Постанова Одеський апеляційний суд № 522/2119/19

Номер провадження: 22-ц/813/1755/23 Справа № 522/2119/19 Головуючий у першій інстанції Науменко А. В. Доповідач Таварткіладзе О. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14.03.2023 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Таварткіладзе О.М., суддів: Заїкіна А.П., Князюка О.В., за участю секретаря судового засідання: Дубрянської Н.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 13 липня 2021 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім`єю, визнання недійсним технічного паспорту, визнання недійсним і скасування свідоцтва, визнання незаконним і скасування рішення про реєстрацію права власності, визнання на підставі набувальної давності права спільної сумісної власності, - ВСТАНОВИВ: У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Приморського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , що уточнювався, про визнання факту проживання однією сім`єю із чоловіком за певною адресою, та визнання права власності на нерухоме майно. Позов мотивований тим, що позивач ОСОБА_1 а також її діти: син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , і донька ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є членами колишньої сім`ї ОСОБА_2 - відповідача за цим позовом. Всі вони починаючи із березня 2000 року, тобто фактично із моменту здачі будинку в експлуатацію, а діти - від народження і по цей час, постійно та безперервно проживають у спірній квартирі АДРЕСА_1 . Позивач ОСОБА_1 зазначила, що перебувала у фактичних шлюбних відносинах із відповідачем ОСОБА_2 , без державної реєстрації шлюбу, із 1998 року по березень 2016 року. У 1998 році вона познайомилася із ОСОБА_2 . Згодом вони почали разом проживати за адресою: АДРЕСА_2 , у орендованій відповідачем квартирі. Позивач зазначає, що ОСОБА_2 придбав квартиру АДРЕСА_1 . ОСОБА_1 вказала, що на початку березня 2000 року вона та відповідач ОСОБА_2 заселились у вказану квартиру як фактична сім`я - чоловік та жінка. Позивач вказала, що з того часу вона з ОСОБА_2 постійно проживали у цій квартирі однієї сім`єю на протязі 16 років, як чоловік та жінка, а також батьки спільних дітей, вели спільний побут, мали взаємні права та обов`язки. З вищенаведених підстав з урахуванням заяв про уточнення (зміну предмета позову) позивач просила суд:

1. Встановити факт, що має юридичне значення для майнових прав позивача - визнати факт спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю, як подружжя, без державної реєстрації шлюбу, із березня 2000 по березень 2016 року, за адресою: АДРЕСА_3 ;

2. Визнати недійсним Технічний паспорт від 13.10.2002 року, на ім`я ОСОБА_3 , на квартиру АДРЕСА_1 ;

3. Визнати недійсним і скасувати Свідоцтво № 1483/02, яке видане 20.12.2002 року Управлінням з питань розподілу та реалізації житла виконавчого комітету Одеської міської ради, про право власності ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 ;

4. Визнати незаконним і скасувати Рішення Комунального підприємства «Бюро технічної інвентаризації» Одеської міської ради від 09.12.2003 року, про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 ;

5. Визнати на підставі набувальної давності право спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1 , за дійсними володільцями цим житлом: за ОСОБА_1 , її сином - ОСОБА_4 , та її донькою - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ;

6. Стягнути із ОСОБА_2 на її користь всі понесені судові витрати, зокрема, всі сплачені суми судового збору, сплачені платежі за витребування із Комунального підприємства «Бюро технічної інвентаризації» Одеської міської ради документів, та інші. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 13 липня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено у повному обсязі. Не погоджуючись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення Приморського районного суду м. Одеси від 13 липня 2021 року скасувати в частині відмови у позовних вимогах про визнання факту спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю, як подружжя, без державної реєстрації шлюбу, у період з березня 2000 року по березень 2016 року за адресою: АДРЕСА_3 , та в цій частині ухвалити нове рішення про задоволення вказаних позовних вимог, в частині інших позовних вимог просить справу направити до суду першої інстанції для подальшого розгляду зі стадії підготовчого провадження, поновивши строк на отримання доказів та на уточнення предмету позову в частині спірної квартири, в залежності до змісту витребуваних доказів, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права. Будучи в розумінні ст. 128 ЦПК України належним чином повідомленими про дату, час і місце розгляду справи сторони в судове засідання призначене на 27.09.2022 року на 14-30 г. та обізнаними про діючи на час оголошення в Україні воєнного стану обмеження доступу до приміщень (зали судових засідань) Одеського апеляційного суду через відсутність технічної можливості забезпечення безпеки громадян під час повітряної тривоги, апелянт-позивач ОСОБА_1 , її представник ОСОБА_6 , відповідач ОСОБА_3 не виявили належної ініціативи взяти участь у розгляді справи в режимі відеоконференції. Від апелянта-позивача ОСОБА_1 надійшла заява про відкладення розгляду справи з посиланням на перебування її за кордоном на час оголошення в Україні воєнного стану та вказівкою на необхідність особистої участі у розгляді справи, оскільки справедливе та об`єктивне вирішення справи має надзвичайне велике значення для позивача. Представник відповідача ОСОБА_2 адвокат Халдай І.