Постанова 4820 № 688/2787/22

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 квітня 2023 року м. Хмельницький Справа № 688/2787/22 Провадження № 22-ц/4820/725/23 Хмельницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ Ярмолюка О.І. (суддя-доповідач), Грох Л.М., Янчук Т.О., секретар судового засідання Шевчук Ю.Г., з участю представника позивача ОСОБА_1 , представниці відповідача ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом фізичної особи підприємця ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення коштів за апеляційною скаргою фізичної особи підприємця ОСОБА_3 на рішення Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 6 лютого 2023 року, встановив: 1.

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У вересні 2022 року фізична особа підприємець ОСОБА_3 (далі ФОП ОСОБА_3 ) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 про стягнення коштів. ФОП ОСОБА_3 зазначив, що відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ №040551 від 12 березня 2008 року ОСОБА_4 на праві власності належала земельна ділянка площею 2,3911 га (кадастровий номер 6825583600:02:008:0249), розташована на території Коськівської сільської ради Шепетівського району Хмельницької області та призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (далі земельна ділянка). 1 грудня 2021 року сторони уклали договір доручення №39/6825583600:02:008:0249 із додатком №1 до цього договору, за умовами якого позивач зобов`язався від імені та за рахунок ОСОБА_4 здійснити продаж земельної ділянки за ціною не менш ніж 109 516 грн, а той зобов`язався сплатити повіреному плату за виконання доручення у розмірі перевищення указаної вартості продажу земельної ділянки. При цьому сторони встановили виключне право позивача на вчинення від імені та за рахунок довірителя всіх юридичних дій, передбачених договором. В рахунок забезпечення виконання зобов`язання за цим договором 3 грудня 2021 року позивач перерахував на банківський рахунок ОСОБА_4 109 516 грн мінімальної ціни земельної ділянки. Тоді ж відповідач видав йому довіреність на продаж земельної ділянки. Згідно складеного проекту договору купівлі-продажу та зареєстрованого обтяження наміру власника від 17 червня 2022 року позивач досяг домовленості з ОСОБА_5 щодо купівлі-продажу земельної ділянки за ціною 192 366 грн. Не зважаючи на це, ОСОБА_4 не підтвердив дію призупиненої на час воєнного стану довіреності від 3 грудня 2021 року та скасував її дію, а згодом відчужив земельну ділянку третій особі. У зв`язку з порушенням умов договору доручення щодо виключного права повіреного на вчинення від імені та за рахунок довірителя всіх юридичних дій, передбачених договором, ОСОБА_4 повинен повернути забезпечувальний платіж у розмірі мінімальної ціни продажу земельної ділянки, сплатити неустойку у подвійному розмірі мінімальної ціни продажу земельної ділянки та відшкодувати майнову шкоду (упущену вигоду) у розмірі перевищення узгодженої вартості продажу земельної ділянки над визначеною мінімальною ціною цього продажу. За таких обставин ФОП ОСОБА_3 просив суд стягнути з ОСОБА_4 на свою користь 109 516 грн забезпечувального платежу, 219 032 грн неустойки, 82 850 грн упущеної вигоди, а всього 411 398 грн. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 6 лютого 2023 року в позові відмовлено. Повернуто позивачу ОСОБА_3 з державного бюджету 50 відсотків судового збору в сумі 547 грн 58 коп. за позовну вимогу про стягнення коштів забезпечувального платежу в сумі 109 516 грн, сплаченого при поданні позову на рахунок Казначейства України згідно платіжного доручення №903 від 26 вересня 2022 року. Стягнено з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 547 грн 58 коп. судового збору за позовну вимогу про стягнення коштів забезпечувального платежу в сумі 109 516 грн. Суд керувався тим, що ОСОБА_4 використав своє право на відмову від договору доручення та повернув ОСОБА_3 забезпечувальний платіж, а тому на час розгляду справи предмет спору за цією вимогою відсутній. Між сторонами залишилося неврегульованим питання щодо відшкодування понесених позивачем витрат зі сплати судового збору за подання до суду позовної вимоги про стягнення забезпечувального платежу, відтак існують перешкоди для закриття провадження у справі відповідно до пункту 2 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК України). Отже, слід відмовити у позові про стягнення забезпечувального платежу та вирішити питання про розподіл судових витрат згідно статті 141 ЦПК України. ОСОБА_4 повідомив ОСОБА_3 про відмову від договору