Постанова 4824 № 363/756/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 363/756/20 Головуючий у 1 інстанції: Баличева М.Б. провадження № 22-ц/824/1068/2023 Головуючий суддя Олійник В.І. ПОСТАНОВА Іменем України 21 березня 2023 року м. Київ Київський апеляційний суд в складі колегії суддів: Головуючого судді: Олійника В.І., суддів: Кулікової С.В., Сушко Л.П., при секретарі: Панчошній К.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 23 листопада 2022 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, визнання права спільної сумісної власності, визнання договорів дарування недійсними та витребування майна у добросовісного набувача, - в с т а н о в и в : У лютому 2020 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зазначеним позовом, в якому просила встановити факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в період від 18.08.2006 року до 01.01.2008 року, визнати спільним сумісним майном ОСОБА_3 та ОСОБА_2 садовий будинок з господарськими будівлями та спорудами загальною площею 175,4 кв.м., який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , на земельній ділянці площею 0,0245 гектара з цільовим призначенням для ведення садівництва, кадастровий номер - 3221888800:38:108:0111, визнати недійсним Договір дарування садового будинку, укладений 01.12.2011 між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Київської області, Семенюк Т.В., за реєстровим №2364, визнати недійсним Договір дарування земельної ділянки, укладений 01.12.2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Семенюк Т.В., за реєстровим № 2368, витребувати від добросовісного набувача ОСОБА_6 садовий будинок з господарськими спорудами загальною площею 175,4 кв.м., який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , та земельну ділянку площею 0,0245 гектара з цільовим призначенням для ведення садівництва, кадастровий номер - 3221888800:38:108:0111, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , у спільну сумісну власність ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . Свої вимоги обґрунтовувала тим, що починаючи від 18.08.2006 року до 01.01.2008 року ОСОБА_2 проживала разом з ОСОБА_3 однією сім`єю без реєстрації шлюбу, оскільки рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 07.08.2006 року їх шлюб був розірваний. За період спільного проживання без реєстрації шлюбу вони не тільки спільно відпочивали, працювали, відвідували друзів та рідних, але й спільно набували майно. Так, в інтересах сім`ї в 2007 році ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було збудовано садовий будинок загальною площею 175,4 кв.м., який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , на земельній ділянці площею 0,0245 гектара з цільовим призначенням для ведення садівництва, кадастровий номер - 3221888800:38:108:0111. Будівництво Садового будинку ОСОБА_2 та ОСОБА_3 починали ще перебуваючи в зареєстрованому шлюбі. Водночас, незважаючи на те, що державна реєстрація права власності на Садовий будинок була здійснена лише 17.05.2011 року, вказаний Садовий будинок було набуто ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за час їх проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, коли будинок було створено як об`єкт нерухомого майна шляхом будівництва. Вказувала, що 01 грудня 2011 року ОСОБА_3 , перебуваючи в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_8 , подарував своїй дружині ОСОБА_8 садовий будинок та земельну ділянку. Оскільки Договори дарування садового будинку та земельної ділянки від 01.12.2011 року було укладено ОСОБА_3 без письмової згоди на це позивача, як співвласника даного майна, то як наслідок, вони вчинені без додержання вимог законодавства і тому є всі підстави для визнання зазначених договорів недійсними. В подальшому 02.02.2017 року ОСОБА_8 подарувала Садовий будинок та земельну ділянку своїй дочці ОСОБА_6 . Таким чином, у разі визнання недійсними договорів дарування 01.12.2011 року, вищезазначені садовий будинок з господарськими будівлями та спорудами та земельна ділянка підлягають витребуванню від ОСОБА_6 , адже вказане майно була набуте нею безвідплатно в своєї матері ОСОБА_4 на підставі договорів дарування. Ухвалами Вишгородського районного суду Київської області від 21.02.2020 року забезпечено позов шляхом накладення арешту та заборони відчуження садового будинку з господарськими будівлями та спорудами загальною площею 175,4 кв.м., який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , на земельній ділянці площею 0,0245 гектара з цільовим призначенням для ведення садівництва, кадастровий номер 3221888800:38:108:0111, що належить на праві приватної власності ОСОБА_6 та відстрочено ОСОБА_2 сплату судового збору за звернення до суду з вказаною позовною заявою до ухвалення судового рішення у вказаній цивільній справі. Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 23 листопада 2022 року у задоволені позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 судовий збір на користь держави у розмірі 7 053 грн 20 коп. Заходи забезпечення позову, застосовані відповідно до ухвали Вишгородського районного суду Київської області від 21.02.2020 року, а саме, накладений арешт та заборона відчуження садового будинку з господарськими будівлями та спорудами загальною площею 175,4 кв.м., який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , на земельній ділянці площею 0,0245 гектара з цільовим призначенням для ведення садівництва, кадастровий номер 3221888800:38:108:0111, що належить на праві приватної власності ОСОБА_6 - скасовано. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 з підстав порушення судом норм матеріального і процесуального права ставиться питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового, яким позов задовольнити повністю. Скарга обґрунтована тим, що Факт спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу відповідач ОСОБА_3 визнав у відзиві на позовну заяву, проте суд першої інстанції цю обставину безпідставно проігнорував та піддав сумнівам, зазначивши, що така заява сприймається ним критично, оскільки 30.06.2017 останнього не пустили до садового будинку, який він подарував ОСОБА_4 , з якою на той час перебував у зареєстрованому шлюбі. Крім того, на думку суду, позовні вимоги, які визнаються ОСОБА_3 , не підтверджуються належними і достовірними доказами по справі. Однак, з таким висновком суду першої інстанції апелянт не погоджується. Вважає, що можна стверджувати, що в цій справі факт проживання позивача та ОСОБА_3 у період від 18.08.2006 року до 01.01.2008 року підтверджено належними та допустимими доказами: показаннями самих сторін, показаннями свідків, спільним проживанням та вихованням спільних дітей, спільним будівництвом та оздобленням садового будинку, на що вказують відповідні чеки, квитанції, накладні. Проте, суд цього не зазначив, стверджуючи, що письмових доказів апелянт не надав. Також стверджує, що суд першої інстанції, ухвалюючи оскаржуване рішення, формально підійшов до вивчення обставини цієї справи, не дослідив надані сторонами докази, внаслідок чого зробив передчасні хибні висновки, що стали основою для ухвалення помилкового за своїм змістом судового рішення. Також вказує, що ухвалюючи оскаржуване судове рішення, суд першої інстанції, на думку апелянта, зробив помилковий висновок, що спірний садовий будинок не може бути спільною сумісною власністю позивача та ОСОБА_3 . У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_4 просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін. Вказує, що ОСОБА_3 надав суду пояснення, що між ним та ОСОБА_6 склалися конфліктні стосунки, у зв`язку з чим його не пустили 30.06.2017 року до будинку, який він подарував їй ( ОСОБА_4 ) Обґрунтовуючи свої висновки щодо недоведеності позовних вимог, суд посилався на ч.4 ст.82 ЦПК України, згідно якої обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Рішенням Оболонського районного суду м. Києва 07.08.2006 року у справі №2-3605/2006 шлюб між позивачем та ОСОБА_3 розірвано. Рішення набрало законної сили 18.08.2006 року. Як вбачається з рішення суду, сторони особисто були присутні в судовому засіданні. Під час розгляду вказаної справи було з`ясовано, що протягом шести місяців сторони не ведуть спільне господарство та проживають окремо. З часу припинення шлюбних відносин та часу знаходження позову в суді примирення між сторонами не відбулось. Кожна із сторін не вважає можливим збереження сім`ї. Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 17.12.2019 року у справі №363/3030/17 відмовлено в задоволенні позовних вимог позивача до, зокрема, ОСОБА_3 , про визнання садового будинку об`єктом спільної сумісної власності подружжя, визнання договорів дарування недійсними та витребування майна у добросовісного набувача. Таким чином, судовим рішенням були встановлені факти припинення спільного проживання позивача та ОСОБА_3 як на час розірвання шлюбу у серпні 2006 року, так і після нього, а також встановлена відсутність правових підстав для визнання права спільної сумісної власності подружжя. Свідки зі сторони позивача підтвердили лише той факт, що позивачка та ОСОБА_3 користувалися спірним будинком у деякі вихідні та святкові дні разом з дітьми. Проте, вказані обставини не можуть розглядатися як доказ спільного проживання подружжя та ведення спільного побуту, а є лише підтвердженням, що ОСОБА_3 періодично