Постанова 4855 № 580/192/23

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 580/192/23 Суддя першої інстанції: Валентина ТИМОШЕНКО ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 березня 2023 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді-доповідача Глущенко Я.Б., суддів Пилипенко О.Є., Черпіцької Л.Т., секретаря Височанської Н.В., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Приватного виконавця виконавчого округу Черкаської області Недоступа Дмитра Миколайовича про визнання протиправною та скасування постанови, за апеляційною скаргою Приватного виконавця виконавчого округу Черкаської області Недоступа Дмитра Миколайовича на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2023 року, - У С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся у суд з позовом до Приватного виконавця виконавчого округу Черкаської області Недоступа Дмитра Миколайовича (далі - відповідач, Приватний виконавець Недоступ Д.М.) про визнання протиправною та скасування постанови про стягнення з боржника основної винагороди приватного виконавця від 12 грудня 2022 року у ВП №70531082. На обґрунтування позовних вимог зазначає, що відповідачем протиправно зазначено в оскаржуваній постанові суму заборгованості в іноземній валюті, хоча таких відомостей виконавчий документ не містив (зокрема, в ньому відсутні відомості про стягнення з позивача боргу в грошовому еквіваленті - гривні за «плаваючим» курсом НБУ на момент стягнення). Наголошує, що відносно цього ж виконавчого документа вже приймалась постанова державного виконавця про стягнення виконавчого збору, відтак повторне стягнення винагороди виконавця є неприпустимим. Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2023 року позов задоволено. Не погоджуючись із судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та постановити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Свою позицію обґрунтовує тим, що судом першої інстанції надана помилкова правова оцінка спірним правовідносинам. У відзиві на апеляційну скаргу позивач наголошує, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, а тому підстави для його скасування відсутні. Розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження на підставі пункта 2 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи скарги, колегія суддів уважає, що апеляційну скаргу потрібно задовольнити, а рішення суду - скасувати, з таких підстав. Судом установлено, що Золотоніським міськрайонним судом Черкаської області 18 серпня 2014 року у справі №695/4828/13-ц видано виконавчий лист про стягнення солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 суми боргу за кредитним договором №11156040000 та №11380132000 в розмірі 64688,13 дол. США, що за курсом НБУ 11,72 грн за 1 долар станом на 10 квітня 2014 року становить 757910,48 грн, та судового збору в сумі 3441,00 грн. 12 грудня 2022 року відповідачем у межах виконавчого провадження ВП №70531082 по примусовому виконанню вказаного вище виконавчого листа прийнято постанову про стягнення з боржника основної винагороди приватного виконавця, якою вирішено стягнути з позивача винагороду приватного виконавця у розмірі 10% суми, що підлягає стягненню за виконавчим документом, а саме: 6468,81 дол. США в гривневому еквіваленті за офіційним курсом НБУ на момент виконання зобов`язання та 344,10 грн. Не погоджуючись із зазначеною постановою, позивач звернувся з цим позовом до суду. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач у порушення вимог Закону України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року №1404-VIII (далі - Закон №1404-VIII) визначив суму основної винагороди приватного виконавця не відповідно до суми боргу, вказаної у судовому рішенні, а згідно із офіційним курсом НБУ на дату прийняття постанови про стягнення такої винагороди. Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, колегія суддів уважає за необхідне зазначити наступне. Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Спеціальним законом, що визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, є Закон №1404-VIII. Частина 1 статті 5 Закону №1404-VIII передбачає, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів. Згідно з частиною 1 статті 31 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» від 02 червня 2016 року №1403-VIII (далі - Закон №1403-VIII) визначено, що за вчинення виконавчих дій приватному виконавцю сплачується винагорода. Відповідно до частин 2 - 4 статті 31 Закону №1403-VIII винагорода приватного виконавця складається з основної та додаткової. Основна винагорода приватного виконавця залежно від виконавчих дій, що підлягають вчиненню у виконавчому провадженні, встановлюється у вигляді: 1) фіксованої суми - у разі виконання рішення немайнового характеру; 2) відсотка суми, що підлягає стягненню, або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом. Розмір основної винагороди приватного виконавця встановлюється Кабінетом Міністрів України. Основна винагорода приватного виконавця, що встановлюється у відсотках, стягується з боржника разом із сумою, що підлягає стягненню за виконавчим документом (крім виконавчих документів про стягнення аліментів). Частина 5 статті 31 Закону №1403-VIII передбачає, що, якщо суму, передбачену в частині четвертій цієї статті, стягнуто частково, сума основної винагороди приватного виконавця, визначена як відсоток суми стягнення, виплачується пропорційно до фактично стягнутої суми (крім виконавчих документів про стягнення аліментів). Основна винагорода, що встановлюється у вигляді фіксованої суми, стягується після повного виконання рішення (частина шоста статті 31 Закону №1403-VIII). На виконання статті 31 Закону №1403-VIII постановою Кабінету Міністрів України від 08 вересня 2016 року №643 затверджено Порядок виплати винагород державним виконавцям та їх розміри і розмір основної винагороди приватного виконавця (далі - Порядок №643). Відповідно до пункту 12 Порядку №643 розмір основної винагороди приватного виконавця становить 10 відсотків суми, що підлягає стягненню, або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом. При цьому частиною 3 статті 45 Закону №1404-VIII визначено, що основна винагорода приватного виконавця стягується в порядку, передбаченому для стягнення виконавчого збору. З аналізу положення частин 4 та 5 статті 31 Закону №1403-VIII слідує, що питання розміру основної винагороди приватного виконавця залежить від суми фактичної стягнутої ним суми, а не від суми зазначеної у виконавчому документі. Також, системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що за своїм призначенням основана винагорода приватного виконавця є винагородою приватному виконавцю за вчинення заходів примусового виконання рішення, за умови що такі заходи призвели до повного або часткового виконання рішення та стягується з боржника в пропорційному до фактично стягнутої суми розмірі. При цьому право на стягнення суми основної винагороди, визначеної у постанові про стягнення основної винагороди, залежить від того чи виконане рішення в повному або частковому обсязі внаслідок дій приватного виконавця. Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 27 квітня 2021 року в справі №580/3444/20, від 03 червня 2021 року в справі №640/17286/20 та від 26 серпня 2021 року в справі №380/6503/20. Частиною 7 статті 31 Закону №1403-VIII передбачений обов`язок приватного виконавця виносити одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення основної винагороди, в якій має бути наведено розрахунок та зазначено порядок стягнення основної винагороди приватного виконавця (крім виконавчих документів про стягнення аліментів). Відтак винесення постанови про стягнення з боржника основної винагороди одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження є не правом, а обов`язком приватного виконавця. Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 3 Закону №1404-VIII постанови приватних виконавців про стягнення основної винагороди є виконавчими документами, які підлягають примусовому виконанню в порядку, визначеному цим Законом. Отже, саме лише існування такої постанови, прийнятої одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження, не означає безумовного та гарантованого стягнення основної винагороди, не надає права приватному виконавцю стягувати визначену ним суму без здійснення фактичних дій з виконання судового рішення. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 26 травня 2022 року в справі №420/6845/18. Щодо визначення суми винагороди приватного виконавця, зазначеної в оскаржуваній постанові, колегія суддів зазначає наступне. Як вже зазначалось вище, розмір основної винагороди приватного виконавця становить 10 відсотків суми, що підлягає стягненню, або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом. Колегія суддів звертає увагу, що за виконавчим документом в межах виконавчого провадження ВП №70531082 стягненню підлягає сума боргу за кредитним договором у розмірі 64688,13 дол. США, що за курсом НБУ 11,72 грн за 1 долар станом на 10 квітня 2014 року становить 757910,48 грн, та судовий збір в сумі 3441,00 грн. Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Відповідно до вимог статті 192 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) гривня є законним платіжним засобом на території України. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. За змістом статті 524 ЦК України грошовим визнається зобов`язання, виражене у грошовій одиниці України - гривні, проте в договорі сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті. Загальні положення виконання грошового зобов`язання закріплені у статті 533 ЦК України, зокрема: грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях; якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом; використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов`язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом. У частині 3 статті 533 ЦК України закріплено, що використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов`язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом. Відповідно до пункту 30.1 статті 30 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» від 05 квітня 2001 року №2346-ІІІ моментом виконання грошового зобов`язання є дата зарахування коштів на рахунок кредитора або видачі їх йому готівкою. При цьому правовий режим іноземної валюти на території України, хоча і пов`язується з певними обмеженнями в її використанні як платіжного засобу, тим не