доручення в установленому порядку, внаслідок чого на час самостійного продажу відповідачем земельної ділянки договір доручення був припинений з ініціативи довірителя. Оскільки ОСОБА_4 не порушив зобов`язання за договором, то він не повинен нести відповідальність у виді сплати неустойки. У цій частині позов ОСОБА_3 не підлягає задоволенню. ОСОБА_3 не довів належними та допустимими доказами склад цивільного правопорушення, що є юридичною підставою відповідальності ОСОБА_4 за завдані збитки, а також реальну можливість отримання ним доходів від продажу земельної ділянки, тому позов в частині стягнення упущеної вигоди є безпідставним. До початку розгляду справи по суті ОСОБА_4 визнав позов у частині стягнення 109 516 грн забезпечувального платежу та повернув позивачу вказані кошти. В силу статті 142 ЦПК України 50 відсотків сплаченого з цієї вимоги судового збору слід повернути ОСОБА_3 з державного бюджету, а решту суми присудити ОСОБА_3 з відповідача. Короткий зміст і узагальнені доводи апеляційної скарги В апеляційній скарзі ФОП ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позову посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність цих обставин, які суд визнав встановленими, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. Апеляційна скарга мотивована тим, що між сторонами був укладений договір доручення, за умовами якого ФОП ОСОБА_3 набув виключне право на вчинення від імені та за рахунок ОСОБА_4 всіх юридичних дій із продажу земельної ділянки. Позивач діяв як підприємець, а тому ОСОБА_4 мав повідомити його про відмову від договору не пізніш як за один місяць до його припинення. Матеріали справи не містять належних і допустимих доказів надсилання ОСОБА_4 та отримання ФОП ОСОБА_3 такого повідомлення, внаслідок чого станом на дату самостійного продажу відповідачем земельної ділянки договір доручення був чинним. Допущені ОСОБА_4 порушення зобов`язання за договором доручення унеможливили продаж земельної ділянки, тому відповідач повинен сплатити ФОП ОСОБА_3 неустойку та відшкодувати йому упущену вигоду. Суд першої інстанції не з`ясував усі обставини справи, зокрема, щодо дати припинення договору доручення та способу повернення забезпечувального платежу, не застосував правильно норми чинного законодавства та правові позиції Верховного Суду, не дав належної оцінки зібраним доказам і дійшов помилкового висновку про необґрунтованість позову. Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи У своєму відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_4 просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, указуючи на його законність та обґрунтованість. 2.

Мотивувальна частина Позиція суду апеляційної інстанції Частинами першою, другою, п`ятою статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржуване рішення не відповідає. Заслухавши учасників судового процесу та дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу ФОП ОСОБА_3 слід задовольнити частково. Суд першої інстанції не в повній мірі з`ясував обставини, якими обґрунтовувалися позовні вимоги та заперечення сторін, зазначив у судовому рішенні певні обставини (факти), які не підтверджені доказами, не застосував норми статей 526, 651, 653, 654 Цивільного кодексу України (далі ЦК України), статті 7 Закону України від 8 липня 2011 року №3674-VI «Про судовий збір» (далі Закон №3674-VI) і не дотримався приписів статей 81, 89, 141, 142, 255 ЦПК України. У зв`язку з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, недоведеністю цих обстави, які суд визнав встановленими, порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права оскаржуване рішення суду в частині відмови в позові про стягненя забезпечувального платежу та неустойки, а також розподілу судових витрат підлягає скасуванню з ухваленням у цій частині вимог інших (нових) судових рішень. Встановлені судами першої та апеляційної інстанції обставини На підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ №040551 від 12 березня 2008 року ОСОБА_4 на праві власності належала земельна ділянка. 