Постанова 4813 № 522/15979/17

Номер провадження: 22-ц/813/101/23 Справа № 522/15979/17 Головуючий у першій інстанції Чернявська Л. М. Доповідач Заїкін А. П. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16.03.2023 року м. Одеса Єдиний унікальний номер судової справи: 522/15979/17 Номер провадження: 22-ц/813/101/23 Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: - головуючого судді Заїкіна А.П. (суддя-доповідач), - суддів: - Князюка О.В., Погорєлової С.О., за участю секретаря судового засідання Власенко С.І., учасники справи: - позивач Заступник прокурора Одеської області в інтересах держави, в особі Одеської міської ради, - відповідач ОСОБА_1 , - третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_2 , розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовною заявою заступника прокурора Одеської області в інтересах держави, в особі Одеської міської ради, до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_2 , про витребування земельної ділянки, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси, ухвалене у складі судді Чернявської Л.М. 27 листопада 2018 року, повний текст рішення складений 04 грудня 2018 року, встановив: 2.

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У серпні 2017 року Заступник прокурора Одеської області звернувся до Приморського районного суду м. Одеси з вищезазначеною позовною заявою, в якій просить витребувати у ОСОБА_1 на користь Одеської міської ради земельну ділянку, загальною площею - 0,069 га., розташовану по АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5110137500:54:006:0239. Також позивач просить стягнути з відповідачки на його користь судовий збір. Заступник прокурора Одеської області обґрунтовує свої вимоги тим, що заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 03.09.2007 року, справа № 2-2789/07, за ОСОБА_2 визнано право власності на земельну ділянку, площею - 0,069 га., яка розташована по АДРЕСА_1 , цільове призначення для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. Зобов`язано Одеську регіональну філію Державного підприємства «Центр Державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах» видати державний акт про право приватної власності на земельну ділянку та зареєструвати її у відповідному реєстрі. На підставі вищезазначеного рішення суду ОСОБА_2 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку, площею - 0,069 га., розташовану по Фонтанській дорозі, 95/1-б, серія ЯЕ № 677955 від 12.12.2007 року. У подальшому, 16.04.2008 року за заявою першого заступника прокурора Приморського району м. Одеси про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами вищезазначене судове рішення від 03.09.2007 року було скасоване. Справу направлено на новий судовий розгляд. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 16.05.2008 року позов ОСОБА_2 залишено без розгляду. Крім того, рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 12.10.2010 року, інша справа № 2-4057/10, задоволено позов прокуратури м. Одеси, в інтересах Одеської міської ради, до ОСОБА_2 , Управління Держкомзему м. Одеси про визнання недійсним та скасування державного акту на право власності на земельну ділянку. Таким чином, рішення суду, на підставі якого з державної власності вибула земельна ділянка, скасоване, а державний акт на право власності на земельну ділянку визнано недійсним. В подальшому, на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки № 8893 від 03.09.2008 року вказану спірну земельну ділянку відчужено на користь ОСОБА_1 .. Позивач вважає, що власником спірної земельної ділянки, в тому числі на момент її незаконного вибуття з комунальної власності, є - Одеська міська рада, як орган, який уповноважений розпоряджатися землями комунальної власності у межах населених пунктів, яка в межах своєї компетенції не приймала жодних рішень щодо передачі спірної земельної ділянки. Позивач вказує, що з комунальної власності територіальної громади м. Одеси безпідставно та без волі власника вибула земельна ділянка, загальною площею - 0,069 га., яка розташована в АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5110137500:54:006:0239, яка в даному випадку підлягає витребуванню із чужого незаконного володіння на користь Одеської міської ради (Т.1, а. с. 2 - 8). Позиція відповідачки в суді першої інстанції У запереченнях на позовну заяву, які за своєю природою є відзивом на позовну заяву, ОСОБА_1 просить відмовити у задоволенні позову прокурора, посилаючись на наступне. Укладаючи 03.09.2008 року договір купівлі-продажу земельної ділянки, представник ОСОБА_2 за довіреністю ОСОБА_3 підтвердила, що земельна ділянка (предмет купівлі-продажу) дійсно належить ОСОБА_2 на законному праві приватної власності і надала нотаріусу виданий Управлінням земельних ресурсів у м. Одесі 12.12.2007 року на ім`я ОСОБА_2 державний акт серії ЯЕ №677955 на право власності на земельну ділянку, площею - 0,069 га., розташовану за адресою - АДРЕСА_2 , який зареєстрований за №010750502141 в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі. Договір купівлі-продажу земельної ділянки від 03.09.2008 року, за яким відповідачка придбала земельну ділянку, ніким не оспорений і судом недійсним не визнаний, тобто залишається правомірним і чинним. Трирічний строк позовної давності, встановлений ст. 257 ЦК України, який має застосовуватись для визнання договору купівлі-продажу недійсним, закінчився - 03.09.2011 року, тобто більше 6 (шести) років назад. Право приватної власності відповідачки на придбану земельну ділянку зареєстроване Державним підприємством «Центр обслуговування громадян» 29.09.2016 року (номер запису про право власності 16706319, відомості про право власності внесені до Реєстру 03.10.2016 року, індексний номер рішення 31686438). З рішення Приморського районного суду від 03.09.2007 року, справа №2-2789/07, видно, що ОСОБА_2 до подання позову у Приморський районний суд звертався в Одеську міську раду із заявою про виділення йому вільної від забудови земельної ділянки, яка тривалий час не використовується владою міста Одеси, і знаходиться по АДРЕСА_3 для індивідуального житлового будівництва і присадибного господарства. У зв?