Постанова Миколаївський апеляційний суд № 483/1220/21

21.03.23 22-ц/812/295/23 Провадження № 22-ц/812/295/23 Головуючий суду першої інстанції Шевиріна Т.Д. Суддя-доповідач апеляційного суду Царюк Л.М. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 21 березня 2023 року м. Миколаїв Справа № 483/1220/21 Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: головуючого Царюк Л.М., суддів Базовкіної Т.М., Яворської Ж.М., при секретарі судового засідання Лівшенку О.С., за участі представника позивача ОСОБА_1 , представника відповідача ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 , в інтересах якого діє його представник ОСОБА_2 , на рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 21 грудня 2022 року, повний текст якого складено 27 грудня 2022 року, ухвалене під головуванням судді Шевиріної Т.Д., в залі судового засідання в м. Очаків, за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договорами позики,- В С Т А Н О В И В: 26 липня 2021 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики. Доводи позову обґрунтовано тим, що 23 жовтня 2019 року між ним та ОСОБА_3 було укладено договір позики у простій письмовій формі, відповідно до якого він передав у позику відповідачу грошові кошти в розмірі 25 000 дол. США, що еквівалентно 681 000 грн. У встановлений договором строк відповідач борг не повернув. 15 липня 2019 року між ним та відповідачем був укладений договір позики у простій письмовій формі, відповідно до умов якого він передав у позику відповідачу 25 000 дол. США, що еквівалентно 681 000 грн. 26 липня 2019 року між сторонами було укладено договір позики у простій письмовій формі, відповідно до якого він передав у позику відповідачу грошові кошти в розмірі 35 000 дол. США, що еквівалентно 935 400 грн. 29 серпня 2019 року між тими ж сторонами було укладено договір позики у простій письмовій формі, відповідно до якого він передав у позику відповідачу грошові кошти в розмірі 17 000 дол. США, а саме: 25 серпня 2019 року 2 000 дол. США та 29 серпня 2019 року - 15 000 дол. США, що еквівалентно 463 080 грн. 01 жовтня 2019 року було укладено аналогічний договір позики між тими ж сторонами у простій письмовій формі, відповідно до якого він передав у позику ОСОБА_3 грошові кошти в розмірі 6 000 дол. США, що еквівалентно 163 440 грн. На підтвердження укладення зазначених договорів позики по кожному з договорів була складена розписка. Розписки від 15 липня 2019 року, 26 липня 2019 року, 29 серпня 2019 року та від 01 жовтня 2019 року не містять інформації щодо строку виконання зобов`язання. У зв`язку з цим ним через засоби поштового зв`язку була направлена на адресу ОСОБА_3 письмова вимога від 02 липня 2021 року про повернення грошових коштів в розмірі 83 000 дол. США, переданих позивачем в рамках договорів позики від 15 липня 2019 року, 26 липня 2019 року, 29 серпня 2019 року, 01 жовтня 2019 року. Однак вказана вимога залишена відповідачем без відповіді та до теперішнього часу кошти не повернуті. Посилаючись на викладене, ОСОБА_4 просив суд стягнути з ОСОБА_3 на свою користь кошти отримані ним за вказаними договорами позики у загальному розмірі 2 805 720 грн. Відповідач позовні вимоги не визнав, посилаючись на те, що кошти позивачу повернуті, оригінал розписки від 26 липня 2019 року знаходиться у нього, а письмову вимогу про повернення боргу, надіслану позивачем, він не отримував. Рішенням Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 21 грудня 2022 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 68 000 доларів США. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 11 804 грн в рахунок відшкодування судового збору. Рішення суду мотивовано тим, що позивач позичив відповідачеві грошові кошти за чотирьома договорами позики у розмірі 68 000 доларів США, про що останній написав письмові розписки. Проте в обумовлений у розписці строк та на вимогу позикодавця грошові кошти не повернув, у результаті чого виникла заборгованість, яка підлягає стягненню у визначеній сторонами валюті. Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_3 , в інтересах якого діє його представник ОСОБА_2 , подав апеляційну скаргу, де посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив його скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову. Мотивуючи апеляційну скаргу зазначив, що в позовній заяві позивач бажав стягнути кошти в гривні. Крім того в судових засіданнях представник позивача зменшив позовні вимоги до 1 852 320 грн. Проте суд самостійно вийшов за межі позовних вимог та прийняв рішення про стягнення коштів в сумі 68 000 дол. США, а не в сумі 1 852 320 грн, як про це просив позивач, що суперечить висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 340/385/17. Отже, суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог та прийняв рішення про стягнення коштів в іноземній валюті. Крім того, позивачем при подачі до суду позовної заяви про стягнення боргу за договорами позики в сумі 2 805 720 грн, зазначено, що вказана сума боргу випливає із наявності боргових розписок від 23 жовтня 2019 року, 15 липня 2019 року, 26 липня 2019 року, 29 серпня 2019 року та 01 жовтня 2019 року, оригінали яких наявні начеб то у позивача. Але в матеріалах справи відсутні оригінали вищезазначених боргових розписок. Зазначені позивачем відомості не відповідають дійсності, так як оригінал боргової розписки від 26 липня 2019 року на 35 000 дол. США перебуває у відповідача та не може бути наданий позивачем до суду, що в свою чергу, свідчить про відсутність заборгованості відповідача перед позивачем по даному договору позики. Крім того за іншими борговими розписками відповідачем були повернуті кошти в повному об`ємі, що зокрема підтверджується платіжним дорученням та квитанціями на суму 115 395 грн про пересилання позивачу коштів за погашення заборгованості, а саме відповідачем. Тобто наявні докази повернення коштів позивачу, яким суд першої інстанції ніяким чином не надав оцінку. Також із позовної заяви не вбачається, що між позивачем та відповідачем виник спір відносно повернення коштів за договором позики. Відповідно до копій розписок від 15 липня 2019 року, 26 липня 2019 року, 29 серпня 2019 року та 01 жовтня 219 року відповідач повинен був повернути кошти за вимогою позивача про їх повернення. Позивачем надано до позовної заяви копію листа (вимоги) про повернення заборгованості за розписками від 15 липня 2019 року, 26 липня 2019 року, 29 серпня 2019 року та 01 жовтня 2019 року від ОСОБА_4 до ОСОБА_3 від 02 липня 2021 року. Наявні докази відправлення листа через Укрпошту. Згідно трекінга поштових відправлень Укрпошти, поштове відправлення ОСОБА_3 вручено не було, а 28 липня 2021 року повернуто ОСОБА_4 , що не є доказом пред`явлення вимоги. Тим паче, що не минуло 30 днів з моменту направлення вимоги. Отже позивач подав в суд позовну заяву раніше строку, наданого на повернення позики, тобто безпідставно, оскільки відсутні докази досудового урегулювання спору, визначені статтею 1049 ЦК України. Оскаржуване рішення прийняте суддею якому було заявлено відвід, проте в його задоволенні було безпідставно відмовлено, а тому при розгляді справи та при винесенні рішення судом першої інстанції було неповно з`ясовано обставини справи, не виконано вимог статті 197 ЦПК України, безпідставно відмовлено у зупиненні провадження у справі, що зумовило невідповідність висновків суду обставинам справи та призвело до ухвалення незаконного рішення суду, яке підлягає скасуванню. Не погодившись з апеляційною скаргою ОСОБА_4 , в інтересах якого діє його представник ОСОБА_1 , подав відзив на апеляційну скаргу, де зазначив, що рішення суду першої інстанції є законним, обґрунтованим та справедливим. Так, суд першої інстанції виконав завдання підготовчого засідання, де було отримано відзив на позов та оригінали боргових розписок, наданих позивачем. Скаржник помилково допускає розширювання тлумачення обов`язків суду на стадії підготовчого провадження, визначених частиною 2 статті 197 ЦПК України. Відповідач виклав свою позицію у відзиві на позов, надав суду ті докази, які вважає за потрібне, а в підготовче засідання не прибув. Підготовче засідання двічі відкладалось саме у зв`язку з неявкою відповідача та його представника (29 вересня 2021 року та 30 листопада 2021 року), при тому, що визначений частиною 3 статті 189 ЦПК максимальний строк підготовчого провадження у справі сплив 02 листопада 2020 року. Подальше відкладення підготовчого засідання призвело б до порушення процесуальних прав позивача. При розгляді клопотання відповідача про зупинення провадження у справі, суд правильно керувався частиною 3 статті 210 ЦПК України та дійшов обґрунтованого висновку, що підстави для зупинення провадження, визначені пунктом 6 частини 1 статті 251 ЦПК, відсутні. Доводи скаржника щодо відводу судді вважає безпідставними, оскільки заява про відвід не містила обставин, що дають підставу для відводу за пунктами 1-5 частини 1 статті 36 ЦПК України, а наведені в заяві доводи зводяться до незгоди відповідача з процесуальним рішення судді, що не дає підстави для відводу. Відповідач у відзиві не заперечував факт написання ним розписок та отримання грошей за ними, а навпаки, фактично визнав ці факти. Надані відповідачем банківські документи про сплату ним позивачу в березні 2020 року коштів загалом у сумі 151 395 грн не містять даних про призначення платежів, а тому неможливо визначити на які погашення сплачені ці кошти. При цьому позивач стверджує, що дані кошти сплачені на виконання інших зобов`язань, не пов`язаних з даним спором. Визначення в позовній заяві курсу валюти на час подання позову не є підставою позову, і суд має право, з метою виконання завдань цивільного судочинства та захисту порушених прав позивача, застосувати курс долара США на день винесення рішення, в результаті чого сума боргу за 4 розписками дорівнює 2 486 664,80 грн, що не виходить за межі ціни позову. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які брали участь у розгляді справи, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного. За приписами частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судом встановлено, що сторонами у простій письмовій формі були укладені договори позики, за якими ОСОБА_4 надавав ОСОБА_3 грошові кошти у доларах США, а останній зобов`язувався їх повернути. Так, 15 липня 2019 року сторони уклали договір позики, за умовами якого ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_4 25 000 доларів, які зобов`язався повернути за вимогою. 29 серпня 2019 року було укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_4 17 000 доларів США, які зобов`язався повернути за вимогою. 01 жовтня 2019 року між сторонами укладено договір позики на суму 6 000 доларів США, які ОСОБА_3 зобов`язався повернути ОСОБА_4 за вимогою. 23 жовтня 2019 року сторони уклали договір позики, за умовами якого ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_4 20 000 доларів на строк до 25 листопада 2019 року. В підтвердження вказаних фактів позивачем суду першої інстанції були надані для огляду в судовому засіданні оригінали боргових розписок, завірені копії яких в порядку, передбаченому статтею 96 ЦПК України, долучено до матеріалів справи. З матеріалів справи також вбачається, що 26 липня 2019 року сторони уклали договір позики, за умовами якого ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_4 35 000 доларів США, які зобов`язався повернути за вимогою, однак оригінал відповідної розписки суду не наданий. 02 липня 2021 року через засоби поштового зв`язку ОСОБА_4 на ім`я відповідача було направлено письмову вимогу про повернення запозичених коштів за чотирма розписками, за якими строк виконання умовами договорів позики не визначено. Проте з наданого відповідачем трекінгу відправлень Укрпошти ОСОБА_3 зазначеної вимоги не отримав. Відповідно до статті 1046 ЦК Україниза договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Згідно з частиною 2 статті 1047 ЦК Українина підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів. За своїми правовими характеристиками договір позики є реальною, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана в оригіналі розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК Українисуд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Зазначені правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц. Встановивши наведені обставини справи, дослідивши та оцінивши усі надані сторонами письмові докази й наведені доводи за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що між сторонами виникли правовідносини, що випливають із договорів позики, за якими ОСОБА_3 отримав від позивача 25 000 дол. США, 17 000 дол. США, 6 000 дол. США та 20 000 дол. США, що підтверджується розписками від 15 липня 2019 року, від 29 серпня 2019 року, від 01 жовтня 2019 року та від 23 жовтня 2019 року, які написані відповідачем власноручно. Ці обставини відповідачем не заперечувались. З аналізу змісту розписок, суд першої інстанції зробив правильний висновок про те, що кінцевим терміном повернення позики за договором від 23 жовтня 2019 року є 25 листопада 2019 року, а за іншими договорами, де не встановлений строк повернення, є дата звернення до суду з позовом 26 липня 2021 року. Суд першої інстанції, оцінивши зміст розписок, також обґрунтовано виходив з того, що позикодавцем за договором позики є позивач, прізвище якого зазначене у розписках, розписки також містять в собі інформацію щодо отримання позичальником коштів в борг та зобов`язання повернення боргу у визначений строк у розписці від 23 жовтня 2019 року, а в розписках від 15 липня, 29 серпня та 01 жовтня 2019 року строк повернення коштів сторонами не визначений, також всі розписки містять підписи як позикодавця так і позичальника. З такими висновками погоджується й апеляційний суд, оскільки вони ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права та на встановлених судом першої інстанції обставинах справи. Отже, з огляду на викладене, суд першої інстанції на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшов правильного висновку про наявність між сторонами правовідносин, які випливають із договору позики, оскільки наявні у позивача розписки підтверджують як факти укладення договору позики, так і факти отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Відповідач не заперечував, що боргові розписки власноручно складені ним. Аргументи скарги про не дотримання позивачем вимог абзацу 2 частини 1 статті 1049 ЦК України з огляду на те, що письмову вимогу, надіслану позивачем 02 липня 2021 року відповідачем не отримано, не заслуговують на увагу, виходячи з наступного. За приписами частини 1 статті 1049 ЦК Українипозичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлений договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернута позичальником протягом тридцяти днів від пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. У постанові Верховного Суду України від 28 листопада 2011 року у справі № 3-127 гс 11 зроблено висновок, що "оскільки законом не визначено форму пред`явлення такої вимоги покупця, останній може здійснити своє право будь-яким шляхом: як шляхом звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо, так і шляхом пред`явлення через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі - формі позову. Обмеження заявників у праві на судовий захист шляхом відмови у задоволенні позову за відсутності доказів попереднього їх звернення до продавця з вимогами, оформленими в інший спосіб, ніж позов (відмінними від нього), фактично буде призводити до порушення принципів верховенства права, доступності судового захисту". Наведена правова позиція щодо можливості пред`явлення позикодавцем вимоги до позичальника про повернення суми позики саме шляхом подання до суду відповідного позову у подальшому підтримана у постановах Верховного Суду: від 06 лютого 2019 року у справі № 753/2362/17; від 20 березня 2019 року у справі № 755/21936/15-ц; від 17 лютого 2021 року у справі № 750/13632/18, від 03 листопада 2021 року у справі № 705/3275/18 та від 08 грудня 2021 року у справі № 522/24415/17, провадження № 61-14057 св

21. Суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що днем пред`явлення ОСОБА_4 вимоги до ОСОБА_3 про повернення позики за договорами є дата його звернення до суду шляхом подання позову, а саме: 26 липня 2021 року, тому апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги ОСОБА_3 щодо не направлення позивачем відповідно до частини 1 статті 1049 ЦК України вимоги про повернення коштів, яку повинен отримати відповідач. Апеляційний суд вважає за необхідне звернути увагу й на недобросовісну поведінку відповідача, а принцип добросовісності є загальною засадою цивільного законодавства (пункт 6 частини 1 статті 3 ЦК України). Так, навіть після пред`явлення позовної вимоги ОСОБА_3 позику не повернув, а його твердження про необхідність направлення йому відповідної письмової вимоги згідно зі статтями 530, 1049 ЦК України є, по суті, зловживанням правом (статті 3, 13, 16 ЦК України), оскільки одночасно з цим відповідач зазначає, що: по-перше, договірних відносин між сторонами не існує; по-друге, борг за договорами позики повернув. Отже, у такій ситуації виникає само по собі заперечення того, що відповідач "очікує" письмової вимоги про повернення позики від позивача для вирішення питання в досудовому порядку. Щодо доводів апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, оскільки стягнув з відповідача суму боргу в іноземній валюті, проте у позовній заяві йшлося про стягнення суми боргу в національній валюті України, апеляційний суд виходить з такого. Статтею 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі) у строк та в порядку, що встановлені договором. Як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини 1 статті 1046 ЦК України, а також частини 1 статті 1049 ЦК Україниналежним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України. Правові висновки про можливість ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах: від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц, від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц. Щодо можливості і порядку визначення в рішенні суду еквівалента суми боргу в національній валюті Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року в справі № 14-134цс18 вказала, що зазначення судом у своєму рішенні двох грошових сум, які необхідно стягнути з боржника, внесло двозначність до розуміння суті обов`язку боржника, який має бути виконаний примусово за участю державного виконавця. У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні. З урахуванням наведеного суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості у валюті, визначеній договорами. Твердження скаржника про те, що позивач зменшував позовні вимоги є безпідставними, оскільки матеріалами справи не містять таких заяв. Щодо обґрунтованості в апеляційній скарзі відмови в задоволенні позовних вимог відсутністю в матеріалах справи оригіналів розписок слід зазначити таке. Статтею 545 ЦК Українивизначено, що прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора. Отже, наявність оригіналу боргової розписки у позивача, кредитора, свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконане. Відповідно до частини 2 статті 95 ЦПК України письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Якщо подано копію (електрону копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги (частина 6 статті 95 ЦПК України). За матеріалами справи суду першої інстанції позивачем на стадії підготовчого засідання були надані оригінали розписок від 23 жовтня 2019 року, 15 липня 2019 року, 29 серпня 2019 року та 01 жовтня 2019 року, копії яких містяться в матеріалах справи. Перевіривши відповідність оригіналів розписок наявним в матеріалах справи копіям, суд першої інстанції засвідчив копії розписок. Оригінал боргової розписки від 26 липня 2019 року на 35 000 дол. США не було надано суду першої інстанції, а тому суд такий доказ не взяв до уваги та за результатами розгляду справи відмовив позивачу в задоволені вимог щодо стягнення такої суми боргу. Посилання в апеляційній скарги на не врахування судом першої інстанції платіжних документів на погашення боргу за іншими борговими розписками є безпідставними, оскільки надані відповідачем банківські документи про сплату ним позивачу в березні 2020 року коштів загалом у сумі 151 395 грн не містять реквізитів призначення платежів, що виключає можливість визначити на погашення якого боргу за якою саме з розписок перераховувалися ці кошти. При цьому позивач стверджує, що дані кошти сплачені на виконання інших зобов`язань, не пов`язаних із предметом даного спору. Суд першої інстанції надав належну оцінку цим доказам та правильно не врахував зазначені письмові докази на підтвердження сплати боргу. Апеляційний суд також не погоджується з твердженнями скаржника про порушення судом норм процесуального права при вирішенні питань при проведенні підготовчого засідання та відмову у зупиненні провадження. Під час підготовчого засідання, яке відкладалось двічі у зв`язку неявкою відповідача та його представника, сторони надали відповідні докази та відповідач надав відзив на позов, а тому суд першої інстанції, перевіривши інші питання в межах предмету позову, виконав завдання підготовчого засідання. При розгляді клопотання відповідача про зупинення провадження у справі, суд першої інстанції постановив ухвалу, де з посиланням на процесуальні норми закону мотивував підстави для відмови в задоволені такого клопотання. Незгода відповідача з такими висновками суду першої інстанції висновків суду по вирішенню спору по суті не спростовують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають, зводяться до власного тлумачення норм права, необхідності переоцінки доказів. Щодо доводів апеляційної скарги про безпідставність відмови в задоволенні клопотання про відвід головуючому судді суду першої інстанції слід зазначити таке. Відповідно до пункту 2 частини 3 статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо, зокрема, в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і підстави його відводу визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованими, якщо апеляційну скаргу обґрунтовано такою підставою. В заявленому клопотанні про відвід судді Шевиріній Т.Д. від 08 листопада 2022 року представник відповідача адвокат Михайлюк М.О. зазначив підставами для відводу судді незгоду із закриттям підготовчого судового засідання і призначення справи до розгляду (без урахування його заяви про відкладення підготовчого судового засідання та виконання вимог статті 197 ЦПК України) та відмовою суду у задоволенні клопотання представника відповідача про зупинення провадження у справі, що викликало у представника відповідача сумніви в об`єктивності судді. Суд першої інстанції в судовому засіданні 08 листопада 2022 року, заслухавши думку інших учасників судового процесу щодо заявленого відмову, постановив ухвалу про відмову в задоволенні заявленого клопотання про відвід судді, обґрунтовуючи тим, що за приписами частини 4 статті 36 ЦПК України незгода сторони з процесуальними рішеннями судді, не є підставою для відводу, а тому при вирішенні судом першої інстанції цього процесуального питання було дотримано вимоги процесуального законодавства. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду при вирішенні клопотання про відвід та вважає, що підстави заявленого відводу судді першої інстанції є необґрунтованими. Позивач також заявляв вимоги про стягнення з ОСОБА_3 грошового боргу за договором позики від 26 липня 2019 року, за змістом якого позивач передав у борг відповідачу 35 000 дол. США, в задоволені цих позовних вимог судом першої інстанції відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_3 , незважаючи на вимогу останнього скасувати оскаржуване рішення повністю, будь-яких доводів щодо незгоди з відмовою суду першої інстанції у стягненні з нього боргу за розпискою від 26 липня 2019 року не навів. З огляду на зазначене, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалене без додержання норм матеріального і процесуального права та без належної оцінки обставин справи та наданих сторонами доказів. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції по суті вирішення спору. Судом правильно застосовано норми матеріального права, дотримано норми процесуального права, зроблено обґрунтовані висновки на підставі належним чином оцінених доказів, наданих сторонами (стаття 89 ЦПК України). Між тим, відповідно до пункту 4 частини 376 ЦПК України судове рішення в частині розподілу судових витрат підлягає зміні з огляду на таке. Суд першої інстанції при розподілу судових витрат не врахував, що на час ухвалення рішення судом першої інстанції ОСОБА_3 на підставі пункту 9 частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір» був звільнений від сплати судового збору, оскільки з 01 січня 2021 року є інвалідом 2 групи. З урахуванням пропорційності розміру задоволених вимог (задоволено позовні вимоги на 66%) сума судового збору від сплаченої суми за звернення до суду з позовом складає 7 491 грн, а з урахуванням суми сплаченого судового збору за подання заяви про забезпечення позову у розмірі 454 грн, а тому на користь позивача за рахунок держави слід компенсувати 7 945 грн судових витрат. Витрати судового збору за подання апеляційної скарги ОСОБА_3 у розмірі 17 025 грн необхідно віднести за рахунок держави. Керуючись статтями 376, 382 ЦПК України, апеляційний суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якого діє його представник ОСОБА_2 , залишити без задоволення. Рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 21 грудня 2022 року в частині розподілу судових витрат змінити. Компенсувати ОСОБА_4 витрати по сплаті судового збору у розмірі 7 945 грн за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку відповідно до вимог статті 389 ЦПК України до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту. Головуючий: Л.М. Царюк Судді: Т.М. Базовкіна Ж.М. Яворська Повний текст постанови складено 21 березня 2023 року.