1 грудня 2021 року між ОСОБА_4 (довіритель) і ФОП ОСОБА_3 (повірений) укладено договір доручення №39/6825583600:02:008:0249 із додатком №1 до цього договору, за умовами якого ФОП ОСОБА_3 зобов`язався від імені та за рахунок ОСОБА_4 вчинити юридичні дії, необхідні, спрямовані та пов`язані з підготовкою до продажу та проведенням продажу земельної ділянки (далі договір доручення). Сторони домовилися, що продаж (укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки) має бути здійснено за ціною, не меншою ніж 109 516 грн. При цьому повірений не обмежений у праві продати земельну ділянку за більшою ціною, але не має права продати її за меншою ціною (пункт 2 договору доручення, пункт 1 додатку №1 до договору доручення). Пунктом 5 договору доручення визначено, що для належного виконання повіреним зобов`язань за цим договором довіритель зобов`язується видати на ім`я повіреного довіреність, яка посвідчується нотаріально. За необхідності та при наявності вказівки повіреного щодо цього до довіреності мають бути включені також наймані працівники повіреного та особи, що надають йому цивільно-правові послуги для належного виконання даного договору. Згідно пункту 6 договору доручення сторони встановили виключне право повіреного на вчинення від імені та за рахунок довірителя всіх юридичних дій, передбачених договором. Сторони визначили цю умову як істотну умову договору, тому довіритель утримується від самостійного вчинення таких дій протягом строку дії договору. При цьому довіритель взяв на себе зобов`язання утримуватися від продовження строку дії діючого на момент укладення договору доручення договору оренди земельної ділянки, укладення будь-яких інших договорів, предметом чи наслідками укладення яких може бути перехід будь-яких прав щодо земельної ділянки або їх додаткове обтяження (підпункт 10.3 пункту 10 договору доручення). Із пункту 4 додатку №1 до договору доручення слідує, що за виконання доручення на умовах цього договору довіритель сплачує повіреному плату в розмірі перевищення вартості продажу земельної ділянки над ціною, визначеною довірителем у пункті 1 цього додатку. Відповідно до пункту 5 додатку №1 до договору доручення сторони домовилися, що у випадку порушення виключного права повіреного (пункт 6 договору) довірителем, порушення підпункту 10.3 даного договору або самостійного продажу довірителем земельної ділянки третім особам, довіритель сплачує на користь повіреного неустойку у подвійному розмірі мінімальної ціни земельної ділянки, що визначена у пункті 1 додатку №1 до договору доручення. Сплата неустойки здійснюється протягом трьох банківських днів з дати порушення умов договору. На забезпечення дійсності зобов`язань щодо виключного права повіреного (пункт 6 договору) та виконання ним обов`язків за договором останній протягом 1 (одного) банківського дня після підписання договору доручення перераховує довірителю на його банківський рахунок кошти у розмірі мінімальної ціни земельної ділянки, вказаної у пункті 1 додатку №1 до договору доручення. Дане перерахування є договірним видом забезпечення виконання зобов`язання повіреним згідно з частиною другою статті 546 Цивільного кодексу України, та підлягає поверненню повіреному після продажу земельної ділянки (пункт 2 додатку №1 до договору доручення). 3 грудня 2021 року ОСОБА_4 видав довіреність, посвідчену приватним нотаріусом Шепетівського районного нотаріального округу Хмельницької області Сасюк М.В. (зареєстровано в реєстрі за №847), якою уповноважено ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 на здійснення реалізації договору доручення щодо продажу земельної ділянки. Того ж дня платіжним дорученням №61 ФОП ОСОБА_3 перерахував на банківський рахунок ОСОБА_4 забезпечувальний платіж у розмірі 109 516 грн. 17 червня 2022 року ОСОБА_6 через приватного нотаріуса Шепетівського районного нотаріального округу Хмельницької області Садовського А.М. повідомив ОСОБА_4 про намір продажу земельної ділянки за ціною 192 366 грн і зареєстрував у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно обтяження про цей намір. Тоді ж приватний нотаріус Садовський А.М. повідомив орендаря земельної ділянки Товариство з обмеженою відповідальністю «Лотівка Еліт» про його переважне право купівлі земельної ділянки. Згідно протоколу про наміри від 1 серпня 2022 року ФОП ОСОБА_3 від імені ОСОБА_4 досяг домовленості з ОСОБА_5 щодо купівлі-продажу земельної ділянки за ціною 192 366 грн. ОСОБА_4 на вимогу ФОП ОСОБА_3 від 29 серпня 2022 року не підтвердив дію довіреності від 3 грудня 2021 року на час воєнного стану. Натомість, 16 вересня 2022 року ОСОБА_4 через приватного нотаріуса Сасюк М.В. скасував цю довіреність. За договором купівлі продажу від 21 вересня 2022 року, посвідченим приватним нотаріусом Шепетівського районного нотаріального округу Хмельницької області Мартиненко А.М. (зареєстровано в реєстрі за №2435), ОСОБА_4 відчужив земельну ділянку ОСОБА_8 14 жовтня 2022 року ОСОБА_4 через адвокатку Єрмолу А.