язку з чим, рішення суду щодо визнання права ОСОБА_2 як громадянина України на певну земельну ділянку не може розцінюватись як вибуття земельної ділянки з комунальної власності без волі власника, що надає власнику право витребування такої ділянки від будь якого набувача, у тому числі і від добросовісного (Т. 1, а. с. 69 - 73). Короткий зміст рішення суду першої інстанції, мотивування його висновків Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 27 листопада 2018 рокузадоволено у повному обсязі вищевказану позовну заяву заступника прокурора Одеської області в інтересах держави, в особі Одеської міської ради. Витребувано у ОСОБА_1 на користь Одеської міської ради земельну ділянку, загальною площею - 0,069 га., розташовану по АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5110137500:54:006:0239. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь прокуратури Одеської області судовий збір у розмірі у розмірі 13598,77 грн.. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що в результаті прийняття незаконного рішення суду щодо визнання права власності на спірну земельну ділянку з комунальної власності територіальної громади м. Одеси безпідставно та без волі власника вибула земельна ділянка, загальною площею - 0,069 га., яка розташована в АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5110137500:54:006:0239. Тому, вона підлягає витребуванню із чужого незаконного володіння на користь Одеської міської ради. Територіальна громада, як власник об`єкту комунальної власності, делегує відповідному органу місцевого самоврядування (раді) повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені в її інтересах, виключно у спосіб та в межах повноважень передбачених законодавством. Тобто, воля територіальної громади, як власника, може виражатись лише у таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам законодавства та інтересам територіальної громади. Тому, здійснення відповідною радою права власності, зокрема розпорядження майном не у спосіб та не у межах повноважень, передбачених законом, не може оцінюватись вираженням волі територіальної громади, як власника, на вибуття такого майна з його (власника) володіння. На правовідносини сторін по даній справі не розповсюджується строк позовної давності (Т. 1, а. с. 122 - 123). Короткий зміст вимог апеляційної скарги ОСОБА_1 в апеляційній скарзі просить скасувати рішення Приморського районного м. Одеси від 27.11.2018 року. Ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу Апеляційна скарга обґрунтована тим, що рішення ухвалено судом першої інстанції при неповному з`ясуванні обставин, що мають значення для справи, недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, невідповідності висновків, викладених в рішенні суду, обставинам справи, з порушенням норм процесуального права, неправильному застосуванні норм матеріального права. Апелянт вказує на те, що рішення суді першої інстанції ухвалено без належного забезпечення участі відповідача та третьої особи - ОСОБА_2 у розгляді позову заступника прокурора Одеської області, заявленого через 9 років після фактичного набуття відповідачкою земельної ділянки у власність, тобто з пропуском встановленого ст. 257 ЦК України трирічного строку загальної позовної давності. Про застосування строку позовної давності при вирішенні позову заступника прокуратури відповідачем було зроблено заяву в запереченнях на позов. Для застосування до позовних вимог прокурора іншого строку давності підстав немає. Згідно ч. 4 ст. 267 ЦК України, закінчення строку позовної давності, про застосування якого заявлено стороною, є підставою для відмови у позові. Позовні вимоги заступника прокурора Одеської області щодо витребування земельної ділянки мотивовані, зокрема, посиланням на рішення Приморського районного суду від 12.10.2010 року, яким було скасовано і визнано недійсним Державний акт про право власності на земельну ділянку, виданий 12.12. 2007 року ОСОБА_2 , на підставі якого він продав земельну ділянку. Оскаржуване рішення Приморського районного суду від 27.11.2018 року також містить посилання на ту обставину, що Державний акт про право власності ОСОБА_2 на дану земельну ділянку скасовано і визнано недійсним рішенням суду від 12.10.2010 року. Але це рішення Приморського районного суду від 12.10.2010 року у справі №2-4057/10 оскаржене у апеляційному порядку і його дія зупинена ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 20.07.2018 року. Ці обставини свідчать, по-перше, що розгляд позову у справі №522/15979/17 про витребування земельної ділянки дійсно залежав від результатів розгляду апеляційним судом справи №2-4057/10, тобто був об`єктивно пов`язаний і унеможливлений до прийняття рішення апеляційним судом у іншій справі. По-друге, Приморський районний суд у рішенні від 27.11.2018 року у справі №522/15979/17 не мав законних підстав посилатись на рішення у справі №2-4057/10 від 12.10.2010 року, оскільки його дія була апеляційним судом зупинена. Заступник прокурора Одеської області і Одеська міська рада у позовній заяві, а також при її розгляді не підтвердили належними та допустимими доказами право власності територіальної громади м. Одеси на спірну земельну ділянку та делеговане Одеській міській раді право здійснювати повноваження власника на земельну ділянку, що є предметом спору. Зроблене у позові посилання на ст. 143 Конституції України, згідно якій територіальні громади безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоуправління наділені правом управляти майном, у тому числі і земельними ділянками, що перебувають у комунальній власності, є некоректним і не стосується здійснення права власності на спірну земельну ділянку. У наведеній статті Конституції України мова йде виключно про управління майном комунальної власності, а не про підстави набуття права власності, його реєстрацію та застосування і захист. Є об`єктивні докази того, що виділ земельної ділянки відбувся фактично з відома і згоди Одеської міської ради і підпорядкованих їй органів земельних ресурсів, а також Управління земельних ресурсів Держземагентства України, як органу центральної державної влади. Позивач ухилився від надання відомостей і документів, які свідчать про наявність волевиявлення органів державної влади і місцевого самоврядування щодо передачі спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_2 .. Суд безпідставно залишив без розгляду і задоволення клопотання відповідачки про витребування від позивача документів і відомостей щодо наведених вище обставин, а також про витребування із архіву суду для дослідження у судових засіданнях матеріалів цивільних справ №2- 2789/07 і №2- 4057/10. Приморський районний суд м. Одеси у даній справі ухилився від витребування, зокрема від Одеської міської ради як документів, що підтверджують належність спірної земельної ділянки до комунальної власності, так і пояснення дій підпорядкованих і підконтрольних йому землевпорядних органів, які здійснили передачу земельної ділянки у власність ОСОБА_2 і видали йому Державний акт на право власності на цю ділянку. Отже, суд не забезпечив повноту і всебічність дослідження обставин справи. У запереченнях на позов досить чітко і доказово відзначено, що заступник прокурора Одеської області у позові, посилаючись не на норми законодавства України, а на постанову Верховного суду України по окремій справі, стверджує, що строк позовної давності, передбачений ст. 257 ЦК України, прокуратурою області та Одеською міською радою не пропущений, хоча і визнає, що органом місцевого самоврядування, в особі Одеської міської ради, не вжито жодних заходів щодо відновлення порушеного права територіальної громади на земельну ділянку. Приморський районний суд м. Одеси як у підготовчому засіданні, так і під час розгляду справи по суті, не забезпечив реалізацію можливостей і прав на участь у розгляді справи і захист інтересів ОСОБА_1 .. Суд хилився від розгляду клопотань про витребування додаткових відомостей і документів від заступника прокурора Одеської області та Одеської міської ради, в інтересах якої був поданий позов. В матеріалах справи відсутні документи, що підтверджували б право заступників видавати та підписувати довіреності від імені прокурора області та заступника Одеського міського голови. Отже, суд не в повній мірі виконав вимоги ст. 62 ЦПК України. Всі ці обставини свідчать про необ`єктивне, поблажливе ставлення Приморського районного суду до позову заступника прокурора Одеської області (Т.1, а. с. 135 - 145). Узагальнені доводи прокурора в апеляційному суді У відзиві на апеляційну скаргу Заступник прокурора Одеської області просить апеляційну скаргу залишити без задоволення. Рішення суду залишити без змін. Посилається на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції. Вказує на те, що задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції вірно з`ясував усі обставини справи та вірно застосував норми матеріального та процесуального права. Установлено, що заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 03.09.2007 по справі № 2-2789/07 за ОСОБА_2 визнано право власності на земельну ділянку, площею - 0,069 га., яка розташована по АДРЕСА_2 , цільове призначення - для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. Зобов`язано Одеську регіональну філію Державного підприємства «Центр Державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах» видати державний акт про право приватної власності на земельну ділянку та зареєструвати її у відповідному реєстрі. На підставі зазначеного рішення суду ОСОБА_2 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку, площею - 0,069 га., розташовану по Фонганській дорозі, 95/1-6, серії ЯК № 677955 від 12.12.2007, який зареєстрований Одеською регіональною філією державного підприємства «Центр державного земельного кадастру» в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010750502141. В подальшому, 16.04.2008 за заявою першого заступника прокурора Приморського району м. Одеси про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами вищезазначене рішення суду від 03.09.2007 було скасоване. Справу направлено на новий судовий розгляд. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 16.05.2008 позов ОСОБА_2 залишено без розгляду. Отже, рішення суду, на підставі якого з комунальної власності вибула земельна ділянка, загальною площею - 0,069 га., яка розташована в АДРЕСА_2 (кадастровий номер 5110137500:54:006:0239), скасоване. В подальшому, на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки № 8893 від 03.09.2008 вказану спірну земельну ділянку відчужено на користь ОСОБА_1 . Державна реєстрація права власності на спірну земельну ділянку проведена державним реєстратором державного підприємства «Центр обслуговування громадян» Процишиною H.JI. лише 29.09.2016. Тобто, підстави для звернення прокурора з даним позовом в інтересах держави виникли лише з моменту державної реєстрації речових прав на спірну земельну ділянку, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, яка міститься в матеріалах справи. Твердження апелянта про те, що Одеській міській раді було відомо про порушені інтереси останньої є необґрунтованими, з огляду на те, що Одеська міська рада, як самостійна юридична особа, участі у розгляді справи № 2-2789/07 не приймала. Одеське міське управління земельних ресурсів Одеської міської ради є окремо створеною юридичною особою, що підтверджується інформацією з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Одеська міська рада не приймала рішень на відчуження вищевказаного нерухомого майна у власність. Останнє вибуло з володіння власника - Одеської міської ради не з її волі, іншим шляхом. В свою чергу, позовну заяву заступником прокурора області подано до суду - 23.08.2017, що спростовує твердження апелянта про пропущення прокурором встановленого ст. 257 ЦК України строку позовної давності. Також, необґрунтованими є доводи апелянта про те, що результати розгляду апеляційної скарги по іншій справі № 2-4057/10 за позовом прокуратури м. Одеси в інтересах Одеської міської ради до ОСОБА_2 , Управління Держкомзему м. Одеси про визнання недійсним та скасування державного акту на право власності на земельну ділянку мають правові наслідки для подальшого розгляду справи даної № 522/15979/17 за позовом заступника прокурора Одеської області в інтересах держави, в особі Одеської міської ради, про витребування земельної ділянки. Підставою звернення заступником прокурора області з позовом до суду по даній справі стало те, що з комунальної власності територіальної громади м. Одеси безпідставно та без волі власника вибула земельна ділянка, загальною площею - 0,069 га., яка розташована в АДРЕСА_2 , кадастровий номер 5110137500:54:006:0239. Встановлено матеріалами справи, що вказана земельна ділянка вибула на підставі заочного рішення Приморського районного суду м. Одеси від 03.09.2007, ухваленого по справі № 2-2789/07, яке в подальшому було скасовано. Таким чином, твердження апелянта про незаконність посилання суду першої інстанції на рішення суду у справі № 2-4057/10 є безпідставним, оскільки вказане рішення суду не було підставою даного позову прокурора, а лише доводило факт скасування державного акту на право власності на земельну ділянку, виданого на підставі рішення суду, яке наразі скасовано (Т.1, а. с. 180 - 182). Рух справи в суді апеляційної інстанції Ухвалою Одеського апеляційного суду від 11.02.2019року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 листопада 2018 року (Т. 1, а. с. 161 - 162). Ухвалою Одеського апеляційного суду від 11.02.2019 року призначено розгляд справи за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 листопада 2018 року в порядку загального позовного провадження, з повідомленням учасників справи у приміщенні апеляційного суду Одеської області (Т. 1, а. с. 169). 04.07.2019 року від заступника прокурора надійшов відзив на апеляційну скаргу (Т.1, а. с. 180 - 182). Ухвалою Одеського апеляційного суду від 05 серпня 2021 року витребувано з Приморського районного суду м. Одеси цивільну справу № 2-4057/10 за позовом заступника прокурора м. Одеси в інтересах Одеської міської ради до Управління Держкомзему м. Одеси, ОСОБА_2 про визнання недійсним та скасування державного акту на право власності на земельну ділянку (Т. 2, а. с. 46 - 49). 10.03.2023 року від заступника керівника Одеської обласної прокуратури надійшло клопотання про розгляд справи в режимі відеоконференції. Ухвалою Одеського апеляційного суду від 13.03.2023 року задоволено клопотання заступника керівника Одеської обласної прокуратури про розгляд справи в режимі відеоконференції. У судовому засіданні, яке здійснювалось в режимі відеоконференцзв`язку, прокурор - Бондаревський О.М. просив апеляційну скаргу залишити без задоволення. Рішення суду першої інстанції залишити без змін. ОСОБА_1 та її представник - адвокат Ричков М.Ю. у судовому засіданні підтримали апеляційну скаргу та просили її задовольнити. Рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову. Інші учасники справи у судове засідання не з`явилися. Про дату, час і місце розгляду справи сповіщені належним чином. Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов`язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Таким чином, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду. Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі № 348/1116/16-ц зазначив, що якщо сторони чи їх представники не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи. Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, час знаходження справи на розгляді апеляційного суду, багаторазове призначення справи до розгляду, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, освідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, викладення сторонами своєї правової позиції у заявах по суті справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, відсутність клопотань про відкладення розгляду справи, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності її інших учасників. 3.