В. подав заяву, в якій повідомив про бажання взяти участь у справі в режимі відеоконференції та зазначив про обізнаність про подачу апелянтом-позивачем заяви про відкладення розгляду справи та також просив відкласти судове засідання для належної підготовки до відеоконференції. Ухвалою Одеського апеляційного суду від 27.09.2022 року у задоволенні клопотання представника відповідача ОСОБА_2 адвоката Халдай І.В. відмовлено через недотримання заявником строку подачі відповідної заяви згідно зі ст. 212 ЦПК України та не надання доказів про відправлення копії такого клопотання іншим учасникам справи. При цьому ініціатору подання клопотання роз`яснено про відкладення судового засідання з 27.09.2022 року на іншу дату та що заявник не позбавлений права звернутися до суду з новим клопотанням про участь у розгляді справи в режимі відеоконференції належним чином оформивши його та подавши у строк передбачений ст. 212 ЦПК України. Будучи в розумінні ст. 128 ЦПК України належним чином повідомленими про дату, час і місце розгляду справи, призначеної на 14.03.2023 року на 14-00 г. та обізнаними про діючи на час оголошення в Україні воєнного стану обмеження доступу до приміщень (зали судових засідань) Одеського апеляційного суду через відсутність технічної можливості забезпечення безпеки громадян під час повітряної тривоги, апелянт-позивач ОСОБА_1 , її представник ОСОБА_6 , відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , представник відповідача ОСОБА_2 адвокат Халдай І.В. не виявили належної ініціативи взяти участь у розгляді справи 14.03.2023 року в режимі відеоконференції. Від апелянта-позивача ОСОБА_1 надійшла заява про відкладення розгляду справи з посиланням на перебування її за кордоном на час оголошення в Україні воєнного стану та вказівкою на необхідність особистої участі у розгляді справи, оскільки справедливе та об`єктивне вирішення справи має надзвичайне велике значення для позивача, а жоден представник неспроможний ефективно захистити права та інтереси позивача та її дітей. Від представника відповідача ОСОБА_2 адвокат Халдай І.В. надійшла заява про відкладення розгляду справи з посиланням на зайнятість в іншій цивільній справі, призначеної на 14.03.2023 року на 13-40 годину в Овідіопольському районному суді Одеської області. Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Відповідно до статті 10 Закону України "Про правовий режим воєнного стану", повноваження судів не можуть бути припинені. За загальним правилом розумним вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту. Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Як вбачається з обставин справи, судове засідання, призначене на 14.03.2023 року на 14-00 годину було повторним. Перше судове засідання було призначено на 27.09.2022 року на 14-30 годину та відкладено за клопотання апелянта-позивача та представника відповідача ОСОБА_2 на 14.03.2023 року на 14.00 годину. Апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 було відкрито ще 19.01.2022 року. Клопотання апелянта-позивача ОСОБА_1 про повторне відкладення судового засідання з посиланням на діючий воєнний стан та необхідність забезпечення особистої участі у розгляді справи не може бути прийнятим до уваги, оскільки справа перебуває на розгляді в апеляційному суді більше одного року і апелянт-позивач мала достатньо часу для участі у справі в режимі відеоконференції та забезпечення участі представника її інтересів в апеляційному суді Власенка Р.Г., повноваження якого підтверджені довіреністю від 21.05.2020 року терміном дії на три роки до 21.05.2023 року. Як вбачається з Єдиного реєстру адвокатів України Власенко Руслан Григорович є адвокатом, № свідоцтва 1753 від 31.03.2009 року. Будь-яких відомостей про скасування довіреності щодо представництва інтересів ОСОБА_1 адвокатом Власенком Р.Г. в суді апеляційної інстанції ані апелянтом-позивачем, ані самим адвокатом Одеський апеляційний суд не повідомлено. Само по собі посилання апелянта ОСОБА_1 на неспроможність ефективного захисту її прав та інтересів в суді представником є суб`єктивною думкою позивача, яка заснована на припущенні. Крім того, колегія суддів не приймає до уваги і клопотання представника відповідача ОСОБА_2 адвоката Халдай І.В. про відкладення розгляду справи, виходячи з такого. Так, адвокатом до клопотання додано відомості про призначення справи № 509/2566/22 в Овідопольському районному суді Одеської області на 14.03.2023 року на 13-40 г., і дане призначення судом першої інстанції прийнято 28.02.2023 року. Між тим, про відкладення судового засідання на 14.03.2023 року на 14-00 г. Одеським апеляційним судом прийнято 27.09.2022 року. При цьому адвокатом Халдай І.В. не додано до клопотання доказів про здійснення ним представництва інтересів ОСОБА_7 у справі № 509/2566/22. Оскільки поважність причин не взяття участі у розгляді справи учасників справи, судом апеляційної інстанції не встановлена, з урахуванням, що апелянт реалізував своє право на викладення відповідних аргументів в апеляційній скарзі, а представник відповідача ОСОБА_2 - у відзиві на апеляційну скаргу, та що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, спір підлягає вирішенню по суті, оскільки основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Схожі за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду у справі № 361/8331/18. За таких обставин, колегія суддів не знаходить підстав для повторного відкладення розгляду справи. Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, виходячи з наведених у цій постанові підстав. Відповідно до ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи та у випадках встановлених ч. 3 цієї статті. Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що: - нормами чинного до 01.01.2004 року КпШС України не передбачалося виникнення права спільної сумісної власності чоловіка та жінки, які проживають однією сім`єю без реєстрації шлюбу; -факт проживання чоловіка і жінки однією сім`єю, без реєстрації шлюбу може встановлюватись лише з 01.01.2004 року; -позивач не довела факт спільного проживання із відповідачем ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу у період з 01.01.2004 року до 2016 року; -свідоцтво про право власності є лише документом, яким оформлюється відповідне право, але не є правочином, на підставі якого це право виникає, змінюється або припиняється. Свідоцтво про право власності не породжує виникнення у суб`єкта відповідного права, а тільки фіксує факт його наявності. Вимоги про визнання незаконним та скасування самого лише свідоцтва без оскарження та скасування інших правоустановчих документів власника є такими, що не підлягають задоволенню; -власником квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_3 , яка дозволила своїм онукам тимчасово мешкати у належній їй квартирі. Окремо позивачу такого дозволу власником квартири ніколи не надавалось; -позивач не могла не знати про те, що вона мешкає у вказаній квартирі з відома власника ОСОБА_3 . Незаконне недобросовісне володіння річчю є не правовим інститутом, а лише фіксацією факту порушення права власності. Крім того, суд вважав, що задоволення вимог про визнання недійсним технічного паспорту та визнання незаконним і скасування рішення про реєстрацію права власності є похідними від задоволення вимог про визнання факту проживання однією сім`єю із чоловіком за певною адресою, визнання незаконним та скасування свідоцтва про право власності. Колегія суддів в цілому погоджується з остаточним висновком районного суду про відому у позові, але при цьому вважає за необхідне змінити мотивувальну частину щодо обґрунтування відмови. Судом встановлено, з матеріалів справи вбачається, що: -у ОСОБА_2 та ОСОБА_1 народився спільний син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та спільна дочка ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; -у ОСОБА_2 з ОСОБА_8 народився син ОСОБА_9 - ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с.87, том 1); -у ОСОБА_2 з ОСОБА_10 народився спільний син ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_4 ; -20.12.2002 року Управлінням з питань розподілу та реалізації житла виконавчого комітету Одеської міської ради видано свідоцтво № 1483/02 про право власності ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 ; -рішенням Комунального підприємства «Бюро технічної інвентаризації» Одеської міської ради від 09.12.2003 року про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 зареєстровано право власності на дану квартиру. Колегія суддів виходить з наступного. Щодо факту спільного проживання однією сім`ю. Відповідно до частин другої та четвертої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права і обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. Пунктом 6 Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року N 5- рп/99 встановлено, що до членів сім`ї належать особи, що постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, але й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв`язках. Обов`язковою умовою для визнання їх членами сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т. п. Згідно з частин першої та другої статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя. Відповідно до частини першої статті 36 цього Кодексу шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя. Частиною першою статті 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. Аналіз наведеної норми свідчить про те, що для визнання майна спільною власністю на підставі статті 74 СК України, потрібно підтвердити факт проживання осіб однією сім`єю без шлюбу - у той період, коли було придбане спірне майно. Для цього важливе підтвердження фактів ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та витрат, а також придбання іншого майна в інтересах сім`ї. Як вбачається зі змісту позовних вимог, ОСОБА_1 просить встановити факт її спільного проживання з ОСОБА_2 як жінки та чоловіка однією сім`єю без реєстрації шлюбу з березня 2000 року до березня 2016 року. Оскільки інститут спільного проживання осіб як чоловіка і жінки було введено в національне законодавство СК, який набрав чинності одночасно з набранням чинності ЦК, Кодекс про шлюб та сім`ю Української РСР, який діяв до 1 січня 2004 року, таких положень не містив. Тому вказаний факт може бути встановлений лише з 1 січня 2004 року. Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного суду від 24.01.2020 року у справі № 546/912/16-ц. Враховуючи наведене, суд першої інстанції правомірно відмовив у встановленні такого факту, навівши відповідні належні обґрунтування, з яким судова колегія погоджується. Що стосується встановлення факту з січня 2004 року і до березня 2016 року, то колегія суддів виходить з наступного. Відповідно до положень статей 77, 78, 81 ЦПК України належними доказами є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками справи; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту спільного проживання, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов`язком суду при їх оцінці. Факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу можуть зокрема підтверджувати: свідоцтва про народження дитини (дітей), довідки з місця проживання, свідчення свідків, листи ділового та особистого характеру тощо. Також це можуть бути: свідоцтво про смерть одного із «подружжя», свідоцтва про народження дітей, в яких чоловік у добровільному порядку записаний як батько, виписки з погосподарських домових книг про реєстрацію чи вселення; заяви, анкети, квитанції, заповіти, ділова та особиста переписка, з яких вбачається, що «подружжя» вважали себе чоловіком та дружиною, піклувалися один про одного, спільне ведення господарства (спільна сплата рахунків, оформлення кредитів, докази про спільне придбання майна як рухомого, так і нерухомого (чеки, квитанції, свідоцтва про право власності), довідки (або акти обстежень житлових умов згідно Додатку 3 Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР, затверджених постановою Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради від 11 грудня 1984 року № 470 житлових організацій, сільських рад про спільне проживання та ведення господарства). Звертаючись до суду з цим позовом, на підтвердження факту спільного проживання з відповідачем у період з березня 2000 року до березня 2016 року, ОСОБА_1 посилалася на: -довідку спільного об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Говорова-5» вих.. № 15 від 02.02.2019 року; -наявність численних спільних фотографій ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з березня 2000 року до березня 2016 року; -показання свідків. Заперечуючи факт спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу, відповідач ОСОБА_2 в особі свого представника Халдай І.В. з приводу представлених позивачем доказів вказує, що довідка спільного об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Говорова-5» вих. № 15 від 05.02.2019 року не може вважатися належним доказом, який достовірно підтверджує викладену в цій довідці інформацію про спільне проживання однією сім`єю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з березня 2000 року до березня 2016 року, оскільки з даної довідки не вбачається з яких саме підстав встановлено мешкання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю. Інформація у довідці ОСББ про те, що ОСОБА_1 здійснювала оплату комунальних послуг можуть свідчить, що ОСОБА_1 оплачувала ті послуги, які проживаючи у квартирі фактично споживала. Відповідач не заперечує наявність з позивачем спільних дітей, яких він регулярно відвідував, підтримуючи стосунки з позивачем, як з матір`ю його дітей. Квартира де проживає позивач з його дітьми належить матері відповідача, яка не заперечувала проти проживання онуків у її квартирі і була обізнана, що діти там проживають з їх матір`ю. Разом з тим у цей же період часу у відповідача народилися і інші діти від інших жінок, яких він також відвідував та допомагав приділяючи їм частину свого часу. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц (провадження № 14-13 Оце 19) зроблено висновок, що вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім`єю: спільний побут: взаємні права та обов`язки (статті 3, 74 СК України). Тобто лише одночасна наявність всіх складових, зокрема: спільного проживання осіб, спільного побуту, взаємних прав та обов`язків, надає підстави вважати факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу встановленим. Представлені позивачем докази на підтвердження факту проживання однією сім`єю з березня 2000 року до березня 2016 року: довідка спільного об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Говорова-5» вих. № 5 від 05.02.2019 року, наявність спільних фотографій ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , показання допитаних свідків не містять конкретного, достатнього та беззапереченого підтвердження ведення ОСОБА_2 , та ОСОБА_1 спільного господарства у період з березня 2000 року до березня 2016 року та наявності інших обставин, які підтверджують реальність сімейних відносин між цими особами, наявність у них взаємних прав та обов`язків. Народження спільних дітей у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - сина ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 та дочки ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_2 , в даному випадку не може вважатися достатнім і беззаперечним доказом їх спільного проживання однією сім`єю, як жінки та чоловіка, оскільки, у цей період часу ІНФОРМАЦІЯ_5 у ОСОБА_2 з ОСОБА_8 народився син ОСОБА_9 , а ІНФОРМАЦІЯ_6 у ОСОБА_2 з ОСОБА_10 народився син ОСОБА_5 . При цьому у ОСОБА_2 та ОСОБА_8 крім сина ОСОБА_12 2002 року народження є також і спільна дочка ОСОБА_13 - ІНФОРМАЦІЯ_7 . Вказані обставини підтверджуються свідоцтвом про народження ОСОБА_9 серії НОМЕР_1 від 03.07.2002 року, свідоцтвом про народження ОСОБА_5 серії НОМЕР_2 від 25.01.2007 року, свідоцтвом про народження ОСОБА_13 № 533 від 25.08.1993 року. Тобто у спірний період (2000-2016 роки), в якому позивач просить визнати факт її спільного проживання однією сім`єю з ОСОБА_2 , як жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу, посилаючись на народження у них 2-х спільних дітей, у відповідача ОСОБА_2 народились також інші діти від двох інших жінок - ОСОБА_8 та ОСОБА_10 . Показання свідків та фотокартки на яких відображені події спільного відпочинку, їхня спільна присутність на святкуванні свят, самі по собі, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, не можуть свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце, протягом вказаного періоду часу, усталені відносини, які притаманні подружжю. Факт спільного проживання та проводження часу протягом певного періоду, сам по собі, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, не може свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце, протягом вказаного періоду часу, усталені відносини, які притаманні подружжю. За відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, відсутні і підстави, передбачені статтею 74 СК України вважати майно (грошові кошти та спірну квартиру) таким, що належить на праві спільної сумісної власності сторонам, як жінці та чоловікові, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою. Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновок суду першої інстанції про відмову у вимозі про встановлення факту проживання однією сім`єю. Щодо вимог про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності та визнання недійсним та скасування рішення про реєстрацію права власності, колегія суддів зазначає наступне. Предметом даних вимог є визнання недійсним та скасування свідоцтва № НОМЕР_3 , яке видане 20.12.2002 року Управлінням з питань розподілу та реалізації житла виконавчого комітету Одеської міської ради, про право власності ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 та визнання незаконним і скасування Рішення КП «Бюро технічної інвентаризації» Одеської міської ради від 09.12.2003 року, про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 , оскільки дані обставини мали місце у 2002-2003 роках в контексті з вимогою про встановлення факту спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу і наявності таким чином у позивача законного інтересу і як слідство перешкоди у реалізації її права власності на квартиру. Оскаржуване свідоцтво про право власності на спірну квартиру датоване 2002 роком, а оскаржувана реєстрація права власності відбулась у 2003 році, - до введення в національне законодавство з 01.01.2004 року інституту спільного проживання осіб як чоловіка і жінки без реєстрації шлюбу. Статус спільної сумісної власності майна до 01.01.2004 року, визначається за наявності зареєстрованого шлюбу та спільної праці/вкладу подружжя до набуття такого майна. Тому висновок районного суду про відсутність підстав для задоволення вимог про визнання недійсним та скасування свідоцтва № НОМЕР_3 , яке видане 20.12.2002 року Управлінням з питань розподілу та реалізації житла виконавчого комітету Одеської міської ради, про право власності ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 та визнання незаконним і скасування Рішення КП «Бюро технічної інвентаризації» Одеської міської ради від 09.12.2003 року, про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 відповідає встановленим у справі обставинам і заснований на законі. Щодо визнання права власності за набувальною давністю. Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Відповідно до частини першої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду (частина четверта статті 344 ЦК України). У пункті 9 постанови пленуму Вищого спеціалізовано суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» роз`яснено, що при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, таке: володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; - володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні; - володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності. Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 Цивільного кодексу України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього. Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник. Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном. За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено. Оскільки діючим власником спірної квартири є ОСОБА_3 , яка знала про проживання у належній їй квартирі ОСОБА_1 разом з дітьми (внуками ОСОБА_3 ), ОСОБА_1 не могла не знати про те, що вона мешкає у вказаній квартирі з відома та не заперечення власника, яка не втрачала контролю над квартирою і не відмовлялась від права власності на неї, суд першої інстанції набув обгрунтованого висновку про відсутність передбачених законом підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності на спірну квартиру за набувальною давністю. Доводи апеляційної скарги в цій частині висновок районного суду не спростовують і зведені лише до незгоди з висновком райсуду без наведення будь-яких обставин, які б ставили під сумнів набутий судом висновок або свідчили б про невірну оцінку судом доказів, які надані сторонами та невірне застосування законодавства, яке регулює спірні правовідносини. Щодо вимоги про визнання недійсним Технічного паспорту від 13.10.2002 року, на ім`я ОСОБА_3 , на квартиру АДРЕСА_1 . Відповідно до ч.4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові від 09.02.2022 року у справі № 752/9104/18, Верховний Суд дійшов висновку, що захист суб`єктивного цивільного права реалізується певним способом, під яким розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення (визнання) порушених, оспорених чи невизнаних прав, відновлення майнового стану особи. У разі порушення її суб`єктивного права особа обирає спосіб захисту, за умови, що обраний нею спосіб відповідає критеріям належності та ефективності. Неналежний спосіб захисту порушеного права, тобто такий, який не передбачений законом або договором (статті 5, 16 ЦК України) не може бути ефективним. Визнання недійсним та скасування технічного паспорта не є належним та ефективним способом захисту порушеного права. Обрання позивачем неналежного способу захисту є самостійною підставою для відмови у позові. Враховуючи наведене, рішення суду в частині відмови у вимогах про визнання недійсним Технічного паспорту від 13.10.2002 року, на ім`я ОСОБА_3 , на квартиру АДРЕСА_1 підлягає зміні щодо обґрунтування підстав відмови з викладенням мотивувальної частини в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення слід залишити без змін. Відповідно до ч.4 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Таким чином апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню. У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Зазначений Висновок також звертає увагу на те, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Так, у справі «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89) ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно статті 6 Конвенції рішення судів достатнім чином містять мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99; від 27 вересня 2001 р., пункт 30). Разом з тим, у рішенні звертається увага, що статтю 6 параграф 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення, може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи (рішення у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява серія А № 303-А; від 9 грудня 1994 р.; пункт 29). Отже, у рішеннях ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи. На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381, 383 ЦПК України, Одеський апеляційний суд -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 13 липня 2021 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання недійсним Технічного паспорту від 13.10.2002 року, на ім`я ОСОБА_3 , на квартиру АДРЕСА_1 - змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови. Повний текст постанови складений: 20.03.2023 року. Головуючий О.М. Таварткіладзе Судді: А.П. Заїкін О.В. Князюк