Постанова 4824 № 755/6305/22

П О С Т А Н О В А ІМ Е Н Е М У К Р А Ї Н И 05 квітня 2023року м. Київ Справа №755/6305/22 Провадження № 22-ц/824/5474/2023 Резолютивна частина постанови оголошена 05 квітня 2023 року Повний текст постанови складено 10 квітня 2023 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Стрижеуса А.М., суддів: Поливач Л.Д., Шкоріної О.І. секретаря: Карпенка В.Р. сторони: позивач ОСОБА_1 , відповідач Дніпровська районна в місті Києві державна адміністрація, треті особи ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , подану адвокатом Храпійчуком Віктором Олександровичем, на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 08 грудня 2022 року, ухваленого у складі судді Марфіної Н.В. у справі за позовом ОСОБА_1 до Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації, треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , про визнання права користування житловим приміщенням, В С Т А Н О В И В: У липні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації про визнання права користування житловим приміщенням. Позов мотивований тим, що 09 червня 2004 року на підставі розпорядження Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації від 02 червня 2004 року №685 ОСОБА_1 отримав ордер на сім`ю з трьох чоловік, серії Б №2654, на зайняття житлового приміщення житловою площею 18,00 кв.м в комунальній квартири на АДРЕСА_1 . Позивач вказував, що був прийнятий на квартирний облік у Дніпровському районі м. Києва згідно розпорядження від 27 січня 2009 року №28, як особа, справа якої прибула з іншого району та вважається на квартирному обліку з 28 грудня 1992 року на загальних підставах. Згідно повідомлення від 24 вересня 2015 року №2 в квартирі АДРЕСА_2 звільнилась житлова кімната площею 19,20 кв.м. Розпорядженням Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації від 11 березня 2016 року №119 позивачу на сім`ю з трьох осіб надано одну кімнату житловою площею 19,20 кв.м в комунальній квартирі АДРЕСА_2 . Цим же розпорядженням ОСОБА_4 , яка також претендувала на цю кімнату, відмовлено у наданні цього житлового приміщення. Зазначена кімната згідно розпорядження адміністрації від 26 липня 2016 року приватизована (свідоцтво про право власності від 26 липня 2016 року). До надання цього приміщення позивач зі своєю сім`єю проживали та проживають по теперішній час у кімнаті №4, житловою площею 18,00 кв.м, цієї ж комунальної квартири, яка також приватизована. У цьому ж розпорядженні вказано, що позивач перебуває на квартирному обліку з 28 грудня 1992 року на загальних підставах, справа квартобліку №36962. Кімната надавалась до підходу черги квартирного обліку для тимчасового поліпшення житлових умов з урахуванням раніше приватизованої жилої площі, зазначено - з квартирного обліку не знімати. В подальшому на підставі цього розпорядження на сім`ю позивача з трьох осіб 29 березня 2016 року був виданий ордер №013528 серії Б на право зайняття вказаного вище житлового приміщення. Не погоджуючись з даним розпорядженням ОСОБА_4 звернулась до суду і постановою Київського апеляційного суду від 12 лютого 2020 року визнано недійсним ордер від 29 березня 2016 року №013528 та визнано незаконним розпорядженням Дніпровської районної державної адміністрації від 11 березня 2016 року №119 в частині відмови ОСОБА_4 у передачі на родину з 5 осіб звільненої кімнати площею 19,20 кв.м, яку вона просила передати у користування її родині. Однією з підстав визнання незаконним розпорядження Дніпровської районної державної адміністрації в частині відмови ОСОБА_4 у наданні її родині спірної кімнати була та обставина, що її родина складається з 5 осіб, а родина позивача з 3 осіб. Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 11 листопада 2021 року визнано незаконним та скасовано розпорядження Органу приватизації житла Дніпровської районної державної адміністрації від 26 липня 2016 року №43-367, а також скасовано Свідоцтво про право власності НОМЕР_4 від 26 липня 2016 року. ОСОБА_1 зазначав, що на теперішній час змінились обставини, що вплинули на прийняття судових рішень щодо визнання ордеру недійсним, а саме ОСОБА_4 виключена із складу осіб, які потребують поліпшення житлових умов, оскільки у її власності є однокімнатна квартира, отримана в порядку спадкування. На цей час на квартирному обліку перебуває сім`я з чотирьох осіб. Позивач посилаючись на положення статей 33, 43 ЖК України зазначав, що факт приватизації родиною кімнати № НОМЕР_1 в комунальній квартирі АДРЕСА_3 , житловою площею 18,00 кв.м, у 2004 році, не є підставою позбавлення родини права отримання житлового приміщення в порядку черговості для поліпшення житлових умов, що було б порушенням статті 47 Конституції України. Також позивач посилався на положення статті 54 ЖК України, пункти 38, 39 Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм житлових приміщень в Українській РСР, затверджених постановою Ради Міністрів УРСР та Української республіканської ради професійних спілок від 11 грудня 1984 року №470, і зазначав, що із квартирної справи чітко вбачається, що ОСОБА_4 перебувала на квартирному обліку, як особа, яка потребує поліпшення житлових умов в Дніпровській районній державній адміністрації згідно розпорядження від 20 квітня 2004 року №470 на загальних підставах, а члени її сім`ї з 18 червня 2008 року, що вбачається з витягу з розпорядження Дніпровської районної державної адміністрації від 18 лютого 2019 року №120. У відповідності з цим розпорядженням до облікової справи №32662 внесено зміни, а саме виключено з облікової справи ОСОБА_4 , переоформлено облікову справу на ОСОБА_5 та зазначено вважати датою зарахування на квартирний облік родини з 4-х осіб з 18 червня 2008 року. За твердженням позивача, право першочергового отримання житлового приміщення у цієї родини відсутнє. Позивач зазначав, що перебуває на квартирному обліку разом з членами своєї родини з 28 грудня 1992 року, тобто на 16 років раніше ніж родина ОСОБА_5 . Звертав увагу суду також на те, що розпорядження Дніпровської районної державної адміністрації від 11 березня 2016 року №119 у частині надання позивачу та членам його родини кімнати житловою площею 19,20 кв.