Постанова 4851 № 520/27349/21

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 березня 2023 р.Справа № 520/27349/21 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Перцової Т.С., Суддів: Русанової В.Б. , Жигилія С.П. , за участю секретаря судового засідання Пукшин Л.Т., представника позивача Маркевича С.В., представника відповідача Крупської К.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Офісу Генерального прокурора на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 10.06.2022, головуючий суддя І інстанції: Григоров Д.В., м. Харків, по справі № 520/27349/21 за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, ВСТАНОВИВ ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Офісу Генерального прокурора (далі ОГП), в якому просив суд: - визнати протиправним і скасувати наказ Генерального прокурора від 08.06.2015 № 169вк про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника управління процесуального керівництва Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України; - поновити ОСОБА_1 на посаді начальника управління процесуального керівництва Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України, або на рівнозначній посаді в органах прокуратури України, з 09.06.2015; - стягнути з ОГП на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу В обґрунтування позовних вимог зазначив про протиправність оскаржуваного наказу, як такого, що суперечить вимогам ч. 3 ст.119 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України), оскільки за позивачем, як працівником, який був призваний на військову службу за контрактом під час дії ситуації, що загрожує національній безпеці України, мало зберігатись місце роботи, посада і середній заробіток, чого відповідачем у спірних правовідносинах дотримано не було. Вважає, що ОСОБА_1 , як військовослужбовець, має право користатись пільгами, передбаченими ст. 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу». Також, з посиланням на приписи ст. 119 КЗпП України стверджував про відсутність законних підстав для звільнення позивача зі служби, навіть, незважаючи на особисто подану ним заяву про таке звільнення, а тому з огляду на приписи ст. 235 КЗпП України, просив суд поновити ОСОБА_1 на посаді та стягнути на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу. Разом з позовною заявою позивач надав до суду клопотання про поновлення пропущеного строку звернення до суду, в якому зазначив, що строк, передбачений ч. 5 ст. 122 КАС України, пропущено ним з поважних причин, оскільки про необхідність оскарження наказу Генерального прокурора від 08.06.2015 № 169вк з метою захисту його прав, передбачених ст. 119 КЗпП України, останній дізнався лише з ухвали Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 640/10538/20, повний текст якої складено 04.11.2021, однак отримано засобами поштового зв`язку лише 23.11.2021. Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 28.12.2021 у справі № 520/27349/21, серед іншого, заяву ОСОБА_1 про поновлення строку звернення до суду з адміністративним позовом задоволено. Поновлено строк звернення до суду ОСОБА_1 на подання адміністративного позову по справі №520/27349/21. Прийнято адміністративний позов до розгляду. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 10.06.2022 у справі № 520/27349/21 адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправним і скасовано наказ Генерального прокурора України від 08 червня 2015 року №169 вк про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника управління процесуального керівництва Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України. Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника управління процесуального керівництва Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України. Стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 570 641,28 грн. (п`ятсот сімдесят тисяч шістьсот сорок одна гривня, 28 коп. До негайного виконання звернуто рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника управління процесуального керівництва Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України, а також про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць в розмірі 47533,44 грн. (сорок сім тисяч п`ятсот тридцять три гривні, 44 коп.). Відповідач, не погодившись з вказаним рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального та порушення судом норм процесуального права, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 10.06.2022 у справі № 520/27349/21 та ухвалити нове, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити повністю. В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначив, що позивач перебував на спірній посаді за строковим трудовим договором до призначення на неї військовослужбовця в порядку переведення з прокуратури міста Києва. В подальшому, ОСОБА_2 звільнено зі спірної посади, згідно з поданою ним заявою, на підставі п. 3 ст. 36 КЗпП України у зв`язку зі вступом на військову службу (наказ Генерального прокурора від 08.06.2015 № 169-вк) та наступного ж дня наказом Генерального прокурора України від 09.06.2015 № 170-вк підполковника юстиції ОСОБА_1 призначено на цю ж посаду, з якої його було звільнено. Зауважив, що діюча на дату винесення спірного наказу (08.06.2015) редакція п. 3 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, на підставі якої відбулося звільнення позивача з посади, передбачала призов або вступ працівника або власника-фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, однак не містила жодного виключення у вигляді збереження місця роботи, посади за працівником відповідно до ч. 3 та ч. 4 ст. 119 КЗпП України. Також зауважив, що оскільки позивачу під час проходження військової служби в органах прокуратури України, як військовослужбовцю, відповідно до ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» виплачувалося грошове забезпечення, а не за ним зберігався середній заробіток, відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин ст. 119 КЗпП України. Отже, фактично увільнення від виконання службових обов`язків ОСОБА_1 не відбулося. На підтвердження такої правової позиції послався на висновки Верховного Суду, які викладені у п.п. 62, 63 постанови від 05.10.2021 у справі №240/17690/20. Наголосив, що переривання трудових відносин з Генеральною прокуратурою України, зміни умов праці чи обсягу посадових обов`язків, а також виплати грошового забезпечення начальника управління процесуального керівництва військової прокуратури Генеральної прокуратури України у спірних правовідносинах не мали місця, оскільки ОСОБА_1 перебував на вказаній посаді до дату видання наказу Генерального прокурора України від 08.06.2015 № 169-вк та продовжив проходити військову службу на цій же посаді після видання наказу від 09.06.2015 № 170-вк. Щодо вимоги позивача про зобов`язання ОГП поновити ОСОБА_1 на посаді, рівнозначній посаді начальника управління Генеральної прокуратури України в органах прокуратури України, зазначив, що з аналогічною вимогою позивач вже звертався в межах розгляду справи № 640/10538/20 про визнання протиправною бездіяльності ОГП щодо відмови у задоволенні вимог ОСОБА_1 виконати вимоги, передбачені статтею 119 КЗпП України, в частині збереження за ним місця роботи та посади після припинення контракту на проходження військової служби, а також його поновленні на відповідній посаді в органах прокуратури України, однак постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 12 квітня 2021 року рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 грудня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позов залишено без задоволення. Зазначена постанова була оскаржена позивачем в касаційному порядку, проте ухвалою Верховного Суду від 02.11.2021 касаційне провадження № К/9901/13838/21 за касаційною скаргою ОСОБА_1 - закрито. Наведе свідчить про хибність висновку суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в частині застосування до спірних правовідносин ст. 119 КЗпП України, що і призвело до неправомірного скасування наказу Генерального прокурора України від 08.06.2015 № 169вк та поновлення позивача на вищевказаній посаді. Також звернув увагу суду апеляційної інстанції на пропуск ОСОБА_1 строку звернення до адміністративного суду з позовом, оскільки перебіг встановленого ч. 5 ст. 122 КАС України місячного строку на оскарження спірного наказу розпочався 09.06.2015 і закінчився 09.07.2015. Однак, позов про оскарження наказу Генерального прокурора від 08.06.2015 № 169-вк ОСОБА_1 подав до суду лише 20.12.2021, тобто через 77 місяців з дня його видання, що є підставою для залишення його без розгляду. Вказує, що у своїх поясненнях у справі № 640/10538/20, наданих Верховному Суду в серпні 2021 року, позивач визнав, що ним не заявлялась вимога про скасування наказу Генерального прокурора від 08.06.2015 № 169-вк про звільнення його з посади як цивільної особи у зв`язку з тим, що діюча на той час редакція п. 3 ч. 1 ст. 36 КЗпП України не передбачала виключення у вигляді збереження місця роботи, посади за працівником відповідно до ч. 3 та ч.4 статті 119 КЗпП України. При цьому, посилання позивача на те, що про належний спосіб захисту у вигляді оскарження наказу про звільнення йому було роз`яснено постановою Шостого апеляційного адміністративного суду 12.04.2021 слід оцінювати критично, позаяк це не означає неможливості звернення до суду з відповідним позовом раніше, або, принаймні, в місячний строк після цієї дати. Зауважив, що очікування остаточного вирішення справи Верховним Судом не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду з відповідними позовом. З огляду на викладене, стверджує про не наведення позивачем жодних доводів і не надання будь-яких доказів на підтвердження вжиття ним заходів, спрямованих на з`ясування правомірності його звільнення протягом 77 місяців з дня звільнення. Також, на переконання апелянта, судом порушено норми п. 1 ч. 6 ст. 12 КАС України, так як не враховано категорію, складність справи та безпідставно її розглянуто у спрощеному позовному провадженні без виклику сторін. Позивач у надісланому до суду відзиві на апеляційну скаргу просив залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, як законне і обґрунтоване. Зазначив, що діюча станом на 08.06.2015 редакція п. 3 ч. 1 ст.119 КЗпП України дійсно не передбачала жодних виключень у вигляді збереження місця роботи та посади за працівником відповідно до ч.ч. 3, 4 ст. 119 КЗпП України. Разом з цим, враховуючи вимоги ч. 1 ст. 58 Конституції України, ч. 4 ст. 3 КАС України, норми зазначених вимог трудового законодавства мають зворотну силу, що дає підстави для застосування до спірних правовідносин відповідних норм матеріального права в новій редакції, що узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними в постанові від 13.02.2019 у справі № 524/3828/16-ц. Також заперечував проти доводів відповідача щодо відсутності факту переривання трудових відносин ОСОБА_1 з Генеральною прокуратурою України, оскільки саме оскаржуваним наказом та записом трудової книжки підтверджується така обставина. Вважає неможливим застосування до спірних правовідносин висновків Верховного Суду, викладених у справі № 240/17690/20, оскільки предмет спору, підстави позову та зміст вимог у вказаній справі не є подібним (тотожним, аналогічним) з розглядуваною справою. Стверджує, що Верховний Суд у справі № 640/10538/20 зазначаючи, що права позивача, передбачені ст. 119 КЗпП України, можуть бути поновлені лише після надання оцінки судом наказу Генерального прокурора від 08.06.2015 № 169вк про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника управління процесуального керівництва Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України, констатував, що в інший спосіб, ніж оскарження спірного наказу, поновлення прав позивача є неможливим. Крім того, вказав, що строк, передбачений ч. 5 ст. 122 КАС України, пропущено ОСОБА_1 з поважних причин, оскільки ухвала Верховного Суду у справі від 02.11.2021 № 640/10538/20, повний текст якої складено 04.11.2021, з якої позивачу стало відомо про можливість звернення до суду з даним позовом, була отримана останнім засобами поштового зв`язку 23.11.2021. У судовому засіданні представник відповідача підтримала вимоги апеляційної скарги, з підстав та мотивів, викладених в останній, та просила суд апеляційної інстанції їх задовольнити. Представник позивача у судовому засіданні заперечував проти задоволення вимог апеляційної скарги, просив залишити їх без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Колегія суддів, вислухавши суддю-доповідача, пояснення представників позивача та відповідача, перевіривши в межах апеляційної скарги рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Судом першої інстанції встановлено, що 13 грудня 2014 року наказом Генерального прокурора України № 2810ц позивача призначено на посаду начальника Управління процесуального керівництва Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України. 30 травня 2015 року наказом Міністерства оборони України № 371 позивача прийнято на військову службу за контрактом осіб офіцерського складу та на підставі статті 6 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу від 25.03.1992 року № 2232-XII, пункту 153 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента від 10.12.2008 року № 1153/2008 (далі - Положення № 1153/2008) строком на 5 років, та відряджено до Генеральної прокуратури України для призначення на відповідні військові посади, передбачені Указом Президента України від 22.09.2014 року № 737/2014 Про перелік посад військових прокурорів і слідчих військових прокуратур та граничних військових звань за цими посадами. 08 червня 2015 року наказом Генерального прокурора України № 169-вк позивача звільнено з посади начальника Управління процесуального керівництва Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України з посиланням на п. 3 ст. 36 КЗпП України. 09 червня 2015 року на підставі наказу Міністерства оборони України від 30.05.2015 року № 371, наказом Генерального прокурора України № 170-вк, позивача, як військовослужбовця Збройних сил України, відрядженого до Генеральної прокуратури України, призначено на посаду начальника Управління процесуального керівництва Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України. 24 червня 2019 року наказом Генеральної прокуратури України № 485-вк позивача переведено на посаду начальника управління представництва інтересів держави у воєнній сфері Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України. 08 жовтня 2019 року на підставі листа Міністерства оборони України №220/4791 від 24.09.2020 року, наказом Генерального прокурора № 1061ц, позивача звільнено з посади начальника Управління представництва інтересів держави у воєнній сфері Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України, виключено зі списків особового складу Генеральної прокуратури України та направлено у розпорядження Міністерства оборони України для вирішення питання щодо подальшого проходження військової служби. 11 жовтня 2019 року наказом Міністерства оборони України № 570, на підставі підпункту г статті 26 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу від 25.03.1992 року № 2232-XII, позивача звільнено з військової служби в запас, у зв`язку із проведенням організаційних заходів. 06 квітня 2020 року позивач звернувся до Генерального прокурора з листом (реєстраційний номер 66554-20), в якому просив забезпечити виконання вимог ст. 119 КЗпП України в частині збереження за позивачем місця роботи та посади після припинення контракту на проходження військової служби та поновити його на посаді в органах прокуратури. Листом № 07-581-20 від 05 травня 2020 року відповідачем відмовлено позивачу у поновленні його в органах прокуратури з посиланням на відкликання ОСОБА_1 в порядку, передбаченому п.154 Положення № 1153/2008, з органів прокуратури до Міністерства оборони України та у подальшому звільнення в запас. Окрім того, з 02.01.2020 розпочав роботу Офіс Генерального прокурора, штатним розписом якого не передбачено Головної військової прокуратури та відповідної посади начальника Управління, яку він обіймав. Вказані обставини було встановлено також при розгляді адміністративної справи № 640/10538/20. В подальшому, в травні 2020 року, вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом про визнання протиправною бездіяльності Офісу Генерального прокурора щодо відмови у задоволенні вимог позивача виконати умови, передбачені ст.119 КЗпП України, в частині збереження за ним місця роботи та посади після припинення контракту на проходження військової служби, а також його поновлення на відповідній посаді в органах прокуратури України, та зобов`язання Офісу Генерального прокурора поновити позивача на посаді рівнозначній посаді начальника управління Генеральної прокуратури України в органах прокуратури України. За наслідками розгляду вказаної справи, згідно з постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 12 квітня 2021 року, позовні вимоги ОСОБА_1 було залишено без задоволення з підстав не оскарження наказу про його звільнення 08 червня 2015 року № 169-вк. Суд апеляційної інстанції, зокрема, визначив, що способом реалізації права на збереження місця роботи у разі призову на військову службу є неможливість звільнення із займаної до вступу на службу посади. Способом захисту права на збереження місця роботи є оскарження працівником відповідного звільнення. Як зазначалося, позивача на підставі пункту 3 статті 36 КЗпП було звільнено з посади начальника Управління процесуального керівництва Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України наказом Генерального прокурора України від 08.06.2015 №169-вк. Доказів оскарження вказаного рішення чи його скасування у встановленому законом порядку учасниками справи до суду не надано. Не погоджуючись з наказом Генерального прокурора України від 08.06.2015 № 169-вк, позивач звернувся до суду з даним позовом за захистом своїх прав. Задовольняючи частково позовні вимоги суд першої інстанції, врахувавши правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 13 лютого 2019 року у справі № 524/3828/16-ц, та час вступу позивача на військову службу, дійшов висновку, що видаючи спірний наказ про звільнення позивача з посади, відповідачем не було дотримано право останнього на збереження місця роботи і посади, передбачене ст. 119 КЗпП України, у зв`язку з цим наявні підстави для його скасування. За висновками суду, позивача слід вважати таким, що був призваний до проходження військової служби, а тому укладення ним контракту відповідає умовам ч. 1 ст. 19 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу і не є укладенням контракту за власною ініціативою у мирний час. Доводи відповідача про правомірність спірного наказу з огляду на звільнення ОСОБА_1 на підставі особистої заяви, судом відхилені, оскільки незалежно від наявності такої заяви та її змісту, оскаржуваний наказ в якості підстави для звільнення містить посилання на наказ Міністра оборони України № 371 від 30 травня 2015 року про укладення контракту на проходження військової служби та п. 3 ст. 36 КЗпП України, що виключає розірвання трудового договору з ініціативи працівника. Обираючи належний спосіб відновлення порушеного права позивача, а також з метою усунення порушень, допущених відповідачем у спірних правовідносинах, суд вважав за необхідне поновити позивача на посаді та скасувати оскаржуваний наказ про його звільнення. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про поновлення позивача на посаді з 09.06.2015, суд зазначив, що належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі слід вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов`язків, а відтак, поновлення працівника на посаді у минулому є неправильним. Також, в ухвалі Харківського окружного адміністративного суду від 28.12.2021 у справі №520/27349/21 суд визнав поважними причини пропуску позивачем строку звернення до суду та врахував, що лише постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 12.04.2021 позивачу було роз`яснено належний спосіб захисту його права у спірних правовідносинах, яким є звернення до суду з позовними вимогами про скасування наказу Генерального прокурора від 08 червня 2015 року №169 вк про його звільнення. За висновками суду, тільки після закінчення судового розгляду справи № 640/10538/20 та ухвалення остаточного рішення (ухвали Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 640/10538/20 від 02.11.2021), яке було отримано позивачем 23.11.2021, позивач мав можливість звернутись до суду. Судом зазначено, що активна поведінка позивача щодо захисту своїх прав, що мала місце раніше, не дозволяє стверджувати про те, що через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися про них, останній допустив пасивну поведінку, яка спричинила пропуск строку для звернення до суду. Крім того, невірне обрання позивачем способу захисту свого порушеного права та неможливість в інших спосіб забезпечити його належний захист, якщо суд дійде висновку про необхідність цього, є достатньою підставою для поновлення пропущеного строку звернення до суду, з урахуванням поважності причин такого пропуску. Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для поновлення строку на звернення до суду, та вважає рішення Харківського окружного адміністративного суду від 28.12.2021 у справі № 520/27349/21 таким, що прийняте з порушенням норм процесуального права, з наступних підстав. Положеннями ч. 1 ст. 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду за захистом, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси. Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 171 КАС України, суддя після одержання позовної заяви з`ясовує, чи подано адміністративний позов у строк, установлений законом (якщо адміністративний позов подано з пропущенням встановленого законом строку звернення до суду, то чи достатньо підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними). Відповідно до ч. 6 ст. 161 КАС України у разі пропуску строку звернення до адміністративного суду позивач зобов`язаний додати до позову заяву про поновлення цього строку та докази поважності причин його пропуску. Згідно з ч. 1 ст. 169 КАС України суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, встановлених статтями160, 161 цьогоКодексу, протягом п`яти днів з дня подання позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху. За приписами п. 1, п. 9 ч. 4 ст. 169 КАС України позовна заява повертається позивачеві, якщо: позивач не усунув недоліки позовної заяви, яку залишено без руху, у встановлений судом строк; у випадках, передбачених частиною другою статті 123 цього Кодексу. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 123 КАС України у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву. Згідно з положеннями ч. 1 ст. 122 КАС України, позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (частина 3 вказаної вище статті). Тобто, чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними. Практика Європейського суду з прав людини також свідчить про те, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав (справа Стаббігс на інші проти Великобританії, справа Девеер проти Бельгії). У пункті 45 рішення Європейського суду з прав людини "Перез де Рада Каванілес проти Іспанії" від 28.10.1998, зазначено про те, що процесуальні строки (строки позовної давності) є обов`язковими для дотримання; правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності; зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані. У справі "Gradescolo S.R.L. проти Молдови" Суд послався на прецедентне право щодо дотримання вимог стосовно допустимості застосування процесуального закону, як важливого аспекту права на справедливий судовий розгляд. Роль позовної давності має велике значення під час інтерпретації преамбули конвенції, відповідна частини якої проголошує верховенство закону, що є обов`язком для країн, які підписали Конвенцію. Дотримання строку звернення є однією з умов реалізації права на позов і тісно пов`язано з реалізацією права на справедливий суд. Наявність такої умови запобігає зловживанням і погрозам звернення до суду. Її відсутність призводила б до постійного збереження стану невизначеності у правовідносинах. При цьому, колегія суддів зазначає, що встановлення строків звернення до суду з відповідними позовними заявами передбачено законом з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними певних процесуальних дій, передбачених КАС України. Інститут строків у адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в публічно-правових відносинах та стимулює суд і учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Це, насамперед, визначено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків пов`язане з необхідністю досягнення юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними. Для вирішення питання про правильність застосування судом першої інстанції строку звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів особи необхідно з`ясувати, яким саме рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені права цієї особи, коли розпочався перебіг цього строку. Колегія суддів зауважує, що за загальним правилом, перебіг строку на звернення до суду починається від дня виникнення права на адміністративний позов, тобто, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення своїх прав, свобод та інтересів. Пропуск відповідного строку на звернення до суду через байдужість до своїх прав або небажання скористатися цим правом не є поважною причиною пропуску строку та, відповідно, підставою для поновлення звернення до суду з адміністративним позовом. Колегія суддів зазначає, що предметом даного позову є оскарження наказу Генерального прокурора від 08.06.2015 №169вк про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника управління процесуального керівництва Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України, поновлення позивача на вищевказаній посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Згідно з п. 17 ч. 1 ст. 4 КАС України публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. З огляду на зазначену норму вбачається, що спірні правовідносини склались з приводу проходження та звільнення ОСОБА_1 з публічної служби. Відповідно до ч. 5 ст. 122 КАС України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк. Так, з огляду на вимоги ч. 5 ст. 122 КАС України позивач мав право звернутися до суду з позовом в місячний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод та інтересів. Слід зазначити, що пропуск строку передбаченого ч. 5 ст. 122 КАС України не є безумовною підставою для повернення позовної заяви або залишення адміністративного позову без розгляду, оскільки, за наявності поважних причин його пропуску, такий строк може бути поновлено. За змістом наведеної процесуальної норми законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об`єктивної можливості цієї особи знати про ці факти. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 09 грудня 2021 року у справі № 9901/241/21, проаналізувавши положення ч. 5 ст. 122 КАС України, дійшла висновку, що вказаною нормою процесуального права встановлено скорочені строки звернення до суду у справах щодо проходження публічної служби, однак такі не ставлять під сумнів саму суть права доступу до суду, а переслідують легітимну мету якнайскорішого поновлення порушених прав добросовісного позивача. При цьому не порушується пропорційність між застосованими законодавцем засобами (строком звернення до суду за захистом порушеного права протягом одного місяця з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів) та метою звернення до суду. Судом апеляційної інстанції зі змісту позовної заяви встановлено, що позивач достеменно знав про його звільнення з посади начальника Управління процесуального керівництва Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України відповідно до оскаржуваного наказу Генерального прокурора від 08.06.2015 №169вк, оскільки останній був виданий на підставі особистого рапорту ОСОБА_1 та наказу Міністерства оборони України № 371 від 30 травня 2015 року, яким позивача прийнято на військову службу за контрактом осіб офіцерського складу та відряджено до Генеральної прокуратури України для призначення на відповідні військові посади, передбачені Указом Президента України від 22.09.2014 № 737/2014 Про перелік посад військових прокурорів і слідчих військових прокуратур та граничних військових звань за цими посадами. Колегія суддів зазначає, що наступного дня, тобто 09 червня 2015 року на підставі наказу Міністерства оборони України від 30.05.2015 року № 371 було прийнято наказ Генерального прокурора України № 170-вк, яким ОСОБА_1 , як військовослужбовця Збройних сил України, відрядженого до Генеральної прокуратури України, призначено на посаду начальника Управління процесуального керівництва Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України, що також свідчить про обізнаність позивача щодо існування спірного наказу. Таким чином, з урахуванням дати винесення спірного наказу та призначення позивача 09.06.2015 на посаду, ОСОБА_1 дізнався про порушення свого права не пізніше 09.06.2015. Проте, до суду з даним позовом звернувся лише 20.12.2021, що підтверджується відбитком штампу Харківського окружного адміністративного суду (а.с. 1). Отже, беручи до уваги дату, коли позивач дізнався про порушення своїх прав (09.06.2015), та дату звернення до суду з цим позовом (20.12.2021), з урахуванням приписів ч. 5 ст. 122 КАС України (місячний строк на оскарження), колегія суддів констатує, що ОСОБА_1 пропущено строк звернення до суду з позовними вимогами про визнання протиправним та скасування наказу Генерального прокурора від 08.06.2015 №169вк, який сплинув 09.07.2015. Наслідки пропуску строків звернення до адміністративного суду визначені статтею 123 КАС України, відповідно до частин третьої та четвертої якої, якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду. Відповідно до ч. 1 ст. 121 КАС України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. Таким чином, строк, передбачений ч. 5 ст. 122 КАС України, є процесуальним строком, встановленим законом, який суд може поновити, якщо визнає причини його пропуску поважними. Колегія суддів зазначає, що в обґрунтування причин пропуску строку звернення до суду позивач вказав, що про необхідність оскарження наказу Генерального прокурора від 08.06.2015 № 169вк з метою захисту прав ОСОБА_1 , передбачених ст. 119 КЗпП України, останній дізнався лише з ухвали Верховного Суду у від 02.11.2021 у справі №640/10538/20, повний текст якої складено 04.11.2021, та отримано засобами поштового зв`язку 23.11.2021. Колегія суддів вважає, що наведені скаржником доводи не можуть бути підтвердженням поважності причин пропуску строку на звернення до суду виходячи з наступного. Так, поважними причинами пропуску процесуального строку є ті, які унеможливлюють або ускладнюють можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк, є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду та підтверджені належними і допустимими доказами. Незнання про порушення своїх прав через байдужість або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду. Колегія суддів зазначає, що розумні строки в адміністративному судочинстві - це найкоротші за конкретних обставин строки (якщо інше не визначено законом або встановлено судом), протягом яких сторона повинна вжити певних дій, демонструючи свою зацікавленість у їх результатах, і які об`єктивно оцінюються судом стосовно відповідності принципам добросовісності та розсудливості, а також на предмет дотримання прав інших учасників (забезпечення балансу інтересів). При цьому, поняття "особа повинна" слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов`язок особи дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо особа знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дій, і не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені. Якщо цей день встановити точно неможливо, строк обчислюється з дня, коли особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав (свобод чи інтересів). При цьому повинна слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися. Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо: особа знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені. Суд апеляційної інстанції наголошує, що законодавець, пов`язує момент спливу строку звернення до суду з датою, коли особа дізналась або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, а не з днем коли остання дізналась про необхідність або можливість оскарження відповідного рішення, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якими, на думку позивача, порушуються його права. Посилання позивача на те, що про порушення свого права він дізнався лише з постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 12.04.2021 та ухвали Верховного Суду у від 02.11.2021 у справі № 640/10538/20, є неспроможним та таким, що спростовується дослідженими матеріалами справи, оскільки про існування спірного наказу ОСОБА_1 був обізнаний щонайменше з 09.06.2015 (звільнення його з посади на підставі спірного наказу від 08.06.2015 відбувалося безпосередньо відповідно до його рапорту, і він не міг це не усвідомлювати), однак до суду звернувся з позовом про його скасування майже через шість з половиною років. Колегія суддів вважає, що очікування остаточного вирішення справи Верховним Судом не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду з відповідним позовом, як і небажання або незнання ОСОБА_1 про можливість такого оскарження з тих чи інших причин. Крім того, наведеними рішеннями суду апеляційної та касаційної інстанцій лише вказано про неможливість вирішення спірного питання щодо поновлення ОСОБА_1 на посаді публічної служби без надання оцінки судом наказу Генерального прокурора від 08.06.2015 № 169вк, що також жодним чином не підтверджує існування об`єктивних обставин, що перешкоджали позивачу оскаржити зазначений наказ у встановлений законом строк. Також, судом апеляційної інстанції у постанові від 12.04.2021 зазначено, що вихід за межі позовних вимог в частині надання оцінки дотриманню відповідачем вимог частини третьої статті 119 КЗпП при звільненні позивача на підставі пункту 3 статті 36 КЗпП з Генеральної прокуратури України у червні 2015 року є неможливим також і з огляду необхідність дотримання принципу правової визначеності у питанні строків звернення до суду. Отже, судом апеляційної інстанції у постанові по справі № 640/10538/20 від 12.04.2021 було встановлено не тільки пропуск позивачем строку на оскарження наказу Генерального прокурора від 08.06.2015 № 169вк, а і неможливість його поновлення судом. Таким чином, позивач, будучи обізнаним про існування спірного наказу, яким, на його думку порушено його права, не скористався своїм правом на своєчасне його оскарження з дотриманням строку, передбаченого ч. 5 ст. 122 КАС України. Позивачем не наведено поважних підстав, які б унеможливили звернення його до суду в межах встановленого КАС України строку. Обставини, на які посилається позивач, не свідчать про існування будь-яких об`єктивних перешкод у реалізації ним своїх прав на судовий захист з метою відновлення прав, свобод чи законних інтересів. Враховуючи викладене, беручи до уваги дату, коли позивач дізнався про порушення своїх прав (09.06.2015) та дату звернення у даній справі (20.12.2021), з урахуванням приписів ч.5 ст.122 КАС України, колегія суддів вважає помилковими висновки суду першої інстанції про наявність підстав для визнання поважними причин пропуску строку звернення до суду та застосування до позовної заяви ОСОБА_1 положень ч. 2 ст. 123 КАС України. За встановлених у справі обставин, колегія суддів вважає передчасним та хибним висновок суду першої інстанції про наявність підстав для часткового задоволення позову ОСОБА_1 . Відповідно до ст. 17 Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Практика Європейського суду з прав людини свідчить про те, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав (справа "Стаббігс на інші проти Великобританії", справа "Девеер проти Бельгії"). Так, Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях наполягає на тому, що процесуальні строки (строки позовної давності) є обов`язковими для дотримання. Правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані (див. рішення Європейського суду у справі "Перез де Рада Каванілес проти Іспанії" від 28 жовтня 1998 року, заява № 28090/95, пункт 45). Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. У рішенні "Міраґаль Есколано та інші проти Іспанії" Європейський суд встановив, що строки позовної давності, яких заявники мають дотримуватися при поданні скарг, спрямовані на те, щоб забезпечити належне здійснення правосуддя і дотримання принципів правової певності. Сторонам у провадженні слід очікувати, що ці норми будуть застосовними (рішення від 25 січня 2000 року, пункт 33). При цьому, суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29). Разом з тим, судом першої інстанції не надано належної оцінки факту пропуску строку звернення до суду, внаслідок чого не застосовано до позовної заяви наслідків пропуску цього строку, передбачених ст. 123 КАС України. Згідно із ч. 1 ст. 319 КАС України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню повністю або частково в апеляційному порядку і позовна заява залишається без розгляду або провадження у справі закривається у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу. Відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 240 КАС України суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду з підстав, визначених частинами третьою та четвертою статті 123 цього Кодексу. У свою чергу, згідно з ч.ч. 3, 4 ст. 123 КАС України якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду. Якщо після відкриття провадження у справі суд дійде висновку, що викладений в ухвалі про відкриття провадження у справі висновок суду про визнання поважними причин пропуску строку звернення до адміністративного суду був передчасним, і суд не знайде інших підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, суд залишає позовну заяву без розгляду. З урахуванням викладеного, з огляду на пропуск позивачем строку звернення до адміністративного суду без поважних причин, колегія суддів вважає за необхідне скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 10.06.2022 у справі № 520/27349/21, а адміністративний позов ОСОБА_1 - залишити без розгляду. Керуючись ст.ст. 122, 123, ч. 4 ст. 229, п. 8 ч.1 ст. 240, ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 319, 321, 322, 325, 326-329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, - ПОСТАНОВИВ Апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора - задовольнити частково. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 10.06.2022 по справі № 520/27349/21 в частині задоволення позовних вимог - скасувати. Прийняти в цій частині постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - залишити без розгляду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя Т.С. Перцова Судді В.Б. Русанова С.П. Жигилій Повний текст постанови складено 20.03.2023 року