Постанова Восьмий апеляційний адміністративний суд № 300/4170/22

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 квітня 2023 рокуЛьвівСправа № 300/4170/22 пров. № А/857/18467/22 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі : головуючого судді : Кухтея Р.В., суддів : Носа С.П., Шевчук С.М. розглянувши в порядку письмового провадження у м. Львові апеляційну скаргу Міністерства оборони України на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 23 листопада 2022 року (ухвалене головуючим-суддею Остапюком С.В. в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження у м. Івано-Франківську) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про визнання протиправним та скасування висновку, зобов`язання вчинити певні дії, в с т а н о в и в : У жовтні 2022 року ОСОБА_1 звернувся в суд із адміністративним позовом до Міністерства оборони України (далі - МОУ, відповідач), в якому просив визнати протиправним та скасувати п.15 висновку та зобов`язати відповідача прийняти рішення щодо призначення та виплати йому одноразової грошової допомоги як особі з інвалідністю ІІ групи, з урахуванням виплат, проведених у зв`язку з встановленням ІІІ групи інвалідності, внаслідок травми, пов`язаної з виконанням обов`язків військової служби. Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 23.11.2022 позовні вимоги були задоволені повністю. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій через неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права просить його скасувати та прийняти постанову, якою відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог повністю. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що на час первинного встановлення позивачу інвалідності правова норма, яка обмежує право на перегляд розміру одноразової грошової допомоги дворічним строком вже діяла. Також, вказує, що Рішення Конституційного Суду України №1-р(II)/2022 у справі №3-192/2020 (465/20) від 06.04.2022 на спірні правовідносини не може вплинути, оскільки такі виникли до прийняття такого рішення, а останнє не містить положень, які б поширювали свою дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності. У відзиві на апеляційну скаргу позивач просить залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення без змін. Згідно п.3 ч.1 ст.311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наявні по справі матеріали та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, виходячи з наступного. З матеріалів справи видно, що позивач брав безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення та захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районі/районах її проведення на території Донецької та Луганської областей. 09.04.2014 позивачу було встановлено ІІІ групу інвалідності, внаслідок отримання травми, пов`язаної з виконанням обов`язків військової служби та здійснено виплату одноразової грошової допомоги в розмірі 182700 грн. 06.07.2021 позивачу було встановлено ІІ групу інвалідності, внаслідок захворювання, пов`язаного із захистом Батьківщини. Відповідно до п.15 витягу з протоколу засідання комісії МОУ з розгляду питань, пов`язаних із призначенням та виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум №186 від 09.12.2021, за наслідками розгляду заяви ОСОБА_1 , було відмовлено в призначенні одноразової грошової допомоги. Підставою такого рішення слугували висновки про те, що позивачу групу інвалідності змінено понад дворічний термін після встановлення первинної групи. Вважаючи відмову МОУ протиправною, ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду з даним позовом. Задовольняючи позовні вимоги у повному обсязі, суд першої інстанції виходив норм статей 17, 65 Основного Закону та дійшов висновку, що громадяни України, які захищають Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України, виконують конституційно значущі функції, а тому держава повинна надавати їм та членам їхніх сімей особливий статус та забезпечувати додаткові гарантії соціального захисту відповідно до ч.5 ст.17 Конституції України як під час проходження служби, так і після її закінчення (абз.2 п.3 мотивувальної частини рішення від 18.12.2018 у справі №12-р/2018). З урахуванням вищевказаних норм права та положень Конституції України, суд першої інстанції вважав невиправданим застосування до позивача ч.4 ст.163 Закону України «Про соціальній та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» №2011-XII від 20.12.1991 (далі - Закон №2011). При цьому, суд врахував, що оскільки на момент розгляду рішенням Конституційного Суду України від 06.04.2022 №1-р(II)/2022 у справі №3-192/2020 (465/20) було визнано неконституційним положення ч.4 ст.163 Закону №2011, тому відсутні підстави для виконання судом зазначеного в абз.2 ч.4 ст.7 КАС України обов`язку з приводу звернення до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх вірними та такими, що ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права та з дотриманням норм процесуального права, а також при повному, всебічному та об`єктивному з`ясуванні всіх обставин, що мають значення для справи, виходячи з наступного. Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень. За змістом ч.1 ст.16 Закону №2011, одноразова грошова допомога у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві (далі - одноразова грошова допомога), - гарантована державою виплата, що здійснюється особам, які згідно з цим Законом мають право на її отримання. Відповідно до п.4 ч.2 ст.16 Закону №2011, одноразова грошова допомога призначається і виплачується у разі встановлення військовослужбовцю (крім військовослужбовців строкової служби) інвалідності, що настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого ним під час виконання обов`язків військової служби або внаслідок захворювання, пов`язаного з виконанням ним обов`язків військової служби, чи встановлення інвалідності особі після її звільнення з військової служби внаслідок причин, зазначених у цьому підпункті. Частиною четвертою статті 163 Закону №2011 передбачено, що якщо протягом двох років військовослужбовцю, військовозобов`язаному або резервісту після первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності під час повторного огляду буде встановлено вищу групу інвалідності або більший відсоток втрати працездатності, що дає їм право на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі, виплата провадиться з урахуванням раніше виплаченої суми. У разі зміни групи інвалідності, її причини або ступеня втрати працездатності понад дворічний термін після первинного встановлення інвалідності виплата одноразової грошової допомоги у зв`язку із змінами, що відбулися, не здійснюється (абз.2 ч.4 ст.163 Закону №2011). Разом з тим, рішенням Конституційного Суду України (Другий сенат) №1-р(ІІ)/2022 від 06.04.2022 у справі про посилений соціальний захист військовослужбовців, положення частини четвертої статті 163 Закону №2011 визнано такими, що не відповідають статтям 1, 3, частині першій, другій статті 8, частині п`ятій статті 17, частині першій статті 17 Конституції України. Конституційний Суд України зазначив, що оспорювані приписи Закону встановлюють правоприпиняльний (преклюзивний) дворічний строк на реалізацію права на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі, тобто строк, з яким пов`язано існування (виникнення або припинення) права і закінчення якого спричиняє втрату такого права. Встановлення такого законодавчого обмеження, згідно з юридичною позицією Конституційного Суду України, є невиправданим з огляду також на те, що законодавець мав можливість обрати для досягнення цієї ж мети засіб, який менш обтяжливо зачіпав би сферу реалізації прав військовослужбовців на соціальний захист. Конституційний Суд України зазначив, що аналіз положень Закону №2011 свідчить про те, що не врегульованими є випадки пропуску такого строку з виключних підстав, визнання відповідними органами поважними причин його пропуску за наявності об`єктивно непереборних обставин, які пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення відповідних дій та підтверджені належними доказами. Отже, встановлені оспорюваними нормами Закону №2011 обмеження щодо виплати одноразової грошової допомоги в більшому розмірі за умови встановлення вищої групи інвалідності (або більшого відсотка втрати працездатності) лише протягом двох років є невиправданими та такими, що непропорційно обмежують право на посилений соціальний захист військовослужбовців, гарантований частиною першою статті 46 у взаємозв`язку з частиною п`ятою статті 17 Конституції України. Відповідно до частини другої статті 152 Конституції України, закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Згідно п.2 рішення Конституційного Суду України №1-р(ІІ)/2022 від 06.04.2022, ч.4 ст.163 Закону №2011 зі змінами, визнана неконституційною, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Судом встановлено, що рішення відповідача про відмову у призначенні позивачу одноразової грошової допомоги з мотивів того, що групу інвалідності встановлено понад дворічний термін після встановлення ступеня втрати працездатності прийняте 09.12.2021, тобто до прийняття Конституційним Судом України рішення №1-р(ІІ)/2022 від 06.04.2022. Водночас, визнання Конституційним Судом України неконституційними положень законодавства, з підстав наявності яких позивачеві було відмовлено у реалізації його права на належний рівень соціального забезпечення, свідчить про те, що у межах спірних правовідносин право позивача є порушеним, а отже таким, що підлягає захисту. Юридична природа соціальних виплат, розглядається не лише з позицій права власності, але й пов`язує з ними принцип захисту «законних очікувань» (reasonable expectations) та принцип правової визначеності (legal certainty), що є невід`ємними елементами правової держави та принципу верховенства права. У справі «Кечко проти України» (заява №63134/00) Європейський Суд з прав людини (далі ЄСПЛ) наголосив, що в межах свободи дій держави перебуває право визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідних для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (пункту 23). Тобто коли соціальна чи інша подібна виплата закріплена законом, вона має виплачуватися на основі чітких і об`єктивних критеріїв, і якщо людина очевидно підходить під ці критерії - це породжує у такої людини виправдане очікування в розумінні статті 1 Першого протоколу. Стосовно можливості задоволення позовних вимог з підстав неконституційності наведеної вище норми Закону №2011, колегія суддів звертає увагу на те, що згідно ч.4 ст.7 КАС України, у разі, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після винесення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, що віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України. Суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції та законам України, незалежно від того, чи оскаржувались такі акти в судовому порядку та чи є вони чинними на момент розгляду справи, тобто згідно з правовою позицією Верховного Суду такі правові акти (як закони, так і підзаконні акти) не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними (постанови від 12.03.2019 по справі № 913/204/18, від 10.03.2020 по справі №160/1088/19). Вказане узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 09.06.2022 по справі №520/2098/19. Отже, з урахуванням положень статті 7 КАС України щодо можливості застосування Конституції України як норми прямої дії, в контексті положень ч.2 ст.152 Основного Закону, якою визначено момент, з якого закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність, протиправність оспорюваної норми Закону, в даному випадку ч.4 ст.163 Закону №2011, суд, який розглядає справу по суті, може встановити і без такого рішення. Таким чином, застосовуючи механізм захисту порушеного права та його ефективного відновлення, керуючись повноваженнями, наданими статтями 9, 245 КАС України, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про наявність підстав для зобов`язання відповідача призначити та виплатити позивачу одноразову грошову допомогу у зв`язку із встановленням йому ІІ групи інвалідності, внаслідок захворювання, пов`язаного із захистом Батьківщини у розмірі 300-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, з урахуванням раніше проведених виплат. Колегія суддів також погоджується з доводами позивача про наявність підстав для виплати спірної допомоги з огляду на встановлення йому ІІ групи інвалідності, причини якої не пов`язані з встановленням попередньої ІІІ групи. На думку колегії суддів, у спірному випадку, юричдина конструкція норми, яка в подальшому була визнана неконституційною, передбачала встановлення дворічного строку з тією метою, щоб особа, якій встанолена певна група інвалідності, та у випадку погіршення стану, яким зумовлене таке встановлення, звернулася протягом дворічного строку для отримання одноразової грошової допомоги. У даному ж випадку, встановлення позивачу більш складної групи з цим не пов`язане, внаслідок чого він не міг апріорі звертатися протягом такого строку. Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України та ст.17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини», суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику ЄСПЛ як джерела права. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, судом апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив ЄСПЛ у справі «Проніна проти України» (рішення від 18.07.2006). Зокрема, у пункті 23 рішення ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи, що і зроблено апеляційним судом переглядаючи рішення суду першої інстанції, аналізуючи відповідні доводи скаржника. Так, у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 09.12.1994). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland) від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001). Інші зазначені в апеляційній скарзі обставини, окрім вищеописаних, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування. Згідно ст.316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржуване рішення ухвалене відповідно до норм матеріального та процесуального права, а висновки суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об`єктивному з`ясуванні всіх обставин, що мають значення для справи, які не спростовані доводами апеляційної скарги, у зв`язку з чим відсутні підстави для її задоволення. Одночасно слід зазначити, що в контексті положень п.3 ч.6 ст.12 КАС України дана справа відноситься до категорій справ незначної складності, а тому судове рішення, постановлене за результатами апеляційного перегляду в касаційному порядку оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 цього Кодексу. Керуючись ст.ст.12, 308, 311, 315, 316, 321, 325, 328, 329 КАС України, суд, п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу Міністерства оборони України залишити без задоволення, а рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 23 листопада 2022 року по справі №300/4170/22 - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя Р. В. Кухтей судді С. П. Нос С. М. Шевчук