м не визнавалось судом незаконним, а тому позивач має право на отримання ордеру на дану кімнату у відповідності з цим розпорядженням та чинним законодавством, що регулює порядок отримання особами, які потребують поліпшення житлових умов, кімнат у комунальних квартирах. Також на думку позивача, особи, які зареєстровані в кімнаті 8 на АДРЕСА_4 , у кількості 4 осіб, перебувають на обліку з 2008 року, а тому не мають переваг перед родиною позивача при отриманні житлового приміщення в розумінні статей 33, 43, 54 ЖК України. Крім того позивач вказував, що він та члени його родини у період 2016-2017 роки зробили капітальний ремонт кімнати №5 на що витратили значну суму грошових коштів, оскільки кімната була у вкрай занедбаному стані. На теперішній час позивач разом зі своєю родиною перебуває на квартирному обліку і спірна кімната надавалась до підходу черги квартирного обліку для тимчасового поліпшення житлових умов, з урахуванням раніше приватизованої жилої площі, тобто кімнати №4, наданої позивачу та членам його сім`ї 09 червня 2004 року. Позивач вважав, що не дивлячись на наявність рішення суду про визнання ордеру недійсним, він та його родина мають право на поліпшення житлових умов, а також право користування спірним житловим приміщенням, адже родина позивача зробила у кімнаті ремонт та фактично проживає там з березня 2016 року. Посилаючись на положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та зміст рішень ЄСПЛ у справах «Кривіцька і Кривіцький проти України», «Прокопович проти росії», «МакКен проти Сполученого Королівства» позивач вказував, що тривалий час проживання особи у житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції. Зазначав, що він та його родина відповідно до частини першої статті 71 ЖК України не втратили право користування житловим приміщенням, оскільки постійно у ньому проживають, а відсутність ордеру не підтверджує припинення права на житло при постійному проживанні в цьому житлі. Вселення позивача та його родини у спірну житлову кімнату відбулось на підставі розпорядження Дніпровської районної державної адміністрації від 1 березня 2016 року №119, спірна кімната є постійним та єдиним місцем проживання позивача та членів його родини, позивач та члени його сім`ї ведуть спільне господарство, тривалий час проживають у спірній кімнаті. Оскільки родина позивача тривалий час проживає у кімнаті № 5, у розумінні пункту 1 статті 8 Конвенції наявні достатні та триваючі зв`язки із конкретним місцем постійного проживання. Посилаючись на положення статей 9, 47, 48 ЖК України позивач зазначав, що сукупна житлова площа наданих йому кімнат № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 не перевищу норми житлової площі на одну особу (13,65 кв.м). Вважає, що він разом зі своєю родиною набув права користування житловою кімнатою АДРЕСА_5 . Розпорядженням Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації від 04 лютого 2001 року №106 будинок на АДРЕСА_6 прийнятий до комунальної власності територіальної громади Дніпровського району м. Києва. Квартира АДРЕСА_2 є комунальною власністю та складається з 8-ми кімнат. З огляду на вищевказане Дніпровська районна в місті Києві державна адміністрація є відповідачем у справі, як власник зазначеного вище майна. Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просив визнати за ним та його сім`єю: дружиною ОСОБА_2 , сином - ОСОБА_3 , право користування житловою кімнатою АДРЕСА_7 . Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 28 липня 2022 року відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації про визнання права користування жилим приміщенням. Вирішено розгляд справи проводити за правилами спрощеного провадження, без повідомленням сторін. Залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 03 серпня 2022 року суд вирішив перейти до розгляду цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації, треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про визнання права користування жилим приміщенням, за правилами загального позовного провадження. Призначено у справі підготовче судове засідання. Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 08 вересня 2022 року залучено в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 до участі у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації, треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про визнання права користування житловим приміщенням. Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 20 жовтня 2022 року підготовче провадження у справі закрито. Призначено справу до судового розгляду по суті у відкритому судовому засіданні. У жовтні 2022 року до суду надійшов відзив відповідача на позовну заяву за змістом якого відповідач не визнає заявлених до нього позовних вимог та просив відмовити у задоволенні позовну. Відзив мотивований тим, що будинок АДРЕСА_3 був гуртожитком і перебував у віданні Київської міської лікарні №

2. Розпорядженням Дніпровської районної державної адміністрації від 04 лютого 2006 року № 106 будинок АДРЕСА_3 прийнятий до комунальної власності територіальної громади Дніпровського району міста Києва. Відповідно до акта приймання-передачі від 01 квітня 2015 року вказаний будинок знаходиться у господарському віданні та на балансі КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва» згідно розпорядження Дніпровської районної державної адміністрації від 13 лютого 2015 року №

61. Позивач разом зі своєю родиною був переселений у вказаний будинок у зв`язку з реконструкцією гуртожитку АДРЕСА_8 . Позивачу разом з його сім`єю у кількості загалом 3 особи був виданий ордер № 2654 серії Б від 09 червня 2004 року на кімнату № НОМЕР_1 в комунальній квартирі АДРЕСА_2 . Зазначена комунальна квартира складається з 8-ми кімнат. Пізніше позивач оформив право власності на кімнату АДРЕСА_9 на підставі свідоцтва про право власності від 07 березня 2007 року. 11 березня 2016 року на підставі розпорядження Дніпровської районної державної адміністрації № 119 позивачу разом з його родиною був виданий ордер № 013528 серії Б на кімнату житловою площею 19,20 кв. м. Кімната була надана родині позивача як такій, що перебуває на квартирному обліку з 1992 року. Пунктом 2 вказаного розпорядження родині ОСОБА_4 було відмовлено у наданні спірної квартири, оскільки остання перебуває на квартирному обліку з 2004 року і кімнату вирішено надати позивачу та його родині. Постановою Київського апеляційного суду від 12 лютого 2020 року визнано незаконним розпорядження Дніпровської районної державної адміністрації від 11 березня 2016 року № 119 про відмову ОСОБА_4 у передачі на родину з 5-ти осіб звільненої кімнати площею 19,20 кв. м та визнано недійним виданий позивачу ордер. Підставою для прийняття такого рішення суду слугувало те, що на час прийняття оскаржуваного рішення родина ОСОБА_4 мала переважне право на отримання спірної кімнати в зв`язку з більшою чисельністю перебуваючих осіб на квартирному обліку. Також суд апеляційної інстанції зазначив, що оскільки сім`я ОСОБА_1 не є наймачами, а є власниками іншої кімнати в комунальній квартирі, спірне ізольоване житлове приміщення повинно бути надане у загальному порядку відповідно до частини п?ятої статті 54 ЖК України. У жовтні 2022 року через підсистему «Електронний суд» до суду надійшли письмові пояснення третьої особи у справі ОСОБА_5 , за підписом його представника, за змістом яких третя особа заперечує проти задоволення позову. Письмові пояснення мотивовані тим, що ОСОБА_5 зареєстрований в кімнаті 8, квартири АДРЕСА_2 . Вказану кімнату, житловою площею 17,8 кв. м, на родину з трьох осіб, 22 жовтня 2001 року отримала мати третьої особи - ОСОБА_4 . Родина третьої особи була поставлена на квартирний облік 20 квітня 2004 року до загальної черги. 30 березня 2005 року мати третьої особи отримала ордер на зазначену кімнату № НОМЕР_3 . З 20 квітня 2004 року ОСОБА_4 перебувала на квартирному обліку, як особа, що потребує поліпшення житлових умов на загальних підставах, складом родини з 5 осіб. На сім`ю з 3-х осіб позивачу був виданий ордер на зайняття кімнати № НОМЕР_1 , квартири АДРЕСА_2 . Загалом у комунальній квартирі мешкає 8 родин, які проживають в окремих кімнатах. У вересні 2015 року кімната № 5 звільнилась і тому мати третьої особи - ОСОБА_4 звернулась до Дніпровської районної державної адміністрації з питанням надання звільненої кімнати, оскільки 5 осіб мешкають у кімнати житловою площею 17,8 кв. м та потребують поліпшення житлових умов. Розпорядженням Дніпровської районної державної адміністрації ОСОБА_4 було відмовлено у наданні звільненої кімнати, оскільки було вирішено передати кімнату позивачу та його родині, які проживали в іншій приватизованій кімнаті № 4, житловою площею 19,00 кв. м, складом родини - 3 особи. 18 лютого 2019 року внесено зміни до облікової справи № 32662, а саме переоформлено її на ОСОБА_5 , змінено дату зарахування на квартирний облік на 18 червня 2008 року, мати третьої особи виключено з облікової справи, і таким чином на квартирному обліку перебувають 4 особи. Постановою Київського апеляційного суду від 12 лютого 2020 року визнано недійсним виданий позивачу ордер щодо кімнати №5, а також визнане незаконним розпорядження Дніпровської районної державної адміністрації від 11 березня 2016 року №119 про відмову ОСОБА_4 у передачі звільненої кімнати в комунальній квартирі. Під час розгляду згаданої справи третій особі стало відомо, що спірну кімнату №5 позивач та його дружина приватизували в рівних долях на підставі розпорядження Дніпровської районної державної адміністрації від 26 липня 2016 року №43-367 та отримали свідоцтво про право власності на спірну житлову кімнату. Вказане стало підставою для наступного звернення до суду і рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 11 листопада 2021 року визнано незаконним і скасовано розпорядження Органу приватизації житла Дніпровської районної державної адміністрації від 26 липня 2016 року №43-367 та скасовано свідоцтво про право власності. Зазначала, що доводи позивача по суті зводяться до незгоди з вище наведеними судовими рішеннями, які набрали законної сили, що суперечить процесуальному закону та є неприпустимим. У вказаних рішеннях чітко зазначено, що на момент передачі ОСОБА_1 спірної кімнати в комунальній квартирі його сім`я не була наймачами, а була власниками частини цієї ж комунальної квартири, а тому правових підстав для застосування частини другої статті 54 ЖК України немає і мали застосовуватись положення частини п?ятої статті 54 ЖК України та родина ОСОБА_4 мала переважне право на отримання спірної кімнати. Третя особа вважала безпідставними посилання сторони позивача на те, що змінились обставини, оскільки постанова суду апеляційної інстанції була прийнята 12 лютого 2020 року, спірні відносини виникли у 2016 році, коли на квартирному обліку перебувала родина ОСОБА_4 складом сім`ї з 5 осіб, які були наймачами та мали переважне право на отримання звільненої кімнати. Лише ордер є єдиною законною підставою для вселення та користування наданим житловим приміщенням, натомість рішенням суду виданий позивачу ордер щодо кімнати №5 був визнаний недійсним, тому безпідставними є твердження позивача про наявність у нього права на користування кімнатою. Третя особа вказувала, що не заперечує наявності у позивача права на поліпшення житлових умов, адже він продовжує перебувати на квартирному обліку у загальній черзі і у відповідності до положень статті 54 ЖК України у разі відсутності в комунальній квартирі