П. повернув ФОП ОСОБА_3 забезпечувальний платіж у розмірі 109 516 грн. Мотиви, з яких виходить суд апеляційної інстанції а) щодо правовідносин сторін Статтею 11 ЦК України встановлено, що договори та інші правочини є однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків. Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Як передбачено статтею 214 ЦК України, особа, яка вчинила односторонній правочин, має право відмовитися від нього, якщо інше не встановлено законом. Особи, які вчинили дво- або багатосторонній правочин, мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених законом, відмовитися від нього, навіть і в тому разі, якщо його умови повністю ними виконані. Відмова від правочину вчиняється у такій самій формі, в якій було вчинено правочин. Правові наслідки відмови від правочину встановлюються законом або домовленістю сторін. За змістом статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. В силу статті 244 ЦК України представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі. Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин (частина перша статті 245 ЦК України). Згідно з пунктом 2 частини першої статті 248 ЦК України представництво за довіреністю припиняється у разі скасування довіреності особою, яка її видала. Із положень статті 249 ЦК України слідує, що особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної довіреності, може в будь-який час скасувати довіреність або передоручення. Відмова від цього права є нікчемною. Особа, яка видала довіреність і згодом скасувала її, повинна негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність. Частиною першою статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Як передбачено частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. За змістом статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим. У разі зміни або розірвання договору зобов`язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни (частина третя статті 653 ЦК України). В силу статті 654 ЦК України зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту. Згідно зі статтею 1000 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов`язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Договором доручення може бути встановлено виключне право повіреного на вчинення від імені та за рахунок довірителя всіх або частини юридичних дій, передбачених договором. Частиною першою статті 1007 ЦК України унормовано, що довіритель зобов`язаний видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення. Відповідно до статті 1008 ЦК України договір доручення припиняється на загальних підставах припинення договору, а також у разі: відмови довірителя або повіреного від договору; визнання довірителя або повіреного недієздатним, обмеження його цивільної дієздатності або визнання безвісно відсутнім; смерті довірителя або повіреного. Довіритель або повірений мають право відмовитися від договору доручення у будь-який час. Відмова від права на відмову від договору доручення є нікчемною. Якщо повірений діє як підприємець, сторона, яка відмовляється від договору, має повідомити другу сторону про відмову від договору не пізніш як за один місяць до його припинення, якщо триваліший строк не встановлений договором. В силу частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Аналіз указаних норм права дає підстави для висновку, що цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів. Сутність представництва зводиться до того, що: цивільні права та обов`язки належать одній особі, а здійснюються безпосередньо іншою особою; представник вчиняє лише певні юридичні дії; представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи; представник діє виключно в межах наданих йому повноважень; правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє. Правовідносини представництва можуть виникати як на підставі довіреності (письмовий документ, який видається довірителем повіреному для представництва перед третіми особами), так і на підставі договору. Довіреність як односторонній правочин і договір як консенсуальний, двосторонній правочин є основними документами, що посвідчують права представників під час вчинення ними певних дій. При цьому внутрішні відносини представництва оформлюються договором доручення, а зовнішні довіреністю. На підставі договору доручення довіритель, як правило, видає повіреному довіреність і тим самим легалізує повіреного як представника перед третіми особами. Довіреність відтворює повноваження повіреного, визначене умовами договору доручення. Договір доручення і довіреність є документами, які оформляються для належного виконання повіреним вказівок довірителя. Отже, договір доручення