Постанова 4855 № 640/33414/21

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/33414/21 Суддя першої інстанції: Гарник К.Ю. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 березня 2023 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: судді-доповідача - Степанюка А.Г., суддів - Бужак Н.П., Кобаля М.І., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на прийняте за правилами спрощеного позовного провадження рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 вересня 2022 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у м. Києві про визнання незаконним та скасування наказу, зобов`язання вчинити дії, - В С Т А Н О В И Л А: У листопаді 2021 року ОСОБА_1 (далі - Позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Головного управління Національної поліції у м. Києві (далі - Відповідач, ГУ НП у м. Києві) про: - визнання незаконним та скасування наказу ГУ НП у м. Києві про відсторонення ОСОБА_1 від роботи та поновлення його на роботі; - зобов`язання ГУ НП у м. Києві виплатити ОСОБА_1 невиплачену заробітну плату за час його незаконного відсторонення від роботи по день поновлення на роботі. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 19.09.2022 у задоволенні позову відмовлено повністю. При цьому суд першої інстанції виходив з того, що положеннями чинного законодавства передбачено право роботодавця на відсторонення працівника, зокрема, у випадку відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень, без збереження за працівником заробітної плати. Зазначив, що такі дії Відповідача не зумовлюють порушення права Позивача на працю, оскільки відсторонення від посади не є звільненням із служби. Не погоджуючись із указаним судовим рішенням, Позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати його та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити повністю. В обґрунтування своїх доводів зазначає, що, по-перше, суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку про відсторонення ОСОБА_1 від посади не є порушенням права останнього на працю, по-друге, за практикою Європейського суду з прав людини будь-яке медичне втручання, включаючи вакцинацію, має супроводжуватися попередньою вільною і поінформованою згодою, по-третє, судом безпідставно застосовано до спірних правовідносин норми ст. 46 Кодексу законів про працю України і ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», у той час як приписами Закону України «Про Національну поліцію» та Закону України «Про Дисциплінарний статут Національної поліції України» не передбачено відсторонення поліцейського з підстав відмови останнього від щеплення, по-четверте, вимога керівництва ГУ НП в м. Києві щодо надання ОСОБА_1 за місцем роботи медичних документів, зокрема, документів про вакцинацію, є втручанням в особисте життя та поширенням конфіденційної інформації, по-п`яте, судом не було враховано, що Відповідачем не було надано доказів складення головним санітарним лікарем МВС подання про відсторонення невакцинованих осіб від роботи, а наказ МОЗ України не встановлює обов`язковості щеплення від коронавірусної хвороби, по-шосте, з огляду на неправомірне відсторонення Позивача на посаді суд першої інстанції повинен був прийняти до висновку про необхідність покладення на Відповідача обов`язку нарахувати та виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу. Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 17.10.2022 відкрито апеляційне провадження у справі, встановлено строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції, які надійшли 02.11.2022. У відзиві на апеляційну скаргу ГУ НП у м. Києві просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Свою позицію обґрунтовує тим, що проведення санітарних заходів передбачено у випадку поширення небезпечних та особливо небезпечних хвороб, а відтак заходи, направлені на запобігання поширення коронавірусної інфекції, є легітимними та виправданими. Зауважує, що обов`язковість профілактичних щеплень передбачена законодавством України. Підкреслює, що наказ МОЗ України «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», зареєстрований в Міністерстві юстиції України, пройшов обов`язкову правову експертизу, а відтак є обов`язковим для виконання. Наголошує, що будь-яких доказів неможливості проведення вакцинації через стан здоров`я Позивачем не надано. Стверджує, що відсторонення ОСОБА_1 від займаної посади здійснювалося у відповідності до вимог, зокрема, постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 №1236, із застосуванням положень ст. 46 Кодексу законів про працю України з огляду на відсутність у Законі України «Про Національну поліцію» норм, які б регулювали спірні правовідносини. Окремо зауважує, що Європейський суд з прав людини визнав вагомою причину застосовувати обов`язкову вакцинацію проти коронавірусної хвороби, відмова від здійснення якої та подальше відсторонення особи від посади не може мати наслідком висновок про порушення права на працю. Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 21.11.2022 справу призначено до розгляду у порядку письмового провадження. Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 23.11.2022 зупинено апеляційне провадження у справі до набрання законної сили рішенням Великої Палати Верховного Суду у справі №130/3548/21. Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 13.03.2023 задоволено клопотання ОСОБА_1 про поновлення провадження у справі та поновлено апеляційне провадження у цій справі. Цією ж ухвалою призначено справу №640/33414/21 до розгляду у порядку письмового провадження. Крім того, нею встановлено строк до 24.03.2023, протягом якого учасники справи можуть надати суду письмові пояснення щодо спірних у цій справі правовідносин з урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 14.12.2022 у справі №130/3548/21. У письмових поясненнях ГУ НП у м. Києві підкреслило, що ОСОБА_1 проходив службу на посаді слідчого, що передбачає постійний контакт останнього із широким колом осіб та в силу специфіки роботи унеможливлювало переведення Позивача на дистанційний режим роботи. Пояснень від ОСОБА_1 не надійшло. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції - скасуванню в частині, виходячи з такого. Як вбачається з матеріалів справи та було встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 проходить службу в органах Національної поліції у м. Києві на посаді слідчого слідчого відділення відділу поліції №1 (з обслуговування мікрорайону «Відрадний», студентських містечок НТУ «КПІ» та НАУ) Солом`янського управління поліції. 08 листопада 2021 року ОСОБА_1 начальником Солом`янського управління поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві оголошено попередження про ознайомлення з вимогами законодавства щодо захисту населення від інфекційних хвороб та про можливе відсторонення від виконання службових (посадових) обов`язків (роботи), відповідно до якого Позивача попереджено про відсторонення від виконання службових (посадових) обов`язків (роботи) у разі не дотримання вимог законодавства щодо захисту населення від інфекційних хвороб, без збереження грошового забезпечення (заробітної плати) з 08 листопада 2021 року до усунення причин, що зумовили таке відсторонення (а.с. 11). Зміст цього попередження свідчить, що після його оголошення ОСОБА_1 власноручно у відповідній графі зроблено запис про відмову від вакцинації. Наказом ГУ НП у м. Києві «Щодо особового складу» №1666 о/с від 08.11.2021 відповідно до статті 60 Закону України «Про Національну поліцію», статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я», статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 №2153, зареєстрованого Міністерством юстиції України 07.10.2021 за №1306/36928 (зі змінами), та статті 46 Кодексу законів про працю України, ОСОБА_1 відсторонено від виконання службових обов`язків з 08.11.2021 до усунення причин, що зумовили таке відсторонення (а.с. 10). У подальшому, як свідчать матеріали справи, наказу ГУ НП у м. Києві від 13.01.2022 №62 о/с ОСОБА_1 допущено до виконання службових обов`язків з 13.01.2022 на підставі рапорту Позивача від 12.01.2022 та копії внутрішнього COVID19-сертифіката (а.с. 39). На підставі встановлених вище обставин, здійснивши системний аналіз положень ст. ст. 10, 30 Основ законодавства України про охорону здоров`я (далі - Основи), ст. ст. 12, 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» (далі - Закон №1645-ІІІ), ст. ст. 5, 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення» (далі - Закон №4004-ХІІ), ст. ст. 1, 70 Закону України «Про Національну поліцію» (далі - Закон), ст. 46 Кодексу законів про працю України, а також постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (далі - Постанова №1236), наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 №2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» (далі - Наказ №2153), суд першої інстанції, прийшов до висновку про необґрунтованість позовних вимог з огляду на існування у Відповідача об`єктивних нормативно передбачених причин відсторонити Позивача від займаної посади без виплати за цей період грошового забезпечення. З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів не може повністю погодитися з огляду на таке. Перш за все суд апеляційної інстанції зазначає, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2022 у справі №130/3548/21 зроблено наступні висновки: - для отримання профілактичного щеплення, в тому числі проти COVID-19, необхідна згода працівника, який отримав повну й об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього тощо. Роботодавець має довести до відома працівника наслідки для виконання трудових обов`язків відмови чи ухилення працівника від обов`язкового профілактичного щеплення, а лікар - надати об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього для здоров`я та можливі поствакцинальні ускладнення. Відмова поінформованого працівника від проведення обов`язкового профілактичного щеплення чи факт ухилення від останнього мають бути належно підтвердженими; - положення абзацу шостого частини першої статті 7 Закону № 4004-XII та Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затверджена наказом МОЗ від 14.04.1995 № 66 (далі - Інструкція № 66) не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19. Обов`язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом № 4004-XII. Постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2021 № 1096 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 р. № 1236» передбачено, що відсторонення працівників в межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ і частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»; - відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника; - оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов`язків та не може виконувати роботу, то такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується, якщо інше