Постанова Львівський апеляційний суд № 452/2880/20

Справа № 452/2880/20 Головуючий у 1 інстанції: Пташинський І.А. Провадження № 22-ц/811/1729/22 Доповідач в 2-й інстанції: Савуляк Р. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 березня 2023 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі: головуючого судді: Савуляка Р.В., суддів: Мікуш Ю.Р., Приколоти Т.І., секретаря: Салата Я.І. з участю: представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 03 травня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житловим будинком та вселення,- ВСТАНОВИЛА: У вересні 2020 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житловим будинком та вселення. В обґрунтування позовних вимог покликалася на те, що вона зареєстрована за адресою АДРЕСА_1 , однак тривалий час останніх 16 років фактично проживала разом із своїм чоловіком ОСОБА_1 у житловому будинку АДРЕСА_2 , який був набутий ними в шлюбі і є їхньою спільною сумісною власністю. Стверджувала, що обидва будинки та два гаражі були набуті ними за період перебування в шлюбі і її фактичне проживання у будинку АДРЕСА_2 підтверджується заявами свідків. Вказувала, після розірвання шлюбу з 10 липня 2020 р. ОСОБА_1 почав свідомо чинити їй перешкоди у користуванні їхнім спільним житлом і з 16 липня 2020 р. вона вимушена проживати у сім`ї своєї дочки ОСОБА_4 в АДРЕСА_1 , оскільки за місцем її постійного проживання у житловому будинку по АДРЕСА_2 , колишній чоловік ОСОБА_1 без будь-яких попереджень та без жодних правових підстав змінив замки та чинить перешкоди у користуванні житлом. Зазначала, що з того часу вона не має доступу до помешкання, усі її особисті речі, лікарства, все спільне майно, набуте за період шлюбу, залишилось в будинку, спроба добровільного врегулювання питання поділу майна після розірвання шлюбу не мала результату. Просила ухвалити рішення, яким усунути перешкоди у користуванні нею житловим будинком АДРЕСА_2 з господарськими спорудами шляхом її вселення та зобов`язати ОСОБА_1 в майбутньому не чинити таких перешкод. Оскаржуваним рішенням Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 03 травня 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та вселення відмовлено. Рішення суду оскаржила ОСОБА_3 . В апеляційній скарзі посилається на те, що впродовж останніх 16 років вона разом зі своїм чоловіком ОСОБА_1 проживала у спірному житловому будинку, який був набутий ними у шлюбі і спільною сумісною власністю. Вказує. що з 16 липня 2020 року вона вимушена була тимчасово проживати у сім`ї своєї дочки ОСОБА_4 в АДРЕСА_1 , оскільки за місцем мого постійного проживання, у житловому будинку по АДРЕСА_2 , колишній чоловік ОСОБА_1 без будь-яких попереджень змінив замки та чинить їй перешкоди у користуванні житлом. Зазначає, що ОСОБА_1 , вчиняючи такі дії та позбавляючи її права проживати у нашому спільному житловому будинку, керувався рішенням Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 09 червня 2020 року, яким було розірвано шлюб між ними, оскільки вважав, що вона втратила право користуватись спільним житловим будинком, що був виділений підприємством (цукровим заводом) за місцем праці ОСОБА_1 на всю його сім`ю та спільними зусиллями і за спільні кошти був приведений до належного житлового стану. Звертає увагу суду, що 26 вересня 2020 року Відповідач ОСОБА_1 , разом із своїм хорошим знайомим ОСОБА_5 привезли до будинку дочки по АДРЕСА_1 її особисті речі, що знаходились в будинку у моїй кімнаті, почали все привезене викидати в ящиках та насипом на подвір`я, погрожуючи при цьому фізичною розправою їй, дочці та неповнолітнім внукам. У зв`язку з такими діями відповідача ними було викликано поліцію та написано заяви на неправомірні дії ОСОБА_1 та ОСОБА_5 (фотографії, копії заяв в поліцію та наданих пояснень містяться в матеріалах справи). У зв`язку з вищезазначеним просить рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 03 травня 2022 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким її позовні вимоги задовольнити. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 на заперечення апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, виходячи з наступного. Судом та матеріалами справи встановлено, що рішенням Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 09 червня 2020 року адоволено позов ОСОБА_1 та розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , зареєстрований 24 листопада 1979 року виконавчим комітетом Стрілковицької сільської ради Самбірського району Львівської області (актовий запис №37). Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно №216835579 від 17 липня 2020 року власником житлового будинку АДРЕСА_2 є ОСОБА_1 . Форма власності приватна; розмір частки 1/1 (а.с.17). Із протоколу засідання правління ВАТ « Самбірський цукровий завод» від 17 грудня 1999 р. відомо, що було вирішено перевести приміщення колишнього мішкотарного цеху в житловий фонд заводу, а також вирішено виділити площу в приміщенні колишнього цехумішкотари, як відомче житло для проживання ведучим спеціалістам заводу, серед яких вказаний ОСОБА_1 начальник рембудцеху (а.