Постанова Київський апеляційний суд № 753/4731/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 753/4731/21 Головуючий у суді І інстанції Курічова В.М. Провадження № 22-ц/824/95/2023 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 23 березня 2023 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Ігнатченко Н.В., суддів: Мережко М.В., Савченка С.І., за участю секретаря судового засідання - Череп Я.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 10 грудня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна, в с т а н о в и в: У березні 2021 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя, в якому просила визнати за нею право власності на 1/2 частину квартири, розміщеної за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 69,23 кв. м, та стягнути з відповідача судові витрати. В обгрунтування позовних вимог зазначила, що 10 листопада 2015 року між сторонами було зареєстровано шлюб, який 2 березня 2018 року розірвано. За час шлюбу відповідно до договору купівлі-продажу майнових прав № 13378/РН-К від 30 листопада 2015 року ОСОБА_1 набув майнові права на об`єкт, а саме квартиру АДРЕСА_2 (поштова адреса: АДРЕСА_3 ). Згідно з актом № 288 від 5 квітня 2017 року вказана квартира була передана відповідачу під заселення. Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 19 березня 2021 року підставами набуття відповідачем права власності на спірну квартиру є: договір купівлі-продажу майнових прав № 13378/РН-К від 30 листопада 2015 року; акт прийому-передачі майнових прав на об`єкт від 21 липня 2017 року; довідка про оплату № Ф/1412 від 25 квітня 2017 року. З огляду на те, що вказана квартира придбана і зареєстрована за відповідачем під час шлюбу з ОСОБА_2 , вона є спільною сумісною власністю подружжя, а тому 1/2 частка цього об`єкта нерухомого майна належить позивачу, однак вирішити питання щодо поділу майна мирним шляхом не вбачається за можливе. Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 10 грудня 2021 року позов задоволено. У порядку поділу спільного майна подружжя визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири, загальною площею 69,40 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1466071380000). Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір за подання позову у розмірі 4 599,69 грн, судовий збір за подання заяви про забезпечення позову у розмірі 454,00 грн, витрати на правничу допомогу у розмірі 4 000,00 грн, а разом до стягнення - 9 053,69 грн. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що квартиру АДРЕСА_4 , загальною площею 69,40 кв. м, придбано і зареєстровано за ОСОБА_1 під час шлюбу з ОСОБА_2 , тому вона є спільною сумісною власністю сторін, а 1/2 частка цієї квартири належить позивачу. Відповідач не довів, що зазначену квартиру він придбав за особисті кошти, тобто не спростував презумпцію спільної сумісної власності подружжя щодо спірного майна, тому позовна вимога про поділ майна подружжя на підставі частини третьої статті 368 ЦК України підлягає задоволенню. Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, відповідач через представника - адвоката Санжаровську Т.В. звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального і порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Аргументи апеляційної скарги зводяться до того, що доказів щодо вагомого внеску у сімейний бюджет та участі в купівлі майнових прав на спірну квартиру позивач не надала, а суд не врахував, що шлюб між сторонами зареєстрований 10 листопада 2015 року, тоді як договір купівлі-продажу майнових прав № 133378/РН-К між відповідачем та ПАТ «ХК «Київміськбуд» укладено 30 листопада 2015 року і за його умовами 99 % вартості майнових прав у розмірі 908 535,40 грн відповідач сплатив у строк до 7 грудня 2015 року. Відповідач спростовував презумпцію належності майна до спільної сумісної власності, придбаного у період шлюбу, застосовуючи вимоги статей, 57, 60 СК України, а для виникнення права спільної сумісної власності подружжя недостатньо лише того, що майно набуте за час зареєстрованого шлюбу, адже необхідно було встановити, щоб сторони спільно проживали і вели спільне господарство, тобто необхідна наявність спільної праці подружжя. Установлені судом першої інстанції фактичні обставини щодо трудової діяльності позивача до укладення шлюбу виходять за межі підстав позову з урахуванням того, що вона не зазначала про факт сумісного проживання та ведення спільного господарства до офіційної дати реєстрації шлюбу і про придбання спірної квартири в інтересах сім`ї. Спірна квартира була придбана відповідачем за позичені кошти у ТОВ Агрофірма ім. Стратілата за договорами безвідсоткової позики, а отже джерелом набуття цього нерухомого майна у власність не були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя і воно не створене спільними зусиллями сторін. Будь-яких доказів, які б підтверджували факт придбання квартири за спільні кошти сторін, матеріали справи не містять. У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача - адвокат Коваленко Д.А. просить у задоволенні апеляційної скарги відмовити, а оскаржуване рішення залишити без змін, посилаючись на те, що суд першої інстанції вірно застосував норми матеріального права та не допустив порушення процесуальних норм, які б призвели до неправильного вирішення справи, повно і всебічно з`ясував дійсні обставини спірних правовідносин та належним чином оцінив подані сторонами докази, у зв`язку з чим дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав. За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 10 листопада 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено шлюб, зареєстрований відділом державної реєстрації актів цивільного стану Дарницького районного управління юстиції у м. Києві, актовий запис № 3023 (а.с. 6, т. 1). 2 березня 2018 року шлюб між сторонами розірвано, про що видане свідоцтво про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 та Дарницьким районним у м. Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану ГТУЮ у м. Києві складено відповідний актовий запис № 118 (а.с. 7, т. 1). Відповідно до договору купівлі-продажу майнових прав № 13378/РН-К від 30 листопада 2015 року, укладеного між ПАТ «ХК «Київміськбуд» та ОСОБА_1 , останній набув майнові права на квартиру АДРЕСА_5 (V черга) в АДРЕСА_6 (поштова адреса: АДРЕСА_3 ). За пунктом 3.2 цього договору покупець зобов`язується здійснити оплату 99 % вартості майнових прав у розмірі 908 535,40 грн, що складає 68,54 кв. м, протягом 5 банківських днів після підписання цього договору, у строк до 7 грудня 2015 року (а.с. 8-12, т. 1). Згідно з актом прийому-передачі майнових прав на об`єкт від 21 липня 2017 року до договору купівлі-продажу майнових прав № 13378/РН-К від 30 листопада 2015 року, відповідач прийняв майнові права на двокімнатну квартиру АДРЕСА_7 . Відповідно до пункту 2 зазначеного акта покупець сплатив 100 % вартості майнових прав в сумі 919 935,17 грн (а.с. 13, т. 1). Згідно з актом № 288 від 5 квітня 2017 року спірну квартиру передано відповідачу під заселення (а.с. 14, т. 1). За інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 19 березня 2021 року ОСОБА_1 є одноосібним власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 69,40 кв. м. Право власності на квартиру зареєстровано в реєстрі приватним нотаріусом КМНО Крпеян Л.Р. 16 січня 2018 року, номер запису про право власності 24472490 (а.с. 55-57, т. 1). Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). За правилом статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Аналогічне положення міститься й у частині третій статті 368 ЦК України. Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 ЦК України). Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті. Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Частиною першою статті 68 СК України передбачено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. За змістом статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При цьому конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 і підстав відступити від зазначених висновків не встановлено. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що «у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує». Відповідний правовий висновок викладено також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2019 року у справі № 339/116/16-ц (провадження № 61-15462св18), що свідчить про сталість судової практики у спірних правовідносинах. Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення. Тобто, той із подружжя, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів. При тому, що не має значення за ким зареєстровано таке майно, оскільки спільна сумісна власність розповсюджується на майно і у тому випадку, коли право власності на нього, майно, зареєстровано лише за одним з подружжя. Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя. Стаття 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям. Згідно частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка, зокрема, є майно: набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто. У постанові Верховного Суду від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17 (провадження № 61-1935св18) зроблено висновок по застосуванню пункту 3 частини першої статті 57 СК України та вказано, що у випадку набуття одним із подружжя за час шлюбу майна за власні кошти, таке майно є особистою приватною власністю. Ураховуючи вимоги статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства (стаття 13 ЦПК України), суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. За положеннями статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (статті 77, 78, 80 ЦПК України). Згідно вимог статті 81 ЦПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанова Верховного Суду від 2 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17). За загальним правилом, встановленим у статтях 89, 264 ЦПК України обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Оскільки сторонами не заперечувався факт придбання спірної квартири у період шлюбу, суд першої інстанції вірно вказав, що до предмету доказування у даній справі входять лише обставини щодо джерела набуття цього майна (за рахунок спільних коштів подружжя чи за рахунок особистих коштів одного з подружжя). Тобто, у справі, що переглядається в апеляційному порядку, довести обставини, необхідні для спростування зазначеної вище презумпції, повинен був відповідач, оскільки саме він її спростовує. Як свідчать матеріали справи, підставою для державної реєстрації права приватної власності відповідача на квартиру АДРЕСА_4 були: договір купівлі-продажу майнових прав № 13378/РН-К від 30 листопада 2015 року; акт прийому-передачі майнових прав на об`єкт від 21 липня 2017 року; довідка про оплату № Ф/1412 від 25 квітня 2017 року, видавник - ПрАТ «ХК «Київміськбуд». Згідно із пунктом 2.1.3 договору купівлі-продажу майнових прав у 30-денний термін після оплати покупцем в повному обсязі вартості майнових прав ПАТ «ХК «Київміськбуд» зобов`язалася видати покупцеві відповідну довідку. Вартість квартири станом на час її придбання становила 919 935,17 грн (а.с. 58, т. 1). Згідно із заявами на переказ готівки від 1 грудня 2015 року, 4 грудня 2015 року, 7 грудня 2015 року ОСОБА_1 переказав на рахунок ПАТ «ХК «Київміськбуд» 463 000,00 грн, 185 000,00 грн, 260 535,40 грн відповідно, а всього на загальну суму 908 535,40 грн; призначення платежу: 2800513035; за кв. АДРЕСА_8 зг.дог. № 13378/РН-К від 30.11.2015 з ПДВ, ОСОБА_1 (а.с. 112-114). Суд установив, що частину вартості спірної квартири у розмірі 908 535,40 грн покупець оплатив у наступні дати: 1 грудня, 4 грудня, 7 грудня 2015, а залишок її вартості - до 25 квітня 2017 року. Згідно з відомостями з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків ДПС України про суми виплачених доходів від 2 червня 2021 року ОСОБА_1 за період з 1 січня 2015 року по 31 грудня 2018 року як підприємець отримав 300,00 грн доходу (а.с. 153, т. 1). З огляду на це, доводи апеляційної скарги про те, що спірну квартиру відповідач придбав не за спільні кошти подружжя і не в інтересах сім`ї, а за особисті кошти з метою інвестування і захисту від знецінення власних заощаджень, є необґрунтованими, оскільки відповідач не довів наявність у нього особистих коштів станом на час придбання квартири у розмірі її вартості. З матеріалів справи вбачається, що у період з 26 жовтня 2015 року по 25 листопада 2015 року між ОСОБА_1 та ТОВ Агрофірмою ім. Стратілата в особі директора ОСОБА_3 укладено шість договорів безвідсоткової позики, згідно з якими позикодавець передає безвідсоткову позику у власність позичальникові протягом 3 років з моменту підписання договору строком до 20 років, що може бути продовжений за домовленістю сторін, на підставі яких відповідач отримав грошові кошти у день укладення відповідних договорів згідно з видатковими касовими ордерами на загальну суму 784 000,00 грн (а.с. 100-111, т. 1). Однак, зазначені договори та видані на їх підставі видаткові касові ордери жодним чином не підтверджують того факту, що саме ці кошти були витрачені відповідачем для придбання спірної квартири. У постанові Верховного Суду від 1 червня 2020 року у справі № 619/3544/17(провадження № 61-8926св19) зазначено, що сама по собі наявність у відповідача коштів, позичених у її батька, не може бути беззаперечним підтвердження того, що спірні земельні ділянки були придбані саме за ці кошти без надання відповідних доказів. Судом апеляційної інстанції надана правильна оцінка тому, що договір позики не є доказом набуття майна в особисту приватну власність відповідача. Доводи касаційної скарги про належність доказів, що надані відповідачем на підтвердження придбання спірних земельних ділянок за її особисті кошти та кошти, отримані позивачем у борг від її батька, є необґрунтованими. Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року). При цьому як зазначив відповідач у відзиві (а.с. 97, т. 1), що також узгоджується із зазначеною вище підставою реєстрації права власності та за змістом п. 2.1.3. договору купівлі-продажу майнових прав № 13378/РН-К від 30 листопада 2015 року, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що повну оплату вартості квартири у розмірі 919 935,17 грн покупець здійснив не пізніше 25 квітня 2017 року, а відтак надані на підтвердження позиції відповідача копії договорів безвідсоткової позики за період після з 21 липня 2017 року по 6 грудня 2017 року не є належними доказами, оскільки вони не стосуються обставин, що входять до предмету доказування у справі. Окрім того, на підтвердження доводів про те, що різниця між сумою позичених коштів відповідно до договорів позики (784 000,00 грн) та розміром сплаченої вартості майнових прав на квартиру (908 536,00 грн) - це були власні заощадження відповідача (135 935,00 грн), жодних доказів представлено суду не було. Із фотографій та акта технічного огляду об`єкту від 8 червня 2021 року вбачається, що спірна квартира станом на червень 2021 року знаходиться у невідремонтованому стані (а.с. 139-143). Між тим, суд першої інстанції правомірно розцінив, що фактичне не проживання сторін у квартирі після її придбання не спростовує того, що це майно є спільним сумісним майном подружжя. Натомість, судом було встановлено, що згідно з довідками від 15 червня 2021 року № № 261, 262, 263, виданими ПрАТ «Міжнародні авіалінії України», ОСОБА_2 працювала із 23 червня 2015 року по 23 грудня 2015 року на посаді бортпровідника та її середньомісячний заробіток становив 2 992,66 грн, а з 24 грудня 2015 року по грудень 2017 року - на посаді старшого бортпровідника та її середньомісячний заробіток становив 16 162,45 грн (а.с. 158-160, т. 1). Відповідно до розрахунку добових за період з 1 липня 2015 по 31 грудня 2015 року по співробітнику ОСОБА_2 всього нараховано 67 801,42 грн (а.с. 163, т. 1). Колегія суддів погоджується з тим, що зазначені довідки та розрахунок підтверджують доводи позивача про те, що до укладення шлюбу з відповідачем 10 листопада 2015 року вона працювала, мала заробіток та власні кошти. Вказуючи в апеляційній скарзі про те, що позивач не надала доказів на підтвердження її вагомого внеску у сімейний бюджет та участі в купівлі майнових прав на спірну квартиру, відповідач неправильно тлумачить норми матеріального права, які підлягають застосуванню, адже у спірних правовідносинах тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, покладається на того з подружжя, який її спростовує, тобто саме на відповідача. Утім, матеріали справи не містять належних, допустимих тадостатніх доказів того, що грошові зобов`язання за правочином про придбання майнових прав на спірне нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_4 були виконані виключно за рахунок коштів, які належали особисто відповідачу, а сам договір купівлі-продажу майнових прав № 13378/РН-К від 30 листопада 2015 року укладений відповідачем з продавцем виключно у власних інтересах, а не в інтересах сім`ї. Так, набуття майна за час перебування у шлюбі створює презумпцію виникнення права спільної сумісної власності, тобто, ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Відомості, які містяться у матеріалах справи, підтверджують та не спростовано відповідачем, що спірне нерухоме майно придбано за кошти, які є спільною сумісною власністю подружжя, проте заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя про те, що річ була куплена на її особисті кошти, не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що спірна квартира є об`єктом спільної сумісної власності колишнього подружжя сторін, оскільки придбана ними за спільні кошти за час шлюбу, а презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя не спростована, оскільки відповідач не надав належних та допустимих доказів, які б безспірно свідчили про придбання квартири за його особисті кошти. Враховуючи наведене, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та розтлумачив норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну правову оцінку, у зв`язку з чим дійшов обґрунтованого висновку про те, що відповідач не спростував презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ним в період шлюбу із позивачем, що є його процесуальним обов`язком, а квартира АДРЕСА_4 придбана за спільні кошти подружжя та є об`єктом права спільної їх сумісної власності, тому підлягає поділу між сторонами в рівних частинах. Посилання представника відповідача на те, що отримані ОСОБА_1 від ТОВ Агрофірми ім. Стратілата в особі директора ОСОБА_3 грошові кошти на підставі договорів безвідсоткової позики від 26 жовтня 2015 року, 27 жовтня 2015 року, 23 листопада 2015 року, 24 листопада 2015 року, 25 листопада 2015 року він витратив саме на придбання майнових права на спірну квартиру не в інтересах сім`ї, не спростовують висновків суду першої інстанції щодо поширення правового режиму спільного сумісного майна на спірну квартиру, придбану в період шлюбу за спільними рішенням та кошти подружжя. З метою спростування умов належності майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя, відповідачем не доведено, що договір купівлі-продажу майнових прав № 13378/РН-К від 30 листопада 2015 року спірного майна укладено не в інтересах сім`ї, а у його власних, не пов`язаних із сім`єю інтересах, та що кошти за позикою, які, за його доводами витрачено на придбання вказаного майна, отримувались з цією ж метою. Наведене узгоджується з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 25 жовтня 2021 року у справі № 642/2667/20(провадження № 61-8989св21). Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення («Серявін та інші проти України», № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). У контексті вказаної практики колегія суддів вважає вищенаведене обґрунтування цієї постанови достатнім, а висновки суду першої інстанції по суті спору визнає більш логічно обґрунтованими та послідовними, аніж аргументи апеляційної скарги представника відповідача. За таких обставин, установивши дійсні обставини справи, суд першої інстанції дав належну правову оцінку зібраним доказам, правильно застосував норми матеріального права, не допустив порушень норм процесуального права, які призвели б до неправильного вирішення спору, та дійшов законного і обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, то розподіл судових витрат у вигляді сплаченого відповідачем судового збору за подання апеляційної скарги відповідно до вимог статей 141, 382 ЦПК України не проводиться. Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Дарницького районного суду міста Києва від 10 грудня 2021 року - без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України. Головуючий Н.В. Ігнатченко Судді: М.В. Мережко С.І. Савченко