є юридичним фактом, на підставі якого виникає добровільне представництво (див. постанову Верховного Суду від 27 липня 2022 року у справі №766/16332/20). Представництво як за довіреністю, так і за договором припиняється внаслідок скасування довірителем довіреності та/або відмови довірителя від договору. Довіритель вправі скасувати довіреність і відмовитися від договору доручення у будь-який час. При цьому довіритель зобов`язаний негайно повідомити повіреного у належній формі про скасування довіреності та відмову від договору. Як зазначив Верховний Суд у постанові від 2 листопада 2022 року у справі №146/1094/21, у разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим (частина третя статті 651 ЦК України). У цивільному законодавстві закріплено конструкцію «розірвання договору» (статті 651-654 ЦК України). Вона охоплює собою розірвання договору: за згодою (домовленістю) сторін; за рішенням суду; внаслідок односторонньої відмови від договору. У спеціальних нормах ЦК України досить часто використовується формулювання «відмова від договору» (наприклад, у статтях 665, 739, 766, 782). Односторонню відмову від договору в тих випадках, коли вона допускається законом або договором, слід кваліфікувати як односторонній правочин, оскільки вона є волевиявленням особи, спеціально спрямованим на припинення цивільних прав та обов`язків. Крім того, Верховний Суд у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №910/4391/19 звернув увагу на те, що одним із найголовніших принципів цивільного права є забезпечення стабільності договору, яка забороняє односторонню відмову від договору, за виключенням випадків, передбачених законом або договором. Відмова від договору за своєю суттю є одностороннім правочином і, з огляду на підстави такої відмови, є способом захисту порушених прав, а тому не вимагає згоди другої сторони. Відмова від договору вважається такою, що відбулася, якщо одна сторона направила іншій стороні відповідну заяву (лист, повідомлення), надавши суду докази такого направлення та отримання її іншою стороною. Також у постанові від 12 травня 2022 року в справі №756/15123/18 Верховний Суд наголосив, що належним слід вважати надсилання вимоги з дотриманням встановленого договором порядку на адресу отримувача, яка вказана в договорі або додатково повідомлена відповідно до умов договору. Якщо такий порядок договором не визначений, відповідно до звичаїв ділового обороту належне направлення вимоги може здійснюватися засобами поштового зв`язку чи кур`єрської служби, які дозволяють встановити зміст відправлення та підтвердити його вручення, наприклад, цінним листом з описом вкладеного відповідно до Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 5 березня 2009 року №270. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, у зв`язку з чим учасники справи мають довести належними та допустимими доказами обставини, на які вони посилаються, а суд зобов`язаний надати належну оцінку цим доказам. Зібрані докази вказують на те, що 1 грудня 2021 року між ОСОБА_4 і ФОП ОСОБА_3 укладено договір доручення, за умовами якого позивач зобов`язався вчинити від імені та за рахунок ОСОБА_4 продаж земельної ділянки. На підставі цього договору 3 грудня 2021 року ОСОБА_4 видав ФОП ОСОБА_3 довіреність на вчинення відповідних юридичних дій. До укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки ОСОБА_4 відмовився від представництва ФОП ОСОБА_3 своїх інтересів. У зв`язку з цим 16 вересня 2022 року ОСОБА_4 скасував довіреність від 3 грудня 2021 року. У договорі доручення сторони не визначили порядок односторонньої відмови від договору. Водночас матеріали справи не містять належних і допустимих доказів про те, що ОСОБА_4 надіслав ФОП ОСОБА_3 відповідну заяву (лист, повідомлення) про таку відмову від договору. Повідомлення про скасування довіреності від 3 грудня 2021 року та припинення договору доручення №39/6825583600:02:008:0249 від 1 грудня 2021 року в порядку пункту 1 частини першої статті 1008 ЦК України (а.с. 42) не є таким доказом, оскільки цей документ достовірно не свідчить про його направлення ОСОБА_4 і отримання ФОП ОСОБА_3 . Отже, ОСОБА_4 не довів ту обставину, що його відмова від укладеного сторонами договору доручення відбулась, у зв`язку з чим цей договір є припиненим. Скасування ОСОБА_4 довіреності не свідчить про розірвання договору доручення. Висновок суду першої інстанції про припинення договору доручення на час самостійного продажу ОСОБА_4 земельної ділянки не відповідає фактичним обставинам справи та нормам чинного законодавства. б) щодо вимоги про стягнення забезпечувального платежу Частиною першою статті 509 ЦК України встановлено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Відповідно до статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов`язання. За змістом частини другої статті 1007 ЦК України довіритель зобов`язаний, якщо інше не встановлено договором: забезпечити повіреного засобами, необхідними для виконання доручення; відшкодувати повіреному витрати, пов`язані з виконанням доручення. В силу статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Як передбачено частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Підстави для закриття провадження у справі визначені у статті 255 ЦПК України. Згідно пункту 2 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо відсутній предмет спору. Аналіз указаних правових норм дає підстави для висновку, що забезпечення виконання зобов`язання може здійснюватися в порядку передбаченому договором. За договором доручення на довірителя покладається обов`язок відшкодувати повіреному всі витрати, пов`язані з виконанням доручення. Право на звернення до суду гарантується чинним законодавством і може бути реалізоване, зокрема, коли особа вважає, що її право порушується, не визнається або оспорюється. У разі доведеності в установленому законом порядку обставин, якими обґрунтовувалися вимоги, особа має суб`єктивне матеріальне право на їх задоволення. Водночас чинний процесуальний закон визначає підстави для закриття провадження у справі. Закриття провадження у справі це форма закінчення розгляду цивільної справи без винесення судового рішення у зв`язку з виявленням після відкриття провадження обставин, з яким закон пов`язує неможливість судового розгляду справи. Однією з підстав закриття провадження цивільної справи є відсутність предмету спору, тобто об`єкту спірного правовідношення, з приводу якого виник спір. Під предметом спору розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти рішення. За відсутністю предмета спору, зокрема у випадку припинення існування предмета спору (наприклад, сплата суми боргу, знищення спірного майна, скасування оспорюваного акта державного чи іншого органу тощо), якщо між сторонами у зв`язку з цим не залишилося неврегульованих питань, суд зобов`язаний закрити провадження у справі незалежно від кількості процесуальних дій, які були вчинені судом та учасниками судового процесу під час розгляду справи. При цьому, закриття провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 255 ЦПК України можливе також у разі, коли предмет спору існував на момент виникнення останнього та припинив існування в процесі розгляду справи (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №13/51-04). За умовами договору доручення виконання зобов`язання повіреного було забезпечено платежем у розмірі мінімальної ціни земельної ділянки (109 516 грн), який підлягав поверненню повіреному після продажу земельної ділянки. Після звернення ФОП ОСОБА_3 з позовом до суду ОСОБА_4 сплатив останньому ці кошти. Отже, предмет спору припинив існування, внаслідок чого виникли підстави для закриття провадження у справі в цій частині позовних вимог. Суд першої інстанції неправильно витлумачив норми чинного законодавства та неправомірно розглянув позов ФОП ОСОБА_3 про стягнення забезпечувального платежу по суті заявлених вимог. У цій частині оскаржуване рішення підлягає скасуванню із закриттям провадження у справі. Висновок суду про те, що закриттю провадження у справі перешкоджає невирішення питання щодо відшкодування понесених позивачем витрат зі сплати судового збору з вимоги про стягнення забезпечувального платежу, є помилковим, оскільки ФОП ОСОБА_3 вправі вирішити це питання в порядку, передбаченому пунктом 5 частини першої статті 7 Закону №3674-VI. в) щодо вимоги про стягнення неустойки Основні засади цивільного законодавства визначені у статті 3 ЦК України. До цих засад віднесено справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6). Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Як передбачено статтею 549 ЦК України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Відповідно до статті 551 ЦК України предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Цивільні відносини ґрунтуються на засадах розумності, добросовісності та справедливості, тобто дії учасників цих відносин мають відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів інших суб`єктів цивільного права. Такі дії не можуть порушувати права та завдавати шкоди іншим особам. Неустойка (штраф, пеня) є одним із видів (способів) забезпечення грошового зобов`язання. Розмір і порядок нарахування неустойки визначається письмовим договором. Штраф обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Розмір неустойки може бути зменшений судом, якщо він значно перевищує розмір збитків (неналежно виконаного зобов`язання). Також суд може зменшити розмір неустойки за наявності обставин, які мають істотне значення. Істотними обставинами у розумінні названої норми права можна вважати, зокрема, ступінь виконання зобов`язання боржником, майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні, не лише майнові, але й інші інтереси, що заслуговують на увагу (наприклад, відсутність негативних наслідків для позивача через прострочення виконання зобов`язання). Зібрані докази вказують на те, що ОСОБА_4 порушив умови договору доручення щодо виключного права ФОП ОСОБА_3 на вчинення від імені та за рахунок довірителя всіх юридичних дій із продажу земельної ділянки. Тому з нього на користь позивача слід стягнути неустойку, передбачену пунктом 5 додатку №1 до договору доручення, у подвійному розмірі мінімальної ціни земельної ділянки (219 032 грн). Водночас, приймаючи до уваги наявність поверненого ОСОБА_4 забезпечувального платежу та відсутність доказів понесення ФОП ОСОБА_3 збитків у результаті дій відповідача, виходячи із загальних засад цивільного законодавства, а саме справедливості, добросовісності та розумності, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зменшити розмір указаної неустойки до 10 000 грн. г) щодо вимоги про стягнення упущеної вигоди Відповідно до статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). За змістом пунктом 4 частини першої статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, відшкодування збитків та моральної шкоди. В силу частини першої статті 623 ЦК України боржник, який порушив зобов`язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки. Згідно зі статтею 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Аналіз указаних норм права дає підстави для висновку, що відшкодування збитків (упущеної вигоди) є видом цивільно-правової відповідальності, для застосування якої потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, дії чи бездіяльності, негативного результату такої поведінки (збитків), причинного зв`язку між протиправною поведінкою та збитками, вини правопорушника. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає. Отже, відшкодування збитків може бути покладено на відповідача лише за наявності передбачених законом умов, сукупність яких утворює склад правопорушення, яке є підставою для цивільно-правової відповідальності. При цьому на позивача покладається обов`язок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювача збитків і причинний зв`язок такої поведінки із заподіяними збитками. У свою чергу, відповідач повинен довести, що в його діях відсутня вина у заподіянні збитків. Неодержаний дохід (упущена вигода) це рахункова величина втрат очікуваного приросту в майні, що базується на документах, які беззастережно підтверджують реальну можливість отримання потерпілим, у тому числі суб`єктом господарювання, грошових сум (чи інших цінностей), якби інший учасник відносин у не допустив правопорушення. Вимагаючи відшкодування збитків у виді упущеної вигоди, особа повинна довести, що за звичайних обставин вона мала реальні підстави розраховувати на одержання певного доходу. При цьому важливим елементом доказування наявності неодержаних доходів (упущеної вигоди) є встановлення причинного зв`язку між протиправною поведінкою боржника та збитками потерпілої особи. Слід довести, що протиправна поведінка, дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які виникли у потерпілої особи наслідком такої протиправної поведінки. Водночас пред`явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов`язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані в разі належного виконання боржником своїх обов`язків. При визначенні реальності неодержаних доходів мають враховуватися заходи, вжиті кредитором для їх одержання. У виді упущеної вигоди відшкодовуються ті збитки, які могли б бути реально отримані при належному виконанні зобов`язання. Наявність теоретичного обґрунтування можливості отримання доходу ще не є підставою для його стягнення. Саме таку правову позицію висловив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постанові від 13 грудня 2018 року (справа №923/700/17), яка згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України має враховуватися судами при застосуванні норм права. Матеріали справи не містять об`єктивних і достатніх доказів про те, що внаслідок невиконання ОСОБА_4 зобов`язання за договором доручення ФОП ОСОБА_3 було завдано майнової шкоди у виді упущеної вигоди. Письмові докази, зокрема: заява ОСОБА_6 про намір щодо продажу земельної ділянки сільськогосподарського призначення (а.