Постанова Вінницький апеляційний суд № 127/13570/22

Справа № 127/13570/22 Провадження № 22-ц/801/704/2023 Категорія: 68 Головуючий у суді 1-ї інстанції Венгрин О. О. Доповідач:Матківська М. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 березня 2023 рокуСправа № 127/13570/22м. Вінниця Вінницький апеляційний суд у складі: Головуючого: Матківської М. В. Суддів: Міхасішина І. В., Стадника І. М. Секретар: Ковальчук О. А. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 31 січня 2023 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участі органу опіки і піклування Вінницької міської ради, про визначення місця проживання дітей, Рішення ухвалила суддя Венгрин О. О. Рішення ухвалено о 18 год 11 хв у м. Вінниця Повний текст судового рішення складено 10 лютого 2023 року, Встановив: У червні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визначення місця проживання неповнолітніх дітей. Заява мотивована тим, що вони з ОСОБА_2 перебували в шлюбі з 07 серпня 2010 року, який рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 09 жовтня 2019 року (справа № 127/23167/19) розірвано. У шлюбі в них народилося двоє дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 і ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Після розірвання шлюбу діти залишились проживати з ним. Він з 05 березня 2018 року зареєстрований ФОП, має самостійний дохід і постійне місце проживання, спиртні напої не вживає, шкідливих звичок не має. Після початку повномасштабної війни з рф відповідач ОСОБА_2 почала піднімати питання щоб діти проживали з нею, хоча вона фактично щотижня після початку війни перебуває за межами Вінниці в зв`язку з активною волонтерською діяльністю. У зв`язку з чим він просить визначити місце проживання неповнолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_5 разом з ним. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 31 січня 2023 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участі органу опіки і піклування Вінницької міської ради, про визначення місця проживання дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 і ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з батьком. Позивач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, у якій, пославшись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить рішення суду скасувати і ухвалити нове рішення, яким його позов до ОСОБА_2 , за участі органу опіки і піклування Вінницької міської ради, про визначення місця проживання дітей ОСОБА_3 і ОСОБА_5 з батьком, задовільнити. Доводи апеляційної скарги полягають у тому, що судом першої інстанції безпідставно не взято до уваги висновок органу опіки та піклування Вінницької міської ради, щодо доцільності визначення проживання дітей з батьком, оскільки згідно висновку органу опіки і піклування Вінницької міської ради № 01/00/011/170392 від 27 грудня 2022 року, який є змістовним та містить достатню інформацію про умови проживання батька та відповідно його дітей. Також, заперечує щодо твердження суду про відсутність спору щодо місця проживання дітей, оскільки мати ОСОБА_2 не заперечує, щодо визначення місця проживання неповнолітніх дітей ОСОБА_3 і ОСОБА_5 з батьком ОСОБА_1 , а тому подружжя спільно прийняло рішення, вирішити спір в судовому порядку. Зазначає, що при визначені місця проживання дитини необхідно враховувати висновок викладений у постанові Верховного Суду від 14 лютого 2019 року в справі № 377/128/18, а також виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан, дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах. У встановлений судом строк відзив на апеляційну скаргу від відповідача ОСОБА_2 не надходив. В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 підтримав апеляційну скаргу, просить її задовольнити. Відповідач ОСОБА_2 у судовому засіданні повідомила, що апеляційну скаргу визнає і просить її задовольнити. Заступник начальника відділу захисту прав дітей служби у справах дітей Вінницької міської ради Остапець Н. М. подала заяву, у якій просить розглядати справу за відсутності представника органу опіки і піклування Вінницької міської ради. Підтримує висновок виконавчого комітету Вінницької міської ради від 27 грудня 2022 року № 01/00/011/170392, наданий Вінницькому міському суду. Суд апеляційної інстанції, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, заслухавши пояснення, дослідивши матеріали цивільної справи, прийшов до висновку, що апеляційна скарга­­ не підлягає до задоволення за таких підстав. Судом встановлено, що сторони перебували у шлюбі, який рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 09 жовтня 2019 року (справа №127/23167/19) розірвано. Сторони є батьками дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 і ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копіями свідоцтв про народження (а. с. 5, 6). Позивач ОСОБА_1 з 05 березня 2018 року зареєстрований як фізична особа-підприємець, що підтверджується копією виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (а. с. 18). ОСОБА_1 отримав у спадщину від ОСОБА_6 частку житлового будинку з господарськими будівлями по АДРЕСА_1 та частку у праві спільної власності на земельну ділянку, кадастровий номер 0510100000:03:059:0520 площею 0,0533 га, по АДРЕСА_2 , згідно копій свідоцтв про право на спадщину за заповітом від 16 вересня 2021 року (а. с. 12-13). Матеріали справи містять копію технічного паспорта на житловий будинок індивідуального житлового фонду по АДРЕСА_1 (станом на 02 жовтня 2002 року), із якого вбачається, що власниками по 1/2 цього будинку є: ОСОБА_6 і ОСОБА_7 (а. с. 14-17), проте доказу про наявність у позивача на праві власності двоповерхового будинку в м. Вінниці, в якому мешкає сім`я позивача, в тому числі і діти сторін, не надано. З висновку виконавчого комітету Вінницької міської ради № 01/00/011/170392 від 27 грудня 2022 року вбачається, що ОСОБА_3 проживає в сім`ї батька ОСОБА_1 по АДРЕСА_1 або в сім`ї баби по лінії батька ОСОБА_8 за адресою: АДРЕСА_3 . Дитина ОСОБА_9 проживає в сім`ї матері ОСОБА_2 по АДРЕСА_4 (а. с. 59-61). Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції керувався тим, що між сторонами відсутній спір щодо визначення місця проживання дітей, діти проживають як з матір`ю, так і з батьком по їх бажанню. Позивач ОСОБА_1 і відповідач ОСОБА_2 мають належні умови для проживання дітей, забезпечені житлом, у кожного з них знаходяться особисті речі дітей, одяг, обладнані місця для навчання та відпочинку дітей. Обоє батьки мають достатній дохід, позивач зареєстрований як ФОП, відповідач є власницею трьох кав`ярень; обоє стверджують, що діти проживають у позивача останнім часом і спору щодо місця проживання дітей немає. На запитання суду, з якою метою позивачу необхідно рішенням суду визначити місце проживання дітей з ним, позивач чіткої відповіді не надав, тому суд не вбачає необхідності визначати місце проживання дітей з кимось з батьків, зокрема з батьком, через відсутність спору про місце проживання дітей. Колегія суддів вважає такий висновок суду першої інстанції правильним. За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Статтею 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»). Згідно з положеннями статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці. За змістом частин третьої, четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає. Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини. За статтею 157 СК України той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той з батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвитку дитини. Місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою (стаття 160 СК України). Якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом (частина перша статті 161 СК України). У постанові Верховного Суду від 14 лютого 2019 року у справі № 377/128/18 (провадження № 61-44680св18) вказано, що тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку. Відповідно до принципу 6 Декларації про права дитини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, дитина для повного і гармонійного розвитку її особи потребує любові та розуміння. Вона повинна, коли це можливо, зростати під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому разі, в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, розлучатися зі своєю матір`ю. Відповідно до статей 18, 27 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року, держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Пунктом 1 статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) викладено правовий висновок про те, що Декларація прав дитини не є міжнародним договором у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року та Закону України «Про міжнародні договори України», а також не містить положень щодо набрання нею чинності. У зв`язку із цим Декларація прав дитини не потребує надання згоди на її обов`язковість Верховною Радою України і не є частиною національного законодавства України. Разом з тим, положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей. Рівність прав батьків є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, у першу чергу, повинні бути визначені інтереси дитини у ситуації спору, а вже тільки потім права батьків. Питання забезпечення інтересів дитини ґрунтується на розумінні, що для дітей розлучення батьків - це завжди тяжке психологічне навантаження, пов`язане, зокрема, з кардинальними змінами в житті дитини: нове оточення та місце проживання, неможливість спілкування з двома батьками одночасно тощо. Вирішуючи питання про визначення місце проживання дитини, суди мають враховувати об`єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновку органу опіки та піклування. Однак найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання судді, яке має ґрунтуватися на внутрішній оцінці всіх обставин в їх сукупності. Адже не можна піддавати формалізму долю дитини, яка через те, що батьки не змогли зберегти шлюб, не повинна бути позбавлена щасливого та спокійного дитинства. Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), які стосуються застосування статті 8 Конвенції. У рішенні ЄСПЛ «Хант проти України» від 7 грудня 2006 року, заява № 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини. У рішенні ЄСПЛ «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року зазначено, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків з сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним. Аналіз практики ЄСПЛ дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи з об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім - права батьків. Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною. У зв`язку з зазначеним при визначенні місця проживання дитини судам необхідно, крізь призму врахування найкращих інтересів дитини, встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору. З огляду на викладене суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про відмову у задоволенні позову у зв`язку з відсутністю спору між батьками щодо місця проживання дітей. При цьому судом вірно на виконання вимог частини 6 статті 19 СК України обґрунтовано не згоду суду із наданим висновком органу опіки і піклування, у зв`язку з чим доводи апеляційної скарги про неврахування судом першої інстанції висновку органу опіки та піклування Вінницької міської ради, щодо доцільності визначення проживання дітей з батьком, не заслуговують на увагу та спростовуються матеріалами справи. З дослідженого висновку виконавчого комітету Вінницької міської ради №01/00/011/170392 від 27 грудня 2022 року вбачається, що ОСОБА_3 проживає в сім`ї батька ОСОБА_1 по АДРЕСА_1 , при цьому з мамою ОСОБА_2 вона спілкується, гостює у неї (за останні три роки проживала у мами періодично - у сукупності близько семи місяців). Дитина ОСОБА_4 проживає в сім`ї матері ОСОБА_2 по АДРЕСА_4 , при цьому у вихідні гостює у бабусі по лінії батька. Також, обоє дітей гостюють протягом 1-2 тижнів у бабусі по лінії матері - ОСОБА_10 , під час її перебування у місті Вінниці. У обох батьків створені належні умови для проживання, виховання дітей. При цьому орган опіки та піклування Вінницької міської ради без зазначення мотивів і підстав дійшов висновку про доцільність визначення місця проживання малолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 з батьком ОСОБА_1 , не врахувавши крім всього іншого і вік дитини - хлопчика ОСОБА_5 , який має тільки чотири роки і є малолітнім, та потребує не тільки любові і турботи батька, а й у першу чергу материнської любові і турботи, яку йому надає його мати также як і неповнолітній дитині - дівчинці ОСОБА_3 . Жодними доказами не доведено того, що мати дітей не має можливості, а чи не бажає належно виховувати дітей, створити їм належні умови проживання і матеріального забезпечення (а. с. 59-61). З урахуванням викладеного, суд першої інстанції правильно не погодився з висновком органу опіки та піклування на підставі ч. 6 ст. 19 СК України, оскільки наданий суду висновок суперечить інтересам дітей та не містить належного обґрунтування дійсної необхідності визначення місця проживання дітей з батьком за обставин відсутності спору між батьками, щодо визначення місця проживання дітей, а також наявності належних умов у обох батьків для зростання, виховання і проживання дітей, забезпеченість житлом, достатній дохід для належного їх утримання. Апеляційним судом скептично сприймаються доводи апеляційної скарги у частині помилковості твердження суду першої інстанції про відсутність спору щодо місця проживання дітей. Матеріали справи не містять жодних заперечень відповідача стосовно визначення місця проживання дітей з позивачем. Позивач в апеляційній скарзі сам вказує, про те, що мати ОСОБА_2 не заперечує, щодо визначення місця проживання дітей разом з ним та що рішення звернутись до суду було прийнято спільно подружжям (а. с. 80). Вказане узгоджується також, з поясненнями наданими ОСОБА_2 на засіданні комісії з питань захисту прав дитини при виконавчому комітеті Вінницької міської ради (а. с. 60). Ухвалення рішення про задоволення позову за обставин належного виконання батьками своїх обов`язків та відсутності спору щодо визначення місця проживання дітей, призведе до порушення прав та інтересів дітей, що є недопустимим. В контексті наведених аргументів апеляційної скарги, необхідно зазначити, що судове рішення про визначення місця проживання дітей з одним із батьків, може бути ухвалено лише якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них будуть проживати малолітні діти, тобто за наявності між ними такого спору, а тому обґрунтування заявником позову лише активною волонтерською діяльністю відповідача та частими її роз`їздами, не є підставою для задоволення таких вимог. Згідно п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права (стаття 375 ЦПК України). За наведених обставин апеляційний суд вважає, що рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, ухваленим з дотриманням норм матеріального та процесуального права, в зв`язку з чим не підлягає до скасування, а апеляційна скарга не підлягає до задоволення, оскільки наведені в ній доводи правильність висновків суду не спростовують. На підставі викладеного і керуючись ст. 367, 374, 375, 381-382 ЦПК України, суд Постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 31 січня 2023 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. ГоловуючийМ. В. Матківська СуддіІ. В. Міхасішин І. М. Стадник Повний текст судового рішення складено 29 березня 2023 року