інших наймачів, які потребують поліпшення житлових умов, він у загальному порядку може отримати у користування звільнену житлову кімнату. Позивач не позбавлений можливості отримання в користування будь-якого іншого комунального майна в загальному порядку, у порядку черговості. Безпідставними на думку третьої особи є посилання позивача на той факт, що розпорядження районної державної адміністрації не визнано незаконним та не скасоване в частині надання йому спірної кімнати, оскільки належним способом захисту є саме визнання недійсним ордеру. У червні 2022 року Дніпровська районна державна адміністрація обґрунтовано надала позивачу відповідь про відмову у повторній видачі ордеру на кімнату, оскільки виданий на підставі розпорядження Дніпровської районної державної адміністрації від 11 березня 2016 року №119 ордер визнаний недійсним. Визнання ордеру недійсним повністю спростовує законність користування позивачем спірною кімнатою та вказує на відсутність правових підстав для визнання за ним права користування житловим приміщенням. Після отримання ордеру на спірну кімнату, позивач та його дружина ОСОБА_2 приватизували майно у рівних долях, однак судовим рішенням у справі №755/12044/19 встановлено незаконність набуття права власності на спірну кімнату. Крім вказаного, третя особа також зазначала, що позивачу та його родині ще в травні 2016 року було відомо про ініційований ОСОБА_4 судовий спір, тож сторона позивача розуміючи наявність невирішеного судового спору на момент здійснення приватизації у липні 2016 року, мала проявити розумну обачність та усвідомлювати наслідки вчинення дій з приватизації та проведення ремонту в кімнаті до вирішення спору, а здійснивши такі дії позивач прийняв на себе ризики подальшого спростування у судовому порядку правомірності набуття права власності. У зв`язку з приватизацією позивачем та його дружиною спірної кімнати, їх право власності було зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно і на теперішній час третьою особою поданий позов до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (справа №755/6445/22) щодо скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності, однак на теперішній час спір ще не вирішений. Позивач звернувся до суду із цим позовом у липні 2022 року, однак на час звернення до суду порушення прав має об`єктивно існувати, а обраний спосіб захисту має бути ефективним. При цьому, позивач та його родина продовжують користуватись спірною кімнатою, жодних доказів протилежного не надано, як і не надано доказів вчинення дій щодо примусового виселення. Отже, на момент звернення до суду порушення прав позивача об`єктивно не існує, що свідчить про передчасність заявленого позову та є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог. У листопаді 2022 року до суду надійшла відповідь позивача на відзив відповідача на позовну заяву за змістом якої позивач підтримує раніше заявлені позовні вимоги. Відповідь на відзив мотивована тим, що викладена у відзиві позиція відповідача суперечить його ж позиції у справі №755/8749/16-ц про визнання незаконним та скасування розпорядження, визнання недійсним ордеру, де відповідач заперечував проти позову та просив відмовити у задоволенні позовних вимог. Також відповідач у справі №755/12044/19 заперечував проти задоволення позову щодо визнання незаконним та скасування розпорядження Органу приватизації житла Дніпровської районної державної адміністрації і скасування свідоцтва про право власності. У своїх поясненнях представник Дніпровської районної державної адміністрації наполягав на законності приватизації, оскільки розпорядження від 1 березня 2016 року №119 до цього часу не скасоване. Відповідач протягом всіх інших судових розглядів підтримував позицію родини ОСОБА_7 щодо законності вселення у спірну квартиру, тому є дивною та незрозумілою позиція відповідача у цьому спорі. Право родини ОСОБА_7 на користування житловим приміщенням закріплене Конституцією України і не є оспорюванням висновків суду за попередніми рішеннями. Тривалий час проживання особи у житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції. У листопаді 2022 року до суду надійшла відповідь позивача на письмові пояснення третьої особи ОСОБА_5 за змістом якої позивач не погоджується з аргументами третьої особи та зазначає, що родина ОСОБА_7 має конституційне право на користування житловим приміщенням і ними не оспорюються висновки суду в інших справах. Позивач вказував, що не дивлячись на визнання недійсним виданого ордеру, він все одно має право на поліпшення житлових умов та на користування спірною кімнатою. У кімнаті зроблений ремонт і родина ОСОБА_7 фактично з березня 2016 року проживає в ній. Тривалий час проживання особи у житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції. Позивач зазначав, що він та його родина відповідно до частини першої статті 71 ЖК України не втратили право користування кімнатою, оскільки постійно у ній проживають, а відсутність ордеру не припиняє право особи на житло при постійному проживанні у ньому. Вселення позивача та його родини до спірної кімнати відбулось на підставі розпорядження Дніпровської районної державної адміністрації від 11 березня 2016 року №119 і це житло є єдиним місцем проживання позивача та членів його сім`ї, у кімнаті позивач та його сім`я ведуть спільне господарство та проживають тривалий час, тож наявні достатні та триваючі зв`язки із конкретним місцем постійного проживання. Сукупна жила площа кімнат №4 та №5 не перевищує норми житлової площі на одну особу. Позивач вважав, що він разом зі своєю сім`єю набув право користування спірним житловим приміщенням. Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 08 грудня 2022 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації, треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , про визнання права користування житловим приміщенням відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції зробив висновок про те, що в даному випадку родина ОСОБА_7 мала б право на отримання кімнати лише в загальному порядку, який передбачає черговість (стаття 43 ЖК України), а також необхідність врахування прав осіб, які мають право першочергового та позачергового надання жилих приміщень (статі. 45, 46 ЖК України) та за умови відсутності проживаючих у комунальній квартирі інших наймачів, які мають право на отримання ізольованого житлового приміщенні у відповідності до частини другої статі 54 ЖК України, так як ОСОБА_3 не є наймачами, а є власниками частини цієї ж комунальної квартири, тому правових підстав для застосування при вирішенні даного спору частини другої статті 54 ЖК України немає. Виданий позивачу на підставі розпорядження Дніпровської районної державної адміністрації ордер визнаний недійсним, що у відповідності до статті 59 ЖК України є встановленим законом способом захисту порушеного права, а сама по собі наявність розпорядження, на яке посилається позивач, не посвідчує наявності права користування спірною кімнатою. Суд вважав, що тривале проживання та проведення ремонту у даному випадку не може бути підставою для визнання права користування кімнатою, адже ордер на кімнату позивач отримав наприкінці березня 2016 року, а згідно матеріалів справи, із позовом про визнання ордеру недійсним та визнання розпорядження незаконним ОСОБА_4 звернулась у травні 2016 року. За таких обставин позивач мав розуміти, що практично від дня надання йому кімнати житлова площа є спірною, і керуючись принципами добросовісності та розумності, до вирішення питання про право на спірну кімнату, міг не витрачати власні кошти на ремонт приміщення. Натомість, позивач знаючи про оспорювання його права на кімнату здійснив подальшу приватизацію житлової площі у липні 2016 року, що призвело до необхідності повторного звернення заінтересованої особи до суду, що в свою чергу не можна визнати добросовісним з боку позивача. Не відповідають дійсності посилання сторони позивача на те, що спірна кімната є єдиним житлом його та його родини, адже за матеріалами справи позивач має у власності кімнату АДРЕСА_10 . Разом з цим, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що спірна квартира перебуває у комунальній власності територіальної громади міста Києва та віднесена до сфери управління Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації. А визначена позивачем як відповідач - Дніпровська районна у місті Києві державна адміністрація лише здійснює управління цією квартирою як об`єктом належного територіальній громаді нерухомого майна і не є належним відповідачем у цій справі; відповідачем має бути територіальна громада, у власності якої перебуває майно, тобто територіальна громада міста Києва в особі Київської міської ради. Також суд звернув увагу, що у даній справі позивачем є лише ОСОБА_1 , при цьому позивач просить визнати за ним та його сім`єю: дружиною ОСОБА_2 та сином ОСОБА_3 право користування житловим приміщення. Поряд із цим жодні дані які б свідчили про те, що ОСОБА_1 із встановлених законодавством підстав має право діяти в інтересах і від імені власної дружини ОСОБА_2 та повнолітнього сина ОСОБА_3 матеріали справи не містять. 19 січня 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Храпійчук В. О. через засоби поштового зв?язку подав до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, просить скасувати рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 08 грудня 2022 року та ухвалити нове рішення, яким визнати за ОСОБА_1 та його сім?єю: дружиною ОСОБА_2 , сином - ОСОБА_3 , право користування житловою кімнатою АДРЕСА_7 . Апеляційна скарга мотивована тим, що факт приватизації сім?єю ОСОБА_7 кімнати № 4 в цій же комунальній квартирі АДРЕСА_2 , житловою площею 18,0 кв. м, наданої згідно розпорядження Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації від 02 червня 2004 року № 685, не є підставою позбавлення ОСОБА_7 права на отримання житлового приміщення в порядку черговості для поліпшення житлових умов. Заявник звертає увагу суду на те, що розпорядження Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації від 11 березня 2016 року № 119 в частині, в якій позивачу на сім?ю з трьох осіб надано одну кімнату житловою площею 19,20 кв. м в комунальній квартирі АДРЕСА_2 не визнано судом не законним, а тому ОСОБА_1 мав право на отримання ордера на дану кімнату у відповідності з цим розпорядженням та чинним законодавством України. Родина ОСОБА_4 перебувають на квартирному обліку з 2008 року, а тому не мають переваг перед позивачем при отриманні жилого приміщення в розумінні статей 33, 43, 54 ЖК України. Заявник вказує, що позивач зробив ремонт у спірній квартирі, а тому має право користуватися цією кімнатою. Вказує, що суд першої інстанції за власної ініціативи мав сприяти встановленню належних відповідачів у справі. Посилання суду першої інстанції на відсутність даних, які б свідчили що позивач з встановлених законодавством підстав має право діяти в інтересах і від імені власної дружини і сина суперечать чинному законодавству і матеріалам справи. Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19 січня 2023 року апеляційну скаргу передано судді-доповідачу. Ухвалою Київського апеляційного суду від 26січня 2023 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою адвокатом Храпійчуком В. О., на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 08 грудня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації, треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , про визнання права користування житловим приміщенням. Витребувано з Дніпровського районного суду міста Києва матеріали цивільної справи № 755/6305/22 за позовом ОСОБА_1 до Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації, треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , про визнання права користування житловим приміщенням. 