Мотивувальна частина Позиція апеляційного суду Заслухавши суддю-доповідача, вислухавши пояснення учасників справи, які прийняли участь у судовому засіданні, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які апелянт посилається в апеляційній скарзі, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при ухваленні рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню. Встановлені обставини по справі. Визначення відповідно до встановлених обставин правовідносин Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 03.09.2007 року, справа № 2-2789/07, за ОСОБА_2 визнано право власності на земельну ділянку, площею - 0,069 га., яка розташована по АДРЕСА_1 , цільове призначення - для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. Зобов`язано Одеську регіональну філію Державного підприємства «Центр Державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах» видати державний акт про право приватної власності на земельну ділянку та зареєструвати її у відповідному реєстрі. 12 грудня 2007 року ОСОБА_2 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 677955, загальною площею - 0,0690 га., яка розташована за адресою - АДРЕСА_1 . 25 березня 2008 року перший заступник прокурора Приморського району м. Одеси звернувся до суду із заявою про перегляд вищевказаного заочного рішення суду. 14 квітня 2008 року Одеське міське управління земельних ресурсів Одеської міської ради звернулось до суду із заявою про перегляд вищевказаного заочного рішення суду. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 16 квітня 2008 року скасовано заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 03 вересня 2007 року. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 16 травня 2008 року позов ОСОБА_2 залишено без розгляду. Згідно з договором купівлі-продажу від 03 вересня 2008 року ОСОБА_1 придбала у ОСОБА_2 земельну ділянку, площею - 0,0690 га., що розташована за адресою - АДРЕСА_1 . У жовтні 2009 року заступник прокурора м. Одеси в інтересах держави, в особі Одеської міської ради, звернувся до Приморського районного суду м. Одеси з позовом до управління Держкомзему м. Одеси, ОСОБА_2 про визнання недійсним та скасування державного акту на право власності на земельну ділянку. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 12.10.2010 року у справі № 2-4057/10 задоволено позов заступника прокурора м. Одеси в інтересах держави, в особі Одеської міської ради, до ОСОБА_2 , Управління Держкомзему м. Одеси про визнання недійсним та скасування державного акту на право власності на земельну ділянку. Визнано недійсним та скасовано державний акт на право власності на земельну ділянку, площею - 0,0690 га., що розташована по АДРЕСА_1 , виданий 12 грудня 2007 року на ім`я ОСОБА_2 , зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010750502143. Постановою Одеського апеляційного суду від 02 липня 2019 року задоволено частково апеляційну скаргу ОСОБА_1 .. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 12 жовтня 2010 року скасовано та ухвалено нове судове рішення. У задоволенні позову заступника прокурора м. Одеси в інтересах держави, в особі Одеської міської ради, відмовлено. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 березня 2021 року залишено без задоволення касаційну скаргу заступника прокурора Одеської області. Постанову Одеського апеляційного суду від 02 липня 2019 року залишено без змін. По справі виникли правовідносини щодо захисту права комунальної власності на земельну ділянку. Доводи, за якими суд апеляційної інстанції не погодився з висновками суду першої інстанції, та застосовані норми права Відповідно до ч. ч. 1, 2, 6 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково наданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Згідно з положеннями ч. ч. 1, 2 та 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються яка на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Статтями 5, 12, 13, 81, 83 ЦПК України передбачено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачений цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (факті), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України). У частині першій ст. 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Встановивши обставини справи, дослідивши та оцінивши усі надані сторонами письмові докази й наведені доводи за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкових висновків щодо наявності підстав для задоволення позовної заяви заступника прокурора Одеської області в інтересах держави, в особі Одеської міської ради. Мотиви прийняття аргументів, викладених в апеляційній скарзі Відповідно до ст. 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цього права. Статтею 126 Земельного кодексу України (чинною на момент відчуження земельної ділянки) та п. 1.1. Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право приватної власності на землю, право колективної власності на землю, право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) та договорів оренди землі, затвердженої наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 04.05.1999 року № 43 передбачено, що право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом. Відповідно до п. 1.16 вказаної Інструкції технічна документація із складання державного акта на право власності на земельну ділянку включає виписку з рішення відповідної ради або державної адміністрації про надання у постійне користування, передачу у власність або продаж земельної ділянки, договір відчуження земельної ділянки (договір купівлі-продажу, дарування, міни, інші цивільно-правові угоди), а також рішення суду. Відповідно до ст. 126 Земельного кодексу України (чинної на теперішній час) право власності на земельну ділянку оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Згідно ч. 1 ст. 14 Конституції України та ч. 1 ст. 1 Земельного кодексу України, ст. 373 Цивільного кодексу України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Відповідно до ст. 13 Конституції України земля є об`єктом права власності Українського народу; від імені Українського народу права власності здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Частиною 2 ст. 78 Земельного кодексу України, ст. 373 Цивільного кодексу України передбачено, що право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Згідно ч. 1 ст. 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Відповідно до ч. 1 ст. 153 Земельного кодексу України власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України. Частиною 2 ст.152 Земельного кодексу України передбачено, що власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю. Статтею 16 Цивільного кодексу України встановлено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є відновлення становища, яке існувало до порушення. Згідно ч. 2 ст. 90 Земельного кодексу України порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом. Відповідно до ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Відповідно до п. 34 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин. Згідно до п. 12 Земельного кодексу України (чинного на момент відчуження земельної ділянки) до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів здійснюють міські ради. Стаття 143 Конституції України наділяє територіальні громади правом безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляти майном, у тому числі, і земельними ділянками, що перебувають у комунальній власності. Відповідно до п. 1 ст. 10, п. 5 ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в України», ради представляють інтереси територіальної громади та відповідно до ч. 5 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» здійснюють повноваження власника майна. Згідно ст. 83 Земельного кодексу України землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають: усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування. Згідно ст. 41 Конституції України та ст. 321 Цивільного кодексу України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право власності є непорушним. Відповідно до ст. 319 Цивільного кодексу України власник на свій розсуд володіє, користується та розпоряджається належним йому майном. Відповідно до ст. 388 Цивільного кодексу України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Згідно ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Відповідно до положень ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Статтею 388 ЦК України передбачено можливість витребування майна власником від добросовісного набувача, такі випадки обмежені та можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він його передав, поза їх волею. Згідно ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд і має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Щодо відсутності волі власника на вибуття з його володіння спірної земельної ділянки на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого колегія суддів зазначає наступне. Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 03.09.2007 року, справа № 2-2789/07, за ОСОБА_2 визнано право власності на земельну ділянку, площею - 0,069 га., яка розташована по АДРЕСА_1 , цільове призначення - для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. Зобов`язано Одеську регіональну філію Державного підприємства «Центр Державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах» видати державний акт про право приватної власності на земельну ділянку та зареєструвати її у відповідному реєстрі. На підставі зазначеного рішення суду ОСОБА_2 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку, площею - 0,069 га., розташовану по Фонтанській дорозі, 95/1-б, серії ЯЕ № 677955 від 12.12.2007 року, який зареєстрований в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі Одеською регіональною філією державного підприємства «Центр державного земельного кадастру» за № 010750502141. В подальшому, 16.04.2008 року за заявою першого заступника прокурора Приморського району м. Одеси про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами зазначене судове рішення від 03.09.2007 року скасоване, справу направлено на новий судовий розгляд. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 16.05.2008 року позов ОСОБА_2 залишено без розгляду. В подальшому, на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки № 8893 від 03.09.2008 року вказану земельну ділянку відчужено на користь ОСОБА_1 . Зазначене підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею. Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України). Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15). Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, власник майна може витребувати належне йому майно від будь якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. При цьому норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було в наступному набувачем відчужене третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Право власника згідно з частиною першою статті 388 ЦК України на витребування майна від добросовісного набувача пов`язане з тим, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування майна від добросовісного набувача, є вичерпним. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (пункт 3 частини першої статті 388). За змістом статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Саме такий висновок викладений у наданих заявником копіях постанов Верховного Суду України від 11 червня 2014 року у справі № 6-52цс14 та від 24 червня 2015 року у справі № 6-535цс15. Первинною підставою набуття ОСОБА_2 права власності на земельну ділянку було судове рішення у справі № 2-2789/07, яке надалі скасоване. Судом першої інстанції вірно встановлено, що власником спірної земельної ділянки, в тому числі на момент її незаконного вибуття з комунальної власності, є територіальна громада м. Одеси в особі Одеської міської ради, як органу, який уповноважений розпоряджатися землями комунальної власності у межах населених пунктів та яка в межах компетенції не приймала жодних рішень щодо передачі цієї ділянки у власність відповідачам. Стаття 143 Конституції України наділяє територіальні громади правом безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляти майном, у тому числі, і земельними ділянками, що перебувають у комунальній власності. Відповідно до п. 1 ст. 10, п. 5 ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в України», ради представляють інтереси територіальної громади та відповідно до ч. 5 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» здійснюють повноваження власника майна. Згідно ст. 83 Земельного кодексу України землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають: усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування. Отже, Одеська міська рада має діяти у межах повноважень щодо здійснення від імені територіальної громади м. Одеси права власності в інтересах цієї громади та виключно у спосіб, передбачений законом. З огляду на те, що державний акт був виданий на виконання судового рішення у справі № 2-2789/07, а не на підставі відповідного рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, то вирішення питання про правомірність видання державного акта безпосередньо залежить від законності судового рішення, на підставі якого такий акт виданий, і від дотримання вимог, передбачених земельним законодавством. Оскільки Одеська міська рада не вчиняла дій щодо розпорядження земельною ділянкою у спосіб, передбачений законом, шляхом прийняття відповідного рішення, а судове рішення у справі № 2-2789/07, на виконання якого був виданий державний акт, було скасоване, то відчуження спірної земельної ділянки відбулось без вираження волі територіальної громади міста Одеси. Таким чином, позовні вимоги прокурора про витребування спірної земельної ділянки є доведеними. Щодо застосування позовної давності до вимог про витребування майна на підставі статті 388 ЦК України, колегія суддів зазначає наступне. Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України). Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Згідно з частиною другою статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, у позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Отже, позовна давність є строком для пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи носія порушеного права (інтересу). І в разі пред`явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою, уповноваженою на це особою, позовна давність починає обчислюватися з моменту, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідалася або могла довідатися особа, право якої порушене, чи прокурор, уповноважений звернутися до суду в інтересах держави за захистом такого права, зокрема, якщо прокурор довідався чи міг довідатися про порушення права або про особу, яка його порушила, раніше, ніж особа, право якої порушене. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абзац 2 частини другої статті 45 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). Аналогічний припис закріплений у частині четвертій статті 56 ЦПК України, чинного з 15 грудня 2017 року. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу (абзац 1 частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»). Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Колегія суддів вважає, що якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (близький за змістом висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16 і Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц та від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц). У постанові від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що для вирішення питання про дотримання строку звернення до суду за захистом прав, суду слід встановити, коли прокурор дізнався чи міг дізнатися про порушення інтересів держави. У постанові від 17 жовтня 2018 року у справі №362/44/17, Велика Палата Верховного Суду конкретизувала наступне: позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів. Так, заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 03.09.2007 року по справі № 2-2789/07 за ОСОБА_2 визнано право власності на земельну ділянку, площею - 0,069 га., яка розташована по АДРЕСА_1 , для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. 25 березня 2008 року перший заступник прокурора Приморського району м. Одеси звернувся до суду із заявою про перегляд вказаного судового рішення. 14 квітня 2008 року Одеське міське управління земельних ресурсів Одеської міської ради звернулось до суду із заявою про перегляд вказаного судового рішення. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 16 квітня 2008 року скасовано заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 03 вересня 2007 року. Під час нового розгляду справи Приморський районний суд м. Одеси постановив ухвалу у справі № 2-2789/07, якою залишив позов без розгляду. Вперше прокурор звернувся до суду із позовом в інтересах держави, в особі Одеської міської ради, у жовтні 2009 року до управління Держкомзему м. Одеси, ОСОБА_2 про визнання недійсним та скасування державного акту на право власності на земельну ділянку. Вдруге прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави, в особі Одеської міської ради, у серпні 2017 року до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_2 , про витребування земельної ділянки. Таким чином, прокуратура дізналися про порушення права власності територіальної громади м. Одеси на спірну земельну ділянку ще у 25 березня 2008 року, а із позовом по даній справі прокурор звернувся до суду тільки у серпні 2017 року, пропустивши позовну давність. Прокурор не заявляв клопотання про поновлення позовної давності. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 грудня 2018 року зазначила, що на вимоги про витребування майна поширюється припис статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, оскільки органи державної влади чи місцевого самоврядування мають нести ризик спливу позовної давності для оскарження виданих ними правових актів, а реалізація права на їх оскарження не має ставити під сумнів стабільність цивільного обороту. Частиною 5 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. За змістом статей 256, 261 і 267 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Оскільки прокурор пред`явив позов після спливу позовної давності, про застосування якої зробила заяву відповідачка, колегія суддів вважає доводи апеляційної скарги в цій частині доведеними. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги, з посиланням на норми процесуального права, якими керувався суд апеляційної інстанції Виходячи з вищезазначеного, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 є доведеними, а тому вона підлягає задоволенню. Слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). При цьому, колегією суддів ураховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, п. п. 29 - 30). Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2). Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374, п. п. 3, 4 ст. 376 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює у відповідній частині нове рішення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення при невідповідності висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, з порушенням норм процесуального права або неправильному застосуванні норм матеріального права. Оскільки висновки, викладені у рішенні суду першої інстанції, не відповідають обставинам справи, судом першої інстанції порушено норми процесуального права та неправильно застосовані норми матеріального права, що призвело не правильного вирішення справи, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволені позовних вимог прокурора за вищевказаного обґрунтування. Розподіл судових витрат Згідно ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповідно до ч.1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до пп. «б,в» п.4 ч.1 ст..382 ЦПК України у резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції у випадку скасування або зміні судового рішення зазначається новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції а також розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді апеляційної інстанції. На підставі ст. ст. 133, 141 ЦПК України підлягає стягненню з Прокуратури Одеської області на користь ОСОБА_1 документально підтверджений, сплачений за подання апеляційної скарги судовий збір у розмірі 20 398,16 грн. (Т. 1, а. с. 134). Порядок та строк касаційного оскарження Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Підстави касаційного оскарження передбачені частиною 2 статті 389 ЦПК України. Частиною першою статті 390 ЦПК України передбачено, що касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Касаційна скарга подається безпосередньо до суду касаційної інстанції (ст. 391 ЦПК України).

4. Резолютивна частина Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 листопада 2018 року скасувати. Ухвали нове судове рішення. У задоволенні позовних вимог заступника прокурора Одеської області в інтересах держави, в особі Одеської міської ради, до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_2 , про витребування земельної ділянки відмовити. Стягнути з Прокуратури Одеської області (м. Одеса, вул. Пушкінська, 3, код ЄДРПОУ: 03528552, код класифікації доходів бюджету 22030101, р/р UA808201720343100002000000564) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса - АДРЕСА_4 ) судовий збір у розмірі 20 398 (двадцять тисяч триста дев`яносто вісім) грн. 16 коп.. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду у випадках, передбачених частиною другою статті 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повний текст постанови складений 22 березня 2023 року. Головуючий суддя: А. П. Заїкін Судді: О. В. Князюк С. О. Погорєлова