с. 13), витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію обтяження у виді наміру власника земельної ділянки сільськогосподарського призначення щодо її продажу (а.с. 14), повідомлення приватного нотаріуса Садовського А.М. про переважне право Товариства з обмеженою відповідальністю «Лотівка Еліт» на купівлю земельної ділянки (а.с. 16), проект договору купівлі-продажу земельної ділянки сільськогосподарського призначення (а.с. 17-18) і протокол про наміри ФОП ОСОБА_3 здійснити продаж земельної ділянки ОСОБА_5 за ціною 192 366 грн (а.с. 19), - достовірно не підтверджують факт укладення позивачем у майбутньому договору купівлі-продажу земельної ділянки з іншою особою на зазначених умовах. За таких обставин суд першої інстанції правильно керувався тим, що ФОП ОСОБА_3 не довів належними та допустимими доказами склад цивільного правопорушення, що є юридичною підставою відповідальності ОСОБА_4 за завдані збитки, а також реальну можливість отримання ним доходів від продажу земельної ділянки, тому позов в частині стягнення упущеної вигоди є необґрунтованим. Посилання ФОП ОСОБА_3 на доведеність вимог і неналежну оцінку судом досліджених доказів не відповідають фактичним обставинам справи. Суд першої інстанції правильно визначився з правовими нормами, які регулюють спірні правовідносини, внаслідок чого доводи апеляційної скарги про те, що суд не дотримався норм матеріального права, є помилковими.

3. Висновки суду апеляційної інстанції При вирішенні спору суд першої інстанції не з`ясував усі обставини справи, визнав необґрунтовано доведеним факт повідомлення ОСОБА_4 про відмову від договору доручення, не застосував правильно норми чинного законодавства та зробив помилковий висновок про безпідставність позову в частині стягнення забезпечувального платежу та неустойки, а тому в цій частині ухвалене ним рішення не може залишатися в силі. З ОСОБА_4 на користь ФОП ОСОБА_3 слід стягнути неустойку в розмірі 10 000 грн. Водночас провадження у справі за позовом ФОП ОСОБА_3 про стягнення забезпечувального платежу підлягає закриттю на підставі пункту 2 частини першої статті 255 ЦПК України за відсутністю предмета спору. У частині позову про стягнення упущеної вигоди рішення суду першої інстанції ґрунтується на повно і всебічно досліджених обставинах справи та ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому підстав для його скасування в межах доводів апеляційної скарги не вбачається. Щодо судових витрат Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд апеляційної інстанції враховує положення ст. 141 ЦПК України, згідно якої судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Позов ФОП ОСОБА_3 заявлено з ціною 411 398 грн і задоволено на суму 10 000 грн. Тому з ОСОБА_4 на користь ФОП ОСОБА_3 слід присудити 100 грн судового збору за подання позову (10000?1%) та 150 грн судового збору за подання апеляційної скарги (100?150%), а всього 250 грн (100+150). Відмовляючи в позові ФОП ОСОБА_3 , суд першої інстанції помилково застосував норми статті 142 ЦПК України, які регламентують порядок розподілу судових витрат у разі задоволення позову у зв`язку з його визнанням, а також у разі закриття провадження у справі та залишення позову без розгляду. Керуючись ст.ст. 141, 367, 374, 376, 377, 381, 382, 384, 389, 390 ЦПК України, постановив: Апеляційну скаргу фізичної особи підприємця ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 6 лютого 2023 року в частині відмови в позові про стягнені забезпечувального платежу скасувати та в цій частині провадження у справі закрити. Рішення Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 6 лютого 2023 року в частині відмови в позові про стягнення неустойки та розподілу судових витрат скасувати та в цій частині ухвалити нове рішення. Стягнути з ОСОБА_4 (місце проживання АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) на користь фізичної особи підприємця ОСОБА_3 (місцезнаходження АДРЕСА_2 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) 10 000 гривень неустойки та 250 гривень судового збору, а всього 10 250 гривень. В решті рішення суду залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено 13 квітня 2023 року. Судді: О.І. Ярмолюк Л.М. Грох Т.О. Янчук Головуючий у першій інстанції Березюк Н.П. Доповідач Ярмолюк О.І. Категорія 19