15 лютого2023 року матеріали цивільної справи № 755/6305/22 за позовом ОСОБА_1 до Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації, треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , про визнання права користування житловим приміщенням надійшли до Київського апеляційного суду. Ухвалою Київського апеляційного суду від 17 лютого 2022 року справу призначено до розгляду з викликом учасників справи. Відзив на апеляційну скаргу не надходив. В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 адвокат Храпійчук В.О. підтримав доводи апеляційної скарги. Представник Дніпровської РДА проти доводів апеляційної скарги заперечувала, посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду. Треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 . Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла таких висновків. Частинами першою-третьою статті 367 ЦПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Встановлено, що розпорядженням Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації від 02 червня 2004 року № 685, ОСОБА_1 на сім`ю з трьох осіб: він, дружина та син, надано кімнату № НОМЕР_1 , жилою площею 18,00 кв. м, в комунальній квартирі АДРЕСА_2 . На квартирному обліку перебуває в Деснянському районі з 1992 року, справа квартобліку № 10272. З квартобліку не знімати (т.1 а. с. 49). Згідно копії корінця ордеру № 2654 серії Б ОСОБА_1 09 червня 2004 року видано ордер на сім`ю з 3 осіб на право зайняття житлового приміщення жилою площею 18,00 кв. м, яке складається з 1 кімнати в комунальній квартирі за адресою: АДРЕСА_1 (т.1 а. с. 147). Розпорядженням Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації від 11 березня 2016 року № 119, надано одну кімнату житловою площею 19,20 кв. м в комунальній квартирі АДРЕСА_2 ОСОБА_1 на сім`ю з трьох осіб: він, дружина та син. Проживають в іншій приватизованій кімнаті житловою площею 19,00 кв. м цієї ж комунальної квартири, де всього зареєстровано 3 особи. На квартирному обліку перебуває з 28 грудня 1992 року на загальних підставах, справа квартобліку № 36962. Кімната надається до підходу черги квартирного обліку для тимчасового поліпшення житлових умов, з урахуванням раніше приватизованої житлової площі. З квартирного обліку не знімати (т.1 а. с. 85). Згідно копії корінця ордеру № 013528 серії Б ОСОБА_1 29 березня 2016 року виданий ордер на сім`ю з 3 осіб на право зайняття житлового приміщення жилою площею 19,20 кв. м, яке складається з 1 кімнати в комунальній квартирі за адресою: АДРЕСА_4 (т.1 а.с.147). Розпорядженням Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації від 11 березня 2016 року № 119, відмовлено ОСОБА_4 з питання надання кімнати житловою площею 19,20 кв.м в комунальній квартирі АДРЕСА_2 у зв`язку з тим, що вона надана ОСОБА_1 Проживає в іншій кімнаті житловою площею 18,80 кв.м цієї ж комунальної квартири, де всього зареєстровано 5 осіб. На квартирному обліку перебуває з 20 квітня 2004 року на загальних підставах, справа квартобліку №32662 (т.1 а.с. 11). Постановою Київського апеляційного суду від 12 лютого 2020 року у справі №755/8749/16-ц, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 22 вересня 2021 року, визнано недійсним ордер №013528 серія Б виданий 29 березня 2016 року на підставі Розпорядження Дніпровської районної державної адміністрації від 11 березня 2016 року ОСОБА_1 з сім`єю з 3 осіб на право зайняття жилого приміщення жилою площею 19,20 кв.м яке складається з 1 кімнати в комунальній квартирі за адресою: АДРЕСА_4 ; визнано незаконним розпорядження Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації від 11 березня 2016 року №119 про відмову ОСОБА_4 у передачі на родину із п`яти осіб звільненої кімнати площею 19,20 кв.м у комунальній квартирі АДРЕСА_2 . Розпорядженням Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації від 26 липня 2016 року №43-367 задоволене прохання наймача ОСОБА_1 та вирішено передати 15/100 частини квартири спільного заселення АДРЕСА_2 в приватну, спільну (сумісну або часткову) власність (а.с. 12). За змістом копії Свідоцтва про право власності, 26 липня 2016 року Орган приватизації житла Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації видав відповідне свідоцтво, яким посвідчив, що 15/100 частини приміщення квартири спільного заселення, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 , дійсно належить на праві приватної, спільної (сумісної або часткової) власності гр. ОСОБА_1 та членам його сім`ї: ОСОБА_2 в рівних долях (а.с. 148 зворот). Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 11 листопада 2021 року у справі №755/12044/19, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 15 червня 2022 року, визнано незаконним та скасовано розпорядження Органу приватизації житла Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації від 26 липня 2016 року №43-36; скасовано свідоцтво про право власності від 26 липня 2016 року НОМЕР_4, видане Органом приватизації житла Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації згідно з розпорядженням від 26 липня 2016 року №43-367 (а.с. 35-48, 59-70). Розпорядженням Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації від 18 лютого 2019 року №120 внесено зміни в облікові справи громадян, зокрема, облікова справа №32662 на родину з 5 осіб переоформлена на ОСОБА_5 . Змінена дата зарахування на квартирний облік на 18 червня 2008 року. Виключено з облікової справи заявника ОСОБА_4 . Вирішено вважати на квартобліку родину з 4 осіб: заявник - ОСОБА_5 , 1985 року народження; сестра - ОСОБА_6 , 1989 року народження, племінник - ОСОБА_8 , 2007 року народження, племінниця - ОСОБА_9 , 2008 року народження. Порядок забезпечення житлом: за загальною чергою (а.с. 13). 17 червня 2022 року позивач звернувся до Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації з проханням повторно видати ордер на кімнату житловою площею 19,20 кв.