спілкувався з дітьми у будинку, який йому належав. Доказів саме спільного проживання однією сім`єю, ведення спільного побуту, здійснення спільних витрат на придбання майна, інших обставин, які підтверджують реальність сімейних відносин позивачем не надано. Судом вірно оцінений доказ - копії квитанцій, фіскальних та товарних чеків, видаткових накладних на придбання будівельних матеріалів, з яких вбачається, що всі вони були придбані ОСОБА_3 в основному від 10.08.2006 року по 25.04.2007 року, коли шлюб вже було розірвано - як такий, що не підтверджує наведених у позові обставин. Доказів участі у цих витратах позивача та спрямування цих витрат саме на придбання спільного майна суду не надано. Ствердження апелянта про те, що будівництво спірного будинку здійснювалося позивачкою ОСОБА_2 та відповідачем ОСОБА_3 , як вірно зазначив суд першої інстанції, базується виключно на домислах, жодного доказу на підтвердження зазначеної обставини не надано. Більш того, зазначає, що апелянт вводить суд в оману, зазначаючи в апеляційній скарзі, що 22.08.2007 року будинок був введений в експлуатацію. Відповідно до ч.2 ст.331 ЦК України якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. Звернено увагу суду, що право власності на будинок було оформлено у 2011 році. Позивачка стверджує, що перебувала у фактичних шлюбних відносинах з ОСОБА_3 від 2006 року до січня 2008 року. Після розірвання шлюбу у 2006 році до січня 2008 року позивачка не ставила питання про визнання права власності на спірне майно, а позов був пред`явлений лише у 2020 році. Земельна ділянка є особистою приватною власністю ОСОБА_3 , так як була отримана ним у власність шляхом використання права на приватизацію у порядку, встановленому ст.120 ЗК України. Згідно ст.125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯД №907121 був виданий 20.11.2008 року. Акт зареєстровано в книзі реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за номером 011094200188 від 22 січня 2010 року. Таким чином, станом на січень 2008 року (строк припинення проживання однією сім`єю згідно позову) право власності на будинок та земельну ділянку не виникло. Також звертає увагу суду, що апелянт неодноразово в своїй апеляційній скарзі зазначає неіснуючі обставини, перекручує дійсні встановлені судом обставини та факти, вириває висновки суду з контексту, що є, зловживанням процесуальними правами. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав. Відповідно до вимог ч.ч.1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що при розгляді даної справи не встановлено порушення прав та охоронюваних законом інтересів позивача, та в позові відмовлено у повному обсязі по суті, у зв`язку з його необґрунтованістю та недоведеністю, а відтак в задоволенні клопотання відповідача ОСОБА_4 про застосування до позовних вимог строку позовної давності теж відмовлено. Ухвалене судом рішення зазначеним вимогам відповідає. Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. За ч.2 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ч.1 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. За п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Як встановлено судом і підтверджується матеріалами справи, згідно свідоцтва про одруження серії НОМЕР_1 17.09.1998 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено шлюб, зареєстрований відділом реєстрації актів громадянського стану Мінського району м. Києва, актовий запис №1239. Рішенням Оболонського районного суду м. Києва 07.08.2006 року в справі №2-3605/2006 (а.с.27, т.1) шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 за позовом останньої розірвано. Рішення набрало законної сили 18.08.2006 року. Як вбачається з рішення суду, сторони особисто були присутні в судовому засіданні. Під час розгляду вказаної справи було з`ясовано, що протягом шести місяців сторони не ведуть спільне господарство та проживають окремо і не підтримують шлюбні відносини. Спорів майнового характеру між сторонами немає. З часу припинення шлюбних відносин та часу знаходження позову в суді примирення між сторонами не відбулось. Кожна із сторін не вважала можливим збереження сім`ї. З технічного паспорту на садовий (дачний) будинок, виготовленого КП «Вишгородське бюро технічної інвентаризації» станом на 22.08.2007 року, вбачається, що він був збудований у 2007 році. Як вбачається з державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯД № 907121, виданого управлінням земельних ресурсів у Вишгородському районі на підставі розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації від 20 листопада 2008 року №846, ОСОБА_3 є власником земельної ділянки площею 0,0245 га (245 кв.