Постанова Північний апеляційний господарський суд № 910/8641/22

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "22" березня 2023 р. Справа№ 910/8641/22 Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого: Мальченко А.О. суддів: Агрикової О.В. Чорногуза М.Г. при секретарі судового засідання Линник А.М., розглянувши матеріали апеляційної скарги Державного підприємства "Житомирський ремонтний завод радіотехнічного обладнання "Промінь" на рішення Господарського суду міста Києва від 06.12.2022 у справі №910/8641/22 (суддя Мудрий С.М.) за позовом Державного підприємства "Житомирський ремонтний завод радіотехнічного обладнання "Промінь" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Системи Технологій" за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Міністерства оборони України про визнання договору недійсним, за участю представників учасників справи згідно протоколу судового засідання, - ВСТАНОВИВ: Державне підприємство "Житомирський ремонтний завод радіотехнічного обладнання "Промінь" (далі - Державне підприємство) звернулось до Товариства з обмеженою відповідальністю "Системи Технологій" (далі - Товариство) про визнання недійсною біржової угоди купівлі-продажу майна від 28.11.2008 №35, укладеної між Казенним підприємством "Житомирський ремонтний завод радіотехнічного обладнання "Промінь" (далі - Казенне підприємство) та відповідачем. Позовна заява обґрунтована тим, що Казенне підприємство, яке було реорганізовано в Державне підприємство, 28.11.2008 уклало з Товариством біржову угоду купівлі-продажу майна №35 без необхідного обсягу цивільної дієздатності; Казенне підприємство не мало права власності на майно, яке виступало об`єктом біржової угоди, оскільки виріб ПРБ 5В43А є власністю Міністерства Оборони України, а тому право продажу майна у позивача було відсутнім, відповідно останній не мав права його реалізовувати. Таким чином, укладення біржової угоди купівлі-продажу майна від 28.11.2008 №35 суперечить приписам статті 658 та частині 2 статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), відтак, згідно з приписами статті 215 ЦК України, вказана угода є недійсною. Рішенням Господарського суду міста Києва від 06.12.2022 у справі № 910/8641/22 у задоволенні позову відмовлено. У своєму рішенні Господарський суд міста Києва погодився з наведеними позивачем обставинами того, що Казенне підприємство не було власником майна, яке було відчужене згідно біржової угоди від 28.11.2008 №35, дійшов до висновку про недійсність спірного договору з моменту його укладення. Однак, відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що строк позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем, сплив, що в силу частини 4 статті 267 ЦК України є підставою для відмови у позові. Не погоджуючись із вищезазначеним рішенням, Державне підприємство "Житомирський ремонтний завод радіотехнічного обладнання "Промінь" звернулося до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та постановити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Апеляційну скаргу мотивовано тим, що рішення суду прийняте при неправильному застосуванні місцевим господарським судом норм матеріального права, неповному з`ясуванні обставин, що мають значення для справи, недоведеності обставин, які суд визнав встановленими та невідповідності висновків суду дійсним обставинам справи. В обґрунтування скарги апелянт зазначає, що строк позовної давності було пропущено з поважних причин, оскільки Комісія з реорганізації Державного підприємства мала змогу ознайомитися зі спірним договором лише після її створення - 28.12.2021. Отже, на переконання скаржника, місцевим господарським судом не було застосовано ч. 5 ст. 267 ЦК України, яка передбачає можливість захисту порушеного права у разі визнання судом поважними причини пропущення позовної давності. Відповідно до Витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13.01.2023 апеляційну скаргу Державного підприємства "Житомирський ремонтний завод радіотехнічного обладнання "Промінь" передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючого судді Мальченко А.О., суддів Агрикової О.В., Чорногуза М.Г. Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 17.01.2023 витребувано у Господарського суду міста Києва матеріали справи №910/8641/22. Відкладено вирішення питання щодо подальшого руху апеляційної скарги Державного підприємства на рішення Господарського суду міста Києва від 06.12.2022 у справі № 910/8641/22 до надходження матеріалів справи з Господарського суду міста Києва. 30.01.2023 матеріали справи № 910/8641/22 надійшли до Північного апеляційного господарського суду та передані головуючому судді. Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 06.02.2023 апеляційну скаргу Державного підприємства на рішення Господарського суду міста Києва від 06.12.2022 у справі № 910/8641/22 залишено без руху та надано скаржникові строк для усунення недоліків, допущених останнім при поданні апеляційної скарги. Через відділ забезпечення автоматизованого розподілу, контролю та моніторингу виконання документів Північного апеляційного господарського суду 16.02.2023 від скаржника надійшла заява про усунення недоліків апеляційної скарги, до якої додано клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження, обґрунтоване тим, що на момент подання апеляційної скарги скаржником не було отримано копію оскаржуваного рішення. Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 21.02.2023 поновлено Державному підприємству пропущений процесуальний строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду міста Києва 06.12.2022 у справі № 910/8641/22; відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Державного підприємства; розгляд апеляційної скарги призначено на 22.03.2023; учасникам апеляційного провадження встановлено строк для подання відзивів на апеляційну скаргу до 10.03.2023. У судове засідання 22.03.2023 відповідач та третя особа явку своїх уповноважених представників у судове засідання не забезпечили, про поважність причин нез`явлення в судове засідання суд не повідомили, про день, місце та час повідомлялись ухвалою, копія якої була направлена на електронну адресу відповідача та третьої особи. Відповідно до частини 12 статті 270 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає її розгляду. За приписами ч. 1, п. 2 ч. 2 ст. 202 ГПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку у разі першої неявки в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними. При цьому, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Крім того, враховуючи положення ч. 1 ст. 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 N475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів N 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006-IV (3477-15) "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права. Так, Європейський суд з прав людини в рішенні від 07.07.1989 у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. З урахуванням викладеного, суд апеляційної інстанції зазначає, що вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов`язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Обговоривши питання щодо можливості розгляду апеляційної скарги за відсутності відповідача та третьої особи, враховуючи відсутність клопотань від останніх про відкладення розгляду справи, судова колегія, порадившись на місці, ухвалила здійснити розгляд скарги за відсутності уповноважених представників Товариства та третьої особи. У судовому засіданні 22.03.2022 представник позивача підтримав доводи апеляційної скарги, просив вимоги скарги задовольнити, а рішення скасувати та постановити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. 22.03.2022 у судовому засіданні колегією суддів було оголошено вступну та резолютивну частини постанови господарського суду апеляційної інстанції. Відповідно до вимог частин 1, 4 статті 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Колегія суддів, обговоривши доводи апеляційної скарги, вислухавши пояснення представника позивача, дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування господарським судом при прийнятті оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, виходячи з наступного. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено місцевим господарським судом, наказом Державного концерну "Укроборонпром" від 08.11.2021 № 503 було прийнято рішення про припинення Державного підприємства, в результаті приєднання його до Дочірнього підприємства Державної компанії "Укрспецекспорт" - Державного підприємства "Укроборонсервіс". Наказом Державного концерну "Укроборонпром" від 28.12.2021 №649 було створено Комісію з реорганізації Державного підприємства, головою якої було визначено Корнієнко Олега Петровича. Під час такого приєднання Комісією з реорганізації позивача було здійснено аудит всіх договорів, стороною в яких є позивач та встановлено, що наказом Державного концерну "Укроборонпром" від 04.07.2012 №54 Казенне підприємство було реорганізовано шляхом перетворення у Державне підприємство. Також комісією встановлено, що 28.11.2008 між Казенним підприємством та Товариством було укладено біржову угоду купівлі-продажу майна №35, яка, на думку комісії з реорганізації, була укладена всупереч законодавству України, а саме без необхідного обсягу цивільної дієздатності. Господарським судом міста Києва встановлено, що 28.11.2008 між Казенним підприємством, в особі т.в.о. директора, заступника директора з утилізації Маркова В`ячеслава Петровича та Товариством було укладено біржову угоду купівлі-продажу майна №35, за умовами якої Казенне підприємство продало, а Товариство купило на підставі договору по організації проведення продажу майна від 28.11.2008 блоки, запасні частини та обладнання (пункт 1 спірного договору). Згідно з пунктом 2 біржової угоди об`єкти продажу знаходяться за адресою: Житомирська область, Андрушівський район, смт.Новоівницьке. Відповідно до пункту 5 вказаної угоди продавець засвідчує, що вказане майно купівлі-продажу не заставлене, не здане в оренду, в суді та під забороною не перебуває. Також місцевим господарським судом встановлено, що 16.12.2008 між сторонами біржової угоди складено акт, відповідно до умов якого Казенне підприємство продало в рахунок погашення податкового боргу, а Товариство купило: блоки, запасні частини та обладнання за 25 500,00 грн. Перелік майна, що було продано міститься в накладній від 12.12.2008 № 1146 до біржової угоди "Обладнання з виробу 5В43А та його складових частин". З матеріалів справи вбачається та встановлено Господарським судом міста Києва, що виріб 5В43А (заводський № б/н, дата випуску 1981, категорія (сорт) V) був перееданий Казенному підприємству відповідно до наряду від 06.07.2007 №ЗРО/Б-473. Частиною 6 статті 75 ГПК України передбачено, що обвинувальний вирок суду в кримінальному провадженні, який набрав законної сили, є обов`язковими для господарського суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою. Вироком Корольовського районного суду міста Житомира від 22.09.2010 у справі № 1-116/10, який згідно з довідкою Корольовського районного суду міста Житомира набрав законної сили 23.11.2010, по обвинуваченню ОСОБА_1 , встановлено, що в період виконання обов`язків директора Казенного підприємства підсудний ОСОБА_2 відповідно до свого службового становища, визначеного Статутом підприємства, затвердженого наказом Міністра оборони України від 11.01.2002 №17, здійснював загальне керівництво діяльністю даного підприємства, користувався правом розпорядження майном та коштами підприємства відповідно до чинного законодавства України; укладав договори; керував рухом грошових коштів на розрахункових рахунках підприємства; у межах своєї компетенції видавав накази та інші акти; давав вказівки, обов`язкові для всіх підрозділів та працівників підприємства; вирішував інші питання, віднесені законодавством України до компетенції керівника. 17.09.2007 Казенним підприємством на підставі наряду від 06.07.2007 №ЗРО/Б-473 було отримано з Військової частини НОМЕР_1 на відповідальне зберігання виріб ПРБ 5В43А (пересувна ремонтна база), який в подальшому розпорядженням Кабінету Міністрів України від 06.08.2008 №1092-р включено до переліку військового майна Збройних Сил, яке може бути відчужено. Отже, вищезазначеним вироком встановлено, що згідно наряду від 06.07.2007 №ЗРО/Б-473 та акту прийому-передачі №1167 пересувна ремонтна база (ПРБ 5В43А) була передана Казенному підприємству для зберігання. В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач вказує, що на момент укладення оспорюваної угоди Казенне підприємство не мало права власності на вищезазначене майно, оскільки було передано йому на відповідальне зберігання та без окремого розпорядження зі сторони Міністерства оборони України на його відчуження. На думку позивача, як правонаступника Казенного підприємства, відсутність права власності у останнього на момент укладення оспорюваного договору є порушенням ч. 2 ст. 203 ЦК України, з огляду на що позивач просить суд визнати біржову угоду купівлі-продажу майна від 28.11.2008 № 35 недійсною. Отже, предметом спору у цій справі є недійсність укладеної сторонами біржової угоди купівлі-продажу майна від 28.11.2008 № 35 у зв`язку з відсутністю у відповідача на момент його укладання права власності на майно, що було об`єктом купівлі-продажу. Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні обставин справи в їх сукупності, враховуючи вимоги чинного законодавства та вищевказані межі перегляду справи судом апеляційної інстанції, колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, з огляду на наступне. Статтею 11 ЦК України визначено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки; підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини. Відповідно до частини 1 статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Згідно з частиною 1 статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. За змістом ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Частинами 2 та 3 ст. 180 Господарського Кодексу України (далі - ГК України) передбачено, що господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов`язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. Місцевий господарський суд, даючи оцінку правовідносинам, що склались між сторонами в ході виконання даного договору дійшов до вірного висновку, що біржова угода купівлі-продажу майна від 28.11.2008 року № 35 за своєю правовою природою є договором купівлі-продажу, за яким, відповідно до ч. 1 ст. 655 ЦК України), одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Згідно з частиною 1 статті 656 ЦК України, предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому. До договору купівлі-продажу на біржах, конкурсах, аукціонах (публічних торгах), договору купівлі-продажу валютних цінностей і цінних паперів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті (частина 4 статті 656 ЦК України). Згідно з частиною 1 статті 658 ЦК України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення. Частиною 1 ст. 627 ЦК України установлено, що відповідно до ст. 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Свобода договору заснована на свободі волевиявлення, а останнє, у свою чергу, спирається на свободу волі, що реалізується за допомогою диспозитивності норм цивільного права. Під диспозитивністю прийнято розуміти засновану на нормах даної галузі права юридичну свободу суб`єкта цивільних правовідносин здійснювати свої суб`єктивні права за своїм розсудом. Таким чином, правовими засобами закріплення свободи договору традиційно розуміють норми-принципи, які проголошують свободу договору, свободу підприємницької діяльності та диспозитивні норми права, в яких втілено даний принцип. Зміст принципу свободи договору розкривається в ст. 627 ЦК України та є однією з фундаментальних засад цивільно-правового принципу диспозитивності, через який суб`єкти цивільного права набувають і здійснюють свої цивільні права вільно на свій розсуд (ч. 1 ст. 12 ЦК України). Згідно з частиною 7 статті 179 ГК України господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів. Стаття 203 ЦК України встановлює загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно зі ст. 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини. В силу приписів статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. У силу приписів статті 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується. Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути установлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було на час пред`явлення позову порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний та ефективний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося. При цьому, наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено Господарським судом міста Києва, виріб 5В43А (заводський № б/н, дата випуску 1981, категорія (сорт) V) був переданий позивачеві відповідно до наряду від 06.07.2007 №ЗРО/Б-473. Також, вироком Корольовського районного суду міста Житомира від 22.09.2010 у справі № 1-116/10 встановлено, що згідно наряду від 06.07.2007 №ЗРО/Б-473 та акту прийому-передачі №1167 пересувна ремонтна база (ПРБ 5В43А) була передана Казенному підприємству для зберігання. Відповідно до приписів статті 942 ЦК України зберігач зобов`язаний вживати усіх заходів, встановлених договором, законом, іншими актами цивільного законодавства, для забезпечення схоронності речі. Якщо зберігання здійснюється безоплатно, зберігач зобов`язаний піклуватися про річ, як про свою власну. За умовами частини 1 статті 944 ЦК України зберігач не має права без згоди поклажодавця користуватися річчю, переданою йому на зберігання, а також передавати її у користування іншій особі. Правовий режим майна, закріпленого за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, і повноваження органів військового управління та посадових осіб щодо управління цим майном визначає Закон України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України". Згідно зі статтею 1 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України", військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України (далі - військові частини). До військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв`язку тощо. Міністерство оборони України як центральний орган управління Збройних Сил України здійснює відповідно до закону управління військовим майном, у тому числі закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами Збройних Сил України, в тому числі у разі їх розформування (частина 2 статті 2 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України"). Частинами 1, 2 статті 6 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" передбачено, що відчуження військового майна здійснюється Міністерством оборони України через уповноважені Кабінетом Міністрів України підприємства та організації, визначені ним за результатами тендеру, після його списання, за винятком майна, визначеного частиною другою цієї статті. Рішення про відчуження військового майна, що є придатним для подальшого використання, але не знаходить застосування у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна, а також цілісних майнових комплексів та іншого нерухомого майна приймає Кабінет Міністрів України за поданням Міністерства оборони України. Порядок відчуження та реалізації військового майна, закріпленого за військовими частинами Збройних Сил регулюється відповідним положенням, яке затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2000 №1919 (далі - Положення). Відповідно до п. 6 Положення, рішення про відчуження військового майна, зазначеного у пунктах 3 і 4 цього Положення, приймає Кабінет Міністрів України із затвердженням за пропозицією Міноборони погодженого з Мінекономіки переліку такого майна за формою згідно з додатком

1. Витяги із затверджених переліків військового майна, яке може бути відчужено, надсилаються Міноборони до уповноважених підприємств (організацій) для організації ними його реалізації. Разом із зазначеними витягами Міноборони надсилає до уповноважених підприємств (організацій) витяг із затвердженого Міністром оборони орієнтовного переліку військового майна, що планується запропонувати до відчуження в наступні два роки, за формою згідно з додатком

1. Уповноважені підприємства (організації) аналізують одержану інформацію і до 1 липня поточного року інформують Міноборони про прогнозний обсяг коштів, що можуть надійти від реалізації майна в наступному році (п.п. 7, 8 Положення). Розпорядженням Кабінету Міністрів України "Про затвердження переліку військового майна Збройних Сил, яке може бути відчужене" від 06.082008 №1092-р було затверджено Перелік військового майна Збройних Сил, яке може бути відчужене (далі - Перелік). До вказаного Переліку внесено 1 комплект ПРБ 5В43А, 1982 року випуску (спеціальне обладнання до зенітно-ракетного комплексу С-75, С125 Повітряних Сил), що знаходиться в Казенному підприємстві за адресою: село Новоівницьке Андрушівського району Житомирської області (підпункт 56 пункту 20 Переліку). Як вірно зазначено та встановлено судом першої інстанції, 1 комплект майна, 1982 року випуску, яке було об`єктом спірної угоди (ПРБ 5В43А), було включено до переліку військового майна Збройних Сил, яке могло бути відчужене. Однак, у вказаному Положенні та Переліку відсутні приписи, які б давали повноваження Казенному підприємству відчужувати зазначене майно. Також, в матеріалах справи відсутні докази того, що Казенне підприємство було віднесено до уповноважених підприємств, що здійснюють реалізацію військового майна. Докази протилежного відсутні в матеріалах справи й не були надані відповідачем. Отже, зважаючи на встановлені обставини справи та враховуючи положення чинного законодавства, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що оскільки Казенне підприємство не було власником майна, відчуженого згідно біржової угоди купівлі-продажу від 28.11.2008 №35 та не було уповноваженим підприємством для організації реалізації військового майна, а тому вказаний договір було укладено з порушенням приписів частини 1 статті 658 ЦК України, що є підставою про визнання недійсним спірного договору з моменту його укладення на підставі положень статей 203, 215 ЦК України. Разом з тим, відповідачем до винесення рішення у даній справі було заявлено про застосування наслідків спливу позовної давності, про що зазначено у відзиві на позовну заяву. Саме застосування судом наслідків спливу строку позовної давності й стало підставою для відмови в задоволенні позову Державного підприємства у відповідності до положень частини 4 статті 267 ЦК України. У своєму рішенні Господарський суд міста Києва дійшов висновку, що днем початку перебігу строку позовної давності слід вважати день вчинення правочину біржової угоди № 35 - 28.11.2008 року. Проте у своїй апеляційній скарзі Державне підприємство вказало, що судом першої інстанції неправильно визначено момент початку перебігу строку позовної давності. На думку скаржника, такий строк починає свій перебіг не від дати, коли було затверджено Статут позивача (23 листопада 2012 року), а після створення Комісії з реорганізації Державного підприємства (28 грудня 2021 року). Також апелянт вказав, що місцевим господарським судом не було застосовано частину 5 статті 267 ЦК України, якою передбачено, що якщо суд визнає поважними причини пропуску позовної давності, порушене право підлягає захисту. Згідно зі ст. 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду із вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Частинами 4,5 ст. 264 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Отже, початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. При цьому, позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом ч. 5 ст. 267 ЦК України якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі №826/13768/16 (11-609апп18) визначено, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення. Пункт 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людині основоположних свобод від 04.11.1950 передбачає, що кожен має право на справедливий розгляд його справи судом. ЄСПЛ зауважує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення. Періоди позовної давності, які є звичним явищем у національних правових системах Договірних держав, переслідують декілька цілей, що включають гарантування правової визначеності й остаточності та запобігання порушенню прав відповідачів, які могли б бути ущемлені у разі, якщо було б передбачено, що суди ухвалюють рішення на підставі доказів, які могли стати неповними внаслідок спливу часу (див. mutatismutandis рішення у справах «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії» від 20.09.2011 («OAO NeftyanayaKompaniyaYukos v. Russia», заява №14902/04, п. 570), «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» від 22.10.1996 («StubbingsandOthers v. theUnitedKingdom», заяви №22083/93 і №22095/93, п. 51)», - йдеться у постанові. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 у справі №910/18560/16 (12-143гс18) вказано, що позовна давність може застосовуватися виключно якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими та доведеними: "Однак застосування положень про позовну давність та відмова в позові з цієї підстави здійснюється в разі, коли суд попередньо встановив наявність порушеного права, на захист якого подано позов, та обґрунтованість і доведеність позовних вимог". Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц). Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", наведених у статті 261 Цивільного кодексу України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК України про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше (такий правовий висновок викладено у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.01.2019 у справі № 5024/1403/2011). Статтею 92 ЦК України визначено, що дії органу або особи, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, у відносинах із третіми особами розглядаються як дії самої юридичної особи. Отже, для юридичної особи як сторони правочину (договору тощо) днем початку перебігу позовної давності слід вважати день вчинення правочину (укладання договору), оскільки він збігається із днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права за цим правочином. Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 14.03.2018 року в справі № 464/5089/15, у пункті 6.25 постанови від 04.04.2019 року в справі № 910/15456/17, в постановах від 28.05.2019 у справі № 5015/118/11 та від 22.10.2019 у справі № 910/15453/17, постанові Судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 11.02.2020 рокув справі№ 10/5026/995/2012. З матеріалів справи вбачається, що пунктом 1 наказу Державного концерну "Укроборонпром" від 04.07.2012 №54 вирішено реорганізувати Казенне підприємство шляхом його перетворення у Державне підприємство. Вказаним наказом також вирішено утворити комісію з припинення Казенного підприємства. Для заявлення кредиторами Казенного підприємства своїх вимог встановлено двомісячний термін з дня опублікування у спеціалізованому друкованому засобі масової інформації повідомлення про рішення щодо припинення Казенного підприємства. Пунктами 4, 6 зазначеного наказу передано комісії з припинення повноваження щодо управління справами Казенного підприємства, а також зобов`язано голову комісії подати передавальний акт в орган, який здійснює державну реєстрацію. Зі змісту Статуту Державного підприємства вбачається, що державну реєстрацію позивача проведено 17.12.2012. За частиною 1 статті 104 ЦК України юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників. За приписами частин 1-4 статті 107 ЦК України кредитор може вимагати від юридичної особи, що припиняється, виконання зобов`язань якої не забезпечено, припинення або дострокового виконання зобов`язання, або забезпечення виконання зобов`язання, крім випадків, передбачених законом. Після закінчення строку для пред`явлення вимог кредиторами та задоволення чи відхилення цих вимог комісія з припинення юридичної особи складає передавальний акт (у разі злиття, приєднання або перетворення) або розподільчий баланс (у разі поділу), який має містити положення про правонаступництво щодо майна, прав та обов`язків юридичної особи, що припиняється шляхом поділу, стосовно всіх її кредиторів та боржників, включаючи зобов`язання, які оспорюються сторонами. Передавальний акт та розподільчий баланс затверджуються учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про її припинення. Порушення положень частин другої та третьої цієї статті є підставою для відмови у внесенні до єдиного державного реєстру запису про припинення юридичної особи та державній реєстрації створюваних юридичних осіб - правонаступників. Отже, у випадку невиконання пункту 6 наказу Державного концерну "Укроборонпром" від 04.07.2012 року № 54 щодо передачі реєстратору передавального акту, державна реєстрація реорганізації Казенного підприємства у Державне підприємство не відбулася б. Оскільки судом встановлено, що державна реєстрація з реорганізації позивача відбулася 17 грудня 2012 року, суд першої інстанції дійшов висновку, що Державне підприємство могло довідатися про існування біржової угоди купівлі продажу майна від 28.11.2008 №35. Відповідно до статті 262 ЦК України заміна сторін у зобов`язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності. Зі змісту викладених норм суд дійшов висновку, що за правилами частини 1 статті 104 ЦК України перехід від юридичної особи, що припинилась в результаті реорганізації, прав та обов`язків до її правонаступника (правонаступників) не звільняє правонаступника як від відповідальності за зобов`язаннями, які не виконані юридичною особою, що припинилась, та, відповідно, набуті в результаті правонаступництва, так і від наслідків невчинення юридичною особою, що припинилась в результаті реорганізації, заходів щодо захисту нею своїх прав, що існували у неї на момент припинення та які у подальшому перейшли до правонаступника (правонаступників). Відтак, нездійснення юридичною особою, що припинилась в результаті реорганізації, заходів щодо захисту порушених (невизнаних, оспорюваних) прав (до моменту припинення цієї особи) не свідчить про поважність причин пропуску строку позовної давності її правонаступником у спірних правовідносинах та не надає йому у зв`язку із цим права на поновлення цього строку або на інший порядок обчислення початку та перебігу строку позовної давності. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду від 02.07.2019 року в справі № 910/14018/18. Разом із цим, доводи апелянта про те, що строк позовної давності слід обраховувати після 28 грудня 2021 року (після створення комісії з реорганізації Державного підприємства) є необґрунтованими та суперечать приписам статті 261 ЦК України. Отже, зважаючи на встановлені обставини справи та враховуючи положення чинного законодавства, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачем пропущено строк позовної давності. Згідно з частиною 5 статті 267 ЦК України, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини. Закон не визначає, з чиєї ініціативи суд визнає причини пропущення позовної давності поважними. Як правило, це здійснюється за заявою (клопотанням) позивача з наведенням відповідних доводів і поданням належних та допустимих доказів. Відповідна ініціатива може виходити й від інших учасників судового процесу. Судом апеляційної інстанції встановлено, що під час розгляду даної справи в суді першої інстанції Державним підприємством не було зазначено жодних причин пропуску строку позовної давності. Крім того, у своїй апеляційній скарзі Державне підприємство, не погоджуючись з рішенням першої інстанції щодо відмови у задоволенні позову у зв`язку з пропуском строку позовної давності, зазначило, що строк позовної давності не пропущено і його необхідно обраховувати після створення Комісії з реорганізації (з 28.12.2021). Однак колегія суддів зазначає, що вказані вище доводи апелянта про початок перебігу строку позовної давності суперечать його ж доводам щодо неврахуванням судом першої інстанції поважних причин пропуску вказаного строку, наведеним в апеляційній скарзі. У той же час, чергова реорганізація та створення Комісії з реорганізації Державного підприємства не може вважатись поважною причиною пропуску строку позовної давності для звернення до суду з позовом про визнання недійсною угоди, укладеної між Товариством та Казенним підприємством. У зв`язку з цим доводи апелянта щодо невизнання судом першої інстанції причин пропуску строку позовної давності поважними, є необґрунтованими, оскільки Державне підприємство не вказало жодних причин пропуску позовної давності та не подавало відповідного клопотання, а навпаки, вважало, що такий строк не пропущено. Враховуючи, що інших причин позивачем не наведено, колегія суддів вважає, що у задоволенні позовних вимог Державного підприємства має бути відмовлено у зв`язку із пропуском останнім строку позовної давності. Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. За приписами частин 1, 3статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Відповідно до статей 76, 77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Обов`язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи. Разом з тим, саме позивач повинен довести обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог та які підтверджують факт порушення/невизнання його права відповідачем. Відповідно до частини 1 статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. З огляду на встановлені обставини справи та наявні в матеріалах справи докази, колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції щодо відмови в задоволенні позовних вимог. Доводи апелянта щодо неправильного застосування місцевим господарським судом норм матеріального права, неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеності обставин, які суд визнав встановленими та невідповідності висновків суду дійсним обставинам справи не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи судом апеляційної інстанції, а наявні в матеріалах справи докази свідчать про обґрунтованість викладених в оскаржуваному рішенні висновків суду. При цьому, колегія суддів зазначає, що враховуючи положення ч. 1 ст. 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 №475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів N 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 №3477-IV (3477-15) «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права. Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" у рішенні від 18.07.2006 та у справі "Трофимчук проти України" у рішенні від 28.10.2010 зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. З урахуванням усіх фактичних обставин справи, встановлених судом апеляційної інстанції, інші доводи позивача, викладені в апеляційній скарзі, не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на вирішення спору у даній справі. Згідно зі статтею 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З огляду на вищезазначене, апеляційний господарський суд вважає, що рішення Господарського суду міста Києва від 06.12.2022 у справі № 910/8641/22 прийнято відповідно до вимог чинного законодавства, з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги законних та обґрунтованих висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому підстав для його скасування чи зміни не вбачається, відповідно, апеляційна скарга Державного підприємства "Житомирський ремонтний завод радіотехнічного обладнання "Промінь" має бути залишена без задоволення. Судовий збір за розгляд апеляційної скарги у зв`язку з відмовою в її задоволенні, на підставі статті 129 ГПК України, покладається на апелянта. Керуючись ст. ст. 253-254, 269, 275-284 Господарськогопроцесуального кодексу України, Північнийапеляційнийгосподарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Державного підприємства "Житомирський ремонтний завод радіотехнічного обладнання "Промінь" на рішення Господарського суду міста Києва від 06.12.2022 у справі №910/8641/22 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 06.12.2022 у справі №910/8641/22 залишити без змін.

3. Матеріали справи№ 910/8641/22 повернути до Господарського суду міста Києва. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду відповідно до статей 286-291 ГПКУкраїни. Повний текст постанови складено 28.03.2023. Головуючий суддя А.О. Мальченко Судді О.В. Агрикова М.Г. Чорногуз