління або володіння спадковим майном, що належало матері позивачем не надано. За вказаних обставин суд першої інстанції дійшов правильних висновків про те, що з наданих позивачем доказів неможливо достовірно встановити, що позивач прийняв спадщину після смерті ОСОБА_3 шляхом вступу в управління або володіння спадковим майном. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, оскільки як вказувалося вище саме по собі проживання чи реєстрація у будинку позивача разом з матір`ю не підтверджують обставин прийняття спадщини після смерті матері у розумінні ст. 549 ЦК 1963 року. Натомість ОСОБА_2 надала докази про те, що вона прийняла спадщину після смерті матері шляхом вступу в управління і володіння спадщиною. Підтвердженням цього факту є наявність у неї ощадної книжки ОСОБА_3 , оригінал якої надавався до суду першої інстанції для огляду в судовому засіданні саме ОСОБА_2 . Відповідно до наказу Мін`юсту від 14.06.1994 №18/5 «Про затвердження Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України» доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном може бути, серед іншого, наявність у спадкоємців ощадної книжки, виданих на ім`я спадкодавця. Доводи апелянта про те, що ощадна книжка отримана відповідачкою після смерті батька не підтверджені будь - якими доказами, як і не підтверджено доказами відсутність грошових коштів на рахунку, що належав спадкодавці. Вимога позивача про визнання будинку спільним майном подружжя та визнання права власності на 1/4 частину будинку є похідною від встановлення факту прийняття спадщини після смерті матері, а тому суд дійшов правильних висновків, що такі вимоги не підлягають задоволенню. Відповідно до статті 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Заповіт є одностороннім правочином, оскільки залежить виключно від волі заповідача. Згідно частини другої статті 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Воля - це внутрішнє бажання заповідача визначити долю спадщини на випадок своєї смерті шляхом складання особистого розпорядження (заповіту). Волевиявлення - це зовнішній прояв внутрішньої волі, який знаходить своє втілення в заповіті, складеному та посвідченому відповідно до вимог, передбачених нормами ЦК України. Загальні підстави недійсності правочину визначені статтею 215 ЦК України. Так, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Відповідно до частин 1-3, 5, 6 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Позов про визнання заповіту недійсним заявлено з тих підстав, що на думку позивача батько на час складення заповіту не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. За клопотанням представника позивача ухвалою суду від 11.02.2021 у справі призначена посмертна комплексна психолого-психіатрична експертиза. Згідно висновку судово-психіатричного експерта від 23.09.2021 № 49 ОСОБА_4 на період укладення заповіту від 16.10.2003 міг усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними. У розпорядження експертів було надано усі матеріали цивільної справи, у тому числі і звукозаписи судових засідань, в який проводився допит свідків, та які бралися експертами до уваги при наданні висновку, про що безпосередньо вказано у самому висновку. Відтак доводи апеляційної скарги про те, що суд мав докази, які дають підстави для визнання заповіту недійсним суперечать матеріалам справи. Відповідно до ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 105 ЦПК України призначення експертизи судом є обов`язковим за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити психічний стан особи. Оскільки питання про те, чи міг ОСОБА_4 на період укладення заповіту від 16.10.2003 усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними потребує спеціальних знань, якими не володіє суд, за наявності висновку судової експертизи такий висновок не може бути спростований поясненнями сторін чи показаннями свідків, а тому висновки суду про відмову в позові в цій частині є правильними. За вказаних обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду в частині відмови у задоволенні первинного позову та в частині задоволення зустрічного позову є законними та обґрунтованим і не може бути скасоване з підстав, викладених у апеляційній скарзі. Рішення в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 не оскаржується, а відтак в апеляційному порядку не перевіряється. Керуючись ст. 367, 368, 374, 375, 381-383 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в : апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 26 вересня 2022 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня проголошення постанови до Верховного Суду шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до цього суду з підстав, викладених у ст. 369 ЦПК України. Постанову складено 17.04.2023. Головуючий Л. Д. Махлай Судді О. В. Немировська Т. І. Ящук