м.). Акт зареєстровано в книзі реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за номером 011094200188 від 22 січня 2010 року. Речові права третіх осіб (обмеження прав на землю) відсутні. У вказаному державному акті зазначено, що у разі виникнення права спільної власності до акту додається «список співвласників земельної ділянки». Відповідно до вказаного в списку ОСОБА_2 не зазначена в якості співвласника на земельну ділянку, що також підтверджує право особистої приватної власності відповідача ОСОБА_3 на земельну ділянку. Рішенням виконавчого комітету Хотянівської сільської ради 05.05.2011 року №45 оформлено право власності на садовий будинок «А», колонка І, огорожа 1-2, в АДРЕСА_2 , за ОСОБА_3 . Сертифікат відповідності державним будівельним нормам, стандартам та правилам №КС 004998. Так, відповідно до Свідоцтва про право власності, яке було видане 11.05.2011 року на підставі рішення виконавчого комітету Хотянівської сільської ради 05.05.2011 року №45. ОСОБА_3 на праві приватної власності належить садовий будинок загальною площею 175,4 кв.м., який знаходиться за адресою: Київська область, Вишгородський район, с. Осещина, СТ «Ветеран». Встановлено, що з Витягу про державну реєстрацію прав №29980662 від 17.05.2011 року вбачається, що відбулася державна реєстрація садового будинку АДРЕСА_3 , та належить на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності /САЕ/193690/11.05.2011/ Хотянівська сільська рада згідно з рішенням виконавчого комітету №45 від 05.05.2011 року ОСОБА_3 . З Витягу з Реєстру прав власності на нерухоме майно № 29980865 від 17.05.2011 року садовий будинок АДРЕСА_3 , вбачається опис об`єкту: А - садовий будинок, побудований з цегли, загальною площею 175,4 кв.м., вартістю 995220 грн, відсоток зносу - 0; І-колонка, вартістю 24 718 грн, 1-2 огорожа вартістю 19 814 грн. Загальна вартість нерухомого майна 1 039 752 грн. В примітках зазначено рік забудови: 2007. Зі змісту Договору дарування земельної ділянки від 01.12.2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Семенюк Т.В та зареєстровано в реєстрі за №2368, вбачається, що дарувальник доводив до відома обдаровану, що відчужувана за цим договором земельна ділянка є його особистою приватною власністю, відповідно до умов Шлюбного договору, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Виходцевою Є.І. 27.06.2008 року за реєстровим №1219, особи, які б могли поставити питання про визнання за ними права у власності на відчужувану земельну ділянку (чи її частку), в тому числі і відповідно ст.ст.65, 74 та 97 Сімейного кодексу України, відсутні. Зі змісту Договору дарування садового будинку від 01.12.2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Семенюк Т.В та зареєстровано в реєстрі за №2364, вбачається, що дарувальник доводив до відома обдаровану, що відчужуваний за цим договором, садовий будинок, є його особистою приватною власністю, оскільки у зареєстрованому шлюбі та в фактичних шлюбних відносинах не перебував на момент набуття права власності, особи, які б могли поставити питання про визнання за ними права у власності на відчужувану нерухомість (чи її частки), в тому числі і відповідно ст.ст.65, 74 та 97 Сімейного кодексу України, відсутні. Згідно відповіді КП «Вишгородського БТІ» №1298 від 04.12.2017 року право власності за ОСОБА_3 було зареєстровано згідно свідоцтва про право власності, яке було видане на підставі рішення виконавчого комітету Хотянівської сільської ради 05.05.2011 року за №45. Рішенням Вишгородського районного суду Київської області 17.12.2019 року в справі №363/3030/17 відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , третя особа - ОСОБА_9 , про визнання садового будинку об`єктом спільної сумісної власності подружжя, визнання договорів дарування недійсними та витребування майна у добросовісного набувача. Постановою Київського апеляційного суду від 29.09.2020 року рішення Вишгородського районного суду залишено без змін. За ч.4 ст.82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Також, ч.2 ст.3 СК України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. За правилами ч.4 ст.3 СК України сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. Обов`язковою умовою для визнання осіб членами однієї сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт, наявність інших обставин, які підтверджують реальність сімейних відносин (рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99). Для встановлення спільного проживання однією сім`єю до уваги беруться показання свідків про спільне проживання фактичного подружжя та ведення ними спільного побуту, документи щодо місця реєстрації (фактичного проживання) чоловіка та жінки, фотографії певних подій, документи, що підтверджують придбання майна на користь сім`ї, витрачання коштів на спільні цілі (фіскальні чеки, договори купівлі-продажу, договори про відкриття банківського рахунку, депозитні договори та інші письмові докази) тощо. Показання свідків та спільні фотографії не можуть бути єдиною підставою для встановлення факту спільного проживання однією сім`єю жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою. У постанові від 17 жовтня 2018 року в справі № 587/302/16 (провадження № 61-18522св18) Верховний Суд вказав, що закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту проживання жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов`язком суду при їх оцінці. За ч.1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ч.1 статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Як вірно зазначено судом, ОСОБА_3 у 2007 році набув право власності на садовий будинок АДРЕСА_1 . З показів свідків дійсно вбачається, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 деякий час проживали разом після розірвання шлюбу. Однак покази свідків різняться між собою та свідчать на користь кожної із сторін відповідно, а тому неможливо встановити чи вели позивач та відповідач спільне господарство, чи мали спільний бюджет, чи витрачали кошти на спільні цілі. Також, позивачем не надано належних та допустимих доказів підтвердження його участі у поліпшенні умов проживання у будинку, а саме, купівлю будівельних матеріалів та техніки, оплати будівельних робіт, сплати комунальних послуг, спільного харчування, тощо. З копій квитанцій, фіскальних та товарних чеків, видаткових накладних на придбання будівельних матеріалів вбачається, що всі вони були придбані ОСОБА_3 в основному від 10.08.2006 року до 25.04.2007 року, коли шлюб вже було розірвано. Щодо копії членської книжки садівника садового товариства «Ветеран» ОСОБА_3 , у якій ОСОБА_2 зазначена як дружина ОСОБА_3 - члена садового товариства «Ветеран», то суд вірно зауважив, що дана книжка була видана 13.06.2004 року, в час, коли сторони ще перебували в офіційному шлюбі. Суд першої інстанції вірно критично поставився до визнання позовних вимог відповідачем ОСОБА_3 , оскільки, як сам він зазначає, що 30.06.2017 року його не пустили до будинку, який він подарував ОСОБА_4 ще 01.12.2011 року, з якою на той час перебував у зареєстрованому шлюбі. Крім того, позовні вимоги, які визнаються ОСОБА_3 , не підтверджуються належними і достовірними доказами по справі. Виходячи з наведеного, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні позовної вимоги про встановлення факту проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період від 18.08.2006 року до 01.01.2008 року, у зв`язку з недоведеністю та необгрунтованістю. Щодо позовних вимог про визнання спільним сумісним майном садового будинку АДРЕСА_4 , на земельній ділянці площею 0,0245 га з цільовим призначенням для ведення садівництва, то відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Частиною третьою статті 61 СК України передбачено, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї (частина четверта статті 65 СК України). У випадку, коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. За статтею 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу. Проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно. Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім`єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов`язків (постанова Верховного Суду від 08 грудня 2021 року в справі № 531/295/19 (провадження № 61-3071св21). Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15 (провадження № 14-130цс19) зазначила, що, вирішуючи спір про поділ майна, необхідно установити як обсяг спільного нажитого майна, так і з`ясувати час та джерела його придбання. Майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, внаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв`язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, слід установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці. Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1026цс15. Судом встановлено, що спірний садовий будинок АДРЕСА_4 , на час перебування в шлюбі з ОСОБА_2 не був зданий в експлуатацію, право власності не було оформлено. На час розірвання шлюбу в серпні 2006 року ОСОБА_2 на частку в майні подружжя не претендувала, питання щодо визнання права власності на частку в незавершеному будівництві не ставила. Позивач, як на правову підставу визнання об`єктом спільної сумісної власності на спірний будинок, посилається на частину 2 ст.331 ЦК України, відповідно до якої право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва. Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно, відповідно до закону, підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. Проте визначальним у цьому спорі є не момент прийняття спірного будинку до експлуатації та отримання правовстановлюючого документу на нього, а час будівництва будинку та джерела походження коштів, за які його набуто. Як було встановлено судом, на день розірвання шлюбу право власності на спірний садовий будинок ні позивачка ні відповідач ОСОБА_3 не набули. Тому, суд дійшов вірного висновку, що до позовних вимог не застосовується ч.1 ст.60 СК України, яка передбачає, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба, тощо) самостійного заробітку (доходу). Судом також вірно не взято до уваги і доводи представника позивача про те, що визнання права власності на частину будинку тягне за собою перехід права власності на аналогічну частину земельної ділянки на підставі наступного. Крім того, до вказаних правовідносин не може застосовуватись ст.120 ЗК України, оскільки земля отримана у власність ОСОБА_3 шляхом використання свого права на приватизацію, а спірний будинок, на той час не мав статусу завершеного будівництва та право власності, ні за ким не зареєстровано. Разом з тим, відповідно до положень ст.ст.81, 116 ЗК України, окрема земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу у приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду. Як вбачається з державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯД №907121, виданого управлінням земельних ресурсів у Вишгородському районі на підставі розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації від 20 листопада 2008 року №846, ОСОБА_3 є власником земельної ділянки площею 0,0245 га (245 кв.м.). Акт зареєстровано в книзі реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за номером 011094200188 від 22 січня 2010 року. Речові права третіх осіб (обмеження прав на землю) відсутні. У вказаному державному акті зазначено, що у разі виникнення права спільної власності до акту додається «список співвласників земельної ділянки». Відповідно до вказаного в списку ОСОБА_2 не зазначена в якості співвласника на земельну ділянку, що також підтверджує право особистої приватної власності відповідача ОСОБА_3 на земельну ділянку. Також, відповідно до рішення Оболонського районного суду м. Києва від 07.08.2006 року, шлюб між сторонами було розірвано у 2006 році, в той час як спірний будинок був збудований та придатний до експлуатації у 2007 році, а право власності на нього було зареєстровано в травні 2011 року, а земельна ділянка приватизована в 2010 році. Позивачка не спростувала вказані обставини належними та допустимими доказами. За таких обставин, суд вірно не вбачав підстав для задоволення вимог позову про визнання права спільної сумісної власності на спірний будинок. Отже, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання спільним сумісним майном ОСОБА_3 та ОСОБА_2 садового будинку АДРЕСА_4 , на земельній ділянці площею 0,0245 га з цільовим призначенням для ведення садівництва, оскільки не встановлено факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу. За ч.1 ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасників правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання наслідків, що обумовлені ним. Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Частиною 3 ст.215 ЦК України визначено, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Відповідно до наведених норм, для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці (постанова Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі №280/2134/14-ц). Змагальність сторін є одним із основних принципів цивільного судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Заявляючи вимогу про визнання недійсним договору дарування садового будинку, укладеного 01.12.2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідченого приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Семенюк Т.В. за реєстровим № 2364 та визнання недійсним договору дарування земельної ділянки, укладеного 01.12.2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідченого приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Семенюк Т.В. за реєстровим №2368 недійсним, позивачкою не доведено, що даний договір дійсно порушує її права та законні інтереси. З досліджених судом доказів вбачається, що садовий будинок був збудований ОСОБА_3 в 2007 році, а земельна ділянка приватизована в 2010 році, в той час, коли шлюбні стосунки з позивачкою вже було розірвано. Крім того, земельна ділянка була виділена розпорядженням Вишгородської райдержадміністрації від 20 листопада 2008 року, а шлюб між позивачкою ОСОБА_2 та відповідачем ОСОБА_3 було розірвано 07.08. 