Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 320/6626/21

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 320/6626/21 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Кушнова А.О., Суддя-доповідач Кобаль М.І. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 квітня 2023 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого Кобаля М.І., суддів Бужак Н.П., Костюк Л.О., при секретарі Литвин С.В. за участю: представника позивача: Бєлякова М.С. представника відповідача: Української Т.О. представника третьої особи: Мірошниченка Є.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Комунального підприємства «Управління Житлово-комунального господарства «Ірпінь» Ірпінської міської ради на рішення Київського окружного адміністративного суду від 28 вересня 2022 року по справі за адміністративним позовом Громадської організації «Ірпінська спілка споживачів» до Виконавчого комітету Ірпінської міської ради Київської області, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Комунального підприємства «Управління Житлово-комунального господарства «Ірпінь» Ірпінської міської ради про визнання протиправним та нечинним рішення та стягнення коштів, - В С Т А Н О В И В: Громадська організація «Ірпінська спілка споживачів» (далі по тексту - позивач, ГО «Ірпінська спілка споживачів») звернулася до суду з адміністративним позовом до Виконавчого комітету Ірпінської міської ради Київської області (далі по тексту - відповідач) в якому просила: - визнати протиправним та нечинним рішення Виконавчого комітету Ірпінської міської ради Київської області від 19.06.2018 року №133/2 «Про затвердження тарифів на послуги з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій, які надаються Комунальним підприємством «Управління житлово-комунального господарства «Ірпінь» Ірпінської міської ради; - стягнути з Виконавчого комітету Ірпінської міської ради Київської області - суб`єкта владних повноважень, на відшкодування шкоди споживачам, заподіяної його протиправним рішенням, кошти на загальну суму 3 331 124,83 грн. на банківський рахунок Комунального підприємства «Управління житлово-комунального господарства «Ірпінь» Ірпінської міської ради з цільовим призначенням для здійснення перерахунку споживачам вартості послуг відповідно до припису Головного управління Держпродспоживслужби в Київській області №1 від 28.01.2019 року. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 28 вересня 2022 року значений позов задоволено частково. Визнано протиправним та нечинним рішення Виконавчого комітету Ірпінської міської ради Київської області від 19.06.2018 року №133/2 «Про затвердження тарифів на послуги з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій, які надаються Комунальним підприємством «Управління житлово-комунального господарства «Ірпінь» Ірпінської міської ради. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, третя особа подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та залишити без розгляду даний позов. Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Заслухавши суддю-доповідача, представників сторін, які з`явилися у судове засідання, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, виходячи з наступного. Згідно із ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Частиною 1 ст. 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 19.06.2018 року Виконавчим комітетом Ірпінської міської ради Київської області прийнято рішення №133/2 від 19.06.2018 «Про затвердження тарифів на послуги з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій, які надаються Комунальним підприємством «Управління житлово-комунального господарства «Ірпінь» Ірпінської міської ради», згідно з пунктом 1 якого встановлено тарифи на послуги з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій, які надає КП «Управління житлово-комунального господарства «Ірпінь» Ірпінської міської ради» за 1 м2 (з ПДВ), згідно додатків 1-5. Пунктом 2 вказаного рішення встановлено граничний рівень рентабельності в розрахунку витрат на покриття витрат від надання послуг: - для населення 8 %; - для бюджетних організацій 12 %; - для комерційних структур 50 %. Пунктами 3-5 рішення №133/2 від 19.06.2018 передбачено оприлюднити дане рішення на офіційному веб-сайті Ірпінської міської ради. Ввести в дію тарифи, встановлені даним рішенням через 15 днів з моменту їх оприлюднення. Контроль за виконанням даного рішення покласти на заступника міського голови відповідно до розподілу обов`язків (том 1 а.с.115, 105-107). У січні 2019 року ГУ Держпродспоживслужби в Київській області проведено планову перевірку КП «Управління житлово-комунального господарства «Ірпінь» Ірпінської міської ради, за результатом якої складено акт перевірки дотримання вимог щодо формування, встановлення та застосування державних регульованих цін №4 від 25.01.2019 року (Т.1, а.с.123-128). Також, на підставі вказаної перевірки, контролюючим органом винесено припис №1 від 28.01.2019 року про виконання законних вимог щодо усунення порушень порядку формування, встановлення та застосування державних (регульованих) цін (Т.1, а.с.116). Перевіркою встановлено, що на підставі звернення КП «Управління житлово-комунального господарства «Ірпінь» Ірпінської міської ради 17.05.2018 року № 540, рішенням виконавчого комітету Iрпiнської міської ради № 133/2 від 19.06.2018 були затверджені тарифи на послуги з утримання будинків, споруд та прибудинкової території. Інформацію про намір зміни тарифів було оприлюднено на офіційному веб-сайтi Iрпiнської міської ради 06.06.2018 року (далі по тексту - оскаржуване рішення). Так, у приписі №1 від 28.01.2019 року вказано, що 10.12.2017 року набрав чинності Закон України від 09.11.2017 № 2189-VIII «Про житлово-комунальні послуги», яким регулюються відносини, що виникають у процесі надання та споживання житлово-комунальних послуг. Відповідно до нього норми, що регулюють надання послуг з утримання будинків i споруд та прибудинкових територій, втрачають чинність через шість місяців з дня набрання чинності цим законом. Таким чином, починаючи з 10.06.2018 року на законодавчому рівні не передбачено наявності послуги з утримання будинків i споруд та прибудинкових територій. Натомість, стаття 5 Закону України від 09.11.2017 № 2189-VIII «Про житлово-комунальні послуги» передбачає нову класифікацію житлово-комунальних послуг, згідно з якою житловою послугою є послуга з управління багатоквартирним будинком. Отже, з 10.06.2018 органи місцевого самоврядування не мають повноважень щодо встановлення (у тому числі i за результатами коригування) тарифів на послуги з утримання будинків i споруд та прибудинкових територій. Таким чином, при застосуванні тарифів на утримання будинків, споруд та прибудинкових територій, встановлених рішенням виконавчого комітету Ірпінської міської ради Київської області №133/2 від 19.06.2018 КП «Управління житлово-комунального господарства «Ірпінь» Ірпінської міської ради порушено п. 3-1 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про житлово-комунальні послуги» №2189-VIII від 09.11.2017. На підставі викладеного, приписом №1 від 28.01.2019 вимагалося від КП «Управління житлово-комунального господарства «Ірпінь» Ірпінської міської ради, в термін до 01.03.2019 року, повернути споживачам послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій, за період з 05.07.2018 по 31.12.2018, шляхом здійснення перерахунку сум у розмірі 3331124,83 грн. Позивач, вважаючи, оскаржуване рішення Виконавчого комітету Ірпінської міської ради Київської області №133/2 від 19.06.2018 року протиправним та таким, що підлягає скасуванню, звернувся з даним позовом до суду. Приймаючи рішення про часткове задоволення адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що оскаржуване рішення від 19.06.2018 року №133/2 «Про затвердження тарифів на послуги з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій, які надаються Комунальним підприємством «Управління житлово-комунального господарства «Ірпінь» Ірпінської міської ради прийнято незаконно та без дотримання норм матеріального права, а тому вказане рішення є протиправним та підлягає скасуванню. Колегія суддів апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції в цій частині позовних вимог, оскільки він знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи. Відповідно до ч.1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. В частині відмови в задоволенні позовних вимог, колегія суддів апеляційної інстанції не надає оцінку спірним правовідносинам, оскільки вони не оскаржуються учасниками справи. Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами в частині законності оскаржуваного рішення та строку звернення з даним позовом до суду, суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Спірні правовідносини регулюються нормами Конституції України, Законом України від 21.05.1997 №280/97-ВР «Про місцеве самоврядування» (далі - Закон №280/97-ВР) та Законом України «Про житлово-комунальні послуги» №1875 від 24.06.2004 (далі - Закон №1875-IV) (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). Закон № 280/97-ВР визначає систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування. Згідно з ч.1 статті 11 Закону №280/97-ВР виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи. Відповідно до пп. 2 пункту «а» частини 1 статті 28 Закону №280/97-ВР до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать, зокрема власні (самоврядні) повноваження встановлення в порядку і межах, визначених законодавством, тарифів на побутові, комунальні (крім тарифів на теплову енергію, централізоване водопостачання та водовідведення, які встановлюються Національною комісією регулювання