Постанова Київський апеляційний суд № 357/2478/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 357/2478/21 Головуючий у 1 інстанції Орєхов О.І. Провадження №22-ц/824/235/2023 Головуючий у 2 інстанції Таргоній Д.О. ПОСТАНОВА Іменем України 30 березня 2023 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Таргоній Д.О., суддів: Голуб С.А., Писаної Т.О., за участі секретаря Орел П.Ю., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Коннової Ніни Іванівни, яка діє в інтересах позивача ОСОБА_1 , на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 08 червня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Обухівського районного нотаріального округу Київської області Щур Надія Романівна, ОСОБА_3 , про витребування майна з чужого незаконного володіння, УСТАНОВИВ: У березні 2021 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області з даним позовом, в обґрунтування якого зазначав наступне. Позивачу на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом на право власності на житло № 23116 від 14.05.1998 року. Дана обставина підтверджується також повідомленням КП КОР «Південне БТІ» № 1662 від 30.06.2020 року, в якому зазначається, що відповідно до паперових носіїв станом до 01.01.2013 року право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ним, ОСОБА_1 , на підставі свідоцтва на право власності на житло № 23116 від 14.05.1998 року, виданого виконкомом Білоцерківської міської ради (реєстрова книга № 112, реєстровий № 12810). Відповідно до витягу з реєстру Білоцерківської міської територіальної громади № 15.2-03/4740 від 16.02.2021 р., у вищевказаній квартирі зареєстровано 2 осіб: позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка є його колишньою дружиною, однак на даний час вона обвинувачується в скоєнні злочину, передбаченого ч.2 ст. 121 КК України і щодо неї обраний запобіжний захід тримання під вартою. Через сімейні обставини позивачпоїхав жити в село до свого брата. Він проживав у нього деякий час, після чого вирішив повернутися у свою квартиру.Коли приїхав, то побачив, що двері у квартиру змінені, через що він не зміг до неї потрапити. Пізніше сусіди повідомили, що власником квартири вже є інша особа, яка там і проживає. З цього приводу позивачзвернувся до поліції з заявою про незаконне заволодіння його квартирою шляхом шахрайства. Дані відомості були внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань №12020110030002663 від 01.07.2020 року. На даний час триває слідство. Під час досудового розслідування стало відомо що стосовно його квартири 12.02.2020 року був оформлений договір купівлі-продажу, у якому зазначається, що продавцем є ОСОБА_3 , якому його квартира належить нібито на підставі Свідоцтва про право власності на житло № 27111 , виданого Виконкомом Білоцерківської міської ради народних депутатів Київської області від 26 жовтня 1999 року, а також, що право власності за ОСОБА_3 зареєстроване Білоцерківським міжміським бюро технічної інвентаризації в реєстрову книгу 92, реєстровий № 10906, а покупцем є відповідач по справі ОСОБА_2 . Посилаючись на те, що незаконність такого переходу права власності на належне йому майно, положення ст.ст. 387, 388 ЦК України, просив суд витребувати від ОСОБА_2 на користь ОСОБА_5 належну йому квартиру АДРЕСА_1 , на підставі свідоцтва на право власності на житло № 23116 від 14.05.1998 року, виданого виконкомом Білоцерківської міської ради (реєстрова книга № 112, реєстровий № 12810) та стягнути з відповідача судові витрати по справі Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 08 червня 2022 року в задоволенні позову відмовлено. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, з апеляційною скаргою в інтересах позивача ОСОБА_1 звернулась його представник - адвокат Коннова Н.І., яка, посилаючись на невідповідність висновків суду встановленим по справі обставинам, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. В доводах апеляційної скарги зазначила, що відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції невірно тлумачив норми матеріального права, зокрема статті 330 та 388 ЦК України. Зазначає, що ОСОБА_6 , як власник майна, реалізував своє право на захист шляхом пред`явлення віндикаційного позову до добросовісного набувача в порядку статті 388 ЦК України. Вказує, що суд першої інстанції не дав належної оцінки доказам, які доводять, що оспорювань майно вибуло з володіння позивача не з його волі, іншим шляхом. Зазначене підтверджується, зокрема, листом КП КОР «Південне бюро технічної інвентаризації» від 09.03.2021 р. за вих. №503, яким повідомлено адвокату Коннову Н.І., що відповідно до паперових носіїв станом на 01.01.2013 р. право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі свідоцтва на право власності на житло № 23116 від 14.05.1998 р. виданого виконкомом Білоцерківської міської ради (реєстрова книга №112, реєстровий №12810). Державна реєстрація права власності на вищевказану квартиру станом на 01.01.2013 р. за ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності № 27111 від 26.10.1999 р., виданого виконкомом Білоцерківської міської ради не проводилася. Крім того до Білоцерківської міської ради був скерований адвокатський запит про надання копії розпорядження виконкому Білоцерківської міської ради про видачу свідоцтва на право власності на житло на ім`я ОСОБА_3 на спірну квартиру. З листа виконавчого комітету Білоцерківської міської ради від 06.12.2021 р. вбачається, що по документах архівного фонду №1 за січень та жовтень 1999 p. розпорядження міського голови виконавчого комітету Білоцерківської міської ради від 26 жовтня 1999 р. за №1-2-42 не виявлено, тому надати копію розпорядження голови Ради виконкому від 26 жовтня 1999 р. за № 1-2-42 про видачу свідоцтва на право власності на житло № 27111 від 26 жовтня 1999 р. на ім`я ОСОБА_3 немає можливості. Разом з цим надано розпорядження виконавчого комітету Білоцерківської міської Ради народних депутатів за №1-3-2.57 від 14 травня 1998 р. відповідно до якого передано в особисту власність квартиру АДРЕСА_1 гр. ОСОБА_7 , який проживає і постійно прописаний в даній квартирі один. Дані докази прямо вказують на те, що свідоцтво на право власності на житло на ім'я ОСОБА_8 на спірну квартиру не є дійсним. Для підтвердження посилань на те, що ОСОБА_3 не мав права відчужувати спірну квартиру, стороною позивача окрім наданих суду доказів було заявлене клопотання про витребування від нотаріуса Щур Н.Р. оригіналу свідоцтва про право власності на ім`я ОСОБА_3 на спірну квартиру для проведення експертизи даного документа на предмет його підробки. Натомість суд першої інстанції, всупереч вимогам ст. 12 ЦПК України, позбавив позивача можливості довести обставини, які мають значення для справи і на які позивач мав намір посилатися як на підставу своїх вимог, відмовив в задоволенні клопотання про витребування даного доказу, що унеможливило подальше клопотання про призначення експертизи даного документа. Таким чином, суд, не пересвідчившись в достовірності оригіналів документів, послався на них в своєму рішенні як на підставу відмови в задоволенні позовних вимог. Відзивів на апеляційну скаргу, в порядку, передбаченому положеннями статті 360 ЦПК України, до суду апеляційної інстанції не надійшло. Відсутність відзиву на апеляційну скаргу, згідно з частиною 3 статті 360 ЦПК України, не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. У судове засідання по розгляду апеляційної скарги позивач ОСОБА_1 та його представник - адвокат Коннова Н.І. не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином. 29.03.2023 року від представника позивача - адвоката Коннової Н.І. на електронну адресу Київського апеляційного суду надійшла заява про участь у справі в режимі відео конференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів. Київський апеляційний суд ухвалою від 30 березня 2023 року повернув заяву, особі, що її подала, у зв`язку із порушенням заявником процесуального строку на її подання, передбаченого частиною 2 статті 212 ЦПК України (не пізніше п`яти днів до судового засідання) та відсутністю доказів надсилання копій такої заяви іншим учасникам справи. Керуючись положеннями частини 2 статті 372 ЦПК України, колегія суддів вважала за можливе розглядати справу у відсутності позивача та його представника, враховуючи їх належне повідомлення, оскільки відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника чи сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 січня 2018 року у справі №907/425/16. Відповідач ОСОБА_2 та представник відповідача - адвокат Стойчев Р.В. в судовому засіданні проти задоволення апеляційної скарги заперечували, посилаючись на безпідставність її доводів, просили залишити рішення суду першої інстанції без змін, як законне та обґрунтоване. Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, пояснення відповідача та його представника, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачемне було наведено суду, яким чином останній був позбавлений свого права власності. До того ж, з боку позивача не надано суду жодного судового рішення, яким було б встановлено незаконне відчуження спірного нерухомого майна та відповідно встановлених осіб, які до цього причетні. Суд також врахував, що ОСОБА_2 було набуто право власності на нерухоме майно за цивільно-правовою угодоюта він є добросовісним набувачем права власності на вказану спірну квартиру. За відсутності доказів обізнаності відповідача про те, що він здобуває річ в особи, яка не мала права на її відчуження, а також відсутності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про права інших осіб, позбавлення добросовісного набувача права власності на набуте у передбачений законом спосіб майно, не відповідатиме принципам справедливості та добросовісності, які відповідно до пункту 6 статті 3 ЦК України є загальними засадами цивільного законодавства. Колегія суддів апеляційного суду з такими висновками не погоджується, оскільки вони не відповідають встановленим по справі обставинам та зроблені за неправильного застосування норм матеріального права. Так, з наявного в матеріалах справи архівного витягу вбачається, що Розпорядженням Виконкому Білоцерківської міської ради Київської області №1-3-257 від 14 травня 1998 року «Про передачу в особисту власність та спільну власність державних квартир громадянам міста», квартиру АДРЕСА_1 передано безкоштовно в особисту власність ОСОБА_1 , який проживає і постійно прописаний в даній квартирі один. (том 1 а.с. 155) Відповідно до Свідоцтва на право власності на житло № 23116 від 14.05.1998 року, виданого виконкомом Білоцерківської міської ради, реєстрова книга № 112, реєстровий № 12810, квартира АДРЕСА_1 належить на праві особистої власності позивачу - ОСОБА_1 . Загальна площа квартири становить 21,2 кв.м (том 1 а. с. 6). Згідно з відповіддю КП КОР «Південне БТІ» № 1662 від 30.06.2020 року, відповідно до паперових носіїв станом до 01.01.2013 року право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_1 , на підставі свідоцтва на право власності на житло № 23116 від 14.05.1998 року, виданого виконкомом Білоцерківської міської ради, реєстрова книга № 112, реєстровий № 12810 (том 1 а. с. 7 ). Відповідно до витягу з реєстру Білоцерківської міської територіальної громади № 15.2-03/4740 від 16.02.2021 р., у вищевказаній квартирі зареєстровано 2 осіб: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (том 1 а. с. 9 ). З договору купівлі-продажу від 12.02.2020 року, посвідченого приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Київської області Щур Н.Р., зареєстрованого в реєстрі за №217, вбачається, що продавцем ОСОБА_3 було продано квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_2 . Згідно п. 1.2 вказаного Договору, відчужувана квартира належить продавцю , ОСОБА_3 , на підставі Свідоцтва про право власності на житло № 27111 , виданого Вкионкомом Білоцерківської міської ради Київської області 26 жовтня 1999 року, право власності за продавцем зареєстровано Білоцерківським міжміським бюро технічної інвентаризації в реєстрову книгу № 92, реєстровий №10906. (том 1 а. с. 10-11 ). Як вбачається з листам КП КОР «Південне бюро технічної інвентаризації» від 09.03.2021 р. за вих. №503, відповідно до паперових носіїв станом на 01.01.2013 р. право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі свідоцтва на право власності на житло № 23116 від 14.05.1998 р. виданого виконкомом Білоцерківської міської ради (реєстрова книга №112, реєстровий №12810).Державна реєстрація права власності на вищевказану квартиру станом на 01.01.2013 р. за ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності № 27111 від 26.10.1999 р., виданого виконкомом Білоцерківської міської ради, не проводилася. Також повідомлено, що в реєстровій книжці № 92 реєстровий №10906 відсутній. Відповідно паперових носіїв за реєстровим №10906 реєстрова книга №94 зареєстровано інший об`єкт нерухомого майна. (том 1 а.с. 70) З листа виконавчого комітету Білоцерківської міської ради №4403/01-14 від 06.12.2021 р. вбачається, що по документах архівного фонду №1 за січень та жовтень 1999 p. розпорядження міського голови виконавчого комітету Білоцерківської міської ради від 26 жовтня 1999 р. за №1-2-42 не виявлено, тому надати копію розпорядження голови Ради виконкому від 26 жовтня 1999 р. за № 1-2-42 про видачу свідоцтва на право власності на житло № 27111 від 26 жовтня 1999 р. на ім`я ОСОБА_3 немає можливості (том 1 а.с. 155). Встановлено також, що позивач звернувся до поліції з заявою про незаконне заволодіння його квартирою та вказані відомості були внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань №12020110030002663 від 01.07.2020 року (том 1 а. с. 12 ). Звертаючись до суду із даним позовом, ОСОБА_1 просив витребувати належне йому на праві власності нерухоме майно - спірну квартиру у добросовісного набувача ОСОБА_2 , посилаючись на те, що вказана квартира вибула з його володіння без його волевиявлення. Оцінюючи зібрані по справі докази в їх сукупності, колегія суддів вважає обґрунтованими доводи апеляційної скарги про те, що відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, посилаючись на положення статті 388 ЦК України, дійшов неправильного висновку про відсутність підстав для витребування спірного нерухомого майна у відповідача, з огляду на відсутність в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про права інших осіб на це майно. При цьому, необґрунтованим є посилання суду першої інстанції на правову позицію Великої Палати Верховного Суду у справі № 922/3537/17 від 23.10.2019 року, Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України). Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені в частині 2 статті 16 ЦК України. За приписами статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Відповідно до статті 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це право, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього. Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі №6-140цс14, власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Відповідно до положень статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Згідно з приписами частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. У постанові від 05 квітня 2022 року у справі №205/4477/17 Верховний Суд дійшов висновку, що право власника згідно з частиною першою на витребування майна від добросовісного набувача пов`язане з тим, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування майна від добросовісного набувача, є вичерпним. Й однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (пункт 3 частини першої статті 388 ЦК України). Виходячи з положень зазначених статей, право витребувати майно з чужого незаконного володіння має тільки власник цього майна. Захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, але не володіє ним, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до особи, яка незаконно володіє цим майном (у разі відсутності між ними зобов`язально-правових відносин), якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно, зокрема в добросовісного набувача. Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі № 6-3104цс16 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 674/31/15-ц (провадження № 14-288цс18). При цьому право на витребування майна з чужого володіння не потребує визнання недійсними правочинів, за якими майно вибуло від законного власника, воно лише обмежене добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з володіння власника поза його волею, що й повинно бути доведено в суді. Зокрема, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (постанова Великої палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16, провадження № 14- 2цс21). При цьому для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не вважається ефективним способом захисту права власника, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою. Аналогічного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14- 208цс18), пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20) та інших. У даній справі встановлено, що позивач ОСОБА_9 був власником спірної квартири на підставі Свідоцтва на право власності на житло № 23116 від 14.05.1998 року, виданого виконкомом Білоцерківської міської ради, реєстрова книга № 112, реєстровий № 12810. Відповідач у справі зазначених обставин не заперечував та доказів на їх спростування ні у суді першої, ні апеляційної інстанції не надав. Відповідач ОСОБА_2 є останнім власником спірної квартири, що також підтверджується доказами по справі. В той же час, матеріали справи не містять належних та допустимих доказів відчуження ОСОБА_9 спірного нерухомого майна, а також законності набуття ОСОБА_3 права власності на квартиру. Доводи відповідача про те, що договір купівлі-продажу, на підставі якого він набув нерухоме майно у власність, ніким не оспорено та не визнано недійсним, не можуть бути взяті до уваги, оскільки право на витребування майна з чужого володіння не потребує визнання недійсними правочинів, за якими майно вибуло від законного власника. Стаття 388 ЦК України надає власнику майна право на витребування майна від добросовісного набувача, якщо воно вибуло з його володіння не з його волі волі іншим шляхом. Також не заслуговують на увагу доводи відповідача про те, що він у повному обсязі здійснив оплату за договором купівлі-продажу квартири, а також оплатив борги за комунальні послуги та вклав грошові кошти в ремонт квартири, з огляду на наступне. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)). Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу - охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168). Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право. Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, останнє - характеризуватися доступністю для заінтересованих осіб, чіткістю, а наслідки його застосування мають бути передбачуваними. Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)). Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії. Встановлені по справі обставини свідчать про відчуження спірної квартири особою - ОСОБА_3 , яка не мала права його відчужувати. Позивач ОСОБА_1 отримав право власності на вказане нерухоме майно на законних підставах, має зареєстроване постійне місце проживання у цій квартирі з 14.10.1994 року, тимчасово залишив місце постійного проживання, а повернувшись - не зміг потрапити до свого житла через заміну замків новим власником. Такі підстави і обставини витребування квартири, на думку колегії суддів, повністю відповідають критеріям наявності загального (суспільного) інтересу, а тому посилання відповідача щодо порушення його прав як останнього власника і добросовісного набувача не можуть бути визнані підставою для відмови в позові. При цьому, ЦК України визначає механізм повного відшкодування заподіяних кінцевим набувачам збитків. Так, з урахуванням приписів ч. 3 і 4 ст. 390 ЦК України добросовісний набувач, який не заявив зустрічні позови у справі, може заявити до власника майна позов про відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів, та на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість. Крім того, кінцевий набувач, із власності якого витребовується нерухоме майно, також не позбавлений можливості відновити права на підставі ч. 1 ст. 661 ЦК України, пред`явивши вимогу до осіб, в яких було придбано майно, про відшкодування збитків. Суд першої інстанції, відхиляючи доводи позовної заяви, наведеного не врахував, неправильно застосував норми статті 388 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення спору. Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, невідповідність висновків суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення (п.п.113,114 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17). З викладених вище підстав колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права і підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову. Встановивши, що відчуження нерухомого майна було здійснено особою, яка не є власником цього майна та жодних дій щодо розпорядження спірним нерухомим майном ОСОБА_9 не вчинялося, тобто спірна квартира вибула з володіння власника поза його волею, колегія суддів вважає обґрунтованими доводи позовної заяви про наявність правових підстав для витребування вказаної квартири від добросовісного набувача. Згідно до ст. 141 ЦПК України визначено, що суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на відповідача у разі задоволення позову. Оскільки суд апеляційної інстанції визнав доведеними позовні вимоги ОСОБА_1 , тому на його користь із відповідача підлягають стягненню понесені позивачем судові витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви в розмірі 2804,00 ( том 1 а.с. 17). Крім того, з огляду на відстрочення апеляційним судом позивачу оплати судового збору за подання апеляційної скарги до ухвалення рішення судом апеляційної інстанції, судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 4206,00 грн. підлягає до стягнення з відповідача в дохід держави. Керуючись ст. ст. 141, 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану в його інтересах представником - адвокатом Конновою Ніною Іванівною, задовольнити. Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 08 червня 2022 року скасувати. Ухвалити нове судове рішення. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріуса Обухівського районного нотаріального округу Київської області Щур Надія Романівна, ОСОБА_3 , про витребування майна з чужого незаконного володіння - задовольнити. Витребувати від ОСОБА_2 на користь ОСОБА_5 квартиру АДРЕСА_1 , належну йому на підставі свідоцтва на право власності на житло № 23116 від 14.05.1998 року, виданого виконкомом Білоцерківської міської ради (реєстрова книга № 112, реєстровий № 12810). Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_5 судові витрати по справів сумі 2804 (дві тисячі вісімсот чотири) гривень 00 копійок. Стягнути з ОСОБА_2 в дохід держави судовий збір в розмірі 4206 (чотири тисячі двісті шість) гривень 00 копійок. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складений 03 квітня 2023 року. Реквізити сторін: Позивач - ОСОБА_1 , АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 . Відповідач - ОСОБА_2 , АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_4 . Суддя-доповідач Таргоній Д.О. Судді: Голуб С.А. Писана Т.О.