Постанова 4803 № 211/851/22

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/289/23 Справа № 211/851/22 Суддя у 1-й інстанції - Середня Н.Г. Суддя у 2-й інстанції - Бондар Я. М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 березня 2023 року м.Кривий Ріг Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Бондар Я.М. суддів Зубакової В.П., Остапенко В.О. секретар судового засідання Гладиш К.І. сторони: позивач: ОСОБА_1 відповідач: Комунальне підприємство «Міський тролейбус», розглянувши у відкритому судовому засіданні,відповідно до ч.2 ст.247 ЦПК України без фіксації судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу, без участі учасників справи, в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 на рішення Довгинцівського районного суду м.Кривого Рогу Дніпропетровської області від 27 травня 2022 року, ухваленого суддею Середньою Н.Г. в м.Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 27 травня 2022 року, УСТАНОВИВ У лютому 2022 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до Комунального підприємства «Міський тролейбус» про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Просила суд визнати протиправним та скасувати наказ №65-к від 31.01.2022 про відсторонення її від роботи, зобов`язавши відповідача допустити до виконання трудових обов`язків та стягнути середній заробіток за весь період відсторонення від роботи, посилаючись на недотримання відповідачем вимог статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» і КЗпП України та незаконне відсторонення в зв`язку з цим її від роботи. В обґрунтування позову зазначила, що вона працює у Комунальному підприємстві «Міський тролейбус» на посаді електромонтера з випробувань та вимірювань. 31 січня 2022 року вона отримала наказ відповідача №65-к від 31.01.2022 про відсторонення її від роботи з 01.02.2022. Вказаний наказ мотивований тим, що їй відповідно до ч.1 ст.46 КЗпП України, ч.2 ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб». Наказу Міністерства охорони здоров`я України «Про затвердження переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» від 30.11.2021 №2664, п.41-6 Постанови КМУ №1236 від 09.12.2020, необхідно здійснити в обов`язковому порядку щеплення від COVID-19 та надати роботодавцю документ, що підтверджує проходження такого щеплення. Вважає вказаний наказ протиправним, оскільки такої підстави відсторонення, як відмова працівником від ін`єкції препаратом, який перебуває в стадії клінічних випробувань та яке керівництвом відповідача вважає саме «щепленням» нормами статті 46 КЗпП України не передбачено, будь-якого іншого нормативного акта, який би надавав право роботодавцю відсторонювати від посади працівника за відмову від щеплення, яке перебуває в стадії клінічних випробувань, відповідачем не зазначено. Відсутність у неї щеплення не є порушенням трудової дисципліни і не може бути підставою відстрочення від роботи і тим більше позбавлення заробітної плати. Постанова КМУ №1236, на яку посилання в наказі про відсторонення, є тимчасовою, оскільки введена на певний проміжок часу, який КабМіном іменується як «карантин всієї території України». В преамбулі постанови зазначено, що вона прийнята в порядку статті 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб». В цій статті зазначено, що встановлюючи карантин, КМУ встановлює тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб та додаткові обов`язки, що покладаються на них. Сумлінний громадянин, який проінформований про невідповідність Конституції України певного нормативно-правового акту, зобов`язаний відмовитись від виконання незаконного акту, а якщо він його виконає, то для нього наступить така ж відповідальність, яка передбачена за видання незаконного акту. Обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим виключно законом актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19,64 Конституції України. Відмова працівників від вакцинації не може вважатися порушенням трудової дисципліни. Вважає, що вакцинування проти COVID-19 є ризикованою медичною процедурою, а відтак вона не надала своєї згоди на участь в медичних експериментах, так як ці вакцини не пройшли всіх стадій необхідних клінічних випробувань, а саме не пройшли четвертої фази досліджень вивчення побічних ефектів і протипоказань. Тому відмова від участі в медичних експериментах не може бути підставою для відсторонення від роботи та/або позбавлення заробітної плати. Посилаючись на незаконність відсторонення від посади позивач просила суд визнати протиправним та скасувати наказ №65-к від 31 січня 2022 року про відсторонення її від роботи, зобов`язавши відповідача допустити до виконання трудових обов`язків та стягнути середній заробіток за весь період відсторонення від роботи в сумі 15 575,04 грн. та витрати на правничу допомогу в розмірі 5 000 грн. Рішенням Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 27 травня 2022 року в задоволенні позову відмовлено. В апеляційній скарзі позивач ставить питання про скасування рішення суду та ухвалення нового рішення про задоволення позовних вимог посилаючись на те, що Наказ, що містив посилання на наказ МОЗ №2153 від 04 жовтня 2021 року та п.41-6 Постанови Кабінету Міністрів України №1236 від 09 грудня 2020 року, є тимчасовим актом та на переконання позивача суперечить Конституції України, Позивач вважає, що відповідач не мав законних підстав для її відсторонення в розумінні ст.46 КЗпП України оскільки щеплення від COVID-19 не віднесене до обов`язкових щеплень, а відсутність щеплення або ж довідки про абсолютні протипоказання, виключає можливість позивача взагалі будь-коли повернутися до виконання своїх посадових обов`язків. Позивач вважає, що її відсторонення прирівнюється до звільнення та позбавляє права на фізичне існування. Позивач наполягає на тому, що ст.46 КЗпП України не передбачає такої підстави для відсторонення працівника від роботи, як відмова працівника від щеплення, яке перебуває в стадії клінічних випробувань. Крім цього скаржник зазначає, що відмова від вакцинації не є порушенням трудової дисципліни, її не повідомлено про змінені умови праці за два місяці до їх запровадження. Зазначила, що щеплення має здійснюватися виключно за згодою особи, будь які медичні, наукові та інші досліди не можуть проводитися над людиною без її згоди на це, а дискримінація через нездійснення щеплення є незаконною. Відзив на апеляційну скаргу не подано. 28.03.2023 на електронну адресу суду апеляційної інстанції від представника позивача ОСОБА_2 надійшла заява про проведення апеляційного перегляду справи за її і позивача відсутності, на задоволенні апеляційної скарги наполягають. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої скасуванню з ухваленням нового рішення по справі, з наступних підстав. Як установлено судом та убачається із матеріалів справи, ОСОБА_1 працює у Комунальному підприємстві «Міський тролейбус» на посаді електромонтера з ремонту випробувань та вимірювань. 06 січня 2022 року КП «Міський тролейбус» було складено та вручено ОСОБА_1 письмове повідомлення про те, що з 31 січня 2022 року на період дії карантину, встановленого КМУ, щеплення від COVID-19 обов`язкове для працівників підприємства, тому її відсторонять від роботи без збереження заробітної плати, якщо у термін до 30 січня 2022 року нею не буде надано документ, що підтверджує наявність профілактичного щеплення від COVID-19 або висновок лікаря щодо наявності протипоказань до вакцинації порти гострої респіраторної хвороби COVID-19 за формою № 028/1-о. Від надання вищезазначених документів позивач ОСОБА_1 відмовився, про що складено акт від 31 січня 2022 року. Наказом директора КП «Міський тролейбус» від 31 січня 2022 року №65-к, у зв`язку з ненаданням підтверджуючих документів щодо проведення щеплення проти COVID-19 або медичного висновку (довідки) про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я, або ПЛР тесту не менше ніж за 72 години до робочої зміни, ОСОБА_1 , електромонтера з випробувань та вимірювань, відсторонено від роботи з 01 лютого 2022 року на час відсутності щеплення проти COVID-19 до моменту усунення причин, що зумовили таке відсторонення (надання підтверджуючих документів або відповідних довідок) або до закінчення дії карантину без збереження заробітної плати (а.с.17). Підставою винесення наказу зазначено повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення від COVID-19 від №1004 від 06 січня 2022 року акт про відмову надати документ про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19 від 31 січня 2022 року. Звертаючись до суду з позовом про скасування наказу від 31 січня 2022 року №65-к «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 » та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивач посилалась на незаконість її відсторонення, оскільки воно грубо порушує її конституційне право на працю і отримання винагороди за неї як засобу до існування. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що роботодавець правомірно відсторонив позивача від роботи. Колегія суддів не може погодитись з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне. Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю (стаття 43 Конституції України). Відповідно до ст.21 КЗпП України забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції», а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання. Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (ст. 51 КЗпП України). Відповідно до ч.1 ст.46 КЗпП України, відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством. Відповідно до ст.1 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» протиепідемічні заходи це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобіганню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій. Відповідно до ч.1, 2, 6 ст.12 цього Закону профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень. Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань. Постановою Кабінету Міністрів України «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу СОVID-19» №211 від 11 березня 2020 року на всій території України з 12 березня 2020 року запроваджено карантин, який згодом неодноразово продовжено. Згідно із Положенням про Міністерство охорони здоров`я України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року №267, в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року №90, Міністерство охорони здоров`я України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань. Наказом Міністерство охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, який надалі було доповнено (далі - Перелік № 2153). За змістом Переліку №2153 обов`язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають усі працівники визначених цим документом органів, закладів, підприємств, установ, організацій у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року №595. Отже, Перелік №2153 передбачав низку винятків, пов`язаних зі станом здоров`я конкретної людини, із загального правила про обов`язкову вакцинацію зазначених груп працівників незалежно від того, чи є в них об`єктивна необхідність контактувати на роботі з іншими людьми та з якою саме їх кількістю, тобто чи мають підвищений ризик інфікуватися коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяти його подальшому поширенню. Критеріїв вибору підприємств, установ та організацій для включення до Переліку №2153 останній не містить. Сторони не заперечують, що посада позивача наявна у Переліку №2153. Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року №1096 постанову Кабінету Міністрів України №1236 доповнено пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити: 1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком №2153; 2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я. Відповідно до правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі №130/3548/21 відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника. Проте, слід з`ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення працівника від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети. Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема, оцінки об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку №2153, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як: кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих); форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим; умови праці, в яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження; контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням. На підставі наведеного вище, при розгляді даної категорії справ, судами, визначаючи об`єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, необхідно з`ясовувати наявність наведених вище та інших факторів. У справі що переглядається при зверненні із позовом ОСОБА_1 посилалася на те, що її відсторонення від роботи на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати є незаконним та таким, що порушує її право на працю. Відповідно до висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі №130/3548/21, приписи законів України з приводу відсторонення працівника без обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19, є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника, тому часткове задоволення позовних вимог позивача з підстав того, що в Україні відсутні закони, які передбачають право роботодавців відсторонювати від роботи працівників, які відмовились від вакцинації проти COVID-19, є неможливим. Разом з тим, відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема, оцінки об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо. У даному випадку судом встановлено, що позивач є працівником Комунального підприємства «Міський тролейбус», який працює на посаді електромонтера з випробувань та вимірювань. У даній справі наказом відповідача від 31 січня 2022 року за №65-к ОСОБА_1 з 01 лютого 2022 року відсторонено від роботи з підстав ненадання медичної документації на підтвердження щеплення від COVID-19, спричиненої вірусом SARS-CoV-2 та/або не щеплення. При цьому колегія суддів вважає за необхідне зауважити, що застосування до позивача передбачених Переліком №2153 та Законом №1645-ІІІ заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних нею трудових обов`язків, зокрема об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 14 грудня 2022 року у справі №130/3548/21 зауважила, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку №2153, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як: кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих); форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим; умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження; контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням. Визначаючи об`єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, необхідно з`ясовувати наявність наведених вище та інших факторів. Колегія суддів враховує, що відповідач не обґрунтовував необхідність відсторонення позивача тим, що вона, працюючи електромонтером випробувань та вимірювань у Комунальному підприємстві «Міський тролейбус», особисто контактує з іншими людьми, не запропонував форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щеплений та створював загрози, які б вимагали вжиття такого суворого заходу втручання у право на повагу до приватного життя, який позбавляв позивача заробітку. Отже, у даному випадку застосування до позивача такого заходу як відсторонення її від роботи не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних нею трудових обов`язків, зокрема об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми. Матеріали справи не містять будь яких доказів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні позивача від роботи. Тому таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самого позивача. На підставі наведеного вище колегія суддів приходить до висноку про наявність правових підстав для визнання незаконним та скасування наказу Комунального підприємства «Міський тролейбус» №65-к від 31 січня 2022 року про відсторонення від роботи ОСОБА_1 з огляду на те, що ОСОБА_1 з 01 лютого 2022 року була неправомірно відсторонена від виконання її посадових обов`язків із зупиненням виплати їй заробітної плати, оскільки дії роботодавця в даному випадку були непропорційними переслідуваній легітимній меті, для досягнення якої держава передбачила можливість відсторонення працівника від роботи. Щодо стягнення середнього заробітку за час відсторонення суд виходить з наступного. Частиною першою статті 115 КЗпП встановлено, що заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100. Також, абзацом 3 пункту 32 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.1992 «Про практику розгляду судами трудових спорів» роз`яснено, що у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв`язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи - невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи. Для працівників, які пропрацювали на даному підприємстві (в установі, організації) менш двох місяців, обчислення проводиться з розрахунку середнього заробітку за фактично пропрацьований час. При цьому враховуються положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року N100 (100-95-п) (зі змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 1995 року N348). (Абзац третій пункту 32 із змінами, внесеними згідно з Постановою Верховного Суду України N18 ( v0018700-95 ) від 26.10.95). Аналіз даного роз`яснення дає підстави для висновку, що у випадку незаконного відсторонення від роботи підлягає стягненню саме середній заробіток, а не заробітна плата, які є різними за своєю правовою природою, на що вказує і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 січня 2019 року у справі №910/4518/16. Крім того, як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 10 постанови від 24 грудня 1999 року №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», якщо буде встановлено, що на порушення статті 46 КЗпП України роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв`язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу. Згідно з пунктом 1 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок), цей Порядок застосовується, зокрема у випадку, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати. Пунктом 2 Порядку передбачено, що у випадку збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Згідно з пунктом 5 Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати. Відповідно до пункту 8 Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно із графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства. При цьому колегія суддів вважає за необхідне зауважити, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 грудня 2021 року в справі №9901/407/19 вказано, що суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як заборгованість із заробітної плати та/або середній заробіток за час вимушеного прогулу, обчислюється без віднімання сум податків і зборів. Податки і збори із присудженої за рішенням суду суми заробітної плати та середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із цієї суми при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума зменшується на суму податків і зборів. Позивачем проведено розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відповідно до якого середній заробіток за час вимушеного прогулу становить 15 575,04 грн., який розраховано позивачем таким чином 432,64 грн. середньоденна заробітна плата (9518,07 середньомісячна заробітна плата / 22 дні) *36 простою (з 01.02.2022 по 09.03.2022 (36 днів) = 15 575,04 грн. Проте колегія суддів не може погодитись з таким розрахунком та наводить власний розрахунок середнього заробітку позивача за час відсторонення від роботи. Так, з довідки про середню заробітну плату позивача, надану відповідачем відповідно до Постанови №100 від 08.02.1995, нарахована позивачу у грудні 2021 року заробітна плата позивача становила 9 326,33 грн., а нарахована у січні 2022 року заробітна плата становила 9 709,51 грн., що разом складає 19 035,84 грн. (а.с.46). У грудні 2021 року було 22 робочі дні, у січні 2022 року 19 робочих днів, що разом складає 41 робочий день. Всього за грудень 2021 та січень 2022 року позивачу нараховано 19 035,84 грн. заробітної плати. Поділивши нараховану за два місяці заробітну плату на кількість робочих днів у цих місяцях 19 035,84 грн./ 41 отримуємо 464,29 грн. середньоденної заробітної плати позивача. Шляхом множення середньоденної заробітної плати позивача 464,29 грн. на кількість днів відсторонення від роботи 26 днів, а не 36 днів, як рахує позивач, отримуємо 12 071,54 грн. середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який і підлягає стягненню з відповідача на користь позивача з утриманням із цієї суми установлених законодавством України податків та зборів. Згідно частин 1-3 статті 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Статтею 89 ЦПК України встановлено, що виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Розглядаючи справу, суд забезпечив сторонам рівні можливості щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Згідно з вимогами пунктів 1, 2, 3 частини першої статті 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин. Аналізуючи вищевикладені доводи, беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносин, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення вимог позивача. Згідно пункту 1 ч. 3 ст.133 ЦПК України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. Статтею 137 ЦПК України врегульовано порядок розподілу витрат на професійну правничу допомогу. Згідно з ч.ч. 2, 3 ст. 137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим. Правнича допомога позивачу надавалася на підставі договору про надання правової допомоги від 02 лютого 2022 року адвокатом Плешаковою О.Г. (а.с.43) та ордеру (а.с.26). Позивач сплатила на користь адвоката 5 000 грн. за надання правничої допомоги, що підтверджується довідкою від 02 лютого 2022 року (а.с.44). Суд, з урахуванням часткового задоволення позову, складності справи, спрощеного порядку її розгляду, обсягом виконаних адвокатом робіт, часом, витраченим адвокатом на виконання таких робіт, відсутності клопотання відповідача про зменшення указаних витрат, з урахуванням принципу розумності та справедливості, вважає вказані витрати співмірними зі складністю справи та обсягом вищезазначених наданих адвокатом послуг, що є підставою для визначення витрат на правничу допомогу у розмірі 5 000 грн. Відповідно до ч.1 ст.133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Позивачем понесені та документально підтвердженні витрати по сплаті судового збору за подачу апеляційної скарги в сумі 1 488,60 грн (а.с. 74), які відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК України підлягають стягненню з відповідача на користь позивача. На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 381, 382, 384 ЦПК України, суд, ПОСТАНОВИВ Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Довгинцівського районного суду м.Кривого Рогу Дніпропетровської області від 27 травня 2022 року скасувати, ухвалити нове судове рішення. Позовні вимоги ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Міський тролейбус» про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задовольнити частково. Скасувати наказ Комунального підприємства «Міський тролейбус» №65-к від 31 січня 2022 року про відсторонення від роботи ОСОБА_1 . Стягнути з Комунального підприємства «Міський тролейбус» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час відсторонення від роботи, починаючи 01 лютого 2022 року по 08 березня 2022 року, включно, у розмірі 12 071 (дванадцять тисяч сімдесят одну) грн. 54 коп. з утриманням із цієї суми установлених законодавством України податків та зборів. Стягнути з Комунального підприємства «Міський тролейбус» на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 5 000 (п`ять тисяч) грн. В іншій частині в задоволенні позовних вимог відмовити. Стягнути з Комунального підприємства «Міський тролейбус» на користь ОСОБА_1 витрати, пов`язані зі сплатою судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 1 488 (одна тисяча чотириста вісімдесят вісім) грн. 60 коп. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 28 березня 2023 року Головуючий: Судді: