Постанова Одеський апеляційний суд № 508/363/21

Номер провадження: 22-ц/813/2859/23 Справа № 508/363/21 Головуючий у першій інстанції Банташ Д. С. Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21.03.2023 року м. Одеса Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Драгомерецького М.М., суддів: Громіка Р.Д., Сегеди С.М., при секретарі: Павлючук Ю.В., переглянув у судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Миколаївського районного суду Одеської області від 27 січня 2022 року за позовом адвоката Павлової Галини Миколаївни в інтересах ОСОБА_2 до Миколаївської селищної ради Березівського району Одеської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача ОСОБА_1 , про поновлення строку звернення з позовом до суду та визнання незаконним та скасування рішення Миколаївської селищної ради народних депутатів Миколаївського району Одеської області, - в с т а н о в и в: 31 травня 2021 року адвокат Павлова Галина Миколаївна в інтересах ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до Миколаївської селищної ради Березівського району Одеської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача ОСОБА_1 , про поновлення строку звернення з позовом до суду та визнання незаконним та скасування рішення Миколаївської селищної ради народних депутатів Миколаївського району Одеської області, обґрунтовуючи позов тим, що рішенням ХІІІ сесії 21 скликання Миколаївської селищної ради народних депутатів від 23 березня 1993 року йому передано у приватну власність земельну ділянку площею 8,21 га для організації селянського (фермерського) господарства. На підставі зазначеного рішення 01 квітня 1993 року він отримав Державний акт на право приватної власності на землю, який було зареєстровано в Книзі реєстрації актів на право приватної власності на землю за №138. У 2020 році земельній ділянці було присвоєно кадастровий номер і 18 лютого 2020 року відділом у Миколаївському районі Головного управління Держгеокадастру в Одеській області було зареєстровано ділянку з кадастровим номером 5123555100:01:001:0351, площею 8,17 га, яка розташована за адресою: Одеська область, Миколаївський район, Миколаївська селищна рада (за межами населеного пункту), форма власності приватна, документ що посвідчує право Державний акт на право приватної власності на землю від 01 квітня 1993 року б/н. Зазначав, що в травні місяці 2021 року, як відповідач по цивільній справі №508/178/21 за позовом ОСОБА_1 до нього, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог: Миколаївська селищна рада Миколаївського району Одеської області про визнання державного акту на право приватної власності на земельну ділянку недійсним, визнання права приватної власності на земельну ділянку, він отримав позовну заяву разом із матеріалами доданими до неї. Разом з іншими документами було наявне рішення ІІІ сесії ХХІІІ скликання Миколаївської селищної ради від 23 вересня 1998 року «Про припинення права користування землею головою селянського (фермерського) господарства», яким на підставі ст. ст. 27, 29 Земельного кодексу України, Миколаївська селищна рада задовольнила прохання голови селянського (фермерського) господарства ОСОБА_2 і припинено право приватної власності на земельну ділянку площею 8,21 га і постійне користування 13,00 га ріллі наданої йому із земель запасу розташованих на території Миколаївської селищної ради. Вилучену земельну ділянку площею 21,21 га ріллі перенесено до земель запасу Миколаївської селищної ради. Оскаржуване рішення порушує його права як власника земельної ділянки, а також, що воно прийняте в порушення норм діючого на той момент Земельного кодексу України (в редакції 1990 року), оскільки своєї особистої згоди на вилучення у нього земельної ділянки він не надавав. В обґрунтування клопотання про поновлення йому строку на звернення в суд з даним позовом, зазначав, що він не знав про існування оскаржуваного рішення. Вказував, що з 1993 року постійно і відкрито користується спірною земельною ділянкою, а про існування оскаржуваного рішення йому стало відомо лише в травні 2021 року, коли ним було отримано позовну заяву разом із додатками у справі №508/178/21 за позовом ОСОБА_1 до нього, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог: Миколаївська селищна рада Миколаївського району Одеської області про визнання державного акту на право приватної власності на земельну ділянку недійсним, визнання права приватної власності на земельну ділянку. Посилаючись на ці обставини, представник позивача просила суд визнати незаконним та скасувати рішення ІІІ сесії ХХІІІ скликання Миколаївської селищної ради народних депутатів Миколаївського району Одеської області від 23 вересня 1998 року про припинення права приватної власності на земельну ділянку площею 8,21 га і постійне користування 13,00 га ріллі наданих ОСОБА_2 із земель запасу, розташованих на території Миколаївської селищної ради, (а.с. 2-7) також просив поновити йому строк на звернення в суд з даним позовом. (а.с. 95-97) Відповідач, Миколаївська селищна рада Березівського району Одеської області, відзиву на позовну заяву суду не надав. 