не встановлено законодавством; - чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. Водночас колективним та/або трудовим договором, рішенням роботодавця може бути передбачено інші умови; - у кожному конкретному випадку при вирішенні питання про нарахування сум за час правомірного відсторонення працівника від роботи слід виходити, насамперед, із норм КЗпП України, умов колективного договору, який діє на підприємстві, де працює відсторонений працівник, та укладеного з останнім трудового договору. У разі, якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати. Наведені правові висновки Великої Палати Верховного Суду, які в силу ч. 5 ст. 242 КАС України є обов`язковими для застосування судами, свідчать про помилковість доводів апеляційної скарги про те, що Відповідачем не було надано доказів складення головним санітарним лікарем МВС подання про відсторонення невакцинованих осіб від роботи, а наказ МОЗ України не встановлює обов`язковості щеплення від коронавірусної хвороби. Судовою колегією враховується, що положеннями ст. 70 Закону України «Про Національну поліцію» передбачено три випадки відсторонення поліцейського від виконання службових обов`язків - проведення щодо нього службового розслідування (ч. 1), прийняття місцевою радою резолюції недовіри керівнику органу (підрозділу) поліції (ч. 2), здійснення кримінального провадження щодо поліцейського (ч. 3). У свою чергу, на час виникнення спірних правовідносин статтею 60 Закону України «Про Національну поліцію» було передбачено, що проходження служби в поліції регулюється цим Законом та іншими нормативно-правовими актами. Верховний Суд, зокрема, у постанові від 08.09.2021 у справі № 640/8346/20, зазначив, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини. Правове регулювання спірних правовідносин свідчить, що приписи Закону України «Про Національну поліцію» не містять норм, які б регулювали суспільні відносини у сфері відсторонення поліцейського від виконання службових обов`язків (посади) внаслідок відмови останнього від обов`язкової вакцинації від коронавірусної хвороби. Указані приписи викладені у відсилочній нормі ч. 1 ст. 46 КЗпП України, яка передбачає можливість відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом, зокрема, в інших випадках, передбачених законодавством. До таких інших передбачених законодавством випадків, на переконання суду апеляційної інстанції, належать положення ч. 2 ст. 12 Закону №1645-ІІІ, за якими працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я. Викладеним спростовується посилання Апелянта на те, що його відсторонення було здійснено Відповідачем всупереч норм Закону України «Про Національну поліцію». Суд апеляційної інстанції також звертає увагу, що у вже згаданій вище постанові Велика Палата Верховного Суду, перевіряючи, чи переслідувало втручання у право особи на повагу до її приватного життя легітимну мету, що випливає зі змісту пункту 2 статті 8 Конвенції, зазначила, у відповідний період Україна, поряд з іншими державами, зазнала значних труднощів у сфері охорони здоров`я. Згідно зі статистичними даними в середньому у 2021 році від COVID-19 в Україні помирало 7 168 осіб на місяць. Коронавірусна інфекція COVID-19 у тому році стала другою за частотою причиною смертей українців (12 %) після серцево-судинних захворювань (60,2 %) (https://opendatabot.ua/open/death-statistics). Вказане зумовлювало необхідність вжиття державою певних обмежувальних заходів, пов`язаних, зокрема, із втручанням у право на повагу до приватного життя для захисту здоров`я населення від хвороби, яка може становити серйозну небезпеку, а саме для запобігання подальшому її поширенню, попередження важких ускладнень у хворих на COVID-19, мінімізації серед них кількості летальних випадків. Така мета відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції є легітимною. Встановивши обов`язковість щеплення проти COVID-19 для окремих категорій працівників як умову продовження виконання ними трудових обов`язків, держава намагалася досягнути цієї мети. Отже, посилання апеляційної скарги на втручання Відповідачем в його особисте життя шляхом вимагання розголошення конфіденційної інформації у вигляді медичних документів про наявність чи відсутність щеплення від коронавірусної хвороби є необґрунтованим. Поміж інших висновків, Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку № 2153, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як: - кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих); - форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим; - умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження; - контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням. Перевіряючи указані обставини у площині цього спору, судова колегія вважає за необхідне зазначити таке. Як було встановлено раніше, ОСОБА_1 проходить службу в органах Національної поліції України на посаді слідчого слідчого відділення відділу поліції №1 (з обслуговування мікрорайону «Відрадний», студентських містечок НТУ «КПІ» та НАУ) Солом`янського управління поліції. Згідно пояснень ГП НП у м. Києві проходження служби на цій посаді передбачає постійний контакт з широким колом осіб. Зокрема, за твердженням Відповідача, лише штатна чисельність Солом`янського управління поліції складає 435 одиниць. Колегія суддів зауважує, що аналіз змісту повноважень слідчого, окреслених у ст. 40 Кримінального процесуального кодексу