2006 року. Отже, у справі встановлено, що спірне новостворене майно було набуте ОСОБА_3 не у шлюбі з позивачкою ОСОБА_2 , а вже після його розірвання. На момент укладення договорів дарування сторони договору домовились щодо всіх істотних умов, які відображені у тексті договорів, їхнє волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі, було спрямовано саме на настання юридичних наслідків у вигляді набуття права власності ОСОБА_4 на будинок та на земельну ділянку шляхом їх дарування. В оспорюваних договорах зазначено, що вони не є фіктивними та удаваними. Враховуючи презумпцію правомірності правочину, визначену ст.204 ЦК України, суд вірно відмовив у задоволенні вимоги про визнання недійсним договору дарування садового будинку, укладеного 01.12.2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідченого приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Семенюк Т.В. за реєстровим №2364 та визнання недійсним договору дарування земельної ділянки, укладеного 01.12.2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідченого приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Семенюк Т.В. за реєстровим № 2368. Отже, оскільки позовні вимоги ОСОБА_2 про витребування від добросовісного набувача ОСОБА_6 садового будинку АДРЕСА_4 , та земельну ділянку площею 0,0245 гектара з цільовим призначенням для ведення садівництва, кадастровий номер - 3221888800:38:108:0111, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , в спільну сумісну власність ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , відповідно до положень ст. 388 ЦК України є похідними та залежать від вирішення позовних вимог про визнання договорів дарування будинку та земельної ділянки недійсними, у задоволенні яких судом відмовлено, то суд вірно вважав, що в цій частині вимоги позову теж не підлягали до задоволення. Щодо заяви відповідача ОСОБА_4 - про застосування строків позовної давності, то суд першої інстанції вірно зазначав, що за змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред`явлення позову особою, право якої порушене, а сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Перш ніж застосовувати позовну давність, суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення. Враховуючи викладене, а також приймаючи до уваги те, що судом при розгляді даної справи не встановлено порушення прав та охоронюваних законом інтересів позивача, та в позові відмовлено у повному обсязі по суті, в зв`язку з його необґрунтованістю та недоведеністю, а відтак в задоволенні клопотання відповідача ОСОБА_4 про застосування до позовних вимог строку позовної давності суд вірно вважав необхідним відмовити. За ч.9 ст.158 ЦПК України у випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову. Отже, відповідно до ст.158 ЦПК України суд дійшов вірного висновку щодо снеобхідності скасувати заходи забезпечення позову, застосовані відповідно до ухвали Вишгородського районного суду Київської області від 21.02.2020 року, а саме, накладений арешт та заборона відчуження садового будинку з господарськими будівлями та спорудами загальною площею 175,4 кв.м., який розташований за адресою: Київська область, Вишгородський район, Хотянівська сільська рада, садівниче товариство «Ветеран», громадська організація ( АДРЕСА_1 , на земельній ділянці площею 0,0245 гектара з цільовим призначенням для ведення садівництва, кадастровий номер 3221888800:38:108:0111, що належить на праві приватної власності ОСОБА_6 . Згідно зі ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі. Таким чином, доводи апеляційної скарги про порушення судом норм матеріального і процесуального права безпідставні, спростовуються матеріалами справи та висновками суду, викладеними в рішенні. Інших доводів, які б спростовували висновки суду першої інстанції чи доводили б порушення ним норм цивільного або цивільно-процесуального законодавства, апеляційна скарга не містить. Обґрунтовуючи судове рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п.2958, згідно з яким Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги та враховуючи, що обставини справи судом встановлені відповідно до наданих пояснень сторін та письмових доказів, що містяться в матеріалах справи, колегія суддів приходить до висновку, що рішення постановлене з дотриманням вимог матеріального і процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін. На підставі викладеного та керуючись ст.ст.263, 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд, - п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 23 листопада 2022 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Повний текст постанови складено 23 березня 2023 року. Головуючий: Судді: