Постанова Північно-західний апеляційний господарський суд № 918/717/22

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД 33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59 ІМЕНЕМ УКРАЇНИ ПОСТАНОВА 13 березня 2023 року Справа № 918/717/22 Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючий суддя Петухов М.Г., суддя Маціщук А.В. , суддя Мельник О.В. секретар судового засідання Приступлюк Т.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Північно-західного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській та Житомирській областях на рішення Господарського суду Рівненської області від 04.01.2023 (ухвалене о 12:04 год. у м. Рівному, повний текст складено 09.01.2023) у справі № 918/717/22 (суддя Марач В.В.) за позовом керівника Рівненської окружної прокуратури в інтересах держави до відповідачів: 1) Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській та Житомирській областях; 2) Приватного торгово-виробничого підприємства "Катеф" про визнання недійсним договору та повернення державного майна за участю представників: прокурор - Котяй І.В.; від Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській та Житомирській областях - Муляр С.О. від Приватного торгово-виробничого підприємства "Катеф" - не з`явився. ВСТАНОВИВ: Керівник Рівненської окружної прокуратури в інтересах держави звернувся в Господарський суд Рівненської області з позовом до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській та Житомирській областях та Приватного торгово-виробничого підприємства "Катеф" в якому просив: - визнати недійсним Договір утримання державного майна № 15-ОЦО від 24.06.2005, укладений між Регіональним відділенням Фонду державного майна по Рівненській області та Приватним торгово-виробничим підприємством "Катеф"; - зобов`язати Приватне торгово-виробниче підприємство "Катеф" повернути Регіональному відділенню Фонду державного майна по Рівненській та Житомирській областях нежитлове приміщення - сховище загальною площею 92 кв.м., яке знаходиться за адресою: м. Рівне, вул. Курчатова, 60, шляхом підписання акту прийому-передачі. Позов обґрунтований тим, що Договір утримання державного майна № 15-ОЦО від 24.06.2005 є удаваним правочином, укладеним без додержання загальних вимог щодо дійсності правочину, який сторони мали на увазі (ст.203 ЦК України), і це є підставою для визнання його недійсним відповідно до ч. 1 ст.215 ЦК України та застосування наслідків недійсності договору шляхом зобов`язання Приватного торгово-виробничого підприємства "Катеф" повернути нерухоме майно шляхом підписання акту прийому-передачі. Рішенням Господарського суду Рівненської області від 04.01.2023 у справі № 918/717/22 позов задоволено. Визнано недійсним Договір утримання державного майна № 15-ОЦО від 24.06.2005, укладений між Регіональним відділенням Фонду державного майна по Рівненській області та Приватним торгово-виробничим підприємством "Катеф". Зобов`язано Приватне торгово-виробниче підприємство "Катеф" повернути Регіональному відділенню Фонду державного майна по Рівненській та Житомирській областях нежитлове приміщення - сховище загальною площею 92 кв. м., яке знаходиться за адресою: м. Рівне, вул. Курчатова, 60, шляхом підписання акту прийому-передачі. Стягнуто з Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській та Житомирській областях та Приватного торгово-виробничого підприємства "Катеф" на користь Рівненської обласної прокуратури по 2 481 грн судового збору з кожного. При ухваленні вказаного рішення суд першої інстанції виходив з того, що 24.06.2005 між Регіональним відділенням Фонду державного майна по Рівненській області як Органом управління майном та Приватним торгово-виробничим підприємством "Катеф" як Утримувачем, укладено Договір утримання державного майна № 15-ОЦО за умовами Орган управління майном передає, а Утримувач приймає на тимчасове безоплатне утримання та для використання ним для потреб господарювання, а саме під складське приміщення нежитлове приміщення - сховище загальною площею 92 кв.м., яке знаходиться за адресою: м. Рівне, вул. Курчатова,

60. Проаналізувавши умови Договору утримання, суд дійшов висновку, що спірний договір є удаваним та містить істотні умови й ознаки договору, які передбачені законодавством України для договорів оренди державного майна, а волевиявлення сторін при його укладенні було направлено не на зберігання державного майна, а на користування Приватним торгово-виробничим підприємством "Катеф" державним майном для власних потреб. В той же час, оскільки при укладенні спірного договору утримання державного майна сторонами порушенні вимоги Закону України "Про оренду державного та комунального майна", ст. 638 ЦК України, суд вказав, що такий договір підлягає визнанню недійсними на підставі ч. ч. 1, 2, 5 ст. 203, ст.ст.215, 235 ЦК України. У зв`язку з визнанням недійсним спірного договору, суд застосував наслідки недійсності договору шляхом зобов`язання Приватного торгово-виробничого підприємства "Катеф" повернути нерухоме майно шляхом підписання акту прийому-передачі. Також, суд надав оцінку звернення прокурора до суду із цим позовом та поважності причин пропуску прокурором строків позовної давності. Розглядаючи спірні правовідносини місцевий господарський суд застосував відповідні положення ст. ст. 15, 203, 215, 216, 235, 256, 257, 267, 626, 628, 638, 759, 936 ЦК України, ст. ст. 208 283 Господарського кодексу України, ст. ст. 2, 10, 19, 20, 24, 27 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", ст. ст. 1, 10 Закону України "Про правовий режим воєнного стану", Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 №

786. Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням до Північно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою звернулося Регіональне відділення Фонду державного майна України по Рівненській та Житомирській областях, у якій просить скасувати рішення Господарського суду Рівненської області від 04.01.2023 у справі № 918/717/22 та ухвалити нове, яким відмовити в позові. В обґрунтування своєї позиції скаржник вказує таке. Висновок суду, що у зв`язку з порушенням при укладенні спірного договору утримання державного майна вимог Закону України "Про оренду державного та комунального майна", ст. 638 ЦК України, вказаний договір підлягає визнанню недійсним на підставі ч. ч. 1, 2, 5 ст.203,ст. 215, 235 ЦК України не відповідає дійсності, так як на момент укладання Договору утримання існувала імперативна заборона, що виключала можливість передачі захисної споруди в оренду. З вище наведеного вбачається відсутність підстав визнання Договору утримання недійсним з підстав ч. 1 ст. 215, п. 1 ч. 1 ст. 203 та ст. 235 ЦК України. Суд першої інстанції дослідив спірний договір на предмет відповідності чинному законодавству України на момент розгляду справи, а не законодавству, яке діяло на момент вчинення правочину. Суд не взяв до уваги той факт, що сторонами в момент укладення договору апріорі не міг бути укладений договір оренди через існування прямої імперативної заборони законодавства (ч. 2, ст. 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" в редакції від 31.03.2005). При укладанні Договору утримання були дотриманні усі вимоги щодо його укладення, не вчинено дій які могли б вплинути на істотні умови правочину, а тому відсутні підстави передбачені ст. 215 ЦК України, так як були дотримані усі загальні вимоги передбачені ст. 203 ЦК України, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Аналізуючи умови Договору утримання та існування законодавчих обмежень щодо оренди станом на момент укладання Договору можна дійти висновку, що основною метою є утримання та збереження державного майна. Регіональне відділення зазначає, що йому не притаманні функції з використання та утримання захисних споруд, вказане вбачається з аналізу Кодексу цивільного захисту України та Закону України "Про Фонд державного майна України" в свою чергу такі функції наявні у місцевій державній адміністрації та органу місцевого самоврядування. Таким чином у випадку не укладання Договору утримання у 2005 році вказане сховище на даний час перебувало б у занедбаному стані та навряд чи могло б використовуватися громадянами у період воєнного стану. Звертає увагу, що ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Продовжує, що при розгляді позову про визнання недійсним оспорюваного правочину судом повинно вирішуватися питання про спростування презумпції правомірності правочину та має бути встановлено не лише наявність підстав, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним, але й чи було порушене цивільне право або інтерес особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право (інтерес) порушене та в чому полягає порушення. Враховуючи, що прокурор аргументує позов втратами державного бюджету у розмірі недоотриманої орендної плати, при цьому, на момент укладання правочину існувала імперативна законодавча заборона на передання захисних споруд в оренду, тому на переконання Регіонального відділення відсутні об`єктивні підстави для здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави. Окрім того, скаржник критично відноситься до твердження прокурора про відсутність органу уповноваженого державою здійснювати відповідні функції, так як Кодексом цивільного захисту України визначено, що до повноважень Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій у сфері цивільного захисту належить прийняття рішень про подальше використання захисних споруд цивільного захисту державної та комунальної власності. У позовній заяві прокурор вказує, що дізнався про наявність підстав для подання даного позову 18.08.2022 з моменту отримання інформації від Регіонального відділення у листі №10-03-1905 на вимогу Рівненської окружної прокуратури, тому вважає що строк позовної давності ним пропущено із поважних причин. Однак, позивач з моменту укладання Договору утримання у 2005 році і до моменту звернення до суду з позовом у 2022 році не був позбавлений об`єктивної можливості звернутися до Регіонального відділення із запитом та отримати інформацію щодо спірного Договору, а тому твердження позивача про те, що лише 18.08.2022 йому стало відомо про необхідність звернення до суду з позовом зі спливом 17 років після укладення договору не є переконливими та не можуть слугувати підставою для поновлення пропущеного строку. При цьому посилання на ту обставину, що лише введення воєнного стану на території України 24.02.2022 стало підставою для прокуратури для здійснення перевірки, а в подальшому звернення з позовною заявою є необґрунтованим, так як збройна агресія російської федерації триває з 2014 року. За наведеного, скаржник вважає рішення суду першої інстанції необґрунтованим та таким, що ухвалене із порушенням норм матеріального та процесуального права. Прокурор у відзиві вказує, що доводами апеляційної скарги є необґрунтованими та суперечать обставинам справи, з таких підстав. Відповідно до п. 1.1 оспорюваного Договору, Орган управління майном передає, а Утримувач приймає на тимчасове безоплатне утримання нежитлове приміщення - сховище загальною площею 92 кв.м, яке знаходиться за адресою: м. Рівне, вул. Курчатова,

60. Разом з тим, проаналізувавши умови спірного договору, можна дійти до висновку, що основною його ознакою є користування державним майном для потреб господарювання, а саме для розміщення спортивного залу та гардеробу. В свою чергу, згідно Переліків майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається , затверджених Декретом КМУ від 31.0.12.1992 за № 26-92, діючого станом на дату укладання 24.06.2005 договору утримання, захисні споруди цивільного захисту були включенні до даних переліків як такі, приватизація чи передача в оренду яких не допускалася, що ставить під сумнів правомірність самого факту передачі у користування сховища для розміщення спортивного залу та гардеробу. Таким чином, спірний договір утримання (зберігання) з правом користування є удаваним правочином та за своєю правовою природою є договором оренди, який щодо захисних споруд цивільного захисту станом на 2005 рік не міг бути укладений взагалі. Положення умов спірного договору утримання державного майна № 15-ОЦО свідчать про те, що він є удаваним та містить істотні умови й ознаки договору, які передбачені законодавством України для договорів оренди державного майна, а волевиявлення сторін при його укладенні було направлено не на зберігання державного майна, а на користування Приватним торгово-виробничим підприємством "Катеф" державним майном для власних потреб. В той час як таке користування захисними спорудами цивільного захисту діючим на момент укладання спірного договору було заборонено. Договір утримання державного майна № 15-ОЦО від 24.06.2005 укладено між відповідачами як удаваний правочин, без додержання загальних вимог щодо дійсності правочину, який сторони мали на увазі (ст.203 ЦК України), це є підставою для визнання його недійсним відповідно до ч. 1 ст.215 ЦК України. З урахуванням того, що у вказаній справі прокурор звертається до суду за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів, позовна давність розпочинається від дня, коли про вказане порушення довідався саме прокурор. Саме з моменту отримання 18.08.2022 інформації Регіонального відділення ФДМУ по Рівненській та Житомирській областях у Рівненської окружної прокуратури виникли підстави для подання прокуратурою цього позову, а тому строк позовної давності пропущений прокуратурою з поважних причин. Укладення спірного договору всупереч встановленому державою порядку, порушує законодавчо встановлений порядок регулювання орендних відносин, а тим самим інтереси держави у сфері контролю за використанням та охороною державного майна, що є підставою для захисту інтересів держави органами прокуратури шляхом звернення до суду з позовною заявою. 21.11.2012 набув чинності Кодекс цивільного захисту України, а ч. ч. 13 та 14 ст. 32 Кодексу цивільного захисту України передбачено, що захисні споруди у мирний час можуть передаватися в оренду для задоволення господарських, культурних та побутових потреб із збереженням цільового призначення таких споруд, крім тих, що перебувають у постійній готовності до використання за призначенням. Відповідно до довідки про оцінку майна, вартість об`єкта нерухомості - спірного приміщення площею 92 кв. м. становить 2 938 238 грн 01 коп. Враховуючи викладене, недотримання вимог законодавства спричиняє значні збитки державному бюджету у розмірі неотриманої орендної плати, яка б за умови дотримання вимог законодавства з питань оренди та користування державним майна сплачувалась би Приватним торгово-виробничим підприємством "Катеф". Органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є Регіональне відділення Фонду державного майна по Рівненській та Житомирській областях. Однак, саме Регіональне відділення є стороною оспорюваного договору, та розпорядилось державним майном всупереч вимогам законодавства, яке регулює питання використання об`єктів державної власності, а відтак діяло всупереч інтересам держави. При цьому, інший орган, який має повноваження щодо захисту інтересів держави з вказаного питання, відсутній. Разом з тим, Регіональне відділення Фонду державного майна по Рівненській та Житомирській областях у спірних правовідносинах не може бути позивачем, оскільки чинним законодавством не допускається збіг в одній особі позивача і відповідача. Тому, реалізуючи надані законом представницькі повноваження, з метою захисту інтересів держави у сфері використання державного майна, Рівненська окружна прокуратура вважала за необхідне захистити інтереси держави шляхом звернення до суду з позовною заявою про визнання недійсним договору та зобов`язання повернення державного майна, а відтак, реалізувала покладені від імені держави повноваження щодо захисту інтересів держави. За наведеного прокурор просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги, а рішення Господарського суду Рівненської області від 04.01.2023 у справі № 918/717/22 залишити без змін. Приватне торгове-виробниче підприємство "Катеф" не скористалося правом подати відзив на апеляційну скаргу, що відповідно до ч. 3 ст. 263 ГПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. В судовому засіданні Північно-західного апеляційного господарського суду 13.03.2023 представник скаржника підтримав доводи, наведені в апеляційній скарзі, стверджує, що судом першої інстанції при винесенні оскарженого рішення було порушено норми матеріального та процесуального права. З огляду на вказане, вважає, що рішення Господарського суду Рівненської області від 04.01.2023 у справі № 918/717/22 слід скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову. Прокурор в судовому засіданні заявила, що з доводами скаржника не погоджується, вважає їх безпідставними, а оскаржене рішення таким, що відповідає встановленим обставинам справи та нормам закону. З огляду на зазначене, просила суд відмовити в задоволенні апеляційної скарги. В судове засідання 13.03.2023 представник Приватного торгово-виробничого підприємства "Катеф" не з`явився. Враховуючи приписи ст.ст. 269, 273 ГПК України про межі та строки розгляду апеляційних скарг в апеляційній інстанції, той факт, що відповідач був належним чином та своєчасно повідомлений про дату, час та місце судового засідання, про що свідчать поштове повідомлення, направлене Приватному торгово-виробничому підприємству "Катеф" (а. с. 148), а також те, що явка представників сторін в судове засідання обов`язковою не визнавалася, колегія суддів визнала за можливе здійснювати розгляд апеляційної скарги за відсутності представника відповідача. Дослідивши матеріали справи, апеляційну скаргу, заслухавши пояснення представника скаржника та прокурора, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування місцевим господарським судом при ухваленні рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, виходячи з такого. Судом апеляційної інстанції встановлено та як убачається з матеріалів справи, що 24.06.2005 між Регіональним відділенням Фонду державного майна по Рівненській області як Органом управління майном та Приватним торгово-виробничим підприємством "Катеф" як Утримувачем, укладено Договір утримання державного майна № 15-ОЦО (далі Договір; а. с. 18-20). Відповідно до п. 1.1 Договору, Орган управління майном передає, а Утримувач приймає на тимчасове безоплатне утримання нежитлове приміщення - сховище загальною площею 92 кв. м., яке знаходиться за адресою: м. Рівне, вул. Курчатова,

60. Пунктом 1.2 Договору визначено, що майно передається Утримувачу на утримання та для використання ним для потреб господарювання, а саме під складське приміщення. Передача майна здійснюється на підставі акту прийому-передачі майна, який є невід`ємною частиною даного Договору (п.2.1 Договору). Відповідно до п. 3.1.1 Договору, Утримувач зобов`язаний використовувати Майно за його призначенням згідно п. 1.2 Договору. Пунктом 6.3 Договору передбачено, що Утримувач має право залишити за собою проведені поліпшення майна, здійснені за його кошти, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без заподіяння йому шкоди, а невідокремлені поліпшення залишаються у власності Органу управління майном і компенсації не підлягають. Згідно з п.п. 7.1. 7.2. Договір набуває чинності з моменту підписання сторонами акту прийому-передачі Майна та діє до 24.06.2006. У випадку відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору протягом 30 днів з дня закінчення строку його дії, Договір вважається продовженим на тих самих умовах і на той же строк. Того ж дня, 24.06.2005, між сторонами Договору було підписано акт прийому-передачі даного сховища загальною площею 92 кв. м. Пунктом 2 Акту також визначено, що приміщення буде використовуватись Приватним торгово-виробничим підприємством "Катеф" для використання ним для потреб господарювання, а саме під складське приміщення (а. с. 21). Такий Договір чинним, його дію не припинено, доказів протилежного матеріали справи не містять. В подальшому, листом від 18.08.2022 № 10-02-1905 Регіональне відділення ФДМУ по Рівненській та Житомирській областях надало інформацію Рівненській окружній прокуратурі відносно захисних споруд цивільного захисту, які під час приватизації не увійшли до статутних капіталів господарських товариств (а. с. 22-23). Прокурор вважаючи, що Договір утримання державного майна № 15-ОЦО від 24.06.2005 укладено між відповідачами як удаваний правочин, без додержання загальних вимог щодо дійсності правочину, який сторони мали на увазі, звернувся до суду із цим позовом. Аналізуючи встановлені обставини справи та переглядаючи спірні правовідносини на предмет наявності правових підстав для задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції приймає до уваги наступні положення діючого законодавства з урахуванням фактичних обставин справи. Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Згідно зі ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до ст. 936 ЦК України, за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов`язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності. Статтею 944 ЦК України передбачено, що зберігай не має права без згоди поклажодавця користуватися річчю, переданою йому на зберігання, а також передавати її у користування іншим особам. Правовий аналіз норм чинного законодавства свідчить про те, що, як правило, договір зберігання укладається без права користування річчю, адже правовою метою такого договору є забезпечення збереження речі та повернення її непошкодженою, оскільки така річ перебуває у володінні зберігача, але не у користуванні. Право користування річчю зберігач може отримати за попередньою згодою поклажодавця, і в такому разі виникають правовідносини найму (якщо користування платне). Разом з тим, проаналізувавши умови оспорюваного Договору утримання державного майна №15-ОЦС, можна дійти висновку про відсутність обставин, які б підтверджували здійснення відповідачами дій, направлених на виконання умов саме договору зберігання. Зокрема, у даному випадку відсутні належні докази, які б підтверджували здійснення відповідачами дій, направлених на виконання умов саме договору зберігання (видаткові накладні, з зазначеними в них одиницями виміру, вартістю товарно-матеріальних цінностей, що передані на зберігання, акти приймання-передачі наданих послуг, рахунки по оплаті послуг, що надаються зберігачем, тощо). Вказане свідчить, про відсутність у сторін під час укладення договору про надання послуг зберігання намірів на встановлення правовідносин зі зберігання, оскільки волевиявлення сторін у даному випадку було спрямовано на виникнення у Приватного торгово-виробничого підприємства "Катеф" оплатного права володіння та користування приміщенням, розташованим за адресою: м. Рівне, вул. Курчатова,

60. Разом з тим, суд апеляційної інстанції погоджується із висновками суду першої інстанції, що Договір утримання державного майна № 15-ОЦС містить істотні умови саме договору оренди державного майна, з огляду на таке. Відповідно до ст. 759 ЦК України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди). Частиною 1 ст.283 Господарського кодексу України визначено, що за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. Статтею 10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (тут і надалі - в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного Договору) визначено, що Істотними умовами договору оренди є:об`єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); термін, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення; виконання зобов`язань; забезпечення виконання зобов`язань - неустойка (штраф, пеня), порука, завдаток, гарантія тощо; порядок здійснення орендодавцем контролю за станом об`єкта оренди; відповідальність сторін; страхування орендарем взятого ним в оренду майна; обов`язки сторін щодо забезпечення пожежної безпеки орендованого майна. Пунктом 1.1 Договору визначено об`єкт оренди - нежитлове приміщення сховища загальною площею 92 кв.м., яке знаходиться за адресою: м. Рівне, вул. Курчатова,

60. Пунктом 7.1 передбачено термін дії договору та умови його проводження. Обов`язки Утримувача, які визначені в п.3.1 Договору, відповідають положенням ст. 18 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", якою встановлено, основні обов`язки орендаря. Крім того, спірний Договір в п. 5.1. містить умову щодо ризику знищення та пошкодження Майна, що відповідає положенням ст. 24 Закону України "Про оренду державного та комунального майна". Окрім того,, пунктом 6.3 Договору передбачено, що Утримувач має право залишити за собою проведені поліпшення майна, здійснені за його кошти, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без заподіяння йому шкоди, а невідокремлені поліпшення залишаються у власності Органу управління майном і компенсації не підлягають. Однак, вказана умова не є притаманною для договорів зберігання, проте кореспондуєтеся з нормою ч. 2 ст. 27 Закону України "Про оренду державного та комунального майна". Відтак, положення умов спірного договору свідчать про те, що він є удаваним та містить істотні умови й ознаки договору, які передбачені законодавством України для договорів оренди державного майна, а волевиявлення сторін при його укладенні було направлено не на зберігання державного майна, а на користування Приватним торгово-виробничим підприємством "Катеф" державним майном для власних потреб. З огляду на викладене, спірний договір є удаваним правочином та за своєю правовою природою є договором оренди. Відповідно до ч. 2 ст. 235 ЦК України, в разі якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. Враховуючи, що спірний договір за своєю правовою природою є договором оренди, тому до нього слід застосовувати правила, передбачені для договору найму (оренди) державного/комунального майна, врегульовані положеннями Закону України "Про оренду державного та комунального майна". Частиною 1 статті 2 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" визначено, що орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності. Крім цього, як зазначалося вище, відповідно до положень ч. 1 ст. 10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", однією з істотних умов договору оренди державного майна є орендна плата з урахуванням її індексації, методика розрахунку якої пропорції розподілу міжвідповідним бюджетом, орендодавцем і балансоутримувачем та порядок її використання визначаються Кабінетом Міністрів України. Такий порядок визначено постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 № 786 "Про Методику розрахунку і порядок використання плати за оренду державного майна" (далі - Порядок № 786) . Пунктом 8 Порядку № 786 встановлено, що у разі оренди нерухомого майна розмір річної орендної плати визначається шляхом множення вартості орендованого майна, визначеної експертним шляхом, на орендну ставку, визначену згідно з додатком №2 до цієї Постанови. Пунктом 17 Порядку № 786 визначено, що у разі коли орендодавцем майна є Фонд державного майна, його регіональне відділення, орендна плата спрямовується: за нерухоме майно державних підприємств, організацій - 70 відсотків орендної плати до державного бюджету, 30 відсотків державному підприємству, організації, на балансі яких перебуває це майно; за майно, що не ввійшло до статутного фонду господарського товариства, створеного у процесі приватизації (корпоратизації) - до державного бюджету. У разі коли орендодавцем майна є державне підприємство, організація орендна плата спрямовується: за цілісний майновий комплекс структурного підрозділу підприємства, організації, нерухоме майно - 70 відсотків орендної плати підприємству, організації, 30 відсотків - до державного бюджету. Частинами 1, 2 ст. 19, ст. 20 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" встановлено, що орендар за користування об`єктом оренди вносить орендну плату незалежно від наслідків господарської діяльності. Орендна плата встановлюється, як правило, у грошовій формі. Залежно від специфіки виробничої діяльності орендаря орендна плата за згодою сторін може встановлюватись у натуральній або грошово-натуральній формі. Відповідно до Методики оцінки вартості об`єктів оренди, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 10.08.1995 № 629 (в редакції, чинній на момент укладення спірного Договору), з метою визначення їх вартості згідно з положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку та використання її для розрахунку орендної плати проводиться оцінка об`єктів оренди. Однак, в порушення вимог ст. 10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", у спірний Договір не містить такої істотної умови як орендна плата за використання орендованого майна. Крім того, матеріалами справи не підтверджено, що при укладанні спірного Договору, було проведено оцінку майна для визначення орендної плати. Відповідно до ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Разом з викладеним, суд зазначає, що ч. ч. 2-3 ст. 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" не можуть бути об`єктами оренди: цілісні майнові комплекси державних підприємств, їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць), що здійснюють діяльність, передбачену частиною першою статті 4 Закону України "Про підприємництво"; цілісні майнові комплекси казенних підприємств; цілісні майнові комплекси структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць) казенних підприємств, що здійснюють діяльність, передбачену частиною першою статті 4 Закону України "Про підприємництво"; об`єкти державної власності, що мають загальнодержавне значення і не підлягають приватизації відповідно до частини другої статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна", а також об`єкти, включені до переліку об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, затвердженого Законом України "Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації", які випускають підакцизну продукцію, крім цілісних майнових комплексів, які випускають підакцизну продукцію, переданих в оренду до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 29.06.2004 Законодавчими актами України може бути доповнено перелік підприємств, майнові комплекси яких не можуть бути об`єктами оренди. Згідно із ч. 2 ст. 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" (в редакції, чинній на момент укладення спірного Договору) приватизації не підлягають об`єкти, що мають загальнодержавне значення, а також казенні підприємства. До об`єктів, що мають загальнодержавне значення, відносяться майнові комплекси підприємств, їх структурних підрозділів, основним видом діяльності яких є виробництво товарів (робіт, послуг), що мають загальнодержавне значення. Загальнодержавне значення мають, зокрема, захисні споруди цивільної оборони. Також, Декретом Кабінету Міністрів України від 31.0.12.1992 № 26-92 затверджено переліки майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається. Зокрема, п. 7 Переліку майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, передача в оренду яких не допускається визначено захисні споруди цивільної оборони. Таким чином, на момент укладання спірного Договору існувала законодавча заборона на передання в оренду захисних споруд цивільної оборони, до яких віднесено сховище, яке передано в оренду за оспорюваним Договором. В подальшому, на підставі Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо орендних відносин" № 3269-VI від 21.04.2011, який набрав чинності 24.01.2011, визнано такою, що втратила чинність, статтю 1 Декрету Кабінету Міністрів України від 31.12.1992 № 26-92 "Про перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається". Суд вказує, що з набранням чинності 21.11.2012 Кодексом цивільного захисту України, передбачено можливість передання в оренду захисних споруд у мирний час, для задоволення господарських, культурних та побутових потреб із збереженням цільового призначення таких споруд, крім тих, що перебувають у постійній готовності до використання за призначенням, а саме: 1) в яких розташовані пункти управління; 2) призначених для укриття працівників суб`єктів господарювання, що мають об`єкти підвищеної небезпеки; 3) розташованих у зонах спостереження атомних електростанцій та призначених для укриття населення під час радіаційних аварій. Тобто, лише після 21.11.2012 відповідне приміщення могло бути передане в оренду. З наведеного вище, суд доходить висновку, що сторони за умови існування законодавчої заборони на момент укладання спірного договору і до набрання чинності Кодексом цивільного захисту України, не маючи правових підстав для укладання договору оренди, уклали договір утримання державного майна, за яким Приватному торгово-виробничому підприємству "Катеф" було передано в безоплатне користування нерухоме майно (об`єкт цивільного захисту) для використання в його господарський діяльності (використання в якості складського приміщення). Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу. Згідно з вимогами ч.ч. 1, 2, 5 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, правочин має бути спрямований на реальне наслання правових наслідків, що обумовлені ним. Таким чином, у зв`язку з порушенням при укладенні спірного договору утримання державного манна вимог Закону України "Про оренду державного та комунального майна", ст. 638 ЦК України, вказаний договір підлягає визнанню недійсними на підставі ч. ч. 1, 2, 5 ст. 203, ст.ст.215, 235 ЦК України. Відповідно до ч. 1 ст. 235 ЦК України, удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. У такій ситуації існують два правочини: один - удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі. Таким чином, удаваний правочин своєю формою прикриває реальний правочин. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.06.2018 у справі № 916/933/17. Враховуючи викладене, Договір утримання державного майна № 15-ОЦО від 28.10.2005 укладено між відповідачами як удаваний правочин, без додержання загальних вимог щодо дійсності правочину, який сторони мали на увазі (ст.203 ЦК України), це є підставою для визнання його недійсним відповідно до ч. 1 ст.215 ЦК України. Аналогічну правову позицію дотримується і Верховний Суд у складі Касаційного господарського суду від 05.12.2018 у справі №904/6291/17. Згідно ст. 216 ЦК України та ст. 208 Господарського кодексу України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема, тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано за цінами, які існують на момент відшкодування. Відповідно до ст. 236 ЦК України, правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов`язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється. Отже, у зв`язку з визнанням недійсним спірного договору, суд першої інстанції правомірно застосував наслідки недійсності договору, шляхом зобов`язання Приватного торгово-виробничого підприємства "Катеф" повернути нерухоме майно шляхом підписання акту прийому-передачі. Щодо звернення прокурора до суду із цим позовом, суд враховує таке. Статтею 131-1 Конституції України передбачено, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Згідно з ч.3 ст. 53 ГПК України, у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (ч.4 ст. 53 ГПК України). Відповідно до абзаців першого і другого частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті. Згідно з абзацами першим, другим і третім частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Також Велика Палата Верховного Суду при розгляді вказаної справи звернула увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави. У Рішенні від 05.06.2019 № 4-р(II)/2019 Конституційний Суд України вказав, що Конституцією України встановлено вичерпний перелік повноважень прокуратури, визначено характер її діяльності і в такий спосіб передбачено її існування і стабільність функціонування; наведене гарантує неможливість зміни основного цільового призначення вказаного органу, дублювання його повноважень/функцій іншими державними органами, адже протилежне може призвести до зміни конституційно визначеного механізму здійснення державної влади її окремими органами або вплинути на обсяг їхніх конституційних повноважень. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. Разом з тим, поняття "інтереси держави", відповідно до Рішення Конституційного суду України №3-рп/99 від 08.04.1999, є оціночним і в кожному конкретному випадку прокурор чи його заступник самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, в чому полягає порушення інтересів держави чи в чому існує загроза інтересам держави. При цьому, в основі інтересів держави завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання. В п. 3 зазначеного рішення Суд в загальному, не пов`язуючи вказане поняття з конкретними нормами, які підлягали тлумаченню, вказує, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо. У резолютивній частині рішення Конституційного Суду України № З-рп/99 зазначено, що прокурори та їх заступники подають до суду позови саме в інтересах держави, а не в інтересах підприємств, установ і організацій незалежно від їх підпорядкування і форм власності. Під поняттям "орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах" потрібно розуміти орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади. Аналіз вказаної статті Закону дає підстави дійти висновку, що "інтереси держави" (як загальне поняття) являють собою комплекс прав та законних інтересів як в цілому держави України (або народу України), так і інтереси окремої територіальної громади певної місцевості (жителі певного населеного пункту або декількох населених пунктів). Вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної особи. Європейський суд з прав людини у своєму рішенні у справі "Трегубенко проти України" від 01.11.2004 категорично ствердив, що "правильне застосування законодавства незаперечно становить "суспільний інтерес" (п. 54 рішення). Укладення спірного договору всупереч встановленому державою порядку, порушує законодавчо встановлений порядок регулювання орендних відносин, а тим самим інтереси держави у сфері контролю за використанням та охороною державного майна, що є підставою для захисту