України, зокрема, проводити слідчі (розшукові) дії та негласні слідчі (розшукові) дії у випадках, встановлених цим Кодексом, доручати проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій відповідним оперативним підрозділам, звертатися за погодженням із прокурором до слідчого судді з клопотаннями про застосування заходів забезпечення кримінального провадження, проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій, повідомляти за погодженням із прокурором особі про підозру, дає переконливі підстави вважати, що під час виконання службових обов`язків слідчий спілкується (контактує) з великим колом осіб, як то співробітниками, так й з іншими особами. При цьому виконання цих повноважень, на переконання судової колегії, унеможливлює переведення слідчого на дистанційну форму роботи. Указане з урахуванням чинного правового регулювання спірних правовідносин та правової позиції Великої Палати Верховного Суду у справі №130/3548/21 дає підстави для висновку, що відсторонення ОСОБА_1 від виконання службових обов`язків у зв`язку з відмовою вакцинуватися від коронавірусної хвороби переслідувало за обставин, що склалися, легітимну мету - запобігання поширенню цієї хвороби серед населення. Крім іншого, як було неодноразово наголошено вище, ГУ НП в м. Києві мало на це передбачені законодавством правові підстави, що надає переконливу можливість стверджувати про відсутність передумов для визнання протиправним та скасування оскаржуваного у цій справі наказу, на чому правильно наголосив суд першої інстанції. У площині наведеного посилання Апелянта на те, що спірним у цій справі наказом порушено право ОСОБА_1 на працю судова колегія вважає помилковим, оскільки у ситуації, яка мала місце на час його відсторонення, необхідним у демократичному суспільстві було превалювання суспільних інтересів приватним. До того ж, як вже неодноразово наголошувалося вище, відсторонення Позивача від виконання службових обов`язків здійснено Відповідачем правомірно. У свою чергу, надаючи оцінку висновкам суду першої інстанції щодо відсутності правових підстав для нарахування та виплати Позивачу грошового забезпечення, оскільки у період тимчасового увільнення від виконання своїх службових обов`язків останній не виконує роботу, а відтак йому не повинно виплачуватися грошове забезпечення, судова колегія вважає за необхідне зазначити таке. Як вже було підкреслено вище, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14.12.2022 у справі №130/3548/21 щодо оплати праці відстороненого працівника сформулювала наступні висновки: - оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов`язків та не може виконувати роботу, то такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується, якщо інше не встановлено законодавством; - чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. Водночас колективним та/або трудовим договором, рішенням роботодавця може бути передбачено інші умови. Отже, роблячи загальним правило неможливості виплати відстороненому у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівникові заробітної плати, Велика Палата Верховного Суду допустила як виключення з цього правила у вигляді існування відповідних норм у законодавстві і наявності таких застережень у колективних та/або трудових договорах. Аналізуючи указані висновки Великої Палати Верховного Суду у межах правового поля координат цього спору, колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке. На відміну від суб`єктного складу справи №130/3548/21, рішення в якій було предметом перегляду Великою Палатою Верховного Суду та в якій позивачем виступав працівник підприємства, позивачем у справі №640/33414/21 є поліцейський Національної поліції. Викладене, на переконання судової колегії, об`єктивно свідчить про суттєву відмінність у правовому статусі таких осіб, зокрема, але не виключно, в обсягах покладених на них завдань, повноважень та обов`язків, яким кореспондують встановлені законодавчі обмеження, наприклад, в можливості отримання інших доходів. Так, відповідно до ст. 66 Закону України «Про Національну поліцію» поліцейський не може під час проходження служби займатися іншою оплачуваною діяльністю, крім науково-педагогічної, наукової або творчої. При цьому правова природа інституту відсторонення поліцейського від виконання службових обов`язків, яка випливає із змісту ч. 4 ст. 70 указаного Закону, свідчить про те, що це є тимчасовим недопущенням поліцейського до виконання обов`язків за займаною посадою, однак не може вважатися припиненням проходження служби. Викладене у поєднанні з наведеними вище нормами ст. 66 Закону України «Про Національну поліцію» свідчить, що на час відсторонення поліцейського від виконання службових обов`язків на останнього поширюють свою дію обмеження щодо можливості зайняття іншою оплачуваною діяльністю. У свою чергу, відповідно до ст. 43 Конституції України право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Однією з гарантій професійної діяльності поліцейського є своєчасне і в повному обсязі отримання грошового забезпечення та інших компенсаційних виплат відповідно до закону та інших нормативно-правових актів України (п. 4 ч. 10 ст. 62 Закону України «Про Національну поліцію»). Такі гарантії законодавцем поширюються на поліцейського й у випадку відсторонення його від виконання службових обов`язків (посади). Так, за правилами ч. 5 ст. 70 Закону України «Про Національну поліцію» за особою, відстороненою від виконання службових обов`язків (посади), зберігаються всі види грошового забезпечення, які були їй визначені до відсторонення, крім премії. Аналогічні за своїм змістом норми закріплені й у п. 5 розд. III Порядку та умов виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та здобувачам вищої освіти закладів вищої освіти із специфічними умовами навчання, що здійснюють підготовку поліцейських, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06.04.2016 №

260. При цьому, хоча указані норми Порядку та умов і передбачають вичерпний перелік підстав відсторонення для продовження виплати відстороненому поліцейському грошового забезпечення за виключенням премії, однак вони, як й переважна більшість нормативних актів України, не регулюють питання оплати праці у випадку відсторонення поліцейського від виконання службових обов`язків у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. До того ж, як було зазначено вище, норми ч. 5 ст. 70 Закону України «Про Національну поліцію» як акту вищої юридичної сили встановлюють загальні правила виплати поліцейському грошового забезпечення у випадку відсторонення. З урахуванням наведеного колегія суддів приходить до висновку, що оскільки чинне законодавство не містить заборони щодо виплати грошового забезпечення поліцейському в випадку його відсторонення від виконання службових обов`язків у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, а положення Закону України «Про Національну поліцію» гарантують поліцейському отримання грошового забезпечення на час відсторонення поліцейського від виконання службових обов`язків (посади) за виключенням премії, то незабезпечення виплати ГУ НП у м. Києві грошового забезпечення ОСОБА_1 у період його відсторонення з урахуванням вимог ч. 5 ст. 70 Закону України «Про Національну поліцію» та з огляду на приписи ст. 43 Конституції України і ст. 66 Закону України «Про Національну поліцію» порушило відповідне право Позивача на отримання грошового забезпечення, а відтак підлягає судовому захисту. У площині наведеного суд апеляційної інстанції зауважує, що відповідно до ч. 2 ст. 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Відтак, з метою повного та всебічного захисту прав Позивача колегія суддів вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та, визнавши протиправною бездіяльність Відповідача щодо невиплати Апелянту грошового забезпечення за час відсторонення від виконання службових обов`язків, зобов`язати ГУ НП в м. Києві нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення за період з 08.11.2021 по 12.01.2022 з урахуванням положень ч. 5 ст. 70 Закону України «Про Національну поліцію». Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Таким чином, судова колегія приходить до висновку, що суд першої інстанції, вирішуючи питання щодо наявності у Позивача права на отримання грошового забезпечення за час відсторонення від виконання службових обов`язків, не врахував особливостей проходження служби поліцейськими та застосував до спірних правовідносин норми ч. 5 ст. 70 Закону України «Про Національну поліцію» без урахування приписів ст. 66 цього ж Закону, а тому вважає за необхідне рішення суду першої інстанції скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог про зобов`язання Відповідача виплатити Позивачу невиплачену заробітну плату за час його незаконного звільнення від роботи по день поновлення на роботі та прийняти у ній нове про часткове задоволення позовних вимог. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення. Приписи п. 4 ч. 1 ст. 317 КАС України визначають, що підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції при ухваленні рішення неправильно застосовано норми матеріального права, що стали підставою для неправильного вирішення справи в частині позовних вимог. У зв`язку з цим колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу - задовольнити частково, а рішення суду - скасувати в частині. Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 311, 315, 317, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, - ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 вересня 2022 року - скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог про зобов`язання Головного управління Національної поліції у м. Києві виплатити ОСОБА_1 невиплачену заробітну плату за час його незаконного відсторонення від роботи по день поновлення на роботі. Прийняти у цій частині нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити частково. Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції у м. Києві щодо невиплати ОСОБА_1 грошового забезпечення за час відсторонення від виконання службових обов`язків. Зобов`язати Головне управління Національної поліції у м. Києві (01601, м. Київ, вул. Володимирська, 15, код ЄДРПОУ 40108583) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) грошове забезпечення за період з 08 листопада 2021 року по 12 січня 2022 року з урахуванням положень ч. 5 ст. 70 Закону України «Про Національну поліцію». У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити. В іншій частині рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 вересня 2022 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття. Касаційна скарга на рішення суду апеляційної інстанції подається безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України. Суддя-доповідач А.Г. Степанюк Судді Н.П. Бужак М.І. Кобаль Повний текст постанови складено та підписано 29 березня 2023 року.