менше, не виключає здійснення платежів в іноземній валюті. Особливості звернення стягнення на кошти боржника в іноземній валюті та виконання рішень під час обчислення боргу в іноземній валюті визначені у статті 49 Закону №1404-VIII. Відповідно до частини 3 вказаної статті у разі обчислення суми боргу в іноземній валюті виконавець у результаті виявлення у боржника коштів у відповідній валюті стягує такі кошти на валютний рахунок органу державної виконавчої служби, а приватний виконавець - на відповідний рахунок приватного виконавця для їх подальшого перерахування стягувачу. У разі виявлення коштів у гривнях чи іншій валюті виконавець за правилами, встановленими частинами першою і другою цієї статті, дає доручення про купівлю відповідної валюти та перерахування її на валютний рахунок органу державної виконавчої служби, а приватний виконавець - на відповідний рахунок приватного виконавця. Із матеріалів справи убачається, що, ухвалюючи рішення у справі, Золотоніський міськрайонний суд Черкаської області визначив суму боргу в іноземній валюті з її відображенням в еквіваленті у гривні за офіційним курсом НБУ станом на день ухвалення. Тобто, визначаючи характер грошового зобов`язання, судом було визначено стягнення з боржника суми саме в іноземній валюті, що на момент ухвалення рішення суду становило визначений за офіційним курсом НБУ еквівалент у національній валюті України. Ураховуючи вищезазначене у сукупності, колегія суддів констатує, що у разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквіваленту такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні. Перерахування стягувачеві суми у національній валюті України чи іншій валюті, аніж валюта, зазначена у резолютивній частині судового рішення, не вважається належним виконанням судового рішення. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі №761/12665/14-ц. Виходячи з того, що за виданим Золотоніським міськрайонним судом Черкаської області у справі №695/4828/13-ц виконавчим листом від 18 серпня 2014 року стягненню підлягала сума боргу в розмірі 64688,13 дол. США, а тому, керуючись положеннями статті 31 Закону №1403-VIII та пункту 12 Порядку №643, відповідачем правомірно визначено в оскаржуваній постанові розмір основної винагороди приватного виконавця в сумі 6468,81 дол. США, що становить 10 відсотків суми, що підлягає стягненню. При цьому посилання позивача на підтвердження протиправності оскаржуваної постанови на правову позицію, викладену Верховним Судом у постанові від 04 серпня 2022 року в справі №580/1953/21, є помилковими, оскільки в межах цієї справи визначення виконавцем розміру виконавчого збору в гривнях, а не відповідно до стягнутої судом суми боргу в доларах визнано неправомірним. Зазначення відповідачем в оскаржуваній постанові, що сума такої винагороди (6468,81 дол. США) підлягає стягненню в гривневому еквіваленті за офіційним курсом НБУ на момент виконання зобов`язання, ґрунтується на законі, оскільки згідно з частинами 4, 5 статті 49 Закону №1404-VIII кошти виконавчого збору, стягнуті під час виконання рішення про стягнення коштів в іноземній валюті, відповідно до цієї статті підлягають валютообмінній фінансовій операції, а одержані після цього кошти у гривнях зараховуються до Державного бюджету України. Витрати у зв`язку з валютообмінними фінансовими операціями та інші витрати, пов`язані з перерахуванням коштів, покладаються на боржника. Стосовно розв`язання питання подвійного стягнення плати державному і приватному виконавцям за виконання одного й того ж виконавчого документа, апеляційний суд звертає увагу на наступне. Системний аналіз Закону №1404-VIII свідчить про те, що цей закон не містить юридичної норми, яка необхідна для регламентації таких правовідносин. Так, з одного боку, Закон не визначає порядку, умов чи підстав для припинення стягнення виконавчого збору з боржників у випадку подальшого пред`явлення стягувачами виконавчого документа до виконання приватним виконавцям. Натомість з іншого боку, норми законодавства, що стосуються умов і підстав стягнення винагороди приватними виконавцями, не містять приписів, які б обмежували їхні права на отримання винагороди за вчинення виконавчих дій у разі, коли виконавчий лист попередньо перебував на виконанні в державного виконавця. Вирішення цієї проблеми зачіпає конвенційні та конституційні права особи, її інтереси, а також стосується забезпечення верховенства права під час здійснення виконавчого провадження. Так, виконання судового рішення є складовою частиною судового розгляду і завершальною стадією судового провадження. Виконавче провадження, серед іншого, здійснюється з дотриманням такої засади як справедливість. Стягнення з боржника виконавчого збору й основної винагороди за виконання одного судового рішення тягне за собою додаткові витрати. Ця обставина може розглядатися як накладання непропорційного і надмірного тягара на боржника, що зачіпає його право власності, гарантоване статтею 41 Конституції України і статтею 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист людських прав і основоположних свобод. Своєю чергою ця ситуація здатна підважити засади виконавчого провадження й атакувати такі стрижневі елементи верховенства права як