ринку комунальних послуг України), транспортні та інші послуги. Частиною 6 статті 59 Закону №280/97-ВР передбачено, що виконавчий комітет сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради в межах своїх повноважень приймає рішення. Рішення виконавчого комітету приймаються на його засіданні більшістю голосів від загального складу виконавчого комітету і підписуються сільським, селищним, міським головою, головою районної у місті ради. Закон №1875-IV визначає основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов`язки. Так, положеннями частини 1 статті 1 Закону №1875-IV передбачено, що утримання будинків і прибудинкових територій - господарська діяльність, спрямована на задоволення потреби фізичної чи юридичної особи щодо забезпечення експлуатації та/або ремонту жилих та нежилих приміщень, будинків і споруд, комплексів будинків і споруд, а також утримання прилеглої до них (прибудинкової) території відповідно до вимог нормативів, норм, стандартів, порядків і правил згідно із законодавством. Відповідно до частини 1 статті 7 Закону №1875-IV встановлення цін/тарифів на житлово-комунальні послуги відповідно до закону належить до повноважень органу місцевого самоврядування. Згідно з частиною 1 статті 13 Закону №1875-IV залежно від функціонального призначення житлово-комунальні послуги поділяються на: 1) комунальні послуги (централізоване постачання холодної води, централізоване постачання гарячої води, водовідведення (з використанням внутрішньо будинкових систем), газопостачання, централізоване опалення, а також вивезення побутових відходів тощо); 2) послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій (прибирання внутрішньо-будинкових приміщень та прибудинкової території, санітарно-технічне обслуговування, обслуговування внутрішньо-будинкових мереж, утримання ліфтів, освітлення місць загального користування, поточний ремонт, вивезення побутових відходів тощо); 3) послуги з управління будинком, спорудою або групою будинків (балансоутримання, укладання договорів на виконання послуг, контроль виконання умов договору тощо); 4) послуги з ремонту приміщень, будинків, споруд (заміна та підсилення елементів конструкцій та мереж, їх реконструкція, відновлення несучої спроможності несучих елементів конструкцій тощо). 10.12.2017 року набрав чинності Закон України від 09.11.2017 №2189-VIII «Про житлово-комунальні послуги» (далі по тексту - Закон №2189-VIII). Відповідно до п. 1 Розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2189-VIII визначено, що цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, та вводиться в дію з 01.05.2019, крім: - статті 1, частини першої статті 2, статей 3-7, 9, 11, 12, частини другої статті 26, статей 27 та 29 (в частині регулювання послуги з управління багатоквартирним будинком), частини другої статті 2, частин третьої та четвертої статті 8, частин другої та третьої статті 10, статті 15, частин першої, третьої та п`ятої статті 16, статті 18, частини п`ятої статті 28, пунктів 2, 3-1, 6, підпункту 1, підпункту «б» підпункту 2, підпунктів 5 та 11 пункту 8 цього розділу, які вводяться в дію через шість місяців з дня набрання чинності цим Законом (тобто з 10.06.2018); - частини третьої статті 11, абзаців 1 та 2 частини 5 статті 18, які вводяться в дію з 01 січня 2019 року. Пунктом 2 Розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №2189-VIII визнано таким, що втратив чинність, Закон України «Про житлово-комунальні послуги» №1875 від 24.06.2004 (Відомості Верховної Ради України, 2004 р., № 47, ст. 514 із наступними змінами) з дня введення в дію цього Закону, крім норм, що регулюють надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, управління будинком, спорудою або групою будинків, ремонту приміщень, будинків, споруд, які втрачають чинність через шість місяців з дня набрання чинності цим Законом. Положеннями пункту 2 частини 3 статті 4 Закону №2189-VIII встановлено, що до повноважень органів місцевого самоврядування належать встановлення цін/тарифів на комунальні послуги відповідно до закону. В той же час, статтею 5 Закону №2189-VIII закріплено, що до житлово-комунальних послуг належать: 1) житлова послуга - послуга з управління багатоквартирним будинком. Послуга з управління багатоквартирним будинком включає: утримання спільного майна багатоквартирного будинку, зокрема прибирання внутрішньо-будинкових приміщень та прибудинкової території, виконання санітарно-технічних робіт, обслуговування внутрішньо-будинкових систем (крім обслуговування внутрішньо-будинкових систем, що використовуються для надання відповідної комунальної послуги у разі укладення індивідуальних договорів про надання такої послуги, за умовами яких обслуговування таких систем здійснюється виконавцем), утримання ліфтів тощо; купівлю електричної енергії для забезпечення функціонування спільного майна багатоквартирного будинку; поточний ремонт спільного майна багатоквартирного будинку; 2) комунальні послуги - послуги з постачання та розподілу природного газу, постачання та розподілу електричної енергії, постачання теплової енергії, постачання гарячої води, централізованого водопостачання, централізованого водовідведення, поводження з побутовими відходами. Отже, у зв`язку з введенням в дію Закону України від 09.11.2017 №2189-VIII «Про житлово-комунальні послуги» суттєво змінено систему взаємовідносин, що виникають у процесі надання та споживання житлово-комунальних послуг та визначено нову класифікацію житлово-комунальних послуг, при цьому такої послуги, як утримання будинків і споруд та прибудинкових територій не передбачено. Натомість визначено послугу з управління багатоквартирним будинком, яка визначається за згодою сторін. Колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що відповідно до Закону №2189-VIII, станом на момент прийняття оскаржуваного рішення від 19.06.2018 № 133/2, Виконавчий комітет Ірпінської міської ради Київської області не мав повноваження встановлювати тарифи на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, з урахуванням змін чинного законодавства, що зазначені вище. Згідно з частиною 9 статті 264 КАС України суд може визнати нормативно-правовий акт протиправним (незаконним чи таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили) та нечинним повністю або в окремій його частині. Колегія суддів апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, що оскаржуване рішення від 19.06.2018 року №133/2 «Про затвердження тарифів на послуги з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій, які надаються Комунальним підприємством «Управління житлово-комунального господарства «Ірпінь» Ірпінської міської ради прийнято незаконно є протиправним, а тому підлягає скасуванню. Щодо доводів апелянта про відсутність права у Громадської організації «Ірпінська спілка споживачів» на звернення до суду з цим позовом, суд зазначає наступне. Відповідно до частини третьої статті 1 Закону України від 22.03.2012 № 4572-VI «Про громадські об`єднання» (далі - Закон № 4572-VI) громадська організація - це громадське об`єднання, засновниками та членами (учасниками) якого є фізичні особи. Громадське об`єднання може здійснювати діяльність зі статусом юридичної особи або без такого статусу. Громадське об`єднання зі статусом юридичної особи є непідприємницьким товариством, основною метою якого не є одержання прибутку. У частині 1 статті 3 Закону № 4572-VI закріплено, що громадські об`єднання утворюються і діють на принципах: 1) добровільності; 2) самоврядності; 3) вільного вибору території діяльності; 4) рівності перед законом; 5) відсутності майнового інтересу їх членів (учасників); 6) прозорості, відкритості та публічності. Відповідно до частин 1 та 3 статті 2 Закону № 4572-VI дія цього Закону поширюється на суспільні відносини у сфері утворення, реєстрації, діяльності та припинення громадських об`єднань в Україні. Особливості регулювання суспільних відносин у сфері утворення, реєстрації, діяльності та припинення окремих видів громадських об`єднань можуть визначатися іншими законами. Закон України від 12.05.1991 № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (далі по тексту- Закон № 1023-XII) вказано, що цей Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів. Відповідно до пункту 22 частини 1 статті 1 Закону № 1023-XII споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника. Згідно з пунктами 1, 6, 7 частини першої статті 4 Закону № 1023-XII споживачі під час укладення, зміни, виконання та припинення договорів щодо отримання (придбання, замовлення тощо) продукції, а також при використанні продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право, зокрема, на: 1) захист своїх прав державою; 6) звернення до суду та інших уповноважених державних органів за захистом порушених прав; 7) об`єднання в громадські організації споживачів (об`єднання споживачів). Частиною 1 статті 22 Закону № 1023-XII визначено, що захист прав споживачів, передбачених законодавством, здійснюється судом. Згідно ч. 1 статті 24 Закону № 1023-XII передбачено, що з метою захисту своїх законних прав та інтересів споживачі мають право об`єднуватися у громадські організації споживачів (об`єднання споживачів). У статті 25 Закону № 1023-XII закріплено перелік прав громадських організацій споживачів (об`єднань споживачів). Таким чином, правовими положеннями Закону № 1023-XII регламентовано право об`єднанню споживачів звертатися до суду за захистом прав та інтересів невизначеного кола споживачів та захищати у суді права споживачів, які не є членами (учасниками) громадської організації споживачів. Як вбачається з п. 1.1 Статуту Громадської організації «Ірпінська спілка споживачів» (далі - Статут) Громадська організація «Ірпінська спілка споживачів» є добровільним об`єднанням фізичних осіб, створеним для здійснення та захисту прав і свобод людини та громадянина; задоволення і захисту суспільних та приватних прав та інтересів своїх членів та інших осіб як споживачів товарів, робіт та послуг у сферах економічної, житлово-комунальної, соціальної, медичної, культурної, освітньої, побутової, оздоровчої, туристичної та іншої діяльності. Відповідно до пункту 3.1 Статуту головною метою Громадська організація «Ірпінська спілка споживачів» є здійснення та захист прав і свобод людини та громадянина; задоволення і захист суспільних та приватних прав і інтересів своїх членів та інших осіб як споживачів товарів, робіт та послуг у сферах економічної, житлово-комунальної, соціальної, медичної, культурної, освітньої, побутової, оздоровчої, туристичної та іншої діяльності. У підпункті 2.4.2 пункту 2.4 Статуту передбачено, що Громадська організація «Ірпінська спілка споживачів» для досягнення своєї мети та виконання статутних завдань має право представляти і захищати суспільні інтереси споживачів товарів, робіт та послуг, свої законні інтереси і законні інтереси своїх членів та інших осіб у будь-яких органах державної влади, у тому числі судах, правоохоронних органах, в органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності та підпорядкування. Наведені позивачем пункти Статуту передбачають можливість Громадської організації «Ірпінська спілка споживачів» представляти і захищати інтереси споживачів - своїх членів та інших осіб в судах. У пункті 2.6 Рішення Конституційного Суду України від 28.11.2013 № 12-рп/2013 роз`яснено, що захист у судах прав та інтересів інших осіб є однією з гарантій реалізації конституційного права кожного на судовий захист і полягає у зверненні до суду державних органів, органів місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб, яким законом надано право звертатися із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб. Громадська організація може захищати в суді особисті немайнові та майнові права як своїх членів, так і права та охоронювані законом інтереси інших осіб, які звернулися до неї за таким захистом, лише у випадках, якщо таке повноваження передбачено у її статутних документах та якщо відповідний закон визначає право громадської організації звертатися до суду за захистом прав та інтересів інших осіб. Отже, колегія суддів апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, що Закон № 1023-XII та Статут надають право Громадської організації «Ірпінська спілка споживачів» звертатися до суду за захистом прав та інтересів невизначеного кола споживачів, тому звернення із цим позовом в інтересах споживачів міста Ірпеня ґрунтується на приписах чинного законодавства та статутних документах позивача. Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.03.2021 у справі № 367/4695/20. Крім того, ГО «Ірпінська спілка споживачів» за своїм правовим статусом є юридичною особою приватного права, метою діяльності якої є задоволення і захист суспільних та приватних прав і інтересів членів та інших осіб як споживачів товарів, робіт та послуг у сферах економічної, житлово-комунальної, соціальної, медичної, культурної, освітньої, побутової, оздоровчої, туристичної та іншої діяльності, та задля досягнення цієї мети громадська організація може здійснювати представництво та захист прав невизначеного кола приватних осіб (споживачів) у судах та інших органах, установах і організаціях в разі порушення прав невизначеного кола споживачів. Завданням адміністративного судочинства відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Так, у справі «Bellet v. France», Європейський Суд з прав людини зазначив, що стаття 6 параграфу 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданих національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. У рішенні по справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» від 13 січня 2000 року та в рішенні по справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» від 28 жовтня 1998 року Європейський Суд з прав людини вказав, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступ до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнане порушенням п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Отже, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права. Право на захист у суді своїх прав і свобод є конституційною гарантією, яка забезпечується реальною можливістю усякій заінтересованій особі звернутися до суду у встановленому законом порядку про захист прав, свобод та інтересів та можливістю обирати спосіб захисту, використовуючи при цьому всі дозволені законодавством інструменти та засоби. Спосіб захисту в такому випадку обумовлюється предметом спору, підставами позову, обставинами, за яких виник спір, але насамперед повинен мати на меті відновити/захистити порушені права від неправомірних рішень, дій/бездіяльності, якщо розглядати це в контексті адміністративного судочинства, суб`єктів владних повноважень у публічно-правових відносинах. За наведених обставин, доводи відповідача та третьої особи про відсутність у позивача права на звернення до суду з даним позовом не знайшли свого підтвердження. Щодо доводів скаржника про недотримання позивачем строку звернення до суду та доводи апелянта про залишення адміністративного позову без розгляду, у зв`язку з пропуском позивачем строку для звернення з адміністративним позовом, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає наступне. Відповідно до частини 1 статті 122 КАС України, позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено іншого, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (ч. 2- 3 статті 122 КАС України). Для оскарження нормативно-правових актів суб`єктів владних повноважень закон передбачає особливий порядок адміністративного провадження, який встановлений статтею 264 КАС України. Відповідно до змісту частини 1 цієї статті такий порядок поширюється на розгляд адміністративних справ щодо законності (крім конституційності) постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України, постанов Верховної Ради Автономної Республіки Крим; законності та відповідності правовим актам вищої юридичної сили нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, інших суб`єктів владних повноважень. Право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт (частина 2 статті 264 КАС України). У рішенні від 16.04.2009 №7-рп/2009 Конституційний Суд України зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До нормативних належать акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють норми права, мають локальний характер, розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а ненормативні акти передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб`єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію. Отже, дія нормативно-правового акту є постійною тривалий час і не обмежується його разовим застосуванням. Відповідно, чинним нормативно-правовим актом суб`єктивні права, свободи чи інтереси можуть порушуватися неодноразово, тобто постійно, упродовж усього часу чинності такого акту. Правовими положеннями ч. 3 статті 264 КАС України, нормативно-правові акти можуть бути оскаржені до адміністративного суду протягом всього строку їх чинності. Отже, у разі оскарження нормативно-правового акту, строк такого оскарження буде вимірюватися усім часом чинності цього нормативно-правового акту. У даному випадку, оскаржуване рішення Виконавчого комітету Ірпінської міської ради Київської області від 19.06.2018 року №133/2 має всі ознаки нормативно-правового акту, зокрема, не вичерпує дію своїм прийняттям та поширюється на невизначене коло осіб, оскільки впливає на права, обов`язки та інтереси як суб`єкта господарювання, так і споживачів послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій, встановлює норми права, якими регулює тарифи на послуги з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій у м. Ірпінь. Як зазначає апелянт, оскаржуване рішення від 19.06.2018 №133/2 діяло лише у період з 05.07.2018 по 04.03.2019 і на момент звернення позивача з позовом у даній справі втратило чинність. На думку відповідача, втрата чинності нормативно-правовим актом, який є предметом оскарження, за умови, що особа перебувала у правовідносинах, які регулювалися ним, та вибула з них 04.03.2019, свідчить про те, що звернення позивача до суду із позовом про його оскарження 04.06.2021 було здійснено поза встановленим законодавцем процесуальним строком. Надаючи оцінку вказаним доводам, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає наступне. Так, у Рішенні Конституційного Суду України від 09.02.1999 у справі № 1-7/99 роз`яснено, що дію нормативно-правового акту в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності. Під втратою чинності нормативно-правового акта необхідно розуміти передбачений правовими приписами момент закінчення дії нормативно-правового акта, що є наслідком настання передбачених у законодавстві обставин. За усталеними в теорії права підходами, передбаченими у законодавстві обставинами, з якими пов`язується момент закінчення дії нормативно-правового акта (його частин) може бути: 1) скасування нормативно-правового акта (його частини); 2) визнання нормативно-правового акта (його частини) недійсним (неконституційним, незаконним); 3) завершення дії тимчасового нормативно-правового акта (настання передбаченої у нормативно-правовому акті дати або неминучої обставини). Частиною 2 статті 265 КАС України визначено, що нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду. Разом з цим, наявності вище визначених обставин не встановлено ані під час розгляду справи в суді першої інстанції, ані під час розгляду в суді апеляційної інстанції. У свою чергу, відповідачем відповідних доказів суду не надано, з чого випливає, що оскаржуване рішення від 19.06.2018 №133/2 «Про затвердження тарифів на послуги з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій, які надаються Комунальним підприємством «Управління житлово-комунального господарства «Ірпінь» Ірпінської міської ради станом на день розгляду даної справи є чинним. Водночас, факт підписання 04.03.2019 між Комунальним підприємством «Управління житлово-комунального господарства «Ірпінь» Ірпінської міської ради та Виконавчим комітетом Ірпінської міської ради 158 договорів про надання послуги з управління багатоквартирним будинком не свідчить про вибуття споживачів послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій міста Ірпеня із правовідносин, які регулюються згаданим нормативно-правовим актом. При цьому, у провадженні Ірпінського міського суду Київської області перебуває справа №367/4695/20 за позовом ГО «Ірпінська спілка споживачів» до Комунального підприємства «Управління житлово-комунального господарства «Ірпінь» Ірпінської міської ради про проведення перерахунку незаконно встановлених тарифів на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, встановлених за рішенням виконавчого комітету Ірпінської міської ради Київської області від 19.06.2018 №133/2. Таким чином, колегія суддів апеляційної інстанції вважає вказані доводи скаржника, зазначені в апеляційній скарзі, безпідставними та такими, що не заслуговують на увагу суду, а тому відсутні законні підстави для залишення адміністративного позову без розгляду. Аналіз наведених правових положень та вищезазначених обставин справи дає підстави колегії суддів апеляційної інстанції для висновку, що оскаржуване рішення є протиправним та підлягає скасуванню, відповідно до вищевикладених висновків суду. Колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що принцип обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень має на увазі, що рішенням повинне бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. У рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються, а в рішенні від 27.09.2010 по справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» - що ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Отже, рішення суб`єкта владних повноважень повинно ґрунтуватися на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Мають значення, як правило, ті обставини, які передбачені нормою права, що застосовується. Суб`єкт владних повноважень повинен врахувати усі ці обставини, тобто надати їм правову оцінку: прийняти до уваги або відхилити. У разі відхилення певних обставин висновки повинні бути мотивованими, особливо, коли має місце несприятливе для особи рішення. Принцип обґрунтованості рішення вимагає від суб`єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов`язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього він має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі, наприклад, документи, пояснення осіб, тощо. При цьому, суб`єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями та неперевіреними фактами, а не конкретними обставинами. Так само недопустимо надавати значення обставинам, які насправді не стосуються справи. Несприятливе для особи рішення повинно бути вмотивованим. При цьому, прийняття рішення, вчинення (не вчинення) дії вимагає від суб`єкта владних повноважень діяти добросовісно, тобто з щирим наміром щодо реалізації владних повноважень та досягнення поставлених цілей і справедливих результатів, з відданістю визначеним законом меті та завданням діяльності, передбачувано, без корисливих прагнень досягти персональної вигоди, привілеїв або переваг через прийняття рішення та вчинення дії. Таким чином, висновки та рішення суб`єкта владних повноважень можуть ґрунтуватися виключно на належних, достатніх, а також тих доказах, які одержані з дотриманням закону. Як зазначено в п. 4.1 Рішення Конституційного суду України від 02.11.2004 р. N 15-рп/2004 суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визначив окремі ознаки принципу верховенства права у розбудові національних систем правосуддя та здійсненні судочинства, яких мають дотримуватись держави - члени Ради Європи, що підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги правову позицію Європейського суду з прав людини, яка викладена в справі «Пономарьов проти України» (пункт 40 мотивувальної частини рішення від 3 квітня 2008 року), в якому Суд наголосив, що «право на справедливий судовий розгляд», яке гарантовано п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. У справі «Сокуренко і Стригун проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 Конвенції не зобов`язує держав - учасників Конвенції створювати апеляційні чи касаційні суди. Однак там, де такі суди існують, необхідно дотримуватись гарантій, визначених у статті 6» (пункт 22 мотивувальної частини рішення від 20 липня 2006 року). Аналіз наведених положень дає підстави колегії суддів апеляційної інстанції дійти висновку, що даний адміністративний позов підлягає задоволенню, а тому доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу суду. Як зазначено у постанові Верховного Суду від 26.06.2018 року №127/3429/16-ц, Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», §58, рішення від 10.02.2010 року). Колегія суддів апеляційної інстанції доходить до висновку, що інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Отже, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що судом першої інстанції було вірно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, прийнято законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права. Обставини, викладені в апеляційній скарзі, до уваги не приймаються, оскільки є необґрунтованими та не є підставами для скасування рішення суду першої інстанції. В зв`язку з цим, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. 03.04.2023 року, через систему «Електронний суд», від представника позивача Лавровської Н.Н. надійшла заява, у якій заявлено клопотання про стягнення витрат на правничу допомогу під час розгляду даної справи в суді апеляційної інстанції. Відповідно до ч. 1 ст. 132 КАС України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Згідно ч.1 ст.139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Відповідно до ч.7 ст.139 КАС України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. З додатків до заяви, поданої представником позивача Лавровської Н.Н. вбачається, що під час розгляду апеляційної скарги КП «Управління Житлово-комунального господарства «Ірпінь» Ірпінської міської ради, Громадською організацією «Ірпінська спілка споживачів» понесено витрати на правничу допомогу в розмірі 2000,00 грн. За змістом частини 3 статті 134 КАС України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, серед іншого, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою. Розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Згідно з пунктами 6, 7 статті 134 КАС України у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. З аналізу положень статті 134 КАС України вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі. Тобто, питання розподілу судових витрат пов`язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження). Принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката запроваджено у частині п`ятій статті 134 КАС України. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина 5 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України). При цьому розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Згідно з пунктом 4 частини першої статті першої Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Статтею 19 цього ж Закону визначено такі види адвокатської діяльності, як: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Отже, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо, а договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності. Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Згідно із правовою позицією Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду, висловленої у постанові від 15 травня 2018 року по справі №821/1594/17, належним доказом для відшкодування витрат на правову допомогу є документи у яких конкретизовано справу, по якій таку допомогу надано. Так, до клопотання про стягнення витрат на правничу допомогу представником позивача Лавровською Н.Н. додано наступні докази, а саме копії: платіжної інструкції б/н від 02.04.2023 року про сплату позивачем 2000,00 грн.; призначення платежу: за адв.посл.№320/6626/21. Дослідивши матеріали справи та вказані вимоги представника позивача щодо стягнення з відповідача на користь позивача судових витрат, а саме: витрат на правничу допомогу в розмірі 2000,00 грн., колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що вони не підлягають задоволенню, оскільки представником позивача не надано детального опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, акту наданих адвокатських послуг, тощо. Керуючись ст.ст. 242, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Комунального підприємства «Управління Житлово-комунального господарства «Ірпінь» Ірпінської міської ради - залишити без задоволення. Рішення Київського окружного адміністративного суду від 28 вересня 2022 року - залишити без змін. В задоволенні заяви представника Громадської організації «Ірпінська спілка споживачів» про стягнення судових витрат на правничу допомогу - відмовити. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України. Головуючий суддя: М.І. Кобаль Судді: Н.П. Бужак Л.О. Костюк Повний текст виготовлено 07.04.2023 року