с.45-46). Рішенням виконавчого комітету Самбірської міської ради від 21жовтня 1999 р. №433 надано дозвіл ВАТ «Самбірський цукровий завод» на реконструкцію будівлі цеху реставрації джгутових мішків під житловий будинок по АДРЕСА_2 та зобов`язано виготовити проект реконструкції під житловий будинок через проектну організацію (а.с.47). На підставі ордеру ЖКО на зайняття житлової площі в гуртожитку Самбірського цукрового заводу №3, виданого головою правління ВАТ «Самбірський цукровий завод» від 17 березня 2000 р., ОСОБА_1 начальнику рембудцеху ВАТ «Самбірський цукровий завод» була надана житлова площа в гуртожитку на даному підприємстві кімната АДРЕСА_3 . Підстава дозвіл адміністрації від 06 грудня 1999 р. на виділення житла в гуртожитку, рішення профкому : протокол №1 від 28 січня 2000 р. (а.с.48). Частиною 2 ст.15 Закону України «Про власність» (в редакції, чинній станом на 09 грудня 2005 р.) передбачено, що наймач жилого приміщення в будинку державного чи громадського житлового фонду та члени його сім`ї мають право придбати у власність відповідну квартиру або будинок шляхом їх викупу або на інших підставах, передбачених законодавством України. Із рішення виконавчого комітету Самбірської міської ради від 09 грудня 2005 р. №723 «Про прийняття до комунальної власності будинку по АДРЕСА_2 , поділ його на два будинки та передачу їх у власність мешканця» вбачається, що у відповідності із Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду», було вирішено : -затвердити акт приймання-передачі житлового будинку по АДРЕСА_2 до комунальної власності -розділити шестиквартирний будинок по АДРЕСА_2 на два трьохквартирні будинки, з яких: частину будинку загальною площею 217,3 кв.м., житловою 103,4 кв.м., в складі квартири АДРЕСА_2 загальною площею 92,4 кв.м., житловою 35,6 кв.м. ОСОБА_1 , квартири АДРЕСА_4 та квартири АДРЕСА_5 виділити в окремий трьох квартирний будинок та присвоєно йому вуличний номер АДРЕСА_2 ; -передати трьохквартирні будинки АДРЕСА_2 та АДРЕСА_2 у приватну власність власникам квартир та надано зазначеним будинкам статус індивідуальних житлових будинків; -оформити (взамін права власності на квартири АДРЕСА_6 і АДРЕСА_7 ) право власності на правах приватної спільної часткової власності на ….., 43/100 частини від цілого житлового будинку по АДРЕСА_2 , загальною площею 217,3 кв.м., житловою 103,4 кв.м., за ОСОБА_1 ; -Самбірському МБТІ внести зміни в квартал забудови, виготовити технічні паспорти на будинковолодіння, провести реєстрацію та видати свідоцтва про право власності (а.с.49-50). Рішенням виконавчого комітету Самбірської міської ради від 24 березня 2011 р. №163 «Про оформлення права власності» на підставі рішення виконавчого комітету Самбірської міської ради від 09 грудня 2005 р. №723, розглянувши письмове звернення гр. ОСОБА_1 , було вирішено оформити право власності на квартиру АДРЕСА_3 загальною площею 180,4 кв.м., житловою 87,6 кв.м. за ОСОБА_1 в цілому; зобов`язано Самбірське МБТІ провести реєстрацію та видати свідоцтва про право власності на квартиру (а.с.51). Згідно Свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 12 серпня 2011 р. та Витягу про державну реєстрацію прав №31078698 від 25 серпня 2011 р., ОСОБА_1 на праві приватної власності в частці 1/1 належить квартира АДРЕСА_3 (а.с.52, 53). Відмітками в будинковій книзі будинку АДРЕСА_3 та відміткою на 13 сторінці паспорта громадянина України НОМЕР_1 , виданого Самбірським МВ УМВСУ у Львівській області від 22 січня 1998 р. підтверджується факт зняття з реєстрації та реєстрацію ОСОБА_1 у АДРЕСА_3 та АДРЕСА_2 (а.с.43-44, 55-58). Відміткою на 11 сторінці паспорта громадянина України НОМЕР_2 , виданого Самбірським МВ УМВСУ у Львівській області від 21 січня 1998 р. підтверджується факт реєстрації ОСОБА_3 у АДРЕСА_1 (а.с.8-9). Із довідки №1/1-215 від 29 грудня 2017 р., виданої головним архітектором м.Самбора, відомо, що квартирі АДРЕСА_8 , що належить ОСОБА_1 може бути присвоєно окремий вуличний номер АДРЕСА_2 (а.с.54). Частиною 1 ст. 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (в редакції, чинній станом на 09 грудня 2005 р. дата прийняття рішення виконавчого комітету Самбірської міської ради від 09 грудня 2005 р. №723 «Про прийняття до комунальної власності будинку по АДРЕСА_2 , поділ його на два будинки та передачу їх у власність мешканця») передбачено, що приватизація державного житлового фонду (далі- приватизація) - це відчуження квартир (будинків), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень(підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України. Державний житловий фонд це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ. Відповідно до ст.3 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (станом на 09 грудня 2005 р.), приватизація здійснюється шляхом безоплатної передачі громадянам квартир (будинків) з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної плащі на наймача і кожного члена його сім`ї та додатково 10 квадратних метрів на сім`ю; продажу надлишків загальної площі квартир (будинків)громадянам України, що мешкають в них або перебувають в черзі потребуючих поліпшення житлових умов. Ті обставини, що квартира АДРЕСА_9 була набута у