м в комунальній квартирі АДРЕСА_2 , однак адміністрація своїм листом повідомила позивача про те, що відповідно до розпорядження від 11 березня 2016 року №119 йому був виданий ордер на зазначену житлову площу 29 березня 2016 року, тому відсутні правові підстави для задоволення прохання позивача (а.с. 50). У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржуване судове рішення зазначеним вимогам закону в повній мірі не відповідає. Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією Україниправ і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. За положеннями статті 47 Конституції України та статті 9 ЖК України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Статтею 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права. Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло. Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв?язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36,). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50). У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63). У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» Європейський суд з прав людини визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Отже, при вирішенні справи слід провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла законним та необхідним у демократичному суспільстві, чи відповідає це нагальній суспільній необхідності та чи є це співрозмірним із переслідуваною законною метою. Відповідно до статті 54 ЖК України Якщо в квартирі, в якій проживає два або більше наймачі, звільнилося неізольоване жиле приміщення, воно надається наймачеві суміжного приміщення. Ізольоване жиле приміщення, що звільнилося в квартирі, в якій проживає два або більше наймачі, на прохання наймача, що проживає в цій квартирі і потребує поліпшення житлових умов (стаття 34), надається йому, а в разі відсутності такого наймача - іншому наймачеві, який проживає в тій же квартирі. При цьому загальний розмір жилої площі не повинен перевищувати норми, встановленої статтею 47 цього Кодексу, крім випадків, коли наймач або член його сім'ї має право на додаткову жилу площу. Якщо розмір ізольованої кімнати, що звільнилася, є меншим за встановлений для надання одній особі, зазначена кімната у всіх випадках передається наймачеві на його прохання. Правила, передбачені частинами першою і другою цієї статті, застосовуються незалежно від належності жилого будинку. У разі відмови в наданні жилого приміщення, що звільнилося, у випадках, передбачених цією статтею, спір може бути вирішено в судовому порядку. Якщо ізольоване приміщення, що звільнилося, не може бути відповідно до правил частини другої цієї статті передано наймачеві, який проживає в цій квартирі, його надають іншим особам у загальному порядку. Аналогічні положення містить пукт 67 Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР, затверджених постановою Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради від 11 грудня 1984 року №

470. Встановлено, що ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не є наймачами, а є власниками частини цієї ж комунальної квартири, тому правових підстав для застосування при вирішенні даного спору частини другої статі 54 ЖК України немає. Оскільки відповідачі не є наймачами, спірне ізольоване житлове приміщенні повинно бути надане у загальному порядку відповідно до частини п?ятої статті 54 ЖК України. Подібний висновок зроблено у постанові Верховного суду від 04 червня 2018 року у справі № 756/1220/16-ц. За таких обставин, родина ОСОБА_7 мала б право на отримання кімнати лише в загальному порядку, який передбачає черговість (стаття 43 ЖК України), а також необхідність врахування прав осіб, які мають право першочергового та позачергового надання жилих приміщень (статі 45, 46 ЖК УРСР) та за умови відсутності проживаючих у комунальній квартирі інших наймачів, які мають право на отримання ізольованого житлового приміщенні у відповідності до частини другої статті 54 ЖК УРСР. Саме у зв`язку із наведеним судовими інстанціями були прийняті рішення про визнання недійсним виданого позивачу ордеру та визнання незаконним розпорядження Дніпровської РДА про відмову у наданні кімнати ОСОБА_4 . Аргументи позивача про те, що він вселився до спірної кімнати на підставі розпорядження Дніпровської районної державної адміністрації від 11 березня 2016 року № 119 про надання йому житлового приміщення, яке ні ким не оскаржене та не скасоване, що на переконання позивача надає йому право на отримання спірного житлового приміщення, є безпідставними з огляду на таке. Статтею 58 ЖК України встановлено, що на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської ради видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення. Індивідуальний акт - це акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк. Індивідуально-правові акти, як результати правозастосування, адресовані конкретним особам, тобто є формально обов`язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб`єктів; вміщують індивідуальні приписи, в яких зафіксовані суб`єктивні права та/чи обов`язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов`язковість) вичерпується одноразовою реалізацією. Отже, розпорядження про надання житлового приміщення є актом у даному випадку органу державної влади, який реалізується виданням ордеру та цим вичерпує свою дію, при цьому лише ордер є єдиною підставою для вселення у надане житлове приміщення. Поряд із цим, виданий позивачу на підставі розпорядження Дніпровської районної державної адміністрації ордер визнаний недійсним, що у відповідності до статті 59 ЖК України є встановленим законом способом захисту порушеного права, а сама по собі наявність розпорядження, на яке посилається позивач, не посвідчує наявності права користування спірною кімнатою. Згідно зі статтею 2 ЖК України, завданнями житлового законодавства України є регулювання житлових відносин з метою забезпечення гарантованого Конституцією України права громадян на житло, належного використання і схоронності житлового фонду, а також зміцнення законності в галузі житлових відносин. Разом з цим, пунктом 6 частиною першою статті 3 ЦК України закріплено, що загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність. Сторона позивача також посилається на наявність у позивача конституційного права на житло, на те що позивач та його родина тривалий час проживають у спірній кімнаті, витратили значні кошти на її ремонт, що ця кімната є єдиним місцем проживання і в цьому контексті наводили положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та зміст вище згаданих рішень ЄСПЛ. Натомість суд встановивши обставини справи надавши їм та зібраним у справі доказам оцінку дійшов висновку, що у світлі положень Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод і наведених рішень ЄСПЛ відмова у позові про визнання права користування житловим приміщенням у даному випадку є законною, необхідною у демократичному суспільстві, відповідає суспільній необхідності та є співрозмірною із переслідуваною законною метою. Слід зазначити, що у відповідності до положень статті 47 Конституції України не лише позивач має право на житло, адже норми Конституції розповсюджуються на всіх громадян України і особливий порядок забезпечення житлом встановлюється для громадян, які потребують соціального захисту. Звісно позивач, як і інші громадяни України має невід`ємне конституційне право на житло, натомість отримавши кімнату на яку позивач право не мав, тим самим порушені права інших осіб, адже не доведено відсутності прав на кімнату громадян, які перебувають на квартирному обліку раніше позивача, мають першочергове або позачергове право на отримання житла, або є іншими наймачами у комунальній квартирі. На переконання суду, відмова у позові відповідає принципу соціальної справедливості необхідної у демократичному суспільстві. Жодних доказів тому, що позивачем здійснювалось утримання спірної кімнати, сплачувались житлово-комунальні послуги суду не надано. Разом з тим, суд вважає, що тривале проживання та проведення ремонту у даному випадку не може бути підставою для визнання права користування кімнатою, адже ордер на кімнату позивач отримав наприкінці березня 2016 року, а згідно матеріалів справи, із позовом про визнання ордеру недійсним та визнання розпорядження незаконним ОСОБА_4 звернулась у травні 2016 року. За таких обставин позивач мав розуміти, що практично від дня надання йому кімнати житлова площа є спірною, і керуючись принципами добросовісності та розумності, до вирішення питання про право на спірну кімнату, міг не витрачати власні кошти на ремонт приміщення. Натомість, позивач знаючи про оспорювання його права на кімнату здійснив подальшу приватизацію житлової площі у липні 2016 року, що призвело до необхідності повторного звернення заінтересованої особи до суду, що в свою чергу не можна визнати добросовісним з боку позивача. Крім того, не відповідають дійсності посилання сторони позивача на те, що спірна кімната є єдиним житлом його та його родини, адже за матеріалами справи позивач має у власності кімнату АДРЕСА_10 . За наведених обставин суд не вбачає підстав для висновку про те, що за позивачем слід визнати право користування житловим приміщення, а відтак висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог у зв?язку з їх безпідставністю є правильним та обґрунтованим. Аргументи апеляційної скарги цих висновків не спростовують. Судом першої інстанції під час розгляд у справи було надано належну та вмотивовану відповідь на всі аргументи позивача. При цьому, Київський апеляційний суд не погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що Дніпровська районна державна адміністрація є неналежним відповідачем у справі, оскільки згідно норм чинного законодавства, районна державна адміністрація в праві розпоряджатися майном, яке перебуває у комунальній власності територіальної громади міста Києва та віднесене до сфери управління Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації; Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову, проте, роблячи висновок про відмову у задоволенні заявлених вимог також з підстав неналежного відповідача, суд першої інстанції не звернув уваги на те, що Дніпровська районна державна адміністрація є належним відповідачем так як має право розпоряджатися майном, яке перебуває у комунальній власності територіальної громади міста Києва та віднесене до сфери управління Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації. Згідно з пунктом 2 частиною першою статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин (частина четверта статті

376. Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, колегія суддів дійшла висновку, що рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 08 грудня 2022 року підлягає зміні в мотивувальній її частині з підстав, зазначених у цій постанові. Згідно з підпунктом б), в) пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що: «у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат». Тому, з урахуванням висновку щодо суті апеляційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. Оскільки Київський апеляційний суд дійшов висновку про зміну мотивувальної частину оскаржуваного судового рішення, що не вплинуло на обсяг вирішених позовних вимог, розподіл судових витрат Київським апеляційним судом не здійснюється. Керуючись ст.ст. 367, 368, 369, 374, 376, 381, 382, 383 ЦПК України, суд, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Храпійчука Віктора Олександровича задовольнити частково. Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 08 грудня 2022 року змінити у мотивувальній частині, виклавши його у редакції цієї постанови. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Суддя-доповідач: А.М. Стрижеус Судді: Л.Д. Поливач О.І. Шкоріна