правова визначеність і поважання людських прав. Іншим аспектом цієї проблеми є балансування прав та інтересів учасників виконавчого провадження. Так, указана проблема за колом осіб, головним чином, стосується прав та інтересів державних виконавців, приватних виконавців і боржників. Однак з-поміж інших учасників виконавчого провадження саме боржники перебувають у найбільш уразливому становищі, позаяк у зв`язку з неповнотою законодавчого регулювання зобов`язані платити двічі за виконання одного й того ж виконавчого документа. Зрештою проблематика, яка зумовлена неповнотою законодавства, стосується й аспекту дієвого юридичного захисту індивідуальних людських прав від їх порушення суб`єктами владних повноважень та питання ефективного способу захисту, який повинен забезпечити поновлення порушеного права й бути адекватним наявним обставинам. Така невизначеність законодавчого регулювання окреслених правовідносин має наслідком потребу застосування аналогії закону (права). У цьому контексті означене питання (про справедливість подвійного стягнення плати державному і приватному виконавцям за виконання одного й того ж виконавчого документа) полягає у тому, що несправедливим є не стягнення виконавчого збору чи основної винагороди як таких, а саме їхнє стягнення одночасно. Тобто у ракурсі поставленого питання справедливим є стягнення лише однієї з указаних сум. Розв`язуючи це питання, апеляційний суд зазначає, що виконавче законодавство не ставить право приватного виконавця на отримання основної винагороди у залежність від тієї обставини, що на примусовому виконанні в органах державної виконавчої служби перебуває постанова державного виконавця про стягнення виконавчого збору. Зрештою, як уже зазначалося, це право залежить від того чи виконане рішення в повному або частковому обсязі внаслідок дій приватного виконавця. На противагу цьому, виконавче законодавство містить норму, в якій обумовлений випадок, коли виконавчий збір не стягується або припиняється стягуватися у зв`язку із участю приватного виконавця у процедурі виконання того ж самого виконавчого документа. Так, частиною 8 статті 27 Закону №1404-VIII встановлено, що «під час передачі виконавчого документа від органу державної виконавчої служби приватному виконавцю виконавчий збір не стягується, якщо він не був стягнутий на момент передачі. У разі стягнення частини виконавчого збору на момент передачі виконавчого документа приватному виконавцю стягнута частина виконавчого збору поверненню не підлягає». Поняття й процедура, що згадані у цій нормі, стосуються інших правовідносин, ніж ті, що маємо у цій справі, оскільки не було передачі виконавчого документа. Однак, на відміну від решти положень виконавчого законодавства, тільки ця норма Закону №1404-VIII регулює подібні правовідносини. Так, вона містить правило стосовно неможливості подальшого стягнення виконавчого збору, якщо надалі виконавчий документ буде виконувати не державний, а приватний виконавець. Логічний і цільовий способи уяснення частини 8 статті 27 Закону №1404-VIII свідчать, що у вказаному випадку її приписи мають імперативний характер і встановлюють пряму заборону стягувати (перший абзац) або продовжувати стягнення виконавчого збору (другий абзац). Указана норма спрямована на те, щоб не допустити одночасного стягнення з боржника виконавчого збору та основної винагороди. Ця норма покликана уникнути подвійної плати боржником зазначених коштів. Тож її застосування дозволяє розв`язати спір стосовно справедливості подвійного стягнення плати державному і приватному виконавцям за виконання одного й того ж виконавчого документа. За правилами частини 6 статті 7 КАС України у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону). На основі цього, колегія суддів уважає, що для розв`язання означеної проблеми та з метою ефективного захисту прав й інтересів осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, до подібних правовідносин слід застосувати за аналогією закону частину 8 статті 27 Закону №1404-VIII. Застосування вказаної норми до спірних правовідносин дає підстави зробити такий висновок: у разі коли державний виконавець повернув виконавчий лист за заявою стягувача і розпочав стягнення виконавчого збору, а після цього стягувач пред`явив цей лист до виконання приватному виконавцю, який своєю чергою відкрив виконавче провадження й виніс постанову про стягнення основної винагороди у розмірі 10 відсотків від фактично стягнутих сум, то надалі виконавчий збір не стягується. У разі стягнення частини виконавчого збору на момент відкриття приватним виконавцем провадження з виконання того ж самого виконавчого документа стягнута частина виконавчого збору не повертається. Застосування аналогії закону дозволяє також зробити висновок, що у такому випадку належний та ефективний спосіб захисту, здатний відновити й захистити права боржника, полягає у закінченні виконавчого провадження зі стягнення виконавчого збору. Правовою основою для закінчення виконавчого провадження зі стягнення виконавчого збору у подібному випадку слід розглядати як загальні підстави, перелік яких наведений у частині 1 статті 39 Закону №1404-VIII, так і частину 8 статті 27 цього Закону, яка у таких обставинах має характер спеціальної підстави для закінчення виконавчого провадження. Зважаючи на вжиті у частині 8 статті 27 Закону №1404-VIII часові маркери для її застосування: , , то застосування аналогії закону до правовідносин дозволяє виснувати, що право на захист виникає з дня відкриття приватним виконавцем виконавчого провадження з виконання того самого документа, який раніше був на виконанні у державного виконавця. Водночас строк на оскарження у такому випадку пов`язується не з винесенням постанови про стягнення виконавчого збору, а з діями державного виконавця щодо стягнення виконавчого збору, вчиненими після відкриття приватним виконавцем виконавчого провадження з виконання того ж самого виконавчого листа. Зрештою, враховуючи положення частини 8 статті 27, частини 1 статті 39 Закону №1404-VIII, до способів судового захисту у подібних ситуаціях можна віднести, серед іншого, визнання дій, бездіяльності протиправними; зобов`язання закінчити виконавче провадження зі стягнення виконавчого збору. Способи такого роду не суперечать закону, є адекватними обставинам і здатні забезпечити ефективний захист права боржника на припинення стягнення з нього виконавчого збору. Указаний підхід до правозастосування дає змогу подолати невизначеність законодавчого регулювання, не атакувавши конвенційні й конституційні права особи та знайшовши справедливий баланс прав й інтересів учасників виконавчого провадження на основі волі законодавця, закладеної у нормі, що регулює подібні суспільні правовідносини. Статтею 13 Конвенції про захист людських прав і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права і свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003). Водночас під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам. Окрім цього, адміністративне судочинство спрямоване на захист порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин і задоволеними в адміністративному судочинстві можуть бути лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси особи в сфері публічно-правових відносин. При зверненні до суду позивачу необхідно обирати такий спосіб захисту, який би міг відновити його становище і захистити порушене, на його думку, право. Застосування конкретного способу захисту права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення. З цією метою суд повинен з`ясувати характер спірних відносин (предмет і підстави позову), характер порушеного права позивача і можливість його захисту в обраний ним спосіб, зокрема, встановити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача. Своєю чергою відсутність порушеного права або неправильний спосіб захисту встановлюються при розгляді справи по суті і є підставою для прийняття судом рішення про відмову у задоволенні позову. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 21 липня 2022 року в справі №320/6215/19. Характер і зміст спірних правовідносин свідчать про те, що звернувшись до суду з позовною вимогою про визнання протиправною і скасування постанови від 12 грудня 2022 року у ВП №70531082 про стягнення основної винагороди, ОСОБА_1 обрав неналежний спосіб захисту порушеного, на його думку, права. Ураховуючи вищезазначене у сукупності, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для визнання протиправною та скасування постанови Приватного виконавця Недоступа Д.М. про стягнення з боржника основної винагороди приватного виконавця від 12 грудня 2022 року у ВП №70531082. Відповідно до пункта 2 частини 1 статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю і ухвалити нове судове рішення або змінити судове рішення. За змістом частини 1 статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції при прийнятті рішення порушено норми матеріального права, що стало підставою для неправильного вирішення справи. Водночас зважаючи на те, що ухвалою Черкаського окружного адміністративного суду від 16 січня 2023 року позивачу відстрочено сплату судового збора до винесення судового рішення в справі, колегія суддів уважає правильним стягнення місцевим судом з ОСОБА_1 до Державного бюджету України (отримувач коштів ГУК у Черк.обл./тг м.Черкаси/22030101; код отримувача (код за ЄДРПОУ) 37930566; банк отримувача Казначейство України (ел. адм. подат.); код банку отримувача (МФО) 899998; рахунок отримувача UA528999980313131206084023759; код класифікації доходів бюджету 22030101) судового збора в сумі 1073,60 грн. Керуючись статтями 33, 34, 139, 243, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Приватного виконавця виконавчого округу Черкаської області Недоступа Дмитра Миколайовича задовольнити. Рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2023 року скасувати. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 до Державного бюджету України (отримувач коштів ГУК у Черк.обл./тг м.Черкаси/22030101; код отримувача (код за ЄДРПОУ) 37930566; банк отримувача Казначейство України (ел. адм. подат.); код банку отримувача (МФО) 899998; рахунок отримувача UA528999980313131206084023759; код класифікації доходів бюджету 22030101) судовий збір в сумі 1073 (одну тисячу сімдесят три) грн 60 коп. Постанова набирає законної сили з моменту прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя Я.Б. Глущенко Судді О.Є. Пилипенко Л.Т. Черпіцька