Постанова Київський апеляційний суд № 757/442/19-ц

Справа № 757/442/19-ц Головуючий 1 інстанція-Батрин О.В. Провадження № 22-ц/824/4198/2023 Доповідач апеляційна інстанція- Савченко С.І. П О С Т А Н О В А іменем України 23 березня 2023 року м.Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Савченка С.І., суддів Ігнатченко Н.В., Мережко М.В., за участю секретаря Малашевського О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Печерського районного суду міста Києва від 10 серпня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк», третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінілон» про стягнення коштів, в с т а н о в и в: У січні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом, який мотивував тим, що 22 жовтня2007 року він уклав із ПАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», договір банківського вкладу № SAMDN18000700321722, вклад «Пенсійний накопичувальний», за умовами якого вніс на рахунок банку кошти в розмірі 183710,44 грн. строком на 12 місяців до 22 жовтня 2008 року зі сплатою банком 15,25 % річних за користування коштами. Факт внесення грошових коштів підтверджується договором, копія якого міститься в матеріалах справи та електронною ощадною книжкою № НОМЕР_1 , отримання якої позивачем підтверджено на підставі п.19 договору. Вказував, що за ініціативою відповідача в період із 29 жовтня по 01 листопада 2012 року вклад «Пенсійний накопичувальний» за договором № SAMDN18000700321722 від 22 жовтня 2007 року було переоформлено на декілька вкладів, а саме: 1) договір № SAMDN25000730117102 від 29 жовтня 2012 року на оформлення вкладу «Стандарт» на суму 18000 доларів США з процентною ставкою 8,5 % річних, строком на 366 днів до 29 жовтня 2013 року включно; 2) договір № SAMDN25000730151126 від 30 жовтня 2012 року на оформлення вкладу «Стандарт» на суму 18000 доларів США з процентною ставкою 8,5 % річних, строком на 366 днів до 30 жовтня 2013 року включно; 3) договір № SAMDN25000730185432 від 31 жовтня 2012 року на оформлення вкладу «Стандарт» на суму 18000 доларів США з процентною ставкою 8,5 % річних, строком на 366 днів до 31 жовтня 2013 року включно; 4) договір № SAMDN25000730219353 від 01 листопада 2012 року на оформлення вкладу «Стандарт» на суму 55476,00 грн. з процентною ставкою 18 % річних, строком на 366 - 2 - днів до 01 листопада 2013 року включно. Посилався, що навесні 2014 року у зв`язку з припиненням и функціонування банківських відділень в АР Крим його депозитні рахунки було заблоковано і нарахування процентів припинено. 27 лютого 2018 року він подав вiдповiдачу заяву, яка отримана останнім 02 березня 2018 року, про розiрвання договорiв: № SAMDN25000730117102; № SAMDN25000730151126; № SAMDN25000730185432; № SAMDN25000730219353 з 05 березня 2018 року, яка залишена відповідачем без належного реагування. У зв`язку з наведеним, посилаючись на порушення своїх прав як вкладника за договорами банківського вкладу після уточнення 04 травня 2020 року позовних вимог просив стягнути з АТ КБ «Приватбанк» на його користь: 1) за банківським вкладом № НОМЕР_2 грошові кошти у розмiрi18033,53 доларів США, відсотки за користування вкладом у розмірі 8634,13 доларів США, 3% річних 1570,11 доларів США, пеню у розмірі 15504133,29 грн.; 2) за банківським вкладом № НОМЕР_3 грошові кошти у розмірі 18029,35 доларів США, відсотки за користування вкладом у розмірі 8510,59 доларів США, 3% річних 1570,03 доларів США, пеню у розмірі 15503351,71 грн.; 3) за банківським вкладом № НОМЕР_4 грошові кошти у розмірі 18025,15 доларів США, відсотки за користування вкладом у розмірі 8638,56 доларів США, 3% річних 1570,03 доларів США, пеню у розмірі 15503344,94 грн.; 4) за банківським вкладом № НОМЕР_5 грошові кошти у розмірі 55612,79 грн., відсотки за користування вкладом у розмірі 57783,76 грн., 3% річних 16932,59 грн., пеню у розмірі 6180394,37 грн. Рішенням Печерського районного суду м.Києва від 10 серпня 2022 року позов задоволено частково. Стягнуто з АТ КБ «Приватбанк» на користь ОСОБА_1 суму вкладів з відсотками у розмірі 68087,41 доларів США та 82989,57 грн., а також 3 % річних у розмірі 174298,07 грн., без відрахування податків і зборів, які підлягатимуть у подальшому утриманню в установленому законом порядку, з яких: 1) за договором № SAMDN25000730117102 від 29 жовтня 2012 року суму вкладу в розмірі 18033,53 доларів США, відсотки у розмірі 4657,73 доларів США, % річних у розмірі 1534,93 доларів США, що еквівалентно 56130,24 грн.; 2) за договором № SAМDN25000730151126 вiд 30жовтня 2012 роеку суму вкладу у розмірі 18033,57 доларів США, відсотки у розмірі 4665,05 доларів США, 3 % річних у розмірі 1535,14 доларів США, що еквівалентно 56137,92 грн.; 3) за договором № SAМDN25000730185432 вiд 31жовтня 2012 року суму вкладу у розмірі 18025,15 доларів США, відсотки у розмірі 4672,38 доларів США, 3 % річних у розмірі 1535,35 доларів США, що еквівалентно 56145,60 грн.; 4) за договором № SAМDN25000730219353 вiд 01листопада 2012 року суму вкладу у розмірі 55612,79 грн., відсотки у розмірі 31376,78 грн., 3 % річних у розмірі 5884,31 грн. У задоволенні решти вимог відмовлено, вирішено питання судових витрат. Не погоджуючись із рішенням, позивач ОСОБА_1 в особі його представника адвоката Дугінова Д.А. подав апеляційну скаргу, в якій просить змінити рішення суду в частині стягнення процентів за депозитами та пені, стягнувши проценти згідно позовних вимог у повному обсязі, та стягнувши пеню у розмірі, встановленому законом, а також задовольнити вимоги в частині розірвання договорів. Скарга мотивована хибністю висновків суду про те, що депозитні договори є розірваними із 05 березня 2018 року, оскільки депозитні договори не припинили свою дію після отримання банком його заяви про видачу коштів, оскільки банк не виконав обов`язку про видачу коштів. Вважає, що його звернення до бануку із заявою про розірвання договорів не свідчить про їх розірвання, адже їх дія припиняється після виключно після виплати коштів. Окрім того, вважає, що суд невірно відмовив у стягнені пені, передбаченої ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів», давши невірне тлумачення висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17, водночас проігнорувавши висновки Великої Палати Верховного Суду у постановах від - 3 - 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц та від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15. Зокрема у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц Велика Палата вказала, що пеня за ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів» стягується з банку за увесь час порушення зобов`зання, і Велика Палата у постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 не вбачала підстав відступу від даного висновку. Окрім того, у постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 Велика Палата вказала, що депозитний договір є розірваним з моменту набрання законної сили рішенням суду про його розірвання. Отже, договір є розірваним не з моменту звернення вкладника до банку з вимогою про повернення вкладу, а з моменту набрання законної сили рішенням суду про розірвання договору. У п.п.66-67 постанови від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15 Велика Палата вказала, що в разі невиконання банком рішення суду про стягнення процентів за вкладом стягується пеня 3 % за кожен день від розміру процентів. Аналіз цієї постанови свідчить, що звернення вкладника до банку із вимогою про видачу вкладу не припиняє правовідносин сторін і не перешкоджає застосуванню ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів». Такаж правова позиція викладена у ряді постанов Верховного Суду, зокрема у постановах: від 22 лютого 2022 року у справі № 757/20428/19, від 22 лютого 2022 року у справі № 757/633364/19, від 26 квітня 2022 року у справі № 539/4098/18, від 08 червня 2022 року у справі № 757/61769/19-ц, від 22 червня 2022 року у справі № 219/6058/18 та інших. Вважає, що у справі має бути застосована саме остання позиція Великої Палати у постанові від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15. Відповідач АТ КБ «ПриватБанк» в особі представника адвоката Кахраманова Р.Н. подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі, посилаючись на неповне з`сування судом обставин справи, порушення судом норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права. Скарга мотивована недоведеністю факту укладання між сторонами депозитних договорів. Суд не звернув уваги на відсутність у справі як оригіналів договорів, так і доказів про внесення позивачем коштів за договорами, необхідність надання яких підтверджена судовою практикою Верховного Суду у постановах: від 11 вересня 2019 року у справі № 591/678/16 та від 12 вересня 2019 року у справі № 234/3636/16-ц. Висновки суду супеерчать Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України № 174 від 01 червня 2011 року. Окрім того, судом не враховано, що боржник АТ КБ «ПриватБанк» за укладеними з позивачем депозитними договорами № SAMDN25000730117102, № SAMDN25000730151126, № SAMDN25000730185432 та № SAMDN25000730219353замінений на нового боржника ТОВ «ФК «Фінілон» згідно договору про переведення боргу від 17 листопада 2014 року (з урахуванням додаткової угоди від 18 листопада 2014 року). Вважає, що внаслідок укладання договору про перевід боргу АТ КБ «ПриватБанк» не несе ззобов`язань за вказаними депозитами. Позивач ОСОБА_1 в особі його представника адвоката Дугінова Д.А. подав відзив на апеляційну скаргу, де вказав, що суд першої інстанції прийняв законне і обгрунтоване рішення і правомірно задоволив його позов і стягнув депозит і проценти, а доводи апеляційної скарги АТ КБ «ПриватБанк» є безпідставними і надуманими, не грунтуються на вимогах закону, не спростовують висновків суду. Відповідач АТ КБ «ПриватБанк» правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався. Позивач ОСОБА_1 повідомлений про розгляд справи, його представник адвокат Дугінов Д.А. електронною поштою подав заяву про розгляд справи у відсутність сторони позивача, апеляційну скаргу позивача підтримав просив задоволити. Відповідач АТ КБ «ПриватБанк» належним чином повідомлений про час розгляду - 4 - справи, що стверджується направленою згідно ч.6 ст.128 ЦПК України на офіційну електронну адресу банку, вказану у апеляційній скарзі, судовою повісткою і повідомленням про її доставлення, до суду не з`явився, причин неявки не повідомив, що відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи. Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг ОСОБА_1 і АТ КБ «ПриватБанк», колегія суддів вважає, що обидві апеляційні скарги не підлягають до задоволення з таких підстав. Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення із додержанням норм матеріального і процесуального права. Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції обгрунтовував свої висновки доведеністю позовних вимог щодо укладення між сторонами договорів банківських вкладів. При цьому суд виходив з того, що матеріали справи не містять доказів виконання відповідачем зобов'язань за депозитними договорами, а тому стягненню підлягає сума вкладів та проценти за вкладами в межах строку дії депозитних договорів, а також 3 % річних на підставі ст.625 ЦК Українни. Такі висновки суду є правильними і такими, що відповідають обставинам справи і вимогам закону. Згідно положень ст.41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право мирно володіти своїм майном та неможливість позбавлення особи свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права закріплені у статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Згідно зі ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Відповідно до ст.526 ЦК України зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (ч.1 ст.1058 ЦК України). Відповідно до ч.1 ст.1059 ЦК України договір банківського вкладу укладається в письмовій формі. У ч.3 ст.1060 ЦК України зазначено, що за договором банківського строкового вкладу банк зобов`язаний видати вклад та нараховані проценти за цим вкладом із спливом строку, визначеного у договорі банківського вкладу. Згідно ч.ч.1 та 6 ст.1061 ЦК України банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Проценти на банківський вклад виплачуються вкладникові на його вимогу зі спливом кожного кварталу окремо від суми вкладу. У разі повернення вкладу виплачуються усі нараховані до цього моменту проценти. Відповідно до ч.2 ст.625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу, а також 3 % річних від простроченої суми за весь час прострочення. Судом першої інстанції встановлено, що 22 жовтня2007 року між ОСОБА_1 і - 5 - ПАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», було укладено договір банківського вкладу № SAMDN18000700321722, вклад «Пенсійний накопичувальний», за умовами якого позивач вніс на рахунок банку кошти в розмірі 183710,44 грн. строком на 12 місяців до 22 жовтня 2008 року зі сплатою банком 15,25 % річних за користування коштами. Факт внесення грошових коштів підтверджується договором, копія якого міститься в матеріалах справи та електронною ощадною книжкою № НОМЕР_1 , отримання якої позивачем підтверджено на підставі п.19 договору. В подальшому в період із 29 жовтня по 01 листопада 2012 року вклад «Пенсійний накопичувальний» за договором № SAMDN18000700321722 від 22 жовтня 2007 року було переоформлено на декілька вкладів, а саме: 1) договір № SAMDN25000730117102 від 29 жовтня 2012 року на оформлення вкладу «Стандарт» на суму 18000 доларів США з процентною ставкою 8,5 % річних, строком на 366 днів до 29 жовтня 2013 року включно; 2) договір № SAMDN25000730151126 від 30 жовтня 2012 року на оформлення вкладу «Стандарт» на суму 18000 доларів США з процентною ставкою 8,5 % річних, строком на 366 днів до 30 жовтня 2013 року включно; 3) договір № SAMDN25000730185432 від 31 жовтня 2012 року на оформлення вкладу «Стандарт» на суму 18000 доларів США з процентною ставкою 8,5 % річних, строком на 366 днів до 31 жовтня 2013 року включно; 4) договір № SAMDN25000730219353 від 01 листопада 2012 року на оформлення вкладу «Стандарт» на суму 55476,00 грн. з процентною ставкою 18 % річних, строком на 366 днів до 01 листопада 2013 року включно. У зв`язку з припиненням функціонування банківських відділень в АР Крим та заблокуванням депозитних рахунків позивач 27 лютого 2018 року подав вiдповiдачу заяву, яка отримана останнім 02 березня 2018 року, про розiрвання договорiв: № SAMDN25000730117102; № SAMDN25000730151126; № SAMDN25000730185432; № SAMDN25000730219353 з 05 березня 2018 року і повернення коштів за вкладами, яка залишена відповідачем без належного реагування. За таких обставин з огляду неповеренння банком позивачу суми банківських вкладів, суд вірно захистив його права як вкладника і власника грошових коштів та стягнув суми вкладів та належні за договорами проценти за період дії депозитних договорів до моменту їх розірвання, а також стягнув 3 % річних на підставі ст.625 ЦК України за період після розірвання депозитних договорів. Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 щодо хибності висновків суду про розірвання депозитних договорів із 05 березня 2018 року, оскільки депозитні договори не припинили свою дію після отримання банком його заяви з огляду на невиконання банком обов`язку про видачу коштів, а його звернення до банку із заявою про розірвання договорів не свідчить про їх розірвання, адже їх дія припиняється після виключно після виплати коштів, колегія суддів відхиляє як необгрунтовані. До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу (ч.3 ст.1058 ЦК України). У ч.1 ст.1075 ЦК України визначено, що договір банківського рахунка розривається за заявою клієнта у будь-який час. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим (ч.3 ст.651 ЦК України). У разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються (ч.2 ст.653 ЦК України). - 6 - Встановлено, що 27 лютого 2018 року позивач подав вiдповiдачу заяву, яка отримана останнім 02 березня 2018 року, про розiрвання договорiв: № SAMDN25000730117102; № SAMDN25000730151126; № SAMDN25000730185432; № SAMDN25000730219353 з 05 березня 2018 року і повернення коштів за вкладами. За таких обставин, суд першої інстанції прийшов до вірних висновків, що після отримання відповідачем заяв позивача про розірвання депозитних договорів та повернення коштів за депозитними вкладами, договірні правовідносини між сторонами за договорами банківського вкладу припинені. Посилання в апеляційній скарзі на неможливість застосування при вирішенні даного спору правового висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 09 листопада 2021 року у справі №320/5115/17 з огляду на відмінності, а саме, у справі №320/5115/17 депозитний договір розірваний за судовим рішенням, тобто договір є розірваним не з моменту звернення вкладника до банку з вимогою про повернення вкладу, а з моменту набрання законної сили рішенням суду про розірвання договору, колегія суддів вважає безпідставними. Так, упостанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2021 року в справі № 727/898/19 зазначено, що «у цивільному законодавстві закріплено конструкцію «розірвання договору» (статті 651 - 654 ЦК України). Вона охоплює собою розірвання договору: за згодою (домовленістю) сторін; за рішенням суду; внаслідок односторонньої відмови від договору. У спеціальних нормах ЦК України досить часто використовується формулювання «відмова від договору» (наприклад, у статтях 665, 739, 766, 782). Односторонню відмову від договору в тих випадках, коли вона допускається законом або договором, слід кваліфікувати як односторонній правочин, оскільки вона є волевиявленням особи, спеціально спрямованим на припинення цивільних прав та обов`язків». Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 757/71432/17-ц, від 26 жовтня 2022 року у справі № 175/4055/19. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 жовтня 2022 року у справі № 757/50728/17-ц зазначено, що «у справі, що переглядається, договір банківського вкладу від 02 вересня 2013 року № SАМDN25000737382109 розірваний 25 червня 2015 року шляхом подання 23 червня 2015 року заяви про повернення коштів за договором». З огляду на викладене доводи скаржника про безпідставність застосування судом правового висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 є необгрунтованими, бо депозитні договори розірвано за заявами позивача. Доводи апеляційної скарги про те, що суд невірно відмовив у стягнені пені, передбаченої ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів», давши невірне тлумачення висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 09 листопада 2021 року у справі №320/5115/17, водночас проігнорувавши висновки Великої Палати Верховного Суду у постановах від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц та від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15, знгідно яких звернення вкладника до банку із вимогою про видачу вкладу не припиняє правовідносин сторін і не перешкоджає застосуванню ч.5 ст.10 вказаного Закону, безпідставні та грунтуються на нерелевантному застосування постанов Верховного Суду. Відповідно до ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів» у разі коли виконавець прострочує виконання (надання) послуги згідно з договором, за кожний день прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги). Вказана пеня застосовується в разі порушення виконання договірного зобов`язання - 7 - виключно в межах строку дії відповідного договору (правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17). Закон України «Про захист прав споживачів» не визначає вичерпного переліку відносин, на які він поширюється, але зміст його положень дає підстави для висновку, що цим Законом регулюються відносини, які виникають з договорів купівлі-продажу, майнового найму (оренди), надання комунальних послуг, прокату, перевезення, зберігання, доручення, комісії, фінансово-кредитних послуг тощо. Тобто, вказаним Законом врегульовані саме договірні відносини за участі споживача як спеціального суб`єкта, яким відповідно до ст.1 цього Закону є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (п.22 цієї статті); послуга - діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (п.17). Відповідно до ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів» у разі коли виконавець прострочує виконання (надання) послуги згідно з договором, за кожний день прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги). Згідно ч.1 ст.546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредитору у разі порушення боржником зобов`язання (ч.1 ст.549 ЦК України). Системний аналіз змісту наведених норм дає підстави для висновку, що пеня, встановлена ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів», застосовується в разі порушення виконання договірного зобов`язання на користь позивача і виключно в межах строку дії відповідного договору, тобто в межах існування споживчих правовідносин. Разом з тим, як вище вказувалося встановлено, що 27 лютого 2018 року позивач подав вiдповiдачу заяву, яка отримана останнім 02 березня 2018 року, про розiрвання договорiв: № SAMDN25000730117102; № SAMDN25000730151126; № SAMDN25000730185432; № SAMDN25000730219353 з 05 березня 2018 року і повернення коштів за вкладами, що передбачено умовами договорів. Отже, у зв`язку із односторонньою відмовою позивача від договорів вони є відповідно розірваними і між сторонами припинилися договірні правовідносини з договорів банківського вкладу, а відтак між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов`язання банку зі сплати коштів (повернення вкладу і процентів) підлягають застосуванню положення ст.625 ЦК України у разі його невиконання. Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17, де, скасовуючи судові рішення про стягнення пені за ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів» і ухвалюючи нове про відмову у позові в цій частині, Велика Палата зазначила, що внаслідок розірвання за рішенням суду договорів банківського вкладу правовідносини сторін за цими договорами припинено, споживчі правовідносини відсутні, а тому Закон України «Про захист прав споживачів» не розповсюджується на спірні правовідносини і пеня за ч.5 ст.10 цього Закону не нараховується. До грошового зобов`язання з повернення коштів, застосовуються приписи ст.625 ЦК України у разі його невиконання. Схожий за змістом правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц, де Велика Палата вказала, що за змістом ст.ст.546, 549, 550 ЦК України неустойка (пеня) за своєю правовою - 8 - природою є додатковим (акцесорним) способом забезпечення виконання зобов`язань і, будучи цивільно-правовою санкцією, у всіх випадках є елементом самого забезпеченого зобов`язання, а відтак може нараховуватися лише в межах погодженого сторонами строку дії договору. Право кредитора нараховувати обумовлену в договорі неустойку (пеню) припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з ч.2 ст.1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси кредитора забезпечені ч.2 ст.625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Аналогічні висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року по справі № 444/9519/12 та від 04 липня 2018 року по справі № 310/11534/13-ц. З огляду на викладене доводи скаржника про безпідставність застосування судом правового висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 є необгрунтованими, бо депозитні договори розірвано за заявами позивача і споживчі правовідносини між сторонами припинені. Доводи апеляційної скарги про те, що суд проігнорував висновки Великої Палати Верховного Суду у постановах від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц та від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15, оскільки у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц Велика Палата вказала, що пеня за ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів» стягується з банку за увесь час порушення зобов`зання, а в постанові від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15 Велика Палата вказала, що в разі невиконання банком рішення суду про стягнення процентів за вкладом стягується пеня 3 % за кожен день від розміру процентів (п.п.66-67), колегія суддів відхиляє як необгрунтовані. Відповідно до ст.45 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Велика Палата Верховного Суду: 1) у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права; 2) діє як суд апеляційної інстанції у справах, розглянутих Верховним Судом як судом першої інстанції; 3) аналізує судову статистику та вивчає судову практику, здійснює узагальнення судової практики; 4) здійснює інші повноваження, визначені законом. Таким чином, саме Велика Палата Верховного Суду є спеціально створеним колегіальним органом Верховного Суду, метою діяльності якого є забезпечення однакового застосування судами норм права. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 зазначила, що суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду. З огляду на характер спірних правовідносин у цій справі такою є постанова Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17, в якій міститься правовий висновок щодо неможливості нарахування пені на підставі ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів» після припинення правовідносин з договорів банківського вкладу і відсутністю споживчих правовідносин, а до грошового зобов`язання зі сплати коштів, наявність якого підтверджене судовим рішенням, застосовуються приписи ст.625 ЦК України у разі його невиконання. Це по-перше. По-друге, у постанові від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц Велика Палата Верховного Суду при вирішенні виключної правової проблеми мала з`ясувати наступне: 1) Чи підлягає застосуванню до правовідносин з банківського вкладу Закон України «Про захист прав споживачів» та що є «вартістю послуги» у правовідносинах банківського вкладу (п.п.5.1, 5.2). Відповівши стверджувально на перше запитання, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що «вартістю послуги» у правовідносинах банківського вкладу є розмір процентів, що підлягає виплаті вкладникові за використання банком його коштів. Разом з - 9 - тим Велика Палата Верховного Суду погодилася з відмовою в позові, оскільки на момент розгляду справи судами в банку було введено тимчасову адміністрацію, що виключає можливість стягнення з банку коштів у будь-який інший спосіб, аніж відповідно до Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», у тому числі на підставі судового рішення (п.п.6, 7). У вказаній справі Велика Палата виклала наступний правовий висновок: «До спірних правовідносин споживача фінансових послуг та банку в разі невиконання банком зобов`язань за договором банківського вкладу підлягає застосуванню ч.5 ст.10 Закону про захист прав споживачів, проте дійсний зміст приписів цієї норми слід трактувати так, що пеня, яка має бути сплачена виконавцем, нараховується на суму, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору. У такому разі базою нарахування пені слід вважати проценти на суму вкладу або дохід в іншій формі (статті 1058, 1061 ЦК України), що підлягає сплаті банком вкладникові за використання вкладу. Сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені. Набрання законної сили судовим рішенням про присудження до виконання стороною спору певного договірного зобов`язання в натурі або відшкодування стороною спору за його невиконання чи порушення відповідно до умов договору та законодавства не змінює суті цього зобов`язання. Тому немає жодних підстав вважати, що у разі присудження відсотків за договором банківського вкладу за рішенням суду таке зобов`язання виникає не з договору, а з рішення суду про задоволення вимог вкладника. У період запровадження в банку тимчасової адміністрації та здійснення процедури його ліквідації стягнення коштів з банку без урахування механізмів, передбачених Законом про гарантування вкладів, у тому числі на підставі судового рішення, не допускається». Отже, вказаний висновок ніяким чином не суперечить висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17. І по-третє, посилання скаржника на необхідність врахування судової практики Верховного Суду у постановах: від 22 лютого 2022 року у справі № 757/20428/19, від 22 лютого 2022 року у справі № 757/633364/19, від 26 квітня 2022 року у справі № 539/4098/18, від 08 червня 2022 року у справі № 757/61769/19-ц, від 22 червня 2022 року у справі № 219/6058/18, згідно яких звернення вкладника до банку із вимогою про видачу вкладу не припиняє правовідносин сторін і не перешкоджає застосуванню ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів» не спростовують висновків суду першої інстанції щодо відсутності підстав для стягнення пені. При цьому апеляційний суд враховує, що у постановах Верховного Суду від 16 лютого 2022 року у справі № 757/38605/19, від 23 лютого 2022 року у справі № 756/14910/16, від 14 квітня 2022 року у справі № 643/3666/18, від 27 квітня 2022 року у справі № 321/1260/19, від 27 квітня 2022 року у справі № 757/21554/18, від 27 квітня 2022 року у справі № 757/8802/19, від 26 червня 2022 року у справі № 757/883/20, від 20 липня 2022 року у справі № 132/4437/18 та цілому ряді інших міститься правова позиція про те, що зверенння заявника із заявою про повернення депозитного вкладу і процентів свідчить про розірвання договору і припинення споживчих відносин, що виключає застосування пені, передбаченої ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів». Окрім того, наведені вище доводи суперечать положенням закону з таких міркувань. З урахуванням логічного й системного тлумачення положень ст.ст.403-404 ЦПК України і ст.ст.13, 36, 45 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» можна зробити висновок, що у цивільному процесуальному законі визначені процесуальні механізми забезпечення єдності судової практики, які полягають у застосуванні спеціальної процедури відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у раніше постановлених рішеннях Верховного Суду. Логіка побудови й мета існування цих процесуальних механізмів указує на те, що в цілях застосування норм права в подібних правовідносинах за наявності протилежних - 10 - правових висновків суду касаційної інстанції слід виходити з того, що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати Касаційного цивільного суду, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об`єднаної палати КЦС - над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки Великої Палати - над висновками об`єднаної палати, палати й колегії суддів КЦС. Таким чином, у цьому випадку підлягає застосуванню не позиція, що міститься у наведених скаржником постановах колегії суддів КЦС, а саме висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17, щодо неможливості нарахування пені на підставі ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів» після припинення правовідносин з договорів банківського вкладу і відсутністю споживчих правовідносин, а до грошового зобов`язання зі сплати коштів, наявність якого підтверджене судовим рішенням, застосовуються приписи ст.625 ЦК України у разі його невиконання, який і врахований судом першої інстанції при вирішенні даного спору. Окрім того, наведене відповідає приниципу юридичної визначеності, бо якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Люпені та інші проти Румунії», заява № 76943/11, § 123). Доводи апеляційної скарги АТ КБ «ПриватБанк» щодо недоведеності факту укладання між сторонами депозитних договорів з огляду на відсутність у справі як оригіналів договорів, так і доказів про внесення позивачем коштів за договорами, необхідність надання яких підтверджена судовою практикою колегія суддів відхиляє як необгрунтовані. Відповідно до Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління НБУ № 492 від 12 листопада 2003 року, банки відкривають своїм клієнтам за договором банківського вкладу вкладні (депозитні) рахунки (пункт 1.8 Інструкції); договір банківського рахунку укладається в письмовій формі; один примірник договору зберігається в банку, а другий - банк зобов`язаний надати клієнту під підпис (пункт 1.9 Інструкції); письмова форма договору банківського вкладу вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) і звичаями ділового обороту; у договорі банківського вкладу, зокрема, зазначаються: вид банківського вкладу, сума, що вноситься або перераховується на вкладний (депозитний) рахунок, строк зберігання коштів (за строковим вкладом), розмір і порядок сплати процентів або доходу в іншій формі, умови перегляду їх розміру, відповідальність сторін, умови дострокового розірвання договору тощо (пункт 1.10 Інструкції). Пунктом 1.4 глави 1 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затвердженого постановою Правління НБУ № 516 від 03 грудня 2003 року, передбачено, що залучення банком вкладів (депозитів) юридичних і фізичних осіб підтверджується: договором банківського рахунку; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадної книжки; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадного (депозитного) сертифіката; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею іншого документа, що підтверджує внесення грошової суми або банківських металів і відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. Пунктом 2.9 глави 2 розділу IVІнструкції про ведення касових операцій банками в - 11 - Україні, затвердженої постановою Правління НБУ № 174 від 01 червня 2011 року (втратила чинність 01 листопада 2018 року), визначено, що банк (філія, відділення) зобов`язаний видати клієнту після завершення приймання готівки квитанцію (другий примірник прибуткового касового ордера) або інший документ, що є підтвердженням внесення готівки у відповідній платіжній системі. Квитанція або інший документ, що є підтвердженням внесення готівки у відповідній платіжній системі, має містити найменування банку (філії, відділення), який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час - час виконання операції або напис чи штамп «вечірні» чи «післяопераційний час»), а також підпис працівника банку (філії, відділення), який прийняв готівку, відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку (філії, відділення), засвідчений електронним підписом САБ. Таким чином, письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. При цьому квитанція (другий примірник прибуткового касового документа) або інший документ є підтвердженням внесення готівки у відповідній платіжній системі. За положеннями статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суди першої інстанції дійшов обґрунтованих висновків, що позивач надав належні докази на підтвердження укладених між ним і відповідачем договору банківського вкладу та внесення коштів на депозитний рахунок, а тому, не повертаючи грошові кошти за вимогою вкладника, банк не виконав покладених на нього зобов`язань та позбавив вкладника права користуватись належним йому майном. На підтвердження укладення договору банківського вкладу № SAMDN18000700321722, вклад «Пенсійний накопичувальний», і послідуючого укладення депозитних договорів за вкладом «Стандарт» № SAMDN25000730117102 від 29 жовтня 2012 року, № SAMDN25000730151126 від 30 жовтня 2012 року, № SAMDN25000730185432 від 31 жовтня 2012 року, № SAMDN25000730219353 від 01 листопада 2012 рокупозивачем надано належні та допустимі докази, зокрема: - належним чином посвідчені копії вказаних договорів, які містять усі істотні умови; - дублікати квитанцій із системи «Приват24», які підтверджують факт нарахування процентів за період із грудня 2012 року по березень 2014 року за депозитними договорами № SAMDN25000730117102, № SAMDN25000730151126, № SAMDN25000730185432 та № SAMDN25000730219353 (т.1 а.с.115-178). - довідкою АТ КБ «ПриватБанк» про факт виконання банком зобов`язань і перерахування на рахунки ТОВ «ФК «Фінілон» грошових коштів ОСОБА_1 згідно договору про переведення боргу від 17 листопада 2014 року (т.1 а.с.201). -наданим ПриватБанком витягом з електронного додатку (реєстр кредиторів) до договору про переведення боргу від 17 листопада 2014 року, згідно якого ОСОБА_1 є кредитлором ПриватБанку за депозитними договорами № SAMDN25000730117102, № SAMDN25000730151126, № SAMDN25000730185432 та № SAMDN25000730219353, а також вказано розмір депозитів і проценти, які підлягають до виплати банком(т.1 а.с.202). Наведене переконливо доводить як факт укладання догворів, так і факт внесення коштів, а також тривале виконання банком своїх зобов`язань по оплаті процентів. Відхиляючи дані доводи, апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що - 12 - відносини між клієнтом та банком з приводу банківського вкладу варто розглядати через призму договірних. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права (стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції). У справі «Золотас проти Греції» (Zolotasv. Greece) (№ 2) від 29 січня 2013 року Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що якщо особа, яка кладе суму грошей у банк, передає йому право користування нею, то банк має її зберігати, і якщо він використовує її на власну користь, банк повинен повернути вкладнику еквівалентну суму за умовами угоди. Отже, власник рахунку може добросовісно очікувати, аби вклад до банку перебував у безпеці, особливо якщо він помічає, що на його рахунку нараховуються відсотки. Закономірно, він очікуватиме, що йому повідомлять про ситуацію, яка загрожуватиме стабільності угоди, яку він уклав з банком, і його фінансовим інтересам, аби він міг заздалегідь вжити заходів з метою дотримання законів і збереження свого права власності. Подібні довірчі стосунки невід`ємні для банківських операцій і пов`язаним з ними правом. Суд водночас нагадує, що принцип правової певності притаманний усій сукупності Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 року (далі - Конвенція) і є одним з основоположних елементів правової держави («Неждет Сахін і Періхан Шахін проти Туреччини» (Nejdet Sahin and Perihan Sahin v. Turkey), № 13279/05, параграф 56, 20 жовтня 2011 року). Неможливість вкладників забрати заощадження (депозит) з рахунків у банках через відсутність коштів, через передбачене законом замороження рахунків, або через нездатність національних органів вжити заходів з метою надання таким вкладникам можливості розпоряджатися їхніми заощадженнями Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) розглядає як втручання в ефективне користування правом мирно володіти майном, що захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) або як незабезпечення користуванням цим правом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Alisic and Others v. Bosnia and Herzegovina, Croatia, Serbia, Slovenia and the former Yugoslav Republic of Macedonia» від 16 липня 2014 року, заява № 60642/08, § 102). Доводи апеляційної скарги ПриватБанку про неврахування судом того факту, що боржник АТ КБ «ПриватБанк» за укладеними з позивачем депозитними договорами № SAMDN25000730117102, № SAMDN25000730151126, № SAMDN25000730185432 та № SAMDN25000730219353замінений на нового боржника ТОВ «ФК «Фінілон» згідно договору про переведення боргу від 17 листопада 2014 року (з урахуванням додаткової угоди від 18 листопада 2014 року), а відтак внаслідок переводу боргу АТ КБ «ПриватБанк» не несе ззобов`язань за вказаними депозитами, не грунтуються на матеріалах справи та вимогах закону. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених ст.11 ЦК України (ч.2 ст. 509 ЦК України), якими в тому числі є договори та інші правочини. Відповідно до ч.1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору, а його зміст становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст.ст.627,628 ЦК України). Договір є обов`язковим для виконання сторонами (ст.629 ЦК України). Відповідно до положень ст.520 ЦК України боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не - 13 - передбачено законом. Правила ст.520 ЦК України передбачають, що у правовідносинах із заміни боржника беруть участь три особи: кредитор, боржник, особа, яка має намір стати боржником. Звідси, боржником або особою, яка висловила намір стати боржником, кредитору може бути запропоновано здійснення заміни боржника, або сам кредитор може запропонувати здійснити заміну боржника. У будь-якому випадку для здійснення такої заміни має бути наявна тристороння згода: а) боржник виявив згоду на те, щоб він був замінений; б) третя особа виявила згоду на те, щоб набути обов`язків боржника; в) кредитор надав згоду на заміну боржника. Ненадання згоди хоча б однією із сторін не дає підстав для заміни боржника. Окрім того, форма правочину щодо заміни боржника у зобов`язанні визначається відповідно до положень статті 513 цього Кодексу (ст.521 ЦК України). За ст.513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові. Правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні, яке виникло на підставі правочину, що підлягає державній реєстрації, має бути зареєстрований в порядку, встановленому для реєстрації цього правочину, якщо інше не встановлено законом. У постанові від 27 квітня 2022 року у справі № 321/1260/19 Верховний Суд зазначив, що «законодавець встановлює обмеження на заміну боржника у зобов'язанні поза волею кредитора. Такий підхід має на меті убезпечити кредитора від непередбачуваного та неочікуваного ризику невиконання зобов'язання внаслідок заміни особи боржника. Необхідність отримання згоди кредитора на переведення боргу зумовлена тим, що особа боржника завжди має істотне значення для кредитора. При вступі в договірні відносини кредитор розраховував на отримання виконання з огляду на якості конкретного боржника (здатність виконати обов`язок, платоспроможність, наявність у боржника майна тощо). Для породження переведенням боргу правових наслідків необхідним є існування двох складових: по-перше, вчинення договору (двостороннього правочину) між новим та первісним боржниками, причому такий правочин має вчинятися у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання; по-друге, надання кредитором згоди на переведення боргу. Відсутність згоди кредитора на переведення боргу не зумовлює нікчемності договору про переведення боргу між новим та первісним боржниками. Відсутність згоди кредитора на переведення боргу свідчить, що договір про переведення боргу між новим та первісним боржниками не створив правових наслідків для кредитора, тобто не відбулося переведення боргу». В матеріалах справи відсутні докази і такі відповідачем не надані, що позивач, як кредитор у відношенні первісного боржника АТ КБ «ПриватБанк» запропонував або надав згоду на переведення боргу за депозитними договорами на іншого боржника ТОВ «ФК «Фінілон», а тому саме АТ КБ «ПриватБанк» є боржником за депозитними договорами, якими позивач обгрунтовує свої вимоги у справі, що переглядається, що у свою чергу свідчить про безпідставність наведених доводів. Така правова позиція щодо неприйнятності доводів АТ КБ «ПриватБанк» про те, що належним відповідачем у справі є ТОВ «ФК «Фінілон» у зв`язку з переведенням на нього банком боргу, сформолвана у цілому ряді постанов Верховного Суду та є усталеною, зокрема у постановах Верховного Суду: від 15 червня 2022 року у справі № 199/5331/19, від 30 вересня 2022 року у справі № 757/18882/20-ц, від 14 вересня 2022 року у справі № 201/1807/21. Решта доводів обох апеляційних скарг не спростовують висновків суду першої інстанції щодо часткового задоволення позову, обгрунтовано викладених у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення. Даючи оцінку доводам учасників, викладеним у апеляційній скарзі і відзиві, з огляду - 14 - на низку тверджень сторін, що не стали предметом аналізу в даній постанові, апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони грунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення ЄСПЛ у справах «Серявін та інші проти України», «Трофимчук проти України», «Проніна проти України»). Отже, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо наведення обґрунтування рішення, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. Колегія суддів враховує, що викладені в цій постанові висновки прийнятого рішення та його мотивування єдостатніми і зрозумілими та відповідають вимогам закону. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, розглядаючи спір повно та всебічно дослідив і оцінив обставини справи, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, а тому визнає дане рішення законним та обґрунтованим. Підстав для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення колегія суддів не вбачає. Керуючись ст.ст.259, 374, 375, 381 ЦПК України, апеляційний суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційні скарги ОСОБА_1 таАкціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» залишити без задоволення. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 10 серпня 2022 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. У випадку проголошення лише вступної і резолютивної частини, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення. Головуючий Судді: