Постанова 4811 № 463/136/22

Справа № 463/136/22 Головуючий у 1 інстанції: Стрепко Н.Л. Провадження № 22-ц/811/3182/22 Доповідач в 2-й інстанції: Ванівський О. М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 березня 2023 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Ванівського О.М., суддів Цяцяка Р.П., Шеремети Н.О. секретаря: Назар Х.Б. з участю: апелянта ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2 , представника позивача ОСОБА_3 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Личаківського районного суду м.Львова від 14 листопада 2022 року у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики,- в с т а н о в и в: В січні 2022 року адвокат Олексишин І.Б. в інтересах ОСОБА_4 , звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідача ОСОБА_1 на користь позивача ОСОБА_4 заборгованості по відсотках за користування грошовими коштами в сумі 12342,73 долари США, а також судових витрат. Позовні вимоги мотивував тим, що 10 жовтня 2018 року між сторонами було укладено договір позики, відповідно до якого позивач надав відповідачу 15000 доларів США та які відповідач зобов`язувався повернути по першій вимозі, але не скоріше 10 квітня 2019 року, зі сплатою 30% річних, що стверджується розпискою відповідача від 10 жовтня 2018 року. Відповідач тіло кредиту повернув, однак відсотки за користування коштами не сплачує. А тому просить стягнути з відповідача відсотки за користування коштами. В обґрунтування позовних вимог посилається на додані до позовної заяви письмові докази, які підтверджують право вимоги до відповідача та розмір заборгованості останнього. Як на підставу задоволення позовних вимог посилається на ст.ст. 625, 1046, 1047, 1049, 1050 ЦК України. Рішенням Личаківського районного суду м.Львова від 14 листопада 2022 року позов ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 в користь ОСОБА_4 12342 (дванадцять тисяч триста сорок два) долари США 73 (сімдесят три) центи США, а також 3360 (три тисячі триста шістдесят) гривень 13 (тринадцять) копійок судового збору, 33000 (тридцять три тисячі) гривень витрат на професійну правничу допомогу. Рішення суду оскаржив ОСОБА_1 . В апеляційній скарзі зазначає, що оскаржуване рішення є незаконним і необґрунтованим та прийнятим з порушенням норм матеріального та процесуального права, та неповним з`ясуванням усіх обставин справи. Зокрема покликається на те, що ухвалюючи рішення по справі суд першої інстанції не взяв до уваги те, що позику в 15000 доларів США він позичив не в позивача, а в його батька ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1 батько позивача ОСОБА_6 виставив вимогу переписати розписку на загальну суму 15 000 доларів США та вказати позикодавцем його сина ОСОБА_4 . Відтак стверджує, що договірні відносини у нього існували не з позивачем, а з його батьком, який і мав бути належним позивачем. Просить рішення суду скасувати та постановити нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні позову. Заслухавши суддю - доповідача, апелянта ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2 на підтримання доводів апеляційної скарги, представника позивача ОСОБА_3 на заперечення апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що така задоволенню не підлягає. Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов`язків має право на справедливий судовий розгляд. В силу положень ч. 1 ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України. Згідно п. п. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вимогам. Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Задовільняючи позовні вимоги про стягнення заборгованості за договором позики, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем не оспорено факт отримання від позивача позики зі сплатою 30% річних, не надано належних і допустимих доказів відсутності боргу перед позивачем по сплаті відсотків. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду зважаючи на наступне. Статтею 202 ЦК Українивизначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК Україниправочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. Відповідно до ст. 1046 ЦК Україниза договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Згідно з ч. 2 ст. 1047 ЦК Українина підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Отже, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й факту передачі грошової суми позичальнику. Водночас, за змістом частин 1, 2 ст. 207і ч.2 ст. 1047 ЦК Українидотримання письмової форми договору позики має місце у тому разі, якщо на підтвердження укладення договору представлена розписка або інший письмовий документ, підписаний позичальником, з якого вбачається, як сам факт отримання позичальником певної грошової суми в борг (тобто із зобов`язанням її повернення), так і дата її отримання. За своє суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору незалежно від найменування документа і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу, позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен встановити наявність між позивачем та відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Частина 1 ст. 1049 ЦК Українипередбачає, що за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Таким чином, розписка, як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошових коштів із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів. Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 11.11.2015 року у справі №6-1967 цс15. Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року в справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) зроблено висновок про те, що за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки. До аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 04 березня 2020 року у справі № 632/2209/16, у постанові від 19 травня 2020 року у справі № 757/21587/16-ц, та у постанові від 08 жовтня 2020 року у справі № 194/1126/18. Матеріалами справи та судом встановлено, що між сторонами 10 жовтня 2018 року було укладено договір позики, відповідно до якого відповідач отримав від позивача 15000 доларів США, зі сплатою 30% річних, які зобов`язався повернути на першу вимоги але не раніше 10 квітня 2019 року з виплатою відсотків. Вказані обставини стверджуються наданою позивачем розпискою відповідача. Підписавши розписку від 10.10.2018 року, відповідач погодив умови, визначені нею. Судом встановлено, що боргова розписка від 10.10.2018 року написана ОСОБА_1 та підписана ним, що не заперечується відповідачем. Частиною 2 ст. 545 ЦК Українипередбачено, що якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Відповідно до ч. 3 ст. 545 ЦК Українинаявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. Відповідачем, всупереч вимогам ст. 81 ЦПК України, не надано належних та допустимих доказів на підтвердження повернення ОСОБА_4 частково чи повністю коштів, факт передачі яких підтверджується борговою розпискою від 10 жовтня 20218 року, а наявність у ОСОБА_4 оригіналу розписки свідчить про те, що позичені відповідачем грошові кошти йому не повернуті. Враховуючи те, що між сторонами укладено договір позики, оригінал боргової розписки від 10.10.2018 року на підтвердження факту передачі коштів в борг знаходиться у позивача, боржнику такий не повернуто, в матеріалах справи відсутні будь-які розписки ОСОБА_4 , як позикодавця, про повернення йому позичених коштів та процентів за користування позиченими коштами, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що умови договору позики не виконані позичальником, що є підставою для стягнення з ОСОБА_1 в користь ОСОБА_4 12342 (дванадцять тисяч триста сорок два) долари США 73 (сімдесят три) центи США боргу за договором позики. Пред`являючи позовні вимоги, ОСОБА_4 , крім заборгованості за договором позики, просив стягнути заборгованість за процентами за користування коштами. Відповідно до ч. 1 ст. 1048 ЦК Українипозикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Оскільки в борговій розписці від 10.10.2018 року ОСОБА_1 зобов`язався сплатити 30 відсотків річних за користування коштам, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що такі підлягають стягненню з відповідача на користь позивача. Не можуть братися до уваги покликання апелянта на те, що відсотки за договором позики слід було стягувати в гривнях, а не доларах США, враховуючи наступне. Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав. Відповідно до ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто, відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на усій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України. Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті. Заборони на виконання грошового зобов`язання в іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить. Відповідно до наведених правових норм, гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України, сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави; у разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто, таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Тому укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема, позики, не суперечить чинному законодавству. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення суми коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не у всіх випадках та безумовно в національній валюті України. Саме до таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі №464/3790/16-ц провадження №14-465цс18. Також апелянтом не представлено суду належних та допустимих доказів того, що позику в 15000 доларів США він позичив не в позивача, а в його батька ОСОБА_7 . Інші доводи апеляційної скарги також не спростовують правильних висновків суду першої інстанції, які достатньо мотивовані. Європейський суд з прав людини у справі "Христов проти України" (рішення від 19 лютого 2009 року) вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів, (дивитися справу "Брумареску проти Румунії". (Brumarescu v. Romania) /GC/ N28342/95, n.61, ECHR 1999- УII). Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини. ( Справа Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia ) заява № 52854/99, п. 52,ECHR . Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обгрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Колегія суддів вважає, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому його відповідно до ст.. 375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують. Керуючись ст.ст. 374 ч. 1 п.1, 375, 381 - 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд,- п о с т а н о в и в: апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Личаківського районного суду м.Львова від 14 листопада 2022 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повний текст постанови складено 22.03.2023 року. Головуючий: Ванівський О.М. Судді: Цяцяк Р.П. Шеремета Н.О.