19 серпня 2021 року адвокат Хомиця Світлана Олександрівна в інтересах третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача ОСОБА_1 , надала суду пояснення щодо позову, посилаючись на те, що позивач звертаючись до суду з позовом про визнання незаконним та скасування рішення Миколаївської селищної ради народних депутатів Миколаївського району Одеської області ІІІ сесії ХХІІІ скликання від 23 вересня 1998 року порушив строк позовної давності, що є підставою для відмови у позові. Так, представник третьої особи зазначала, що частина 1 статті 261 ЦК України передбачає презумпцію обізнаності особи про стан свої суб`єктивних прав. У постанові від 26 листопада 2019 року у справі №914/3224/16 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що «аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися», дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся по його захист до суду, недостатньо». Спірна земельна ділянка знаходиться поміж земельних ділянок, що належать батькам позивача: від В до Г ОСОБА_3 , від А до Д ОСОБА_4 , які постійно обробляли свої земельні ділянки та володіли інформацією щодо стану суміжної ділянки. Після виділення ОСОБА_1 земельної ділянки площею 21,21 га ріллі із них 8,21 га у приватну власність і 13,00 га постійне користування із земель запасу, розташованих на території Миколаївської селищної ради, 26 липня 1999 року Миколаївською селищною Радою народних депутатів складено Акт встановлення в натурі меж земельної ділянки, наданої для ведення селянського (фермерського) господарства ОСОБА_1 , зі змісту якого вбачається, що він був складений в присутності представників суміжних власників землі, в тому числі ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , які є батьками позивача, тому позивач мав можливість дізнатися про обставини пов`язані із припинення його права власності на спірну земельну ділянку. ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько позивача ОСОБА_4 , суміжний землевласник (згідно плану зовнішніх меж земельної ділянки Державного акту від 16.09.1999 від Г до А). Рішенням Миколаївського районного суду Одеської області від 14 грудня 2009 року по справі №2-739/2009р., яке набрало чинності 14 січня 2010 року, визнано за позивачем право власності на земельну ділянку площею 8,15 га (державний акт на право приватної власності на земельну ділянку без серії та номеру від 01.04.1993, виданий Миколаївською селищною радою Миколаївського району Одеської області), яка розташована на території Миколаївської селищної ради Миколаївського району Одеської області, що належала батьку позивача ОСОБА_2 ОСОБА_4 , померлому ІНФОРМАЦІЯ_2 , в порядку успадкування за законом. Позивач здійснив державну реєстрацію земельної ділянки, яку отримав у спадщину від батька кадастровий номер 5123555100:01:001:0202. Згідно кадастрового плану земельної ділянки 5123555100:01:001:0202 суміжним власником від А до Б, є ОСОБА_1 , що не могло бути не поміченим позивачем. 25 листопада 2013 року позивач зареєстрував право власності на земельну ділянку, яку він отримав у спадщину від свого батька ОСОБА_4 , кадастровий номер земельної ділянки 5123555100:01:001:0202, отже ще в листопаді 2013 року позивач, здійснюючи державну реєстрацію земельної ділянки 5123555100:01:001:0202, достовірно знав, що суміжна земельна ділянка, від якої він відмовився та припинив право користування в 1998 році; належить ОСОБА_1 , що вбачається зі змісту кадастрового плану земельної ділянки 5123555100:01:001:0202. Крім того, представник третьої особи зазначала, що оскаржуване рішення прийняте селищною радою в межах повноважень і на підставі діючого на той момент Земельного кодексу УРСР від 18 грудня 1990 року, а позивач в свою чергу, в порушення вимог ч. 6 ст. 81 ЦПК України, не спростував відповідними доказами факт існування його особистої заяви про добровільну відмову від земельної ділянки та яка була підставою оскаржуваного рішення. Вказував, що у розумінні ч. 15 ст. 46 Закону України «Про місцеве самоврядування України» (в редакції, чинній на дату ухвалення оскаржуваного рішення), підписане секретарем селищної ради оскаржуване рішення є чинним, та таким, що відповідає вимогам законодавства, оскільки на час прийняття оскаржуваного рішення припинено повноваження селищного голови та призначено день позачергових виборів. Із зазначених підстав просив відмовити у задоволенні позову (т. 1, а.с. 64-93) Позивач і його представник, адвокат Павлова Г.М., у судовому засіданні яке відбулося 27 січня 2022 року, позовні вимоги підтримали в повному обсязі. Просили суд про їх задоволення з підстав зазначених у позовній заяві. Відповідач повноважного представника у судове засідання не направив, хоча про день, час та місце слухання справи був повідомлений належним чином. На адресу суду від селищного голови надійшла заява про розгляд справи без участі представника відповідача за наявними матеріалами справи. Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача ОСОБА_1 у судове засідання не з`явився, хоча про день, час та місце слухання справи був повідомлений належним чином. Рішенням Миколаївського районного суду Одеської області від 27 січня 2022 року поновлено ОСОБА_2 строк на звернення в суд з даним позовом. Позовні вимоги ОСОБА_2 до Миколаївської селищної ради Березівського району Одеської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача ОСОБА_1 , про визнання незаконним та скасування рішення Миколаївської селищної ради народних депутатів Миколаївського району Одеської області задоволено. Суд визнав протиправним та скасував рішення ІІІ сесії ХХІІІ скликання Миколаївської селищної ради народних депутатів Миколаївського району Одеської області «Про припинення право користування землею головою селянського (фермерського) господарства» від 23 вересня 1998 року, яким припинено право приватної власності на земельну ділянку площею 8,21 га і постійне користування 13,00 га ріллі наданою ОСОБА_2 із земель запасу розташованих на території Миколаївської селищної ради; стягнуто з Миколаївської селищної ради Березівського району Одеської області (ЄДРПОУ 04380146, адреса: 67000, Одеська область, Березівський район, смт. Миколаївка, вул. Незалежності, 71) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати в сумі 908,00 (дев`ятсот вісім) грн, що складаються із судового збору. В апеляційній скарзі третя особа ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права. Справи розглядаються без участі учасників провадження за наявності повідомлення про дату, час та місце розгляду справи та за відсутності заяви (заяв) про відкладення розгляду справи. Згідно із ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Сторони про розгляд справи сповіщались належним чином та завчасно. Так, апелянту ОСОБА_1 та відповідачу Миколаївській селищній раді Березівського району Одеської області було направлено судову повістку на їх електронні пошту, які були зазначені ними. Позивач ОСОБА_2 був сповіщений через SMS-повідомлення, що відповідає вимогам ч. 9, 13 ст. 128 ЦПК України, оскільки у матеріалах справи міститься відповідна заява про його виклик до суду за допомогою засобів мобільного зв`язку (а.с. 145 т. 1). Якщо учасники судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі №361/8331/18. Виходячи з вищевказаного, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін, освідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу у даному судовому засіданні за відсутності всіх учасників цієї справи. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню за таких підстав. У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом. Відповідно до статті 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю та право власності є непорушним. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України (стаття 19 Конституції України). Статтею 25 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», у редакції чинній на час прийняття рішення Миколаївською сільською радою, передбачено, що сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання. Відповідно до статті 12 ЗК України, пункту 34 частини 1 статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», міська рада здійснює передачу у власність або у користування земельних ділянок виключно до положень Земельного кодексу України. За положеннями статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. Відповідно до статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. За нормами частини першої статті 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. За змістом частини 2 статті 152 ЗК України лише власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Частина 3 статті 152 ЗК України визначає способи захисту порушених прав, а саме: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів Судом першої інстанції встановлено, що рішенням сесії 21 скликання Миколаївської селищної ради народних депутатів від 23 березня 1993 року і додатку до зазначеного рішення, ОСОБА_2 передано у приватну власність земельну ділянку площею 8,21 га для ведення селянського (фермерського) господарства (т. 1, а.с. 11). Згідно копії Державного акту на право приватної власності на землю б/н , виданого 01 квітня 1993 року Миколаївською селищною радою народних депутатів, зареєстрованого в Книзі реєстрації Державних актів на право приватної власності на землю за №138, вбачається, що на підставі рішення ХІІІ сесії 21 скликання Миколаївської селищної ради від 23 березня 1993 року ОСОБА_2 передано у приватну власність земельну ділянку площею 8,21 га в межах згідно планом. Земельна ділянка розташована на території Миколаївської селищної ради народних депутатів. Земельну ділянку передано для організації селянського (фермерського) господарства (а.с. 14). Оригінал зазначеного Державного акту на право приватної власності на землю було досліджено в судовому засіданні. Згідно копії витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку за №НВ-5113785282020 від 18.02.2020: з розділу «Загальні відомості про земельну ділянку»: кадастровий номер земельної ділянки 5123555100:01:001:0351; місце розташування Одеська область, Миколаївський район, Миколаївська селищна рада (за межами населеного пункту); цільове призначення 01.02 для ведення фермерського господарства; категорія земель землі сільськогосподарського призначення; вид використання земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства; форма власності приватна власність; площа земельної ділянки, гектарів 8.1700; з розділу «Відомості про державну реєстрацію земельної ділянки»: інформація про документацію із землеустрою, на підставі якої здійснена державна реєстрація земельної ділянки технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), 27.01.2020, ДП «Одеський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою»; орган, який зареєстрував земельну ділянку Відділ у Миколаївському районі Головного управління Держгеокадастру в Одеській області; дата державного реєстрації земельної ділянки 18.02.2020; з розділу «Відомості про право власності/право постійного користування»: вид права право власності; прізвище, ім`я та по батькові ОСОБА_2 ; документ, який є підставою для виникнення права Рішення органу місцевого самоврядування Рішення ХІІІ сесії 21 скликання Миколаївської селищної Ради народних депутатів Миколаївської селищної ради Миколаївського району Одеської області 23.03.1993 б/н; документ, що посвідчує право державний акт від 01.04.1993 Б/о. (т. 1, а.с. 15-17). Згідно копії архівного витягу рішення ІІІ сесії ХХІІІ скликання Миколаївської селищної ради Народних депутатів від 23 вересня 1998 року «Про припинення право користування земельною ділянкою головою селянського (фермерського) господарства», вбачається, що розглянувши заяву голови селянського (фермерського) господарства ОСОБА_2 про добровільну відмову від земельної ділянки площею 21.21 га ріллі, наданою йому для ведення селянського (фермерського) господарства, з них в приватну власність 8,21 га та постійне користування 13.00 га на підставі ст. 27, 29 Земельного кодексу України, Миколаївська селищна рада вирішила: задовольнити прохання голови селянського (фермерського) господарства ОСОБА_2 і припинити право приватної власності на земельну ділянку площею 8.21 га і постійне користування 13.00 га ріллі наданою йому із земель запасу розташованій на території Миколаївської селищної ради (п. 1 рішення). Вилучену земельну ділянку площею 21.21. га ріллі перенести до земель запасу Миколаївської селищної ради (п. 2 рішення) (т. 1, а.с. 12). Як вбачається з копії відповіді Відділу у Миколаївському районі Головного управління Держгеокадастру в Одеській області від 20 травня 2021 року за №48/113-21, наданої на адвокатський запит ОСОБА_5 , відповідно до даних програмного забезпечення Державного земельного кадастру, 18.02.2020 відділом у Миколаївському районі Головного управління Держгеокадастру в Одеській області було зареєстровано земельну ділянку з кадастровим номером 5123555100:01:001:0351, площею 8,17 га, яка розташована за адресою: Одеська область, Миколаївський район, Миколаївська селищна рада (за межами населеного пункту). Земельну ділянку зареєстровано на підставі технічної документації встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Згідно наявних у відділі Книг реєстрації державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою та других примірників державних актів станом на 21.12.2012 за ОСОБА_2 зареєстровано державний акт на право приватної власності на землю за №138 від 02.04.1993. Записи про вилучення земельної ділянки в Книзі реєстрації державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою та других примірників державних актів відсутні. Також в державному фонді документації із землеустрою наявний проект землеустрою «Проект відводу земельних ділянок для ведення селянських (фермерських) господарств на території Миколаївської селищної ради народних депутатів Миколаївського району Одеської області» відповідно до якого ОСОБА_2 отримав земельну ділянку у власність. Додатково зазначено, що згідно наявних у відділі відомостей станом на 31 грудня 2012 року за ОСОБА_1 зареєстровано державний акт на право приватної власності на землю за №58 від 16 вересня 1999 року площею 8,21 га (т. 1, а.с. 13). Згідно копії архівного витягу рішення ІІІ сесії ХХІІІ скликання Миколаївської селищної ради Народних депутатів від 23.09.1998 «Про заяву гр. ОСОБА_1 про виділення йому земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства», вбачається, що Миколаївська селищна рада народних депутатів вирішила дати згоду на виділення земельної ділянки ОСОБА_1 площею 21.21. га ріллі із них 8.21 га в приватну власність і 13.00 га постійне користування, із земель запасу розташованих на території Миколаївської селищної ради (пункт 1 рішення). Землевпоряднику селищної ради внести необхідні зміни в земельно-обліковій документації (п. 2 рішення) (т. 1, а.с. 73). Згідно копії архівного витягу рішення VI сесії ХХІІІ скликання Миколаївської районної ради народних депутатів Одеської області від 30 червня 1999 року «Про проект відводу та надання земельних ділянок гр. ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 жителям смт. Миколаївка», вбачається, що Миколаївська районна рада вирішила затвердити проекти відводу земельних ділянок загальною площею 68.65 га … і надати її громадянам для ведення селянських/фермерських господарств: ОСОБА_1 , загальною площею 21.21 га ріллі, в тому числі 8.21 га в приватну власність та 13.00 га в постійне користування… (пункт 1 рішення) (т. 1, а.с. 78). Як вбачається з копії Державного акту на право приватної власності на землю І-ОД №068085, виданого 16 вересня 1999 року Миколаївською районною радою народних депутатів, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №58, вбачається, що на підставі рішення VI сесії ХХІІІ скликання Миколаївської районної ради народних депутатів Миколаївського району Одеської області від 30.06.1999 за №54 ОСОБА_1 передано у приватну власність земельну ділянку площею 8,21 га в межах згідно планом. Земельна ділянка розташована на території Миколаївської районної ради. Земельну ділянку передано для ведення селянського (фермерського) господарства (т. 1, а.с. 79). Згідно довідки Миколаївської селищної ради Миколаївського району Одеської області від 01.09.2021 за №02/02-16/1556, вбачається, що у власності ОСОБА_2 з 1993 року, згідно Державного акту на право приватної власності на землю від 02.04.1993 №138, перебуває земельна ділянка площею 8,21 га, яка обробляється та використовується відповідно до екологічних норм та правил (т. 1, а.с. 98). На час розгляду питання про виділення ОСОБА_2 у власність і користування земельних ділянок, а також припинення права власності і постійного користування земельними ділянками (рішення селищної ради від 23.09.1998) діяв Земельний Кодекс України від 18 грудня 1990 року, який втратив чинність з 01 січня 2002 року. У Земельному Кодексі України 1990 року законодавець визначив, що право власності на земельну ділянку виникає лише після обов`язкового настання двох умов: 1) встановлення землевпорядною організацією меж земельної ділянки в натурі і 2) одержання документа, що посвідчує право власності на земельну ділянку. Як встановлено судом, ОСОБА_2 Рішенням сесії 21 скликання Миколаївської селищної ради народних депутатів від 23 березня 1993 року, передано у приватну власність земельну ділянку площею 8,21 га для ведення селянського (фермерського) господарства (т. 1, а.с. 11). На підставі зазначеного рішення, позивач 01 квітня 1993 року отримав Державний акт на право приватної власності на землю б/н площею 8.21 га для організації селянського (фермерського) господарства, який було зареєстровано в Книзі реєстрації Державних актів на право приватної власності на землю за №138 (т. 1, а.с. 14). Главою 3 «Припинення і перехід права на землю» Земельного Кодексу України 1990 року було встановлено порядок і підстави припинення права власності на землю та права користування земельною ділянкою. (ст. ст. 27-30) Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 27 Земельного Кодексу України 1990 року, встановлено, що право користування земельною ділянкою чи її частиною припиняється у разі добровільної відмови від земельної ділянки. Відповідно до ст. 29 Земельного Кодексу України 1990 року, визначено, що припинення права власності на землю або права користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови власника землі або землекористувача провадиться за його заявою на підставі рішення відповідної Ради народних депутатів (частина 1). Як вбачається з оскаржуваного рішення Миколаївської селищної ради народних депутатів ІІІ сесії ХХІІІ скликання від 23.09.1998, підставою зазначеного рішення було розгляд заяви голови селянського (фермерського) господарства ОСОБА_2 про добровільну відмову від земельної ділянки площею 21.21. га ріллі, наданою йому для ведення селянського (фермерського) господарства, з них в приватну власність 8.21 га та постійне користування 13.00 га із посиланням на статті 27 і 29 Земельного кодексу України (а.с. 12). Згідно відповіді архівного відділу Березівської районної державної адміністрації Одеської області від 20 вересня 2021 року за №16, наданого на виконання ухвали Миколаївського районного суду від 09 вересня 2021 року про витребування доказів, вбачається, що заява ОСОБА_2 про добровільну відмову від земельної ділянки як і будь-які інші додатки в рішенні Миколаївської селищної Ради народних депутатів ІІІ сесії ХХІІІ скликання від 23.09.1998 «Про припинення права користування землею головою селянського (фермерського) господарства» відсутні (а.с. 125). Факт добровільної відмови ОСОБА_2 від земельної ділянки в судовому засіданні не встановлено. Відповідач не надав суду будь-які підтверджуючі факти, які б свідчили про наявність письмової чи усної заяви ОСОБА_2 про припинення права приватної власності і постійного користування спірною земельною ділянкою. При таких обставинах, суд першої інстанції дійшов висновку, що прийняте рішення ІІІ сесії ХХІІІ скликання Миколаївської селищної ради народних депутатів Миколаївського району Одеської області «Про припинення право користування землею головою селянського (фермерського) господарства» від 23.09.1998 є незаконним і підлягає скасуванню. Позивач ОСОБА_2 у свою чергу, через свого представника адвоката Павлову Г.М., заявив клопотання про поновлення строку на звернення до суду за захистом своїх прав (т. 1, а.с. 96-97). В обґрунтування клопотання зазначав, що він не знав про існування оскаржуваного рішення. Вказував, що з 1993 року постійно і відкрито користується спірною земельною ділянкою, а про існування оскаржуваного рішення йому стало відомо лише в травні 2021 року, коли ним було отримано позовну заяву разом з додатками у справі №508/178/21 за позовом ОСОБА_1 до нього, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог: Миколаївська селищна рада Миколаївського району Одеської області про визнання державного акту на право приватної власності на земельну ділянку недійсним, визнання права приватної власності на земельну ділянку (справа №508/178/21). Правила Цивільного кодексу України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред`явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом (пункт 6 «Прикінцевих та перехідних положень» Цивільного кодексу України 2003 року). Виходячи із встановлених судом обставин, перебіг позовної давності почався з моменту прийняття оскаржуваного рішення ІІІ сесії ХХІІІ скликання Миколаївської селищної ради народних депутатів Миколаївського району Одеської області «Про припинення право користування землею головою селянського (фермерського) господарства» від 23 вересня 1998 року. Згідно зі статтею 71 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року (далі ЦК УРСР), чинного на час виникнення спірних правовідносин, загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки. Відповідно до статті 75 ЦК Української РСР позовна давність застосовується судом незалежно від заяви сторін. Результат порівняльного аналізу термінів «довідалася» та «могла довідатися», що містяться в статті 76 ЦК Української РСР, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Судом встановлено, що позивачем на підставі рішення ХІІІ сесії 21 скликання Миколаївської селищної Ради народних депутатів Миколаївської селищної ради Миколаївського району Одеської області 23.03.1993 б/н і державного акту на право приватної власності на землю 01.04.1993 Б/н. було здійснено державну реєстрацію належної йому земельної ділянки 18 лютого 2020 року, а до цього виготовлено документацію із землеустрою і присвоєно земельній ділянці кадастровий номер 5123555100:01:001:0351, що підтверджується копією витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку за №НВ-5113785282020 від 18.02.2020 (т. 1, а.с. 15-17). Як вбачається з копії відповіді Відділу у Миколаївському районі Головного управління Держгеокадастру в Одеській області від 20.05.2021 за №48/113-21, записи про вилучення земельної ділянки в Книзі реєстрації державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою та других примірників державних актів відсутні (т. 1, а.с. 13). Згідно довідки Миколаївської селищної ради Миколаївського району Одеської області від 01.09.2021 за №02/02-16/1556, зазначено, що у власності ОСОБА_2 з 1993 року, згідно Державного акту на право приватної власності на землю від 02.04.1993 №138, перебуває земельна ділянка площею 8,21 га, яка обробляється та використовується відповідно до екологічних норм та правил (т. 1, а.с. 98). Таким чином, суд першої інстанції зробив висновок, що позивач ОСОБА_2 починаючи з 1993 року постійно і відкрито користується земельною ділянкою, а про існування оскаржуваного рішення йому стало відомо лише в травні 2021 року, коли ним було отримано позовну заяву разом із додатками у справі №508/178/21. Враховуючи наведене вище, суд визнав поважними причинами пропуску позовної давності у спорі і вважає за необхідне поновити строк на подання позову за захистом цивільних прав. Проте, з такими висновками суду першої інстанції щодо застосування до спірних правовідносин правил позовної давності погодитись в повному обсязі неможливо, виходячи з наступного. Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцієюта законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, N 303-A, параграф 29). Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року). Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011р.) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року). Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частинами 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Однак, в порушення положень статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, не надав правильної оцінки наявним у справі доказам та помилково застосував норми матеріального права. Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного суду. Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та,що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача». Колегія суддів вважає, що позивачем ОСОБА_2 не доведено належним чином обґрунтованість підстав позову щодо того, що строк позовної давності пропущений з поважних причин, оскільки порушення права на земельну ділянку він дізнався лише у травні 2021 року, коли ним було отримано позовну заяву разом із додатками у справі №508/178/21. Й навпаки, третьою особою ОСОБА_1 повністю спростовані підстави позову щодо поважності пропуску строку позовної давності. Як роз`яснено в п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі», встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові на цих підставах, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього. Верховний Суд у постанові від 15 квітня 2020 року у справі №753/19886/16 (провадження №61-12184св18) зробив наступний правової висновок: «Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). При цьому відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Разом з тим, згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач. Такий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №369/6892/15-ц, провадження №14-96цс18. Таким чином, відмова в задоволенні позову у зв`язку зі спливом позовної давності без встановлення порушення права або охоронюваного законом інтересу позивача не відповідає вимогам закону. За таких обставин ухвалені у справі судові рішення судів першої та інстанцій підлягають скасуванню відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги». «За змістом статей 256, 261 і 267 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем» (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №369/6892/15-ц). У даному випадку суд першої інстанції правильно вирішив що позов є обґрунтованим. Разом з тим, особа, право якої порушено, може вимагати захисту чи примусового здійснення свого права через суд протягом позовної давності. В порушення положень статті 265 ЦПК України суд першої інстанції не надав у судовому рішенні мотивовану оцінку поясненням представника третьої особи ОСОБА_1 адвоката Хомиці Світлани Олександрівни, щодо відсутності підстав для задоволення позову у зв`язку з пропуском строку позовної давності. Так, адвокат Хомиця Світла Олександрівна в інтересах третьої особи ОСОБА_1 заперечувала проти позову та стверджувала, що спірна земельна ділянка знаходиться поміж земельних ділянок, що належать батькам позивача: від В до Г ОСОБА_3 , від А до Д ОСОБА_4 , які постійно обробляли свої земельні ділянки та володіли інформацією щодо стану суміжної земельної ділянки. Після виділення ОСОБА_1 земельної ділянки площею 21,21 га ріллі із них 8,21 га у приватну власність і 13,00 га постійне користування із земель запасу, розташованих на території Миколаївської селищної ради, 26 липня 1999 року Миколаївською селищною Радою народних депутатів складено Акт встановлення в натурі меж земельної ділянки, наданої для ведення селянського (фермерського) господарства ОСОБА_1 , зі змісту цього акту вбачається, що він був складений в присутності представників суміжних власників землі, в тому числі ОСОБА_10 , ОСОБА_3 , які є батьками позивача, тому позивач мав можливість дізнатися про обставини пов`язані із припинення його права власності на спірну земельну ділянку. ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько позивача ОСОБА_4 , суміжний землевласник (згідно плану зовнішніх меж земельної ділянки Державного акту від 16.09.1999 від Г до А). Рішенням Миколаївського районного суду Одеської області від 14.12.2009 по справі №2-739/2009, яке набрало чинності 14.01.2010, визнано за позивачем право власності на земельну ділянку площею 8,15 га (державний акт на право приватної власності на земельну ділянку без серії та номеру від 01.04.1993, виданий Миколаївською селищною радою Миколаївського району Одеської області), яка розташована на території Миколаївської селищної ради Миколаївського району Одеської області, що належала його батьку ОСОБА_4 , померлому ІНФОРМАЦІЯ_2 , в порядку успадкування за законом. Позивач здійснив державну реєстрацію земельної ділянки яку отримав у спадщину від батька ОСОБА_4 , кадастровий номер 5123555100:01:001:0202. Згідно кадастрового плану земельної ділянки 5123555100:01:001:0202 суміжним власником від А до Б є ОСОБА_1 , що не могло бути не поміченим позивачем. 25 листопада 2013 року позивач зареєстрував право власності на земельну ділянку яку він отримав у спадщину від свого батька ОСОБА_4 , кадастровий номер земельної ділянки 5123555100:01:001:0202, отже ще в 2013 році позивач, здійснюючи державну реєстрацію земельної ділянки 5123555100:01:001:0202, достовірно знав, що суміжна земельна ділянка, від якої він відмовився та припинив право користування в 1998 році; належить ОСОБА_1 , що вбачається зі змісту кадастрового плану земельної ділянки 5123555100:01:001:0202. Вказані обставини справи із достовірністю та об`єктивністю підтверджуються матеріалами справа. Проте, суд першої інстанції не звернув увагу на те, що спірна земельна ділянка знаходиться поміж земельних ділянок, що належать батькам позивача: від В до Г ОСОБА_3 , від А до Д ОСОБА_4 , які постійно обробляли свої земельні ділянки та володіли інформацією щодо стану суміжної ділянки, належної третій особі ОСОБА_1 , який є головою фермерського господарства «СЕРПАНЮК». Згідно зі ст. 71 ЦК УРСР (1963р.), який був чинний на час виникнення спірних