відповідності до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» сторонами не заперечувалися. Відповідно до ч.2 ст.8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (станом на 09 грудня 2005 р.), передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають в даній квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов`язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку). Відповідно п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику про захист приватної власності» від 22 грудня 1995 року за № 20 (із змінами та доповненнями), розглядаючи позови, пов`язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є: квартира (будинок), кімнати в квартирах та одноквартирних будинках, передана при приватизації з державного житлового фонду за письмовою згодою членів сім`ї наймача у їх спільну сумісну власність (ст.8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»). Позивачем не надано суду належних та допустимих доказів того, що вона постійно проживала разом із відповідачем в кімнаті АДРЕСА_3 (в квартирі АДРЕСА_9 ),сама особисто та інші повнолітні члени сім`ї давали письмову згоду уповноваженому органу Самбірської міської ради на передачу при приватизації з державного житлового фонду даної квартири у їх спільну сумісну власність із ОСОБА_1 , тобто що вона та інші повнолітні члени сім`ї приймали участь у приватизації квартири. Суд першої інстанції обґрунтовано не прийняв до уваги покази свідків ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 в частині щодо проживання ОСОБА_3 з 2004 року в квартирі АДРЕСА_9 ), оскільки вони в належний спосіб цих обставин не доводять, спростовуються дослідженими в судовому засіданні доказами : протоколом засідання правління ВАТ «Самбірський цукровий завод» від 17 грудня 1999 р.; ордером ЖКО на зайняття житлової площі в гуртожитку Самбірського цукрового заводу №3, виданим головою правління ВАТ «Самбірський цукровий завод» від 17.03.2000 р.; рішенням виконавчого комітету Самбірської міської ради від 09 грудня 2005 р. №723 «Про прийняття до комунальної власності будинку по АДРЕСА_2 , поділ його на два будинки та передачу їх у власність мешканця», які підтверджують одноособову участь відповідача у здобутті права на виділення для проживання відомчого житла, набутті права на проживання та права власності на спірну квартиру. Позивачем вищевказані докази не оскаржувалися і в законний спосіб не спростовані. Відповідно до абз.3 ч.2 ст.331 ЦК України, якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. Згідно з абз.2 ч.1 ст.2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання та підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. За змістом наведеної норми державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає. Відповідна позиція була неодноразово висловлена Верховним Судом, зокрема у постановах від 24 січня 2020 року у справі № 910/10987/18, від 06 листопада 2019 у справі № 910/14328/17, від 29 серпня 2019 у справі 910/10984/18. За наведених обставин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що ОСОБА_1 набув у власність квартиру АДРЕСА_2 шляхом приватизації, згідно із Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» ще 09 грудня 2005 р. на підставі рішення виконавчого комітету Самбірської міської ради від 09 грудня 2005 р. №723 «Про прийняття до комунальної власності будинку по АДРЕСА_2 , поділ його на два будинки та передачу їх у власність мешканця», а в період з 24 березня 2011 р. (прийняття рішення виконавчим комітетом Самбірської міської ради від 24 березня 2011 р. №163 «Про оформлення права власності» на підставі рішення виконавчого комітету Самбірської міської ради від 09 грудня 2005 р. №723) по 12 серпня 2011 р. (видача Самбірським міським головою Свідоцтва про право власності на нерухоме майно) відбулось лише підтвердження факту (перереєстрація) набуття ним права власності на нерухоме майно шляхом здійснення державної реєстраціїйого речових прав на квартиру АДРЕСА_9 . Згідно Закону України «Про внесення зміни до статті 61 Сімейного кодексу України щодо об`єктів права спільної сумісної власності подружжя» від 11 січня 2011 р. № 2913-VI, ст.61 Сімейного кодексу України (далі СК України) доповнено частиною п`ятою, а саме: «Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя є житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, та земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації». У відповідності із Законом України «Про внесення змін до Сімейного кодексу України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка» від 17 травня 2012 року № 4766-VI , який набув чинності 13 червня 2012 р. виключено частину п`яту статті 61 СК України. У період часу з 08 лютого 2011 року до 12 червня 2012 року житло, набуте внаслідок безоплатної передачі його одному з подружжя із житлового фонду державної або комунальної власності, у тому числі приватизації, визнавалось спільною сумісною власністю подружжя, а до 08 лютого 2011 року належало та після 12 червня 2012 року таке житло належить до особистої приватної власності чоловіка або дружини, яка/який використала(в) своє право на безоплатне отримання частини житлового фонду. Отже, на підставі досліджених доказів суд прийшов до обґрунтованого висновку про те, що квартира АДРЕСА_9 , яка була набута відповідачем ОСОБА_1 одноособово у власність у 2005 році є його особистою приватною власністю в розумінні вимог ст. 57 СК України. Інші допустимі, належні та достатні докази, які б спростовували вищевикладений висновок суду та доводили протилежне, позивачем у встановленому порядку не надані. Із дослідженого в суді першої інстанції CD-R диску запису судового засідання від 09.06.2020 р. у цивільній справі №452/1395/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про розірвання шлюбу встановлено, що за твердженням відповідача ОСОБА_3 , вона без реєстрації проживала в квартирі АДРЕСА_3 і сторони не підтримують шлюбних відносин з 2019 р. (а.с.66). Згідно акту обстеження матеріально-побутових умов проживання від 08 лютого 2021 р., ОСОБА_1 проживає в АДРЕСА_2 у власному чотирикімнатному будинку. Проживає в двох кімнатах, так як інші дві потребують ремонту і на даний час проживати в них неможливо. Будинок з комунальними вигодами. ОСОБА_1 проживає разом з мамою ОСОБА_9 , 1934 року народження (а.с.59). Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. За змістом частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. Згідно ст.150 ЖК УРСР, громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди. У відповідності до ст.156 ЖК УРСР, члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. Члени сім`ї власника будинку (квартири) зобов`язані дбайливо ставитися до жилого будинку (квартири). Повнолітні члени сім`ї власника зобов`язані брати участь у витратах по утриманню будинку (квартири) і придомової території та проведенню ремонту. Спори між власником та членами його сім`ї про розмір участі в витратах вирішуються в судовому порядку. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу. Як встановлено ст.64 ЖК УРСР, члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї. Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року). Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції. У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. У пунктах 40-44 рішення Європейського суду з прав людини ( далі- ЄСП) від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50). Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47). Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110, ECHR 2000-I). Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Вказане узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, висловленою у постанові Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/1. За таких обставин, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що ОСОБА_3 вселилась і проживала у квартирі АДРЕСА_3 без реєстрації до 10 липня 2020 р. в якості члена сім`ї відповідача, як власника житлової квартири, і мала право користування чужим майном, однак після 10 липня 2020 р., припинила сімейні відносини з власником будинку з 2019 р. спільним побутом із відповідачем не пов`язана, не є членом його сім`ї і на неї не розповсюджуються положення статті 156 ЖК Української РСР, якою визначені права членів сім`ї власника житлової квартири, а тому її право на користування чужим майном - квартирою АДРЕСА_3 , припинилося. При цьому судом враховано, що будь-які інші належні, допустимі та достатні докази на підтвердження правових підстав користування спірним житловим приміщенням, зокрема договір оренди, безоплатного користування тощо, позивачем суду не надано і в суді не доведено. Крім того, проти спільного проживання із позивачем у квартирі АДРЕСА_3 категорично заперечує відповідач, оскільки вказує, що сторони перебувають у неприязних відносинах і спільне проживання є неможливим, придатні для проживання кімнати в квартирі зайняті ним та його мамою. Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України. Оскільки позивач ОСОБА_3 з 16 січня 1980 року і по даний час зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , тобто зберігає постійне місце проживання у іншому жилому приміщенні, яке на праві приватної власності належить відповідачу (сторони з цим погодились) і який не заперечує та не чинить жодних перешкод щодо її проживання у вказаному житловому будинку, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що правові підстави для задоволення позову відсутні. Інші доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, а тому підстав для їх задоволення немає. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Судом правильно встановлено фактичні обставини справи, вірно застосовано матеріальний закон та дотримано процедуру розгляду справи, встановлену ЦПК України, ухвалено справедливе рішення, тому підстав для його зміни чи скасування колегія суддів не вбачає. Керуючись ст.ст. 367, 368, п.1 ч. 1 ст.374 ст.ст.375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів, - ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - залишити без задоволення. Рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 03 травня 2022 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повний текст постанови складено 10 квітня 2023 року. Головуючий: Савуляк Р.В. Судді: Мікуш Ю.Р. Приколота Т.І.