інтересів держави органами прокуратури шляхом звернення до суду з позовною заявою. Так, звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання законності передачі державного майна, яке проведене з порушенням вимог чинного законодавства. Разом з тим, відповідно до п. 17 Постанови Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 №786 "Про методику розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу", у разі коли орендодавцем майна є Фонд державного майна, його регіональне відділення чи представництво, орендна плата за нерухоме майно державних підприємств, організацій спрямовується 70% орендної плати до державного бюджету, 30% державному підприємству, організації, на балансі яких перебуває це майно; за майно, що не ввійшло до статутного фонду господарського товариства, створеного у процесі приватизації (корпоратизації) спрямовується до державного бюджету. Так, відповідно до довідки про оцінку майна, вартість об`єкта нерухомості - спірного приміщення площею 92 кв. м. становить 2 938 238 грн 01 коп. При цьому, вище вказано, що починаючи з 21.11.2012 відповідне приміщення могло бути передане в оренду, так як була відсутня відповідна законодавча заборона на передання в оренду об`єктів цивільного захисту в мирний час. Враховуючи викладене, недотримання вимог законодавства спричиняє значні збитки державному бюджету у розмірі неотриманої орендної плати, яка б за умови дотримання вимог законодавства з питань оренди та користування державним майна сплачувалась би Приватним торгово-виробничим підприємством "Катеф". Вказане свідчить про наявність передбачених ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" підстав для представництва інтересів держави в суді. Окрім того, додержання всіма учасниками суспільних відносин принципу законності, який закріплено у ст.68 Конституції України (кожен зобов`язаний неухильно додержуватись Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей) є обов`язковою передумовою досягнення загальнонаціональної мети українського народу - побудови демократичної, соціальної, правової держави. Звернення прокурора до суду спрямоване на дотримання встановлених Конституцією України принципів верховенства права та законності, а також задоволення суспільної потреби у дотриманні вимог чинного законодавства під час користування майном територіальної громади. Таким чином, наведені вище норми законів та Рішення Конституційного Суду України, надають прокуророві право звертатися до суду з позовами про захист інтересів держави, обґрунтовуючи при цьому, в чому саме полягає таке порушення. Аналогічну позицію викладено у постанові Верховного Суду від 26.07.2018 у справі № 926/1111/15. Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 №3-рн/99 прокурор або його заступник самостійно визначає і обґрунтовує у позовній заяві, в чому полягає порушення інтересів держави, або в чому існує загроза інтересам держави та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує на орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. Як передбачено п. 1 Роз`яснення президії Вищого господарського суду України від 22.05.2002 за № 04-5\570 "Про деякі питання участі прокурора у розгляді справ, підвідомчих господарським судам" під поняттям "орган уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах" потрібно розуміти орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому надано повноваження органу виконавчої влади. Положеннями статті 6 Закону України "Про Фонд державного майна України" передбачено, що Фонд державного майна України здійснює свої повноваження безпосередньо і через регіональні відділення в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі та представництва у районах та містах, створених Фондом державного майна України, у разі необхідності. Регіональні відділення та представництва Фонду державного майна України є юридичними особами публічного права, мають самостійний баланс, рахунки в органах Державної казначейської служби України, печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням. Згідно приписів ст. 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" передбачено, що єдиними орендодавцями державного майна - майна цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, а також майна, що не увійшло до статутного (складеного) капіталу господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоративний), що є державною власністю, є Фонд державного майна України, його регіональні відділення і представництва. Враховуючи викладене, органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є Регіональне відділення Фонду державного майна по Рівненській та Житомирській областях. Однак, саме Регіональне відділення є стороною оспорюваного договору, та розпорядилось державним майном всупереч вимогам законодавства, яке регулює питання використання об`єктів державної власності, а відтак діяло всупереч інтересам держави. При цьому, іншим орган, яким має повноваження щодо захисту інтересів держави з вказаного питання, відсутній. Разом з тим, Регіональне відділення Фонду державного майна по Рівненській та Житомирській областях у спірних правовідносинах не може бути позивачем, оскільки чинним законодавством не допускається збіг в одній особі позивача і відповідача (правова

позиція Верховного Суду України, ухвала від 02.03.2011 у справі № 6- 58303св10). Враховуючи викладене, реалізуючи надані законом представницькі повноваження, з метою захисту інтересів держави у сфері використання державного майна Рівненська окружна прокуратура правомірно звернулась до суду з позовною заявою про визнання недійсним договору та зобов`язання повернення державного майна, а відтак, реалізує покладені від імені держави повноваження щодо захисту інтересів держави. Щодо заяви Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській та Житомирській областях про пропуск прокурором строку позовної давності, суд вказує таке. Згідно з положеннями ст. 256 Цивільного кодексу України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 Цивільного кодексу України). Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення від 22.10.1996 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства", рішення від 20.09.2011 у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"), що застосовується як джерело права при розгляді справ судами згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, які містяться у статтях 252-255 ЦК України. Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. Подібні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31.10.2018 у справі № 367/6105/16-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 та від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16, та постанові Верховного Суду від 12.01.2022 у справі № 369/4161/17. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган. Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17.10.2018 у справі № 362/44/17 (провадження № 14-183цс18), постанові Верховного Суду від 17.06.2020 у справі № 359/9716/16-ц. Відповідний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 16.06.2021 у справі №359/11910/14-ц. При цьому закон пов`язує початок перебігу позовної давності не з моментом поінформованості про вчинення певної дії чи прийняття рішення, а з моментом коли саме уповноваженому органу, право якого порушено внаслідок прийнятого незаконного рішення, стало відомо про таке порушення. Відповідний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 26.04.2022 у справі № 372/453/19. Прокурор вказує, що йому стало відомо підстави для подання цього позову виникли з 18.08.2022, а саме з моменту отримання інформації Регіонального відділення ФДМУ по Рівненській та Житомирській областях за №10-03-1905 на вимогу Рівненської окружної прокуратури щодо стану використання споруд цивільного захисту, які під час приватизації не увійшли до статутних капіталів господарських товариств. В частині 5 статті 267 ЦК України передбачено, що у разі якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. При цьому позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності. Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини. Апеляційний господарський суд погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що при здійсненні представницьких повноважень, з метою захисту інтересів держави у сфері використання державного майна, органи прокуратури фізично та юридично не в змозі виявити геть усі правопорушення у даній сфері та захистити при цьому інтереси держави. Відтак саме органи державної влади, уповноважені державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, зобов`язані виявляти вказані правопорушення і у разі не можливості самостійно здійснити захист інтересів держави у суді, звертатися за правовою допомогою до органів прокуратури. 24.02.2022 у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" Президентом України підписаний Указ № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", який підтримано Верховною Радою. Воєнний стан в Україні введено з 05:30 год. 24.02.2022 строком на 30 діб. Указом Президента України від 14.03.2022 № 133/2022 строк дії воєнного стану в Україні продовжено з 05:30 год. 26.03.2022 строком на 30 діб. Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні" № 2212-IX від 21.04.2022 затверджено Указ Президента України від 18.04.2022 № 259/2022 "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні", яким продовжено строк дії воєнного стану з 05:30 год. 25.04.2022 строком на 30 діб. Законом України Про затвердження Указу Президента України "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні" № 2263-IX від 22.05.2022 затверджено Указ Президента України від 17.05.2022 №341/2022 "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні", яким продовжено строк дії воєнного стану з 05:30 год. 25.05.2022 строком на 90 діб. Статтею 1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" встановлено, що воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень. За приписами ст. 10 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" встановлено, що у період воєнного стану не можуть бути припинені повноваження Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а також судів, органів прокуратури України, органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, та органів, підрозділи яких здійснюють контррозвідувальну діяльність. Таким чином, саме повномасштабна збройна агресія російської федерації проти України стала підставою для запровадження воєнного стану в Україні, що спричинило проведення прокуратурою перевірок у сфері використання державного майна, зокрема, щодо захисних споруд, котрі є критично важливими в умовах воєнного стану, оскільки сприяють захисту найвищих соціальних цінностей, закріплених в ст. 3 Конституції України. Вже за результатами перевірок, органами прокуратури були виявлені відповідні порушення, з метою усунення яких, було ініційовано цей спір. З огляду на викладене, суд першої інстанції правомірно не застосував наслідки пропуску позовної давності та захистив порушене право, так як строк позовної давності пропущено з поважних причин. Враховуючи викладене, місцевий господарський суд дійшов вірного висновку про задоволення позову в повному обсязі. Відповідно до ст. 86 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних в справі доказів. В силу приписів ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Зважаючи на вказане, судова колегія зазначає, що доводи скаржника, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують встановлених обставин справи, а тому не приймаються судом апеляційної інстанції до уваги. Відповідно до ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи вищевикладене, рішення Господарського суду Рівненської області від 04.01.2023 у справі № 918/717/22 слід залишити без змін, а апеляційну скаргу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській та Житомирській областях - без задоволення. Керуючись статтями 269, 270, 273, 275-279, 282 ГПК України, Північно-західний апеляційний господарський суд

УХВАЛИВ:

1. Апеляційну скаргу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській та Житомирській областях залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Рівненської області від 04.01.2023 у справі № 918/717/22 - без змін.

2. Справу № 918/717/22 надіслати Господарському суду Рівненської області.

3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду у випадках, строках та порядку встановлених статтями 286-291 Господарського процесуального кодексу України. У зв`язку із тимчасовою непрацездатністю судді Маціщук А.В. в період з 14.03.2023 по 20.03.2023 включно, повний текст постанови складений "21" березня 2023 р. Головуючий суддя Петухов М.Г. Суддя Маціщук А.В. Суддя Мельник О.В.