правовідносин, загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки. Статтею 76 ЦК УРСР передбачалось, що перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Винятки з цього правила, а також підстави зупинення і перериву перебігу строків позовної давності встановлюються законодавством Союзу РСР і статтями 78 і 79 цього Кодексу. У п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, який набрав чинності з 01 січня 2004 року, зазначено, що цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. У п. 6 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України зазначено, що правила Цивільного кодексу України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред`явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом. Позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (пункт 570 рішення ЄСПЛ від 20 вересня 2011 року за заявою №14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; пункт 51 рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року за заявами №22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»). Позовна давність забезпечує юридичну визначеність правовідносин сторін та остаточність судових рішень, запобігаючи порушенню прав відповідача. Питання щодо поважності причин пропуску позовної давності, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача, причин унеможливлювали або істотно утруднювали подання позову, вирішуються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини. Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252 255 ЦК України. Статтею 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Отже, початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, прозастосування якої заявлено стороноюу спорі, є підставою для відмови в позові. Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме, статей, 256, 257, 261 ЦК України, Верховний Суд України у постанові від 22 лютого 2017 року у справі №6-17цс17 дійшов до правового висновку: «порівняльний аналіз термінів «довідалася» та «могла довідатися», що містяться в частині першій статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості таобов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року № 6-17цс17». До аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 07 серпня 2019 року у справі №520/9169/15 (провадження №61-25349св18), у постанові від 22 січня 2020 року №522/68715/15 (провадження №61-1563св17) та Верховний Суд України у постанові від 21 травня 2014 року у справі №6-7цс14. Згідно статті 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини») Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, роз`яснення Верховного Суду України, правові висновки Великої палата Верховного Суду та Верховного Суду, застосовуючи Європейську конвенцію з прав людини та практику Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи вказані обставини справи, що мають суттєве значення для правильного вирішення справи, та оцінюючи належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», колегія суддів вважає, що, виходячи з презумпції можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, позивач ОСОБА_11 об`єктивно міг знати про порушення своїх прав після смерті свого батька ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , та оформлення спадщини на належну спадкодавцю земельну ділянку, яка межує з земельною ділянкою, власником якої є третя особа ОСОБА_1 . Проте ОСОБА_2 з позовом звернувся 31 травня 2021 року, більш чім через 10 років, поза межами строку позовної давності. Наявність об`єктивних перешкод для звернення до суду з позовом у встановлений законом строк позивачем належним чином не доведено, а суб`єктивні причини та особисті мотиви позивача самі по собі не можуть вважатися перешкодами для звернення до суду. Отже поважність причин пропуску строку позовної давності позивачем не доведено, тому сплив позовної давності є підставою для відмови у позові. Отже, у задоволенні позову ОСОБА_2 необхідно відмовити у зв`язку із пропуском строку позовної давності з неповажних причин. Порушення судом норм процесуального права, а саме, статей 263, 264 ЦПК України, а також норм матеріального права, а саме, статей 256-257 ЦК України, у відповідності до пункту 4 частини 1 статті 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового судового рішення про відмову задоволенні позову. Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити, рішення Миколаївського районного суду Одеської області від 27 січня 2022 року скасувати й ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову адвоката Павлової Галини Миколаївни в інтересах ОСОБА_2 до Миколаївської селищної ради Березівського району Одеської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача ОСОБА_1 , про поновлення строку звернення з позовом до суду та визнання незаконним та скасування рішення Миколаївської селищної ради народних депутатів Миколаївського району Одеської області, відмовити. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції. Повний текст судового рішення складено: 30 березня 2023